Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Потім мала відбутися взаємна присяга. Відмова

В.Бутурліна присягнути від імені Олексія Михайловича (на тій

підставі, що цар московський самодержавець і підданим не

присягає), що цар буде захищати українців від Польщі і не

порушить їхніх прав і вольностей, мало не зірвала переговорів.

Лише усвідомлення усієї складності становища

(Б.Хмельницького, за висловом І.Лисяка-Рудницького,

переслідували “кошмар коаліції” і бажання уникнути війни на

два фронти) змусило гетьмана і старшину погодититсь на

однобічну присягу цареві. Згодом присягали сотники і козаки

Переяславського полку. М.Грушевський віднайшов в архіві

іменні списки тих, хто присягав у Переяславі, в ньому лише

284 особи. По всій Україні в книги присяги записано 127337

чоловік. Категорично відмовилось від присяги вище

духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не

присягнули ряд полковників, зокрема знамениті Іван Богун та

Іван Сірко.Деякі люди,яких “заганяли “ до присяги,називали

фальшиві прізвища,тобто їхня присяга була недійсною. Був і

такий трагічний випадок. Бургомістр Переяслава хворів.Він не

хотів присячгати,але принесли дор церкви на ношах і

примусили це зробити.Через три дні він помер...

Отже, ніякого письмового договору в Переяславі не було

укладено, там велися усні переговори, які носили

репрезентативний, декларативний характер і не мали ніякої

юридично-правової сили. В Переяславі українська сторона не

отримала жодної письмової гарантії виконання царським

урядом усних запевнень московських послів. Прагнучи

узаконити статус Української козацької держави, її внутрішню

автономію, змусити Росію взяти на себе зобов’язання щодо

надання Україні військової допомоги, козацька делегація в

березні 1654 р. поїхала до Москви. Козацька делегація повезла

перелік тих питань,які козацтво ставило перед московським

царем і хотіла їх узгодити.

8. Українсько-московський договір /Березневі статті/ 1654 року –

історико-юридична та історична оцінка.

Козацька делегація привезла до Москви грамоту

Б.Хмельницького до царя і проект договору /статей/, який

містив 23 пункти. На думку українського історика і юриста

А.Яковліва, в проекті “гарантувалася повнота внутрішньої

автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади

московського царя у внутрішні справи України”. 21 березня

було ратифіковано нову редакцію статей, в документі уже

залишалось тільки 11 статей. Ці статті були підтверджені

жалуваною грамотою царя від 27 березня 1654 р.

Отже, договір /чи ,як вважає Я.Дашкевич просто статті

погоджені московським царем / 1654 р. між Україною і

Московською державою укладався не за звичною для наших

часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто

як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р.

містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21

березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти

гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку

України договір було викладено у формі “чолобитної”, а з боку

Росії – у формі “жаловання”, тобто царських указів. Така

форма документів була певною мірою даниною часу, а за

своєю суттю договір був угодою двох держав.

За цим договором:

Верховною владою і головою Української держави був

гетьман, який обирався “за вибором Війська Запорозького

одживотно” на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про

вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед

царським посланником в Україні.

Судочинство. “Підтверджено права і вольності військові,

як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами

судилися і вольності свої мали в добрах і судах”. Таким чином,

підтверджувалась теза про цілковиту незалежність від

царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

Фіскальна система. Податки. Ця проблема викликала

найбільші суперечки. Москва наполягала, щоб податки з

України збирали царські чиновники для царської казни.

Б.Хмельницький (відповідно і козацька делегація) наполягав

платити Москві разову грошову данину за військову допомогу.

В результаті дискусій прийшли до компромісу – вирішено було

одноразову грошову данину замінити збиранням податків

українською стороною з передачею їх особам, призначеним

царем. Таким чином, фіскальні права України зберігались,

залишався військовий скарб. Москві не було дозволено

збирати податки, вона лише приймала частину зібраного

військовим скарбом. Разом з тим, царський уряд мав платити

“жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його

за межами України.

Царські військові залоги в Україні. Згідно з договором

царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в

Києві, не втручатись у внутрішні справи України і

утримуватись власним коштом. Не знаючи, коли Москва

розпочне бойові дії проти Польщі, Б.Хмельницький розглядав

появу військової залоги як демонстрацію перед іншими

державами і насамперед перед Річчю Посполитою явного

союзника у війні.

Міжнародні відносини. Б.Хмельницький відстоював

вимогу повної дипломатичної самостійності України, права

дипломатичних зносин з усіма державами. Москва наклала

деякі обмеження на ці вимоги української сторони. Україна не

повинна була мати активні дипломатичні відносини з

Туреччиною і Польщею, а також повідомляти про

дипломатичні зносини з іншими державами.

Воєнні і військові питання. Більшість статей договору були

присвячені саме військовим проблемам (засоби утримання

генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в

60 тис. козаків).

Слід додати, що український оригінал договору 1654 року

досі не знайдено, /у час Руїни весь гетьманський архів було

знищено/ є лише списки-перекази російською мовою, копія

одного із них передана російським презедентом Б.Єльциним

Л.Кравчуку в 1990 році, і опублікована в журналі «Памятки

України , № 2, 1991 рік.

Серед істориків донині не вщухають дискусії з приводу

історико-юридичної оцінки суті українсько-московського

договору 1654 р. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно

широкий, але найбільш поширеними є п’ять із них:

− “персональна унія” (незалежні держави, що мають власні

уряди, але визнають владу одного монарха);

− васальна залежність України від Росії;

− автономія України у складі Росії;

− військовий союз між Україною і Росією;

− возз’єднання українського і російського народів.

