Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

4.Галицько-Волинська держава та її історичне значення

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його

малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали

боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю

боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше –

поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі,

а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-

чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від

орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою

нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень,

міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано

зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно

Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р.

він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу

міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію

Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався

організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба

закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия

в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на

підпорядкування орді (став васалом) , щоб виграти час для

створення антитатарської коаліції.

Проте,у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і

Василько змушені були розібрати укріплення найбільших

фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася

коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV.

Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-

важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної

допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-

шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він

ввійшов в нашу історію ,як найвидатніший князь,що

продовжив і утвердив моноетнічну українську державу

повернуту лицем до європейської цивілізації.

Наступники короля Данила зуміли ще десятки років

втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев

Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську

землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави,

іменував себе королем Русі, започаткував становлення

Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев

11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку

експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність

прямих спадкоємців династії Романовичів,боярські чвари і

міжусобиці ,втручання чужинців привели до закінчення історії

Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11

/Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія

Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /

був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому

княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства

полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування

державної організації і стало головним політичним центром

для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла

подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона

використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її

культура розвивалась на основі синтезу давньоруських

традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську

державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі

протягом майже півтораста наступних років. Це була перша

держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.

Лекція 4.

Українські землі в складі Великого князівства

Литовського /др.пол.Х1У – ХУ1 ст./

1.Особливості литовського проникнення та польської

експансії в Україну.

У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об’єднав

відсталі язичницькі литовські племена. В боротьбі литовців з

німецькими хрестоносцями перші вийшли сильнішим

об‘єднанням, започаткувавши свою державність. У 1340-х рр.,

під час правління Ольгерда, сина Гедиміна, литовці вступили

на українські землі.

Причинами проникнення Литви було прагнення

володіти новими землями, зростання могутності литовських

племен, занепад українських територій.

Литовську експансію не можна назвати приходом ворогів

на українські землі. Населення вітало литовські війська, а бої

виникали тільки з ординцями (напр., битва на р. Сині Води

1362 р.). Литовці перейняли від українців християнство,

культуру, дозволяли місцевій знаті посідати найвищі

адміністративні посади. Велике князівство Литовське стало

найбільшим в Європі, було створене і організаційно завершене

менше ніж за 150 років.

Експансію Польщі в Україну розпочав Казимир Великий

(1320–1370 рр.), який, відновивши середньовічну польську

монархію, у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Перед цим у

1339 р. Казимир уклав угоду з угорським королем, за якою

вони повинні були діяти спільно. Поляки приходили на

українські землі під приводом захисту католиків. В 1366 р.

війна польських і литовсько-українських військ закінчилась

окупацією Галичини і частини Волині. Завоювання поляків

територіально складали 52 тис. кв. км, населення – 200 тис.

чол. Вони збільшили територію Польщі на 50%.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни на

завойованих територіях, але через деякий час Казимир

звільнився від зобов’язань зберігати давні обряди, привілеї та

традиції українців. Католицька церква поступово

перетворювалась на найбільшого в Галичині землевласника,

намагаючись підірвати православну церкву. У 1375 р. у Львові

було засноване католицьке архієпископство. На захоплених

територіях зростала кількість католицького населення,

виникали католицькі монастирі. У 1431 р. галицькі бояри

отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина

перейняла католицьку віру.

2.Особливості та основні етапи литовсько-польської доби в

Україні.

Друга половина ХIV – ХV ст. один із найскладніших

етапів української історії : час розірваності і різновекторності

київських і галицьких земель /Київські під впливом і

підданством литовських князів , Галицькі – арена агресії

Польщі/ ; піднесення могутності сусідніх держав –

Москви ,Литви ,Польщі,Угорщини, в тому числі “завдяки

українському буферу”; саме тут складається наш донинішний

комплекс меншовартості ,компромісу ,схиляння перед

чужинцем і т.п.

