Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

− в середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних

ролей в єдиному господарському механізмі СРСР. За

кількістю виробленого чавуну на душу населення

Україна випереджала всі держави світу, а за видобутком

вугілля вийшла на друге місце в світі.

Сільськогосподарське виробництво вперше за довгі роки

стало рентабельним. Виробництво валової продукції

сільського господарства за 1954–1959 роки порівняно з

попередньою п'ятирічкою зросло на 35%;

− з лютого 1957 року була впроваджена нова система

управління господарством, її суть – територіальний

принцип управління через ради народного господарства

(раднаргоспи). Це сприяло поліпшенню розподілу праці,

її кооперації в межах економічного регіону, кращому

використанню місцевих ресурсів, зменшенню диктату

центру.

З іншого боку, ці успіхи не були закріплені, вони були

недовготривалими; офіційна політика залишалася

непослідовною, суперечливою, волюнтаристською, елементи

ринкової, цивілізованої економіки вступали в протиріччя з

радянськими догмами планової соціалістичної економіки.

Зокрема, це проявилося в зменшенні і обмеженні розмірів

присадибних господарств, встановленні грошових податків з

громадян, які тримали худобу, розробці і прийнятті

волюнтаристських програм у господарстві.

Україна стала експериментальним майданчиком

надпрограм у галузі аграрної політики:

1. Освоєння цілинних земель у Казахстані та інших регіонах

СРСР, куди з України виїхало до 100 тис. осіб і відправлено

90 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки,

вичерпувало людські і матеріальні ресурси, суттєво

послабило сільське господарство республіки.

2. Постійне і невиправдане розширення площ посівів

кукурудзи та інших культур. Посіви кукурудзи в УРСР

збільшились з 2 млн.га до 5 млн.га, але результат був

абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам.

241

3. Грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у

тваринництві, її суть полягала у тому, щоб у найближчі роки

наздогнати і перегнати США у виробництві м'яса, масла і

молока на душу населення. Ця гонка виснажувала сили,

енергію, ресурси і закінчилася тим, що виробництво

продукції тваринництва на початку 60-х років не

збільшилось, а зменшилось.

Отже, чергова спроба змін в радянській системі в другій

половині 50-х років зазнала невдач. Основна причина їх була в

тому, що навіть незначні зміни, які впроваджувались у

політичній і економічній сфері новим партійним керівництвом,

вступали в протиріччя із програмними догмами радянської

тоталітарної системи.

Лекція 16.

УРСР в умовах наростання кризових явищ

радянського ладу. Початки розпаду більшовицької

тоталітарної системи.

1.Основні напрямки і особливості боротьби проти радянської

тоталітарної системи в кінці 50-х – поч. 80-х рр.

Історія України XX ст. – це безперервна боротьба за

утвердження української державності, проти імперії,

тоталітаризму, більшовизму, форми, методи, завдання якої

змінювались в залежності від конкретної ситуації.

Однією з ланок цієї боротьби став дисидентський рух,

який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду

т.з. хрущовської відлиги. (Дисидент – той, хто має іншу думку

(інакомислячий), яка не співпадає з офіційною правлячою

системою та ідеологією).

Соціальна база дисидентського руху – інтелігенція (80%).

Він був довготривалим у часі – понад 20 років і виношував у

собі зародок альтернативного, демократичного суспільства,

242

концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював

передумови для відродження української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х – поч. 80-х рр. можна виділити

п'ять основних течій.

1. Самостійницька , яка мала на меті реалізувати право нації на

самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

− в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька

нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення

України (м.Івано-Франківськ), Українська робітничо-

селянська спілка, Український національний комітет;

− у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка

Лук'яненка створено підпільну організацію Українська

робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній

історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність

України мирними конституційними методами, за вихід

України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд

засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів

УРСС до тривалих строків ув'язнення;

− у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт

(УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і

Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.

2. Національно-культурницька течія , яка рішуче виступала за

розвиток української мови, культури, засуджувала

шовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод

усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" –

письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь

Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван

Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха,

Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли

Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. Наприклад, 1

вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" під час

презентації кінокартини С.Параджанова "Тіні забутих

предків" було влаштовано маніфестацію проти репресій

української інтелігенції. У цій акції брали участь І.Дзюба,

В.Стус, В.Чорновіл та ін.

243

У грудні 1965 року І.Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з

протестом проти арештів, до якого додав написану у

вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу

"Інтернаціоналізм чи русифікація?" Такі приклади можна

продовжити.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій

республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто

групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав

людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була

утворена в листопаді 1976 р. у м.Києві. Її очолив

письменник-фронтовик М.Руденко. До складу входили

О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін.,

всього 37 осіб.