Цікавий підхід до трактування суті договору висловили

сучасні дослідники В.Смолій та В.Степанков, стверджуючи,

що він “найімовірніше, передбачав створення під верховною

владою корони Романових конфедерації двох держав,

спрямованої проти зовнішнього ворога”.

Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї проблеми

О.Апанович, що він не був для України ні трагедією, ні

ганьбою. Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в

договорі засіб для реалізації власних цілей.

Значення договору полягає в наступному:

1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму

відокремлення й незалежність Козацької України від Речі

Посполитої.

2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-

ополітичної суверенності Української держави. Формально

договір проіснував до 1658 р., коли І.Виговський, уклавши

Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з

Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської

угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-

московський договір 1654 р.

Лекція 7.

Українська державністьпісля Б.Хмельницького.

Доба руїни. Гетьманщина.

1.Гетьманство Івана Виговського.

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.)

старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом

України сподвижника Хмельницького, генерального писаря

Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був

співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та

внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії

Хмельницького – забезпечити самостійність України,

утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час.

Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені

1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою

зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із

Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І.Виговський

покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з

Б.Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник,

поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.

Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала

І.Виговського шукати різні комбінації та грати в складні

дипломатичні ігри.

Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній

владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові

козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу,

доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки

розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.)

Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі

"покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну

від реєстрових козаків, вони не отримували платню від

гетьмана). На жаль, І.Виговський припустився ряду прикрих

помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:

1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних

змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і

вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських

порядків.

2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту,

недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку

старшину.

3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями"

городового і запорізького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським

урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні

тенденції українського суспільства (заради справедливості

необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає

свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні

настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій

владі і її дії часто носять деструктивний характер).

Опозиційний рух проти І.Виговського очолили

полтавський полковник М.Пушкар і кошовий Запорозької Січі

Я.Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський

принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною

ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту

повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під

проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав

20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під

Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну

армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна

коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг

Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського

війська. Приборкання повстання справило сильне враження на

Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина

зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо

єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну

провінцію, значно обмежити її державні права.

Обставини, що склалися в Україні після повстання,

змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої

погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з

Польщею з польського боку проводив відомий дипломат

К.Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий

Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у

Гадячі було укладено договір.

За ним:

− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина

федерації – Велике Князівство Руське (з Київського,

Чернігівського і Брацлавського воєводств);

− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала

гетьману, якого обирали пожиттєво;

− законодавчу владу мали виконувати національні збори;

− самостійними передбачалися фінанси, включаючи

карбування монет;

− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч

найманих військ;

− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як

люди рицарські" звільнялись від сплати податків і

виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво

напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;

− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку

щороку могли одержати шляхетство;

− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з

римо-католицькою вірою.

Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в

російській, а за нею й радянській історіографії вона

трактувалась однозначно як зрада інтересам українського

народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як

“великий компроміс”, визначний пам’ятник національної

політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В.Смолій,

В.Степанков) вважають, що немає жодних підстав

перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні

положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було

б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час

укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від

державної ідеї, сформульованої Б.Хмельницьким, і повернення

до ідеї автономізму, що було кроком назад”.

До цього слід додати, що, за влучним висловом польського

дослідника З.Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим

паперовим документом”, оскільки Польща не бажала

виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не

допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій

угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької

угоди кількох важливих для України положень. 22 травня

1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність

козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія

залишалась, православні могли правити в Київському

воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише

поперемінно з католиками тощо.

Отже, плани І.Виговського зазнали краху. Навіть велика

перемога над московським військом під Конотопом (липень

1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з

Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні

старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у

зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р.

йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним.

Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу,

І.Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень

1659 р.).

2. Доба Руїни - її причини, ознаки та політичні наслідки

для України.

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період,

коли після смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної

війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те,

що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її

хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками

ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо

початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з

гетьмануванням І.Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського

суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського

населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати

народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави,

Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т.Яковлєва, з’ясовуючи

причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися

своїми вигодами заради блага України, заради збереження

козацької держави, непримиренність позиції різноманітних

угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали

внутріполітичну ситуацію, провокували виступи

“покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили

неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального

егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати

старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-

економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за

територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної

тенденції до відмови від національної державної ідеї й

висунення на перший план регіональних, а то й приватних

політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення

до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні

внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на

суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву,

в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна

Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-

чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П.Дорошенко,

П.Суховій, М.Ханенко, Д.Многогрішний), які ворогували

між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш

деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання

підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування

загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише

власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки

А.Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі

до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають,

містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування

українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з

договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає

як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в

політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої

колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської

держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен

новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з

московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані

“Статті Б.Хмельницького”, але з кожним наступним договором

вводились все нові обмеження української автономії. Досить

проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. –

Ю.Хмельницького, Московські Статті 1665 р. –

І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д.Многогрішного

(певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні),

Конотопські Статті 1672 р. – І.Самойловича тощо.

3.Гетьманство Петра Дорошенка.

П.Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим

представником національно-патріотичних сил, котрі

намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві,

об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій

внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були

надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками

вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна

втратила щонайменше 65–70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції

С.Опари, В.Дрозденка було зламано), П.Дорошенко стає на

шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з

нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава,

Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри

залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на

Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо

взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, –

пише літописець С.Величко, – при якім монарху залишитись,

чи при польськім, чи при московськім”.