Існує декілька думок істориків щодо ситуації ,яка

склалась на українських землях з другої половини ХIV

століття.Одні вважають ,що з того часу існувала литовсько-

руська державність ,як продовжувач української ,інші

вважають, що українські землі перетворилися на провінцію

Литви, повністю втративши свою самостійність.На наш погляд

в цей час було одне і друге ,в залежності від часу та історичних

обставин.

Перед українською історією та її елітою постали

глобальні проблеми : як вижити ,зберегти незалежність хоча б

через унію,підданство,автономію в умовах свого ослаблення і

піднесення сусідів, особливо Польщі і Москви.

В геополітичному плані українські землі постали перед

вибором між європейським і азійським світом в основі якого

більш цивілізована демократія /королівська Польща,Литва/ чи

азійський тоталітаризм /Московське самодержавство/.

Розглядаючи і аналізуючи події української історії др.

пол.ХIV– поч. ХVI ст., можна виділити декілька етапів

проникнення і експансії на українськї землі сусідніх держав.

Перший. Литовське проникнення і польська

експансія /1340 – 1362 /. Литовське проникнення почалось ще

з часів Гедеміна /1324 р./ В 1340 році волинським князем

проголошено Любарта /сина Гедеміна/, але сильніші Польща і

Литва починають агресію в Галичиу. Брат Гедеміна Ольгерд

/1345-1377/ витіснивши татар поступово інкорпорує /приєднує/

північно-східні українські князівства ,але на перешкоді знову

була Польща та Угорщина. Литовсько-українське і польсько-

угорське протистояння /тривало майже 50 років/ закінчується

перемирям : Галичина залишається Польщі /остаточно з 1387

р./ а Волинь , пізніше інші землі Поділля , Подніпровя - Литві.

В 1362 році,скориставшись послабленням орди українсько-

литовське військо вщент розбило монголо-татар на р.Снивода /

Поділля/. Отже,проникнення Литви на руські землі було

толерантним,в його основі – необхідність спільної боротьби

проти ворога, використання литовцями багатого досвіду

державотворення на Русі .

Другий: “Ословянення” литовських правителів,період

політичного піднесення Великого князівства Литовсько-

Руського. /1362 – 1385 /. Це був час правління на руських

землях князя Володимира Ольгердовича /1362-1392/ Історики

стверджують,що від держави –завойовника залишилась тільки

частина назви ,він проголошував себе “великим князем Литви

і Русі“, карбував власну монету, протистояв Вільно і

Москві,заснував митрополичу кафедру в 1375 р.,розширилась

сфера впливу православя, використання руських законів,

мови,традицій. Проте , литовці не стали варягами , вже з кінця

70-х рр. домінують тенденції централізму /правління із

Вільно/, які особливо посилюються після Кревської унії з

Польщею 1385 року.

Третій: Боротьба української та литовської опозиції за

збереження своєї самостійності і автономії та їх втрата.

/1385-1480/. Кревська унія була першою унією Литви з

Польщею. Польщу до цього кроку спонукали наступні

причини: тиск німців на заході і півночі, усвідомлення

можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі).

Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі

литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло

одружився з Ядвігою і прийняв Кревську унію. За нею він

зобов’язувався (обіцяв) навернути на католицизм усю Литву,

самому стати католиком, прилучити литовські й руські землі

до Польської корони. Невдовзі стало зрозуміло, що Кревська

унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця

унія надала боярам-католикам особливі привілеї, українці

поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина

литовської знаті не бажала цього союзу і розпочала проти

нього боротьбу, ї очолив князь Вітовт /1392-1430/. З 1430 року

опозицію очолив Свидригайло ,який залишався волинським

князем до 1452 року. Великим князем литовським з 1440 року

став Казимир Ягайлович,який виступав за єдину Польщу.

Останнім удільним руським князівством залишалося –

Київське, яке з 1440 рку належало синові Володимира

Ольгердовича Олександрові /Олелькові/ до 1455 року,а потім

його синові Семену до 1470 року,який і став останнім удільним

руським князем на провінції Литви.

Четвертий:Посилення польської, московської,

татарської агресії і боротьби за руські землі /1480-1569/.