3. Релігійне дисидентство , що мало на меті боротьбу за

фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за

відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно

вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької

та Автокефальної православної церков, за свободу

діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії

були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення

соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії

дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які

відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені

підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників

в Одесі, заворушення і страйки робітників у

Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень

1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві

(1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60–70-х років можна назвати

майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату

Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила

від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили

від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в

Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він

244

стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його

лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири,

завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та

ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія,

пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та

ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував

гуманістичні, демократичні, національні та суспільні ідеали,

наближав час утвердження незалежної, демократичної

суверенної держави.

2.Русифікаторська політика радянської влади в УРСР в

другій пол. XX ст.

Нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої

"відлиги" середини 50-х років, яка налякала центральну владу

в Москві. Вже в 1958 р. компартія приймає постанову "Про

зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на

посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада

УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам

вибирати своїм дітям мову навчання.

З 1961 р. комуністична партія проголошує теорію і

політику: "злиття націй", "двомовності", "мови

міжнаціонального спілкування".

Шовіністичну російську ідею заповзятливо підтримала

партійна влада в Україні, функціонери від науки А.Скаба,

І.Білодід, У.Кравцев та ін.

В 60-х роках в обласних центрах і в м.Києві українські

школи становили 28%, а російські – 72%, в інших містах

відповідно 16% і 84%.

В 70-х роках освіта стає об'єктом форсованої русифікації:

якщо в 1961 році школи з українською мовою навчання

охоплювали 69% учнів, то в 1971 р. – 60%, а в 1977 р. – 58%.

Російською мовою навчалися відповідно 30%, 39%, 41% учнів.

З початку 70-х років посилюється ідеологічний диктат у

духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період

т.з. "маланчуківщини". (В.Маланчук – партійний ідеолог, який

245

зробив кар'єру як "борець з українським буржуазним

націоналізмом" , з 1972 р. стає секретарем ЦК КПУ і головним

русифікатором республіки). Починається період чорних

списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного

диктату.

Саме в цей період української історії відбувається

найпоширеніша, найактивніша русифікація. В чому вона

проявилася?

1. Масовий перехід шкіл, вузів на російську мову викладання.

В 1978 р. прийнята чергова партійна постанова "Про

заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і

викладання російської мови в союзних республіках". Це

привело до того, що число учнів, які вивчали в школах

українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці

серед населення республіки становили майже 73%. Майже

всі вищі навчальні заклади України перейшли на

викладання російською мовою, в т.ч. й Івано-Франківський

інститут нафти і газу, інші вузи Галичини.

Режим найбільшого сприяння російській мові завершений

постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня

1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення

російської мови в загальноосвітніх учбових закладах

союзних республік". Вчителям російської мови було

встановлено 15% надбавки до ставок, учнів заохочували

спілкуватися російською на перервах і поза школою. А

майже 13 млн. українців, які проживали і проживають в

Росії, не мали і не мають там донині жодної української

школи.

2. Українська мова та її носії оголошувалися

неперспективними, а то й підозрілими.

На з'їздах, конференціях, нарадах, в міністерствах,

відомствах та інших радянських установах було "не

прийнято" говорити українською. Національна мова була

витіснена з Академії наук, науково-дослідних установ,

наукових досліджень, дисертацій. Через анонімки, наклепи,

доноси т.з. "націоналістично налаштовані елементи"

звільнялися з роботи, звинувачувалися у відсутності

246

інтернаціоналізму і надмірності національного. Українська

мова витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташо-

ваних довкола промислових центрів. З'явився новий термін

– "народ України" і повністю зник – "український народ".

3. Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр,

кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні

видання.

Більш як половина українських театрів ставила вистави

російською мовою. Одеська кіностудія з 60-ти відзнятих

фільмів українською мовою випускала лише Три. Репертуар

кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Якщо в 1970 р. в республіці видавалось українською

мовою книг і брошур 38%, то в 1988 році – лише 21%.

Число українських газет за цей же час скоротилось з 80,9%

до 70,3%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у

"єдиний радянський народ", переселення українців у східні

райони республіки і у віддалені регіони радянської імперії.

Число українців серед жителів республіки постійно

зменшувалось, а частка росіян зростала. Якщо в 1959 році

мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців,

то в 1989 – 87,7%, кількість українців з 1970 р. по 1989 р.

зросла на 6%, а росіян – на 24%. Симптоматично, що за

1979–1989 рр. частка українців серед жителів республіки

зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з

21,1% до 22,1%.

Такі приклади можна продовжити. Національно свідомі

українці протестували проти російської мовно-культурної

асиміляції, експансії. Ще в 1965 році Іван Дзюба надіслав

керівникам УРСР П.Шелесту та В.Щербицькому листа і

свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з перекон-

ливим, теоретично і документально обгрунтованим аналі-

зом цілеспрямованої русифікаторської політики Москви.

Ці духовні рани не так легко загоїти і сьогоднішній

Українській державі.

247

3. Основні тенденції розвитку радянської системи в другій

пол. 60-х – поч. 80-х років.

В останнє двадцятиріччя існування радянської України

можна виділити три основні тенденції її соціально-

політичного розвитку:

1. 60-80 рр. - час ще однієї спроби реформувати тоталітарну

систему, не зачіпаючи її основ. У вересні 1965 р. на

партійному пленумі було проголошено економічну

реформу, яка мала забезпечити модель нового механізму

господарювання, її суть полягала:

− у розширенні самостійності підприємств;

− у розгортанні прямих договірних зв'язків між ними;

− у встановленні економічно обгрунтованих цін;

− в матеріальному стимулюванні трудових колективів

залежно від результатів їх праці;

− в оцінці діяльності підприємств за такими

"капіталістичними" показниками як рентабельність і

прибуток.

Період реформування (1966–1970 рр.) виявився одним з

найрезультативніших. Виробництво промислової продукції

зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі – на

28%, національний дохід – на 38%; але після цього темпи

економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х рр.

від'ємних значень.

Реформа швидше розладнала старий господарський

механізм, ніж створила новий. Як і попередні спроби

реформування, вона закінчилась невдачею, бо була лише

тактичним кроком брежнєвського керівництва.

2.Відбувається поступове повернення до неосталінських

методів керівництва, зростання диктату центру, партії,

ідеології, збільшення бюрократичного апарату, узурпація

значної частини законодавчих функцій виконавчою владою,

зведення нанівець самостійності суспільних організацій,

згортання гласності, свободи слова, злиття функцій партій-

248

ного і державного апарату, підміна держави та її органів

комуністичною партією, яка оголосила себе у Конституції 1977

р. "ядром політичної системи суспільства".

3. Продовжується національно-визвольний, дисидентський

рух, мирна боротьба проти тоталітарної імперії, носієм якої

найперше була інтелігенція. Дисидентство породжує ідеї

альтернативного, нетоталітарного суспільства, воно охоплює

всі сфери суспільного і духовного життя: правову, економічну,

релігійну, культурну, національну.

Отже, в 70-х рр. відбувається реанімація тоталітарної,

командно-адміністративної системи.

Які конкретні напрямки і факти її прояву в соціально-

економічній сфері?

1. Економіка розвивалась на екстенсивній, затратній основі,

зростання обсягів досягається за рахунок залучення

додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на

старій технічній основі, нарощування капіталовкладень,

розширення посівних площ, тобто за рахунок великих

додаткових трудових і матеріальних коштів.

Наприклад, у 1966–1985 рр. основні виробничі фонди

України зросли у 4 рази, кількість робітників і службовців –

в 1,5 раза, капіталовкладення – у 2,5 раза, але ріст обсягу

промислової продукції знизився з 50% у 1970 році до 19% у

1980 році, середньорічний приріст продукції сільського

господарства знизився з 3,2% до 0,5%, продуктивність праці

зменшилась у 2,2 раза, національний дохід – у 2,5 раза,

реальні доходи населення – у 2,6 раза.

2. Переважали не якісні, а кількісні показники, домінувала

планова соціалістична система, волюнтаристськи

встановлені показники, поширилася практика коригування

планів у бік зниження. Все це перетворило країну у

суспільство тотального дефіциту. Не вистачало якісного

металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива,

паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас

вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому,

що вони були включені в план.

249

Наслідком такої політики стало значне відставання від

досягнень світового НТП. Середній вік устаткування на

виробництві становив 28 років, тільки 15% радянської

техніки було на рівні світової, затрати на науку в 4 рази

менші, ніж у США.

3. Продовжувалась руйнація села. Закупівля продовольства за

кордоном стала нормою; з 1980 р. сільське господарство

стало збитковим, в той час як виробництво зерна в країнах

Заходу з 1950 по 1985 роки зросло втричі. Зате значно

зросла чисельність адміністративного апарату.

Систематично підвищувались ціни на сільгосптехніку,

транспорт, міндобрива, хоча залишались незмінними ціни

на сільськогосподарську продукцію. Відбувалось

гальмування розвитку особистих підсобних господарств.

Ручною працею у рослинництві було зайнято 71%

колгоспників. До цього можна додати відсутність на селі

достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту,

доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.

Такий перелік можна продовжити. 70-ті – першу половину

80-х років дещо оптимістично називали періодом застою.

Насправді ж це був час неухильного сповзання країни і всіх

республік у тяжку економічну кризу, до краху тоталітарної

системи.

4.Україна (УРСР) в цифрах і фактах 70–80-х років.

Територія УРСР становила 2,7% території СРСР;

населення – 18% населення СРСР;

Україна виробляла в потенціалі СРСР:

25% - картоплі; 41% - кольорових телевізорів;

20% - пшениці; 45% - чавуну;

33% - овочів; 50% - залізної руди;

50% - соняшнику; 25% - вугілля;

60% - цукрових буряків; 96% - тепловозів.

На Україну припадає менше як 0,5% території і 1,4%

населення земної кулі, але вона давала 8–10% світового

250