Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій
Подождите немного. Документ загружается.
Отже, поразку української революції 1917–1920 рр.
спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і
зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід
погодитися з досить слушною думкою українського історика з
діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою
говорити про абсолютну поразку української революції. Вона
не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо
переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в
тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки,
така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з
нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї
самої боротьби на новому історичному етапі”.
181
Розділ У.
Українська РСР в складі більщовицької
тоталітарної системи /1921-1990/.
Лекція 13. Українські землі в міжвоєнний період.
/1921-1939 рр./
1.Чим був зумовлений перехід до нової економічної політики
/НЕПу/ і в чому її суть?
Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою
об'єктивних причин:
1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-
річною війною, що призвела до руйнування матеріально-
технічної бази господарства, так і політикою "воєнного
комунізму", що призвела до дезорганізації господарських
зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.
2. Політична нестабільність: невдоволення селян
продрозкладкою вилились у збройні виступи проти
радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні
компроміси в суспільстві.
3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на
швидке здійснення світової комуністичної революції і
матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що
змушувало більшовицький режим піти на тактичний
відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в
майбутньому широкий фронт для наступу тощо.
Повстання матросів (переважно селянських синів)
Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого
повстанського селянського руху та свідченням глибокої
суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею,
яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до
нової економічної політики.
Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що
було нового в новій економічній політиці, найкраще
182
розглянути її в логічному послідовному порівнянні з
попередньою політикою "воєнного комунізму".
1918/19 1921 1928/29
“Воєнний комунізм” НЕП
Продрозкладка.
Заборона вільної торгівлі.
Відсутність товарно-
грошових відносин.
Натуралізація зарплати.
Карткова система.
Трудова повинність.
Втілення принципу "хто не
працює – той не їсть".
Мілітаризація економіки,
трудові армії.
Червоногвардійська атака
на капітал.
Тотальна націоналізація
навіть дрібних підприємств.
Сувора централізація
управління
н/г; так званий "главкізм".
Червоний терор тощо.
Продподаток.
Вільна торгівля спочатку в
межах місцевого
товарообігу.
Грошова реформа 1924 р.
/золотий червінець/.
Ринок вільнонайманої праці.
Денаціоналізація дрібної і
середньої промисловості.
Децентралізація.
Госпрозрахунок.
Економічні методи
управління.
Відносне пом'якшення
репресивної системи тощо.
Особливостями НЕПу в Україні було те, що:
1. Розпочався в 1919 р., тобто пізніше ніж в Росії (1918 р.).
2. Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним
оборотом 1 млн. крб. тощо.
Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі
залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної
партії, зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю,
велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався
183
не еквівалентний обмін між містом і селом на основі
продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі
наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна
вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові
явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки
позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак,
попри економічну ефективність і доцільність НЕПу,
керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до
суцільної колективізації відмовилось від нього.
Чому? :
1. Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений
партією, вимагав відмови від ринку і повернення до
адміністративно-командних методів керівництва, до
централізації всіх ресурсів.
2. Економічна багатоукладність вимагала і політичного
плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації
політичної системи або відмови від неї.
3. Наявність приватної власності суперечила партійній
програмі та тоталітарному режимові, який перебував у
процесі формування тощо.
Отже, перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними
обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не
відповідав стратегічним намірам комуністичної партії, і тому
вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село),
зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи,
відмовилась від нього в кінці 20-х рр.
2.Утворення СРСР та його наслідки.
Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську
Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у
м.Харків. Юридичне оформлення радянської державності в
Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції
УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.
184
У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни,
йде процес прискореної інтеграції радянських республік.
Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз"
формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії.
Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом
мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти
радянську владу". Наслідком