Кінець ХV- початок ХVI ст.- посилилась боротьба чужинців за

українські землі , які тихо і малопомітно підкорились слабій

Литві, сильній Польщі і міцніючій Москві ,жодна з цих держав

не хотіла бачити Україну самостійною.

3. Люблінська унія , та її наслідки для України?

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало

перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою,

загроза з боку української знаті, небезпека збоку татар на

південних кордонах). Наслідком цього стало підписання

Люблінської унії між Литвою і Польщею. У січні-серпні 1569

р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект

повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм

затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але

врешті унія була укладена. За нею Литва зберігала право на

власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо,

фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і

сенат, зовнішня політика, право землеволодіння. Отже, за

Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову

державу – Річ Посполиту.

Люблінська унія була підписана без участі литовських

послів. Внаслідок її підписання Польщі вдалося захопити від

Литви Волинь, Підляшшя і Київщину, а за Литвою залишились

Берестейська земля і Пінський повіт.

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне

панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало

до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських

магнатів, посилення соціального, національного і релігійного

гніту українського населення, втрата можливостей творити

самостійну державу.

Разом з тим, в сучасній історіографії висловлюється думка

і про позитивні наслідки Люблінської унії: об’єднання всіх

українських земель заходу і сходу, українське суспільство було

повернуте до більш цивілізованого Заходу (до Європи), вона на

певний час рятувала українські землі від Москви і Туреччини.

Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту

українського народу проти гнобителів, до національно-

визвольної боротьби в кінці XVI-XVII ст.

4.Причини та наслідки прийняття Берестейської унії.

Берестейська унія – це об’єднання православної і

католицької церкви з ініціативи частини українського

православного духовенства при підтримці польських

єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії

хотіло здобути рівні права з польським, знать – посісти

відповідне становище в структурах управління, міщанство –

отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія

мала також політичні мотиви тісніше зв’язати Україну й

Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом про унію вийшла від

львівського владики Гедеона Балабана. Його підтримали

луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій

Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590

році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були

висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного

руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій,

перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії

підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Всі

переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні

положення унії були подані польському королеві і підписані

майже всіма українськими владиками (крім Г.Балабана й

М.Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький

поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII.

23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв

українську православну церкву під свою зверхність.

В процесі унійного руху в Україні сформувалася опозиція

проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку

очолив князь К.Острозький. Він стояв на позиції згоди всіх

християн і виступив з різким осудом ініціаторів унії, передусім

за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля

наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і противники

унії готувались до нього як до вирішальної битви. 8–10 жовтня

1596 р. в Бересті відбувалися два собори. Православним

керував князь К.Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли

порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив

з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи, а

православний засудив унію.

Основна ідея Берестейської унії – рівноправне об’єднання

двох християнських церков, збереження православних обрядів,

національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-

лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до

цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-

слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-

ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і

русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію.

Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-

славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва

та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке

козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був

Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї

розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку

і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські

землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували

унію для повного окатоличення українців, посилення

феодального, національного гніту. Це не могло не привести до

великих кривавих повстань, до визвольної війни українського

народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить,що зберегти свою

політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в

рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша

давня і сучасна історія він /союз,федерація/ завжди

нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості

привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір

в народу та його еліти залишався один – боротьба.

Розділ ІІІ. Доба козаччини в історії

України.Становлення , розвиток і нищення

козацько-гетьманської держави російським

царизмом.

Лекція 5.

Початки доби козаччини в історії України.

1. Причини та історичні умови виникнення українського

козацтва.

Більш-менш достовірні відомості про українських козаків

з’являються з кінця ХV ст. (перші історичні згадки датуються

1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого

князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-

Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є

умовними, вони лише відображають довготривалий історичний

процес, започаткований раніше, в ході якого українське

козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового

явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.

Причин появи українського козацтва, зумовлені такими

взаємопов’язаними факторами:

По-перше – це природне прагнення людей до особистої,

господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у

Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб

отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші

селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного

Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у

степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї

простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили

особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі

смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого