Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій

її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі

ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках

нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх

творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів.

Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення

сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я,

а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і

Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю.

Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину

зумовили переселення ранньослов’янського населення

Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е.

Господарство сарматів носило характер попередників, а

суспільство перебувало на перехідному етапі від

родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були

вправніші за скіфів у військовій справі, використовували

досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення

була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

6.Східнослов’янські племена на території України в І

тисячолітті н. е.

В історичній науці однією з важливих проблем є

походження (етногенез) слов’ян. На основі письмових,

археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних

та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники

намагаються вирішити цю проблему.

Першу спробу вирішити проблему етногенезу слов’ян

зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де

започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка

була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських

вчених. Її прихильниками були російські історики С.Соловйов,

М.Погодін, В.Ключевський.

В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще

одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або

азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і

сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися

також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці

гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.

В ХІХ–поч.ХХ ст. почався новий етап у вирішенні

проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста

Л.Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-

вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром

прадавніх слов’янських земель Л.Нідерле вважав Волинь.

Польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекаловський та інші

у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка

пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.

У 50–60-х роках виникає дніпро-одерська теорія

(П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков), яка увібрала у себе ідеї

і висновки багатьох попередніх теорій.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак,

Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-

одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського

етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму

розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:

 до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос

зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та

Одером, частково поширюючись на Волинь;

 в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр

активної слов’янської життєдіяльності переміщується на

територію між Віслою ,Бугом, Дніпром.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у

творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під

назвою венеди.

Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про

три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і

склавини (Подунав’я).

Динамічний і драматичний час пережили слов’янські

племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого

переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у

Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили

між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла.

Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р.

гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять

загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у

візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили

майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.

Видатний український історик М.Грушевський вважав

антів предками українського народу, а їх союз – початком

праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками

державності у антів можна вважати: поступовий перехід від

первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних

відносин (власності); визначення осілої території, яку займали

антські племена; формування суспільного устрою на засадах

демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних

вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка

виконувала роль мілітарної сили і органу управління.

Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі

аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду

антського союзу.

У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів

ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на

території України під назвою склавини (термін “склавини”

трансформувався у “слов’яни”).

В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території

Східної Європи виникають три групи слов’янських племен:

західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселили

більшу частину території України. У них виникає цілий ряд

союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра),

сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю),

дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі

(між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на

Прикарпатті).

Основною галуззю господарства слов’янських племен було

орне землеробство. Для обробітку землі використовували рало

із залізним наконечником, а потім – плуг із череслом і леме-

шем. У землеробстві поряд із перелоговою системою викорис-

товувались дво- і трипілля. Слов’яни вирощували пшеницю,

жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивалось і тваринництво – на

м’ясо, сировину для виробництва різних речей, а домашня

худоба використовувалась в основному як тяглова сила.

Допоміжну роль у господарстві займали полювання,

рибальство. Важливе значення для економічного розвитку

східних слов’ян мало відокремлення ремесла від землеробства,

що сприяло виникненню товарного виробництва, яке у VIII-X

ст. не лише активізувало внутрішній обмін, а й розширило

внутрішню і зовнішню торгівлю. Виділяються такі галузі

ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка,

прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та

ін.

Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив

розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення

перших територіально-політичних об’єднань – зародків

держави.

Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер.

Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками.

Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і

блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були

дарителями земних благ та ін.

Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні

народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується

праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне

місце на українських землях.

Розділ ІІ. Княжа доба Руси-України.

Лекція 2.

Зародження словянської державності на українських

землях. Київська Русь.

1. Передумови і початки виникнення Давньоруської

держави.

Проблема початків історії Київської Русі є однією з най-

складніших і найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історії.

Вперше до питання походження Русі звернувся літописець

Нестор у “Повісті минулих літ” (1107 р.). У середині XVIII ст.

німецькі історики, члени Петербурзької академії наук Г.Байер

та Г.Міллер, посилаючись на літописну легенду про

покликання варягів на Русь, обґрунтували концепцію “норма-

нізму”, тобто варязьке походження Давньоруської держави.

Тим самим “норманісти” заперечують можливість самостій-

ного творення Руської держави і головне – виникнення

держави розглядається як одномоментний акт і безпосередній

результат діяльності конкретної історичної особи.

Такий підхід антинауковий і навіть ідеологічно шкідливий,

проте абсолютно заперечувати зовнішній фактор (“варязький

вплив”) теж недоцільно.

Опрацювавши сучасні теорії виникнення держави внаслі-

док довготривалого соціально-економічного розвитку, ряд

учених України, Росії (ХХ ст.) довели, що східнослов’янське

суспільство ще до появи варягів на Руській землі мало

протодержавні утворення. В результаті цих досліджень

докорінно змінилось уявлення про роль скандинавів на Русі.

Норманська теорія втратила наукове значення.

Другою спробою пошуків коріння Київської держави

можна вважати хозарську гіпотезу (з Хозарського каганату),

яку висловив професор Гарвардського університету (США)

О.Пріцак. На його думку, поляни були не слов’янами, а

різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду

Кия, який заснував Київ у VIII ст. Проте ця версія теж не

витримує критики, бо навіть розкопки стародавнього Києва

переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність

його культури.

Опираючись на результати сучасних досліджень цієї

проблеми можна визначити, загальні причини що привели

до утворення Руської держави :

1. Становлення державності у східних слов’ян відбувалося

протягом тривалого часу і було закономірним підсумком

внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх

суспільства.

