Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ I. Вступ. Давня історія України.

Лекція 1.

Україна в геополітичному просторі Європи та світу.

Прадавня українська історія.

1.Особливості геополітичного становища України та його

вплив на її історію.

Історія України – одна з найцікавіших, найповчальніших.

Наш народ тисячу років ішов до своєї державності. Цей

героїчний і трагічний шлях вимагає вивчення, осмислення,

аналізу.

Вперше наукову концепцію, схему української історії

обгрунтував найвідоміший історик М.С.Грушевський у 1904 р.

у праці “Звичайна схема “русской” історії і справа

раціонального укладу історії східного слов’янства”. В основі

цієї схеми є:

 автохтонність, тяглість, безперервність українського етносу,

народу, нації;

 Київська Русь – витвір корінного русько-українського

етносу, ніякої “общерусской” народності не було;

 Русь і Україна – тотожні поняття, вже з ХІІ ст. вони

визначали нинішні українські землі;

 Київський період перейшов не у Володимиро-Московський,

а в Галицько-Волинський, литовсько-руський, козацько-

гетьманський. Власне, московська держава і її історія

починаються тільки з середини ХІІ ст. і не перетинаються з

українською до середини ХVІІ ст.

Використавши схему Михайла Грушевського, можемо

виділити такі основні етапи нашого державотворення:

1. Княжа доба русько-української історії (др. половина І-го

тисячоліття – кінець ХV ст.).

2.Козацько-гетьманська держава, боротьба за її

утвердження та збереження (кінець ХV ст. – кінець

ХVІІІ ст.).

3. Боротьба проти імперій, творення новітньої Української

держави (ХІХ – початок ХХ ст.).

4. УРСР у складі радянської тоталітарної системи та

відродження незалежної України (1921– поч. ХХ1 ст.).

Вивчаючи, осмислюючи історію України, необхідно

враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір, даний

Богом і природою. Геополітика – політична концепція, яка

вбачає у політиці держави засадничу роль географічних

факторів: просторове розташування країни; розмір території;

наявність чи відсутність природних ресурсів; клімат; кількість

населення тощо.

Найважливіші для України геополітичні фактори в

просторі Європи і світу :

Територія, населення, природний потенціал.

Територія України – 604 тис.км

(Київська Русь≈800

тис.км

). Це найбільша в Європі держава, із заходу на схід

протяжність території- 1316 км, із півдня на північ – 893 км.

Протяжність кордонів 6500 км, у тому числі морем 1050 км.

Чисельність населення – понад 50 млн. чол., це п’яте місце в

Європі і 21 в світі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом:

сприятливий клімат, тут розташовані всі природні зони (ліс,

лісостеп, степ), земля найбагатша на чорноземи, а також

містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних

елементів, у тому числі 940 млн.т нафти (добуваємо лише 5%).

Вчені світу доводять, що українська земля і селянин

можуть прогодувати понад 200 млн. населення, на що не

здатна жодна держава світу.

Україна – межа між азіатським Сходом (втіленням

занепаду, нищення, насильства) і європейським Заходом

(цивілізованим світом, втіленням гуманізму, домінуванням

приватної власності і т.д.).

Схід і Захід неодноразово претендували на українські

землі, що часто приводило до нищення України або

створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У

відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена

балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих

суперників. Водночас історія свідчить, що минуле і майбутнє

України – європейський вибір.

Українська територія - шлях “із варяг у греки” –

сполучна ланка між північними і південними територіями,

вихід на інші континенти через Чорне море. Із давніх часів

центр розбудови Української держави – її південний простір,

на відміну від північного сходу, де домінує монополія

російської держави.

Отже, Україна володіє великим історичним, духовним,

природним потенціалом. Її народ має свої корені, свою історію,

не претендує на чужі землі і народи. Необхідно врешті

осмислити наші позитиви та негативи і утвердити навіки свою

державу.

2.Основні етапи та хронологічні рамки прадавньої

історії України.

Прадавню історію України (до нашої ери) можна умовно

поділити на дві доби – кам’яну і металу.

Найпершим і найбільш давнім за часом періодом історії

України є період палеоліту (від грецьких слів «палайос» –

стародавній і «літос» – камінь). Він поділяється археологами

на ранній, середній і пізній.

У період раннього палеоліту (приблизно 1 млн. років

тому) природно-кліматичні умови були сприятливі для

проживання людини. Пралюди, які з’явилися на території

сучасної України, прийшли з Передньої Азії через Балкани і

Центральну Європу. Ці людські істоти названі в науці

архантропами (прадавніми людьми). Основним їх заняттям

було полювання на диких тварин. Вони збирали рослинну їжу

– плоди, ягоди, коріння. Архантропи широко використовували

вогонь, який забезпечував захист від холоду і, можливо, навіть

використовувався для приготування їжі. Прадавні люди в цей

період користувались примітивними знаряддями: дерев’яними

киями, загостреними палицями, круглими рубилами,

зробленими з різних порід каменю. Найдавніше

місцезнаходження прадавніх людей на території України

знайдено неподалік селища Королево на Закарпатті. Воно сягає

у давнину майже 1 млн. років (період раннього палеоліту).

У період середнього палеоліту (150–35 тис. років тому)

або в мустьєрську епоху на території сучасної України

з’являються люди нового фізичного типу – палеоантропи

(давні люди), або неандертальці. Неандертальці – сучасники

великого обледеніння з різким похолоданням клімату. Вони

жили в печерах, пристосовуючи їх під житло. У цих людей

вдосконалюється виробництво крем’яних і кам’яних знарядь,

мисливської зброї, з’являються гостронаконечники, що

використовуються як ножі і наконечники для списів. У побуті

неандертальці широко використовували вогонь. Про існування

вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань свідчать

обряди поховання у неандертальців, а також осмислення ними

явищ життя і смерті. Багато предметів і знарядь праці,

виявлених під час розкопок поселень давніх людей, свідчать

про появу тут найдавнішого мистецтва.

Період пізнього палеоліту (40–15 тис. років тому)

збігається в часі з настанням останнього, четвертого

зледеніння, але сам льодовик не досягнув України. В цей

період з’являється людина сучасного типу – «homo sapiens»

(людина розумна), або краманьйонець (європейська назва). Ці

люди досягли значно вищого рівня у виготовленні знарядь

праці й господарстві. Вони виготовляли знаряддя з каменю та

кістки, прикраси, статуетки. Джерелом добування їжі

залишалось полювання на великих тварин, проте мисливська

зброя стала досконалішою – з’явились дротики, гарпуни,

списокидачі. В епоху пізнього палеоліту склався родовий лад і

відбулася племінна організація суспільства. Тоді ж виникли

давні форми релігійних вірувань.

Середньокам’яна доба (мезоліт) тривала з 14 по 11

тисячоліття до нашої ери і вважається перехідною від давнього

кам’яного віку (палеоліту) до неоліту (нового кам’яного віку).

Зміни умов життя людей стали поштовхом до виготовлення

складніших знарядь праці. Були створені долото, сокира, тесло,

нові знаряддя з кістки та дерева з крем’яними пластинами. В

цей період з’являється лук. Основним заняттям людини й

надалі залишаються полювання, рибальство та збиральництво

у вдосконалених формах. В епоху мезоліту людина приручила

собаку. Деталі поховання людей мезолітичної доби свідчать,

що вони поклонялися небесним світилам і понад усе – сонцю.

В добу неоліту (новий кам’яний вік – 10–5 тисячоліття до

нашої ери) стародавнє населення України досягло нового

ступеня культурно-історичного розвитку. В цей час людина

приручає всі основні види домашніх тварин, виникає

примітивне землеробство. Брак дичини, особливо в степовій

зоні, став однією з причин переходу людства до

відтворюючого господарства – скотарства та землеробства

(землю почали обробляти за допомогою мотики з рогу та

кістки). Такий перехід був важливим етапом в історії людства

в цілому і тогочасного населення України. Цей процес іноді

називають «неолітичною революцією». Важливим

досягненням в добу неоліту стало виготовлення глиняного

посуду, який використовували для різних цілей. У людей

неолітичної доби розширюється світогляд, з’являються нові

культи, пов’язані з виникненням землеробства. Епоха неоліту –

це племінний лад, економічною і соціальною основою якого

був матріархат.

Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи

був енеоліт – міднокам’яний вік (4–3 тисячоліття до н.е.). В

цей час людство оволоділо першим металом – міддю.

Енеолітична доба характеризується зростанням продуктивності

праці, а також виникненням умов для появи майнового

розшарування суспільства, тобто початку розпаду

первіснообщинного ладу. В добу міді намічається перехід від

мотичного до ранніх форм орного землеробства, а зміна у

виробничій діяльності зумовила зміни в комплексі вірувань. В

епоху енеоліту людина пристосовує коня для їзди. В цей

період з’являється одна з найяскравіших культур

давньоєвропейської історії – трипільська /див. стор. 16 /.

Наступним після енеоліту етапом в історії людства був

період бронзи (від 2 до 1 тисячоліття до н.е.) – першого

штучно створеного людиною сплаву, який має великі переваги

над міддю. Властивості цього металу дали змогу вдосконалити

і розширити виробництво знарядь та їх якість. Перші бронзові

вироби на теренах України з’явилися на початку 2-го

тисячоліття до н.е. і походили з Балкан і Кавказу, де на той час

існували потужні металургійні центри. Проте бронза не

замінила повністю кам’яних і крем’яних виробів, а лише

вдосконалила техніку їх виготовлення. Крім знарядь праці, з

бронзи також виготовляли зброю. За доби бронзи

патріархальні відносини (верховенство чоловіків) остаточно

утвердились у тогочасному суспільстві.

Ранньозалізна доба – це нова доба в історії людства, яка

починається приблизно з рубежу 2-го і 1-го тисячоліття до н.е.

Залізо було поширене у природних рудах, його легше добувати

й обробляти, а знаряддя з нього міцніші та гостріші.

Застосування залізних знарядь сприяло прогресу у всіх видах

виробництва, зокрема у землеробстві. Тисячолітній період

ранньозалізної доби для українських земель був насичений

багатьма історично важливими подіями. Так, у лісостеповій

частині домінуючою галуззю господарства стало орне

землеробство, де вже використовувались залізні сокири,

наральники, серпи. За ранньозалізної доби все більше ремесел

ставали самостійними напрямками господарювання, що дало

змогу перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі.

Отже, винайдення нового виду металу активізувало і

стимулювало розвиток насамперед землеробства, а також

військової справи, які внесли прогрес у справу ремесла.

Оцінюючи нашу найдавнішу історію, можна зробити

наступні висновки:

1. Із найдавніших часів нашу землю населяло розмаїття

народів і племен, і всі вони залишили певний слід в історії,

визначили її тяглість і безперервність.

2. Ми не прийшли з чужої землі, наші корені в праісторії, де

закладено основи господарства, культури, духовності і

навіть суспільного та державного устрою.

3. Народи, які проживали на наших землях, розвивались у

контексті європейської і світової цивілізації, вони

знаходились на перехресті світових шляхів, були певним

буфером між сходом і заходом ,їх захистом , піддавались

постійній асиміляції.

3.Особливості Трипільської культури.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення

поблизу с.Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття

(IV–III тис. до н.е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-

щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і

Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на

високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування.

Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч,

лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців

було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо,

бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець,

кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і

ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців

досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства

був близький до військової демократії (виникли військові

загони). Трипільське суспільство було конфедерацією

племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали

матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і

самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були

зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних

відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження

міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у

сфері побуту – побудова великих глиняних будівель,

утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у

духовній сфері – домінування символів родючості,

матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки,

зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в

Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення

екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним

веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні

протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які

прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели

до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що

окремі елементи трипільської культури (система господарства,

топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви

орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною

сучасної української культури.

4. Причини виникнення,занепаду та наслідки грецьких

колоній на Північному Причорномор’ї .

Грецькі міста і селища на території України виникли під

час «великої грецької колонізації» в VII–VI ст. до н.е.

Причини виникнення колоній: перенаселення Греції;

нестача земель для хліборобства; пошук джерел сировини та

ринків збуту; внутрішня соціально-політична боротьба.

Грецькі колонії: Ольвія, Тіра, Ніконій, Херсонес

Таврійський, Керкінітіда та ін.

На сході Криму в 480 р. до н.е. постало Босфорське

царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Гірітака,

Кімерік.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством,

виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Їхніми

ремеслами були металургія і ковальство, ткацтво, кушнірство,

гончарство. Одне з перших місць у житті колоністів займала

торгівля з іншими грецькими містами, а також з місцевими

племенами. Основним предметом грецького експорту з

території нинішньої України була пшениця, яку вивозили до

Греції у великих кількостях. Також вивозили рибу, сіль, шкіру,

хутра, мед, віск, будівельний ліс, людей-рабів. Час

найбільшого розквіту і самостійності античних міст

Надчорномор’я припадає на V–I ст. до н.е. Греки-колоністи

підтримували тісні стосунки як з грецькою метрополією, так і з

місцевими племенами – скіфами, фракійцями та ін.

Причинами занепаду колоній стали розклад

рабовласництва, війни, неврожайні роки.

Грецька колонізація тривала майже тисячу років і мала

відчутні господарські та політичні наслідки для

південноукраїнських земель.

У ході колонізації було перенесено демократичний устрій,

що сприяло розвитку державотворчої традиції на теренах

України. Грецькі переселенці передали місцевому населенню

прогресивні технології землеробства та ремесла, залучивши

його до товарно-грошових відносин. Різнобічні контакти

місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та

здобутків найпередовішої на той час античної культури. Всі ці

процеси прискорили темпи історичного розвитку населення

Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, і на тривалий

час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

5. Кіммерійці, скіфи та сармати на території України.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який

був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е.

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до

Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський

народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з

царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів

вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися

скотарством, в якому провідне місце посідало конярство.

Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке

носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались

зображення різноманітної військової амуніції. За мовою

кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього

суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу.

Вони з'явились на території України в першій половині VII ст.

до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і

Кавказом. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи остаточно підкорили

місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад,

зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і

географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді

підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських

пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і

скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами.

Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або

елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від

них – скіфи-землероби. Останні два народи,вважають

дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до

праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-

причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н.

е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль

над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського

війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в

панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом.

Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного

лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним

землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво,

різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування

скіфського суспільства красномовно свідчать численні

поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких

знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія

була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини.

В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль

(образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло

стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III