Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

2. 1932–34 роки (голодомор, постишевський терор, ''кіровська

хвиля'').

3. 1936–38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес більшовицького терору буквально розчавив

українську культурну еліту. Чистки набули тотального

характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у

1930 р., після 1938 року залишилось лише 38. З 223

українських письменників, що зникли, 17 розстріляно, 8

покінчили життя самогубством, 175 заарештовано і заслано в

табори, 16 пропали безвісти, 7 померли своєю смертю. Таких

втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності. За

підрахунками Ю.Лавріненка – одного з небагатьох, кому

вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР в 30-х

роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції.

Масовий характер винищення національної еліти дав йому

підстави назвати добу 20–30-х років ''розстріляним

Відродженням''. За підрахунками М.Максудова – колишнього

радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати

від репресій у 1937–38 роках становили щонайменше 4,5 млн.

чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю

українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині

(близько 40 млн. чоловік), то можна твердити, що сталінський

терор призвів до здесяткування українського населення, тобто

до загибелі кожного десятого українця.

Таким чином, підсумовуючи трагічну історію 20–30-х

років, не можна не погодитись із думкою українського

історика із Канади Богдана Кравченка: “Найбільшим

досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його

пережили”. Масовим терором була фізично винищена

найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено

моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився

страх, а страх перед владою – невід'ємний атрибут тоталітарної

системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори.

Було утверджено тоталітарний більшовицький режим з

всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням

громадян до виконання партійної владної волі.

201

8.Становище українців Західної України

в 20–30-х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним

поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що

до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім

Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по

1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і

Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили

національну меншину. Важко назвати точне число українців,

які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна

статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю.

Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась

між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в

Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та

Лемківщині. Українці були найбільшою національною

меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю

чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За

офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582

тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські

демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн.

чоловік. Основним районом проживання українців була

Буковина, менша частина заселяла територію Бесарабії біля

Хотина і Аккерману.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549

тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько

80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині,

окрім цього, чисельна українська громада проживала в Празі.

Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських

землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4–5 разів

менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці

20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не

було однаковим. Загалом воно відображало особливості

соціально-економічного і політичного життя цих держав.

202

Становище українців у Польщі.

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила

Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного

рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий

окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм,

ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено

вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість

цього вживався термін “Малопольська Всходня” . Щоб

закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році

перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори,

включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту

бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору

очолила УВО (Українська військова організація), утворена у

Відні в 1920 році (очолив Є.Коновалець). До 1923 року у Відні

існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний

Є.Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний

заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща.

Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав

визнала Східну Галичину частиною Польської республіки.

Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі

права та можливості вільного розвитку і надати Галичині

автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років

підтверджувала правовий статус національним меншинам, але

це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство

освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”.

Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини

трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал

для розбудови польської нації. А міністр освіти С.Грабський

провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських

шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови.

За 20 років польського панування кількість українських шкіл

зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено

вживати українську мову в усіх державних і муніципальних

установах. У 1924 році прийнято закон про військову

колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали

участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в

Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В

203

результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції

переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала

репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці

30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового

навернення до католицької віри), під час якої було знищено

мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було

пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році

389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була

"пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл.

Армійські загони і поліція руйнували українські громадські

центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали

селян за підпали майна польських посадників, застосування

принципу колективної відповідальності всієї української

громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено

спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м.

Береза в Білорусі). Мав рацію історик І.Лисяк-Рудницький,

коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо

українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це –

дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система

Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало

можливість українцям, незважаючи на дискримінацію,

обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи

державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці

мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий

політичний спектр (від пропольської до прорадянської і

самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському

офіційному курсу здійснювалась через український

кооперативний рух. Як слушно відзначає О.Субтельний,

"кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя

самоврядування та економічного самозахисту". Так, у

1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція

українського населення дедалі більше почала відходити за

межі легальних, мирних форм, набирати характеру

революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила

204

цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка

була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є.Коновалець).

Становище українців в Румунії.

Подібною до польської була політика щодо українців

уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад,

було закрито українську кафедру у Чернівецькому

університеті, православну церкву на Буковині перейменували у

"православно-румунську" і підпорядкували Румунському

патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня

1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою

рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію

Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний

режим.

Українські землі у складі Чехословаччини .

З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що

успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина

Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний

устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі

реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за

українським населенням право жити в кордонах однієї

адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року

офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання

автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина

дала притулок і фінансову допомогу декільком українським

навчальним закладам – Українському вільному університетові,

Високому педінститутові ім.М.Драгоманова, Українській

господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного

курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій

мірі становила тут виняток) щодо українців загалом мало

відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції

українців. Відповіддю українського населення

західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс

стала активна протидія, що виявилась у різних формах

боротьби – як легальних, так і нелегальних.

205

9. Політичні сили,які очолювали український визвольний рух

у Західній Україні (20–30-х рр.).

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях

діяли три основні течії: легальні партії, націоналістичне

підпілля та комуністичний рух.

Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету

встановлення незалежної Української держави. В своїй

діяльності вони широко використовували парламент, легальну

пресу, віча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини

тут працювали такі основні українські партії:

Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська

радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична

партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія

(УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична

робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-

революціонерів (УПСР) та ін.

Влітку 1925 р. в результаті об’єднання УНТП з іншими

організаціями Галичини та Волині створена найчисельніша,

найважливіша політична партія Українське національно-

демократичне об’єднання (УНДО).

Найстаріша на Галичині УРП після об’єднання з УПСР

(1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну

партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм;

своєю метою проголошувала об’єднану суверенну Українську

Соціалістичну Республіку.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була

малочисельною і не мала великого впливу на населення.

З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з

1931 р. – Українська народна обнова (УНО), що була схильна

до порозуміння з Польщею.

З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини

(КПСГ); з 1923 р. Комуністична партія Західної України

(КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою

частиною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку

автономію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з

206

нею і КПЗУ, обвинувачуючи їх керівництво у фашистській

агентурі.

Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова

організація (УВО). Очолив УВО полковник Є.Коновалець.

УВО працювала нелегально як військова організація і ставила

своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну,

ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів. З 1923 р.

починається так звана “еволюція” УВО до націоналізму.

У 1926– 1929 рр. відбулося об’єднання націоналістичних

груп в Західній Україні та за її межами. В січні 1929 р.

відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де

було проголошено утворення Організації українських

націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках

вождя – Є.Коновальця. Серед найважливіших програмних

вимог ОУН були:

1. Боротьба проти польської окупації.

2. Боротьба з більшовизмом.

3. Утворення самостійної соборної Української держави з

авторитарним, тоталітарним устроєм.

4. Складова ідеології ОУН – крайні форми націоналізму,

що сконцентровані в гаслі: “Україна для українців”.

На початку 30-х років відбувся розкол між ОУН в

еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях

тактики (легальних і нелегальних засобів боротьби).

Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так

званий Академічний Дім, в який входила молодь, особливо

студенти Львова. Їх ватажком був С.Бандера. Вони

проголосили про перехід ОУН на підпільні бойові позиції і

визнавали основним засобом боротьби терор (вбивство проф.

Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста

Т.Голувка; у Варшаві – міністра внутрішніх справ

Б.Пєрацького та ін.).

Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті

Є.Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в ПУН (Провід

українських націоналістів) А.Мельника.

207

Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний

період. Обидві частини її знаходились в умовах авторитарних

держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.

Лекція 14.

Українські землі в роки Другої світової війни.

1. Процес проголошення Карпатської України.

Закарпатській Україні, цьому відносно маленькому краєві,

судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних

подіях напередодні Другої світової війни. 30 вересня

1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між

керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини,

Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику

частину своєї західної території. Послабленням

Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня

проголосили автономію Словаччини.

Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на

зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися

для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське

керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р.

було офіційно надано автономію. 14 жовтня сформувався

перший автономний уряд Підкарпатської Русі у складі 4-х

міністрів і 2-х державних секретарів. Його прем'єром став

русофіл Андрій Бродій, який займав відкриту античеську

позицію і виношував план приєднання Закарпаття до

Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим

прем'єр-міністром призначили українофіла Августина

Волошина. У результаті цих змін в уряді та в політичному

житті автономного краю взяли гору українські сили. Але

наступні події розвивались не на користь українців. 2

листопада німецько-італійський арбітраж у Відні присудив

Угорщині не лише південну частину Словаччини, де

проживали мадяри, а й велику частину Підкарпатської Русі

208

(Закарпаття), включаючи найбільші міста Ужгород, Мукачеве,

Берегове, до Угорщини відійшло 1856 км

з 180 тисячами

населення. Уряд Волошина евакуювався до нової столиці –

Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд

автономної Карпатської України активно проводив розбудову

державних структур та забезпечення нормальної

життєдіяльності краю:

1. Було українізовано освіту і пресу.

2. Розширено мережу кооперативів.

3. Налагоджено комунікації і зв'язок.

4. Організовано роздачу продовольства.

5. Створено власні збройні сили – Українську національну

самооборону, згодом реорганізовану в Карпатську Січ

(приблизно 12 тисяч).

6. Перемога коаліції українських партій – Українського

національного об'єднання (УНО) на виборах до

автономного сейму 12 лютого 1939 року (86% голосів, і

це в краї, де в 1924 році лише 12% населення вважали

себе українцями) тощо.

15 березня на засіданні сейму Карпатської України було

прийнято історичної ваги документи (закони), в яких

вказувалось:

 Карпатська Україна є незалежна держава;

 Карпатська Україна є республіка з президентом,

вибраним сеймом;

 державною мовою Карпатської України є українська

мова;

 барви державного прапора синя і жовта.

Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом

обрано А.Волошина.

Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх

державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм

зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська

Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним

“гарантом” її існування була фашистська Німеччина. Гітлер,

зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі

серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР,

209

використовуючи у власних геополітичних інтересах

''українську карту''.

Можливість перетворення Карпатської України у зародок

самостійної Української держави створювала додаткову

напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське

керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад

українського населення на одній із частин пошматованої

України. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі

Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з'їзді

ВКП(б) 10 березня 1939 року: “…в Німеччині є божевільні,

котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну (авт.:

приблизно 30 млн. чол.), до кузьки, тобто до так званої

Карпатської України (авт.: приблизно 700 тис. чол.)''. Німецьке

керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського

Союзу від претензій на цю частину української землі : це

послужило поштовхом до німецько-радянського зближення,

що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа.

Тим часом події навколо Карпатської України розвивалися

драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вчинило

військовий напад на Карпатську Україну (отримавши на це

дозвіл від Німеччини), а вже 16 березня був захоплений Хуст.

Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом

п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина

січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини

квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.

Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка

вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії,

відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати.

Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень

Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно

усвідомити себе частиною єдиної української нації.

2. Наслідки радянсько-німецьких договорів

1939 року для долі українських земель.

Наступною після Закарпаття частиною українських земель,

котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави,

210