2. Історичні факти переконливо свідчать, що перші

протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи

державотворчого процесу з’явились задовго до утворення

центраплізованої Давньоруської держави.

3. Утворення і утвердження політичного, географічного,

економічного і духовного центру земель – міста Києва на

Дніпрі , ще в першій пол. 1 тис. н.е.

4. Процес християнізації Русі, сприйняття і поширення

християнської віри об’єднувало племена і народи.

5. Зростання ролі військової дружини як фактора захисту

території від ворога і ознаки концентрації влади у

привілейованого стану.

6. Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського,

хозарського і т.д.

Таким чином, поява Давньоруської держави у IX ст. на

теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних

факторів і чинників в усіх сферах не тільки тогочасного

суспільства, а й попередніх століть.

Які соціально-економічні і політичні події відбуваються

в другій половині І-го тисячоліття на українських землях?

1. Варто підкреслити, що вдосконалення землеробських

знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання

виробництва додаткового продукту викликали кардинальні

зміни у соціально-економічній сфері. В результаті

поступово розпадаються патріархальні зв’язки , відбувається

перехід до сусідської, територіальної общини, а далі –

розклад родо-общинного ладу і формування елементів

феодальної системи. Землевласники перетворюються на

феодалів, а вільні общинники трансформуються у

феодально залежне населення, що створює умови для

активного державотворчого процесу.

Інтенсивний розвиток ремесла , відокремлення його від

сільського господарства, зародження товарного виробництва

у VIII-X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього

обміну та розширення зовнішньої торгівлі, яка об’єднувала в

ціле клаптики земель слов’янських сусідських

територіальних общин.

2. В V-VIII ст. відбувається процес розселення (“виділення”)

великих союзів слов’янських племен (поляни, дуліби,

волиняни та інші) в певні етнокультурні спільності. Саме на

цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні

князівства та їх федерації.

За свідченням арабських авторів, уже у VIII-IX ст.

існувало три осередки слов’янської державності: Куявія

(земля полян з Києвом), Славія (новгородська земля),

Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська

і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець

називає Руською землею (Куявія) з центром у Києві. Вже у

839 р. французька урядова придворна хроніка “Бертинські

аннали” повідомляє про прийом послів “народу Рос”, які

прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у

Інгельчейм.

Отже, словянські союзи племен, Руська земля і стали тим

територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла

єдина централізована держава – Київська Русь в кінці 1Х ст.

3. Перші князі Київської Русі,їх зовнішня та внутрішня

політика.

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.)

було утворення і становлення Давньоруської держави династії

Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування

системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з

Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і

владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика –

Ігоря. Літописний документ свідчить,що у 882 р. Олег здійснив

похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став

столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян,

древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та

новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію,

уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами

першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і

безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом

шести місяців. Другий договір передбачав і регулював

відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні

території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися

відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на

Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся

другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження

купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні

інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали

значних витрат і ресурсів ,що підштовхувало князя

збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких

збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під

час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала

розміри повинностей з феодально залежного населення. В

зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією.

У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була

прийнята візантійським імператором, прийняла християнську

віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи

правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської

держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги,

де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський

каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам)

шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи

на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він

втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу

Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-

столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В

972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав

зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава

значно зростає територія та роль Київської держави у

вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі

були: розширення території країни; вихід на міжнародну

арену; зосередження уваги на зовнішій ,а не на внутрішній

політиці; активність князя і військової дружини у військовій

сфері. Негативними факторами влади на той час ще була

недостатня консолідованість території держави,слабкість

великокнязівської влади ,несформованість системи васально-

ієрархічних відносин.

3.Київська Русь в роки князювання Володимира Великого

та Ярослава Мудрого.

З давніх часів у науці йдуть суперечки навколо питання,

яким був соціально-економічний лад Давньоруської держави.

Досліджено, що вона в ІХ-Х ст. ще не знала станового устрою,

тому можна назвати першу руську державу надплемінною. В

цей історичний період влада не лише відокремилася від народу

(одна із ознак державності), а й піднялася над самою

племінною верхівкою і стала успадковуватись. Деякі сучасні

вчені дають вдале визначення форми державності Київської

Русі ІХ-Х ст. як дружинної, адже владний прошарок складався

з верхівки княжої дружини, що тривалий час утворювала

примітивний адміністративний апарат. Ця форма державності

закінчується на добі князювання Володимира Святославовича.

На другому етапі (кінець Х – середина ХІ ст.) відбувається

піднесення Київської Русі, завершується формування її терито-

рії, проводяться державні реформи, закладається руський

кодекс правових норм, активізуються міжнародні контакти.

Найвидатніші правителі цьго періоду князі Володимир

Святославович та Ярослав Володимирович /Мудрий/

Володимир Великий (980–1015рр.) –один з

найяскравіших політичних діячів європейського масштабу.

Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх

братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької

дружини, в 980 р. став великим київським князем.

Князювання Володимир розпочав з того, що посадив

намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської

землі. Він завершив тривалий процес формування території

Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у

984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і

Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р.

Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів

племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини

Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм

племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті

реформи зміцніла система державної влади на місцях.

За Володимира завершився процес формування державної

території. Київська Русь перетворилася в найбільшу

європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від

Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь

Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу

степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав