Кубах А.І. Збірник законодавчих актів для підготовки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни Правознавство. Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи

учасником яких є країна і т. ін.

Регулювання відповідальності держави перед особистістю відбувається в

межах спеціально-дозвільного режиму: «Дозволено тільки те, що прямо

передбачено законом»;

3.2. відповідальність особи перед державою виражається в дотриманні

заборон, виконанні обов'язків, використанні наданих прав у певних межах,

встановлених законами. Відповідальність особи перед державою залежить

також від наявності у особи почуття обов'язку, здатності до критичного

самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості.

Регулювання відповідальності громадян і їх об'єднань перед державою

відбувається у межах загальнодозвільного режиму: «Дозволено усе, що прямо

не заборонено законом».

4. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими

органами:

4.1. незалежність і самостійність законодавчої, виконавчої і судової влади

— неприпустимість підміни функцій одна одної, видання законів винятково

парламентом або за його делегуванням, відправлення правосуддя виключно

судом, чітке регламентування підзаконної діяльності виконавчих вищих органів

влади тощо;

4.2. незалежність судових органів як дійова гарантія захисту прав

людини, демократизм формування судової системи й процедури судочинства,

професіоналізм і доступність судового захисту;

4.3. дієвість конституційного механізму «стримувань і противаг» —

порядок послідовного правового обмеження дій однієї влади з боку іншої,

вотум недовіри уряду з боку парламенту, імпічмент Президенту і т. ін.;

5. Принцип конституційності:

5.1. верховенство і найвища юридична сила Конституції щодо законо-

давчих та інших правових актів;

5.2. контроль, що здійснює Конституційний Суд щодо відповідності

Конституції України, законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади,

що забезпечують прийняття правового закону;

6. Принцип законності:

6.1. верховенство закону в ієрархії нормативних актів — вища юридична

сила закону щодо всіх інших нормативно-правових актів, відповідність

підзаконних актів закону;

6.2. законний (легальний) шлях прийняття законів і їх зміни — шлях

виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через

представницький орган). Уся повнота законодавчої влади у представницькому

органі здійснюється представниками народу, обраними з його середовища;

6.3. виконання вимог законів усіма державними органами й органі-

заціями, посадовими особами, а також громадянами та їх об'єднаннями, у

діяльності посадових осіб держави, її органів й організацій принцип законності

є обмежуючим критерієм — не можна виходити за «рамки» законів.

7. ) Висока управлінсько-правова культура державного апарату, ефективна

професійна робота системи правоохоронних і контрольно-наглядових органів

— прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації, податкової

міліції і т. ін., тобто наявність досконалого механізму державних органів і

організацій, дій посадових осіб з відповідною кваліфікацією і правосвідомістю,

максимально відпрацьованою процедурою, фундамент якої становить

процесуальне право. Невідворотність наслідків за неправомірні дії та їх

ефективна профілактика. Погодженість і активність дій усіх державних органів

у справі гарантування безпеки особи, суспільства й держави, охорони власності,

інших прав і законних інтересів громадян.

8. Розвинута правосвідомість і правова культура суспільства, соціальних

груп, громадян. Знання права і вміння його реалізовувати. Обмеження

правового нігілізму і правового догматизму. Наступність правової культури і

розумна правова аккультурація.

5. Поняття й походження права

Термін «право» має різне тлумачення у народів світу. Проте його

об'єднуючою основою служить те, що всі народи вбачають у ньому

справедливість, правду. Протягом сторіч у пошуках змісту права вироблялися

різні теорії, елементи яких і дотепер зберегли своє значення. Ряд з них

передбачають дуалістичний поділ права. Наведемо парні категорії права, шо

виробило людство, і які знаходяться в сучасному науковому обороті:

1. Природне й позитивне право.

Позитивне право виходить від держави, виражене в писаних нормах, міститься

в нормативно-правових документах – законах, актах виконавчої влади й

місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах,

нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей

норматив поведінки, корениться в самій природі людини. Джерело прав людини —

вона сама, її потреби й інтереси, її спосіб існування й розвитку. Вона ж виступає їх

носієм. З цього погляду природне право, як сукупність прав і обов'язків, має

загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт

нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є основою

невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на

рівний еквівалент в товарному обміні), шо існують незалежно від того, закріплені

вони де-небудь чи ні. Позитивне й природне право розглядаються разом, як

нерозривні, немислимі одне без одного, оскільки природне право справедливе, але

не реалізується само по собі, тоді як позитивне право реалізується, але не

обов'язково є справедливим.

2. Соціальне та юридичне право:

Соціальне право (загальносоціальне, безпосередньосоціальне) випливає

безпосередньо із громадського життя і не залежить від держави. Воно існує у

вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних та інших соціальних норм,

правосвідомості .

Юридичне право (спеціально-соціальне) є наслідком державної діяльності,

втіленням волевиявлення держави. Це — приписи законів, принципи і норми

ратифікованих міжнародних договорів, судові рішення, що стали прецедентами,

санкціоновані правові норми-звичаї і т. ін.;

3) юридичне право, в свою чергу, має два значення. Об'єктивне юридичне

право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені

(чи визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін

«об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних

актах, тому незалежні від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб'єкта

права (окрім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, вже

стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і

незалежно від нього.

Суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридично

визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес.

Немає норми права без суб'єктів, яким вона адресована. Термін «суб'єктивне»

означає, що наданими можливостями (правами й свободами) суб'єкт за своїм

розсудом може скористатися чи не скористатися, усе залежить від його волі

(інтересу) і свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного,

виникає на його підґрунті та в його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки

норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життя і

діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної

ситуації та здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не

визнаний державою юридично правоздатним, дієздатним і не стане носієм

суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним

правом, держава нібито відкриває доступ до здійснення основних,

невідчужуваних прав людини, даних їй від народження, від природи. Тобто

юридичне право (об'єктивне й суб'єктивне) має відповідати праву природному,

служити інструментом його реалізації.

Природні права людини (її соціальні права) перетворюються на суб'єктивні

юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою

загальнообов'язкових норм права, сформульованих і охоронюваних державою у

вигляді об'єктивного права.

Право нерозривне пов'язано з формуванням людського суспільства, і тому

умови його виникнення є соціальними. У будь-якому історичному суспільстві для

підтримки в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних

норм, так зване соціальне регулювання. Слово «регулювати» означає направляти

поведінку людей, їх груп і всього суспільства, вводити їх діяльність у певні межі.

Розрізняють два види соціального регулювання:

1) індивідуальне — впорядкування поведінки конкретної особи у кон-

кретному випадку;

2) нормативне — впорядкування поведінки людей за допомогою загальних

правил — зразків, моделей, що поширюються на всіх, на всі подібні випадки.

Соціальне нормативне регулювання в первісному суспільстві виконувало дві

функції:

– звільняло людину від постійного страху перед навколишнім світом і

спрямовувало її діяльність на створення умов для життя;

– упорядковувало суспільні відносини через встановлення відповідних

стандартів (правил) поведінки в різних життєвих ситуаціях, організовувало

їх у певний суспільний порядок.

Поява нормативного соціального регулювання в первісному суспільстві

стала якісним поштовхом до виникнення й розвитку права.

Соціальні норми первісного суспільства виникли спочатку у вигляді міфів,

ритуалів і обрядів, пізніше — моральних установлень і звичаїв.

За допомогою ритуалів і обрядів упорядковувалася зовнішня форма

поведінки, завдяки міфам забезпечувався внутрішній зміст – створені божества

для поклоніння (духи, боги, герої, предки) наділялися ідеалізованими

вчинками, що служили зразками для поведінки. Нездатність пізнати багато

явищ природи викликала віру в існування божественних, надприродних явиш,

відбувалося виконання релігійних культів, йшло формування релігійних норм,

на основі яких стали регулюватися відносини між людьми. Моральні

установлення первісного суспільства були примітивними, вони обмежувалися

«добром» лише щодо своїх одноплемінників, вимога незаподіяння «зла»

ближньому не поширювалося на представників іншого племені.

Найбільш стабільним нормативним соціальним регулятором відзначалися

н о р м и - з в и ч а ї — соціальні норми, шо регулюють стійкі суспільні

відносини, які ввійшли в звичку і стали правилами поведінки внаслідок

багаторазового повторення протягом тривалого часу. Норми-звичаї

грунтувалися на натурально-природній необхідності, перепліталися з міфами і

мали значення для всіх випадків життя громади, роду, племені, для

регламентації господарського життя й побуту, сімейних та інших взаємин

членів роду, первісної моралі (добра і зла), релігійно-ритуальної діяльності, їх

можна назвати природним первісним правом – вони служили критерієм

«правової» поведінки, були публічною основою вирішення життєвих ситуацій,

підтримували і зберігали кровнородинну сім'ю. Це були«мононорми»:

– норми, не розщеплені за регулятивними особливостями, оскільки в них

перепліталися, чітко не проступаючи, міфи, норми моралі, релігійні норми,

правові засади;

– норми, які не давали переваг одному члену роду перед іншим,

закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в

умовах протистояння суворим силам природи, оборони від ворожих

племен;

– норми, в яких переважало «т а б у» — обов'язкова і незаперечна заборона,

недодержання якої каралось надприродними силами. А дозволи (права) і

позитивні зобов'язання (обов'язки) не були розділені – права членів роду

становили зворотний бік обов'язків, оскільки первісний індивід не мав

окремого усвідомленого особистого інтересу, який би відрізнявся від

інтересу роду. Адже людина усвідомлює інтереси, а не права.

Лише з розпадом первісного ладу, з появою соціальної неоднорідності все

більш самостійного значення набувають відділені один від одного дозволи (права)

і позитивні зобов'язання (обов'язки). Позитивні зобов'язання мали на меті

організувати необхідну поведінку при готуванні їжі, будівництві житла,

розпалюванні багаття, виготовленні знарядь і т. ін. Дозволи (суб'єктивні права), як

можливості відносно самостійної діяльності, формувались у випадках визначення

видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів,

користування тією чи іншою територією, джерелами води і т. ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язання), що

стали звичайними засобами регулювання первіснообщинного життя,

послужили джерелами формування права. Широкого поширення набули також

договірні відносини в усній формі, так зване «примирливе право» родового

ладу.

Тлумачами норм-звичаїв, а пізніше – заборон, дозволів, позитивних

зобов'язань виступали наймудріші члени роду, старійшини, вожді (у процесі

примирення сторін). Цих неписаних правил поведінки дотримувалися

добровільно, їх виконання забезпечувалося в основному силою суспільної

думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. При

необхідності до їх порушників застосовувався примус, що виходив від роду чи

племені (страта, вигнання з роду і племені, позбавлення вогню, води і т. ін.). В

якості особливих процесуальних форм розгляду спорів використовували різні

двобої, формою інституту доказів був «суд божий» (ордалія) — випробування

вогнем, розжареним залізом, водою, отрутою тощо. Той, хто витримав такий

іспит, доводив за допомогою божественної сили, яка нібито стояла на його

стороні, що він є правий, а його твердження про факти – вірні. Особиста образа

нерідко відшкодовувалася застосуванням кровної помсти скривдженого до

кривдника, його рідних чи членів роду. Реакція роду на порушення його звичаїв

(а не кровна помста) послужила прообразом юридичної відповідальності, шо

вже складалася в державі.

Перехід від норм-звичаїв до системи норм, що спираються на звичай, тобто

до розряду « з в и ч а є в о г о п р а в а » (його синонімом є «архаїчне право»),

відбувався завдяки охороні з боку старійшин, воїнів, жреців, що виділилися з

числа членів роду (племені) як своєрідні органи управління.

Етапами розвитку права, його історичними типами, можна назвати такі: архаїчне

право, станове (феодальне) право, формальне (буржуазне, соціалістичне) право,

соціальне (сучасне) право.

6. Поняття і ознаки норми права

Норма права — це загальнообов'язкове правило поведінки (зразок,

масштаб, еталон), що сформувалося в суспільстві відповідно до визнаної в ньому

міри свободи, сформульоване (санкціоноване) і забезпечуване державою в якості

юридично значимого засобу регулювання суспільних відносин.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, оскільки вони є

системами правових засобів, які використовуються суб'єктами права для

досягнення своїх цілей. Тільки рівні у них є різними. Норма являє собою систему

мінімальних засобів – дозволів, зобов'язань, заборон. А право є системою

правових засобів більш високого рівня – інститутів, підгалузей, галузей, що

складаються із сукупності норм, тобто норми права, оскільки вона регулює групу

певних суспільних відносин, лише в сукупності з іншими, погодженими з нею

нормами, становить систему права. «Право не може бути виведене з норми, а

норма виводиться з права як такого» (принцип римської юриспруденції).

Оскільки ознаки права уже вказувалися, перелічимо специфічні ознаки

норми права:

– правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове

правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки , впливає на

суспільні відносини, поведінку людей, є модель (зразок, еталон, масштаб)

регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює

її дія, «праця», яка повинна призвести до певного результату;

– загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави,

повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню

щодо доцільності;

– правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без

зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто

поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою.

Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування

(наприклад, заборона хуліганства);

– формальновизначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого

характеру — норма права точно позначає обставини, що спричиняють

правові наслідки, якості, властиві учасникам правовідносин, закріплює їх

права і обов'язки, а також юридичну відповідальність (санкції), котра

застосовується у випадках їх порушення. Надаючи права одним, норма

права покладає обов'язки на інших. Формальну визначеність норма права

отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права;

– правило поведінки, ухвалене в суворо встановленому порядку, — норма

права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції і

відповідно до певної процедури – розробка, обговорення, прийняття,

набуття чинності, зміна або скасування чинності;

– правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до

примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення

суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права, застосовує

способи переконання й примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні

санкції в разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного припису:

– відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид і міру

поведінки);

– вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну

визначеність, стабільність, владність);

– слугує системою мінімальних правових засобів (дозволів, зобов'язань,

заборон), які використовують суб'єкти права для досягнення приватних і

публічних цілей;

– має чітко виражену структуру – диспозиція, гіпотеза, санкція.

Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:

– є об'єктивно існуючою соціально визнаною справедливою мірою

свободи, якої дотримуються суб'єкти права у їх взаєминах;

– є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і

систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у

громадянському суспільстві;

– має завжди загальний характер, тобто це такі приписи, що адресовані

безлічі індивідуально невизначених суб'єктів і розраховані на

багатократність застосування за певних життєвих обставин.

7. Структурні елементи норми права

Кожний елемент структури норми права має своє призначення, проте його

зміст може бути різним за ступенем визначеності й складу.

Структурні елементи норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за ступенем

визначеності:

– абсолютно визначені;

– відносно визначені;

– альтернативні.

Г і п о т е з а — надає рух юридичній нормі. За допомогою гіпотези аб-

страктний варіант поведінки «прив'язується» до конкретного життєвого

випадку, до конкретної людини, часу і місця. Призначення гіпотези —

визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції і правової норми.

В абсолютно визначеній гіпотезі вичерпно окреслюються обставини, з

наявністю або відсутністю яких пов'язується чинність юридичної норми.

Відносно визначена гіпотеза не містить достатньо повних даних про

обставини дії норми, обмежує умови застосування норми певним колом

формальних вимог.

Альтернативна гіпотеза ставить дію юридичної норми в залежність від

одного чи кількох фактичних обставин (умов).

Д и с п о з и ц і я — серцевина юридичної норми, яка вказує дозволену

поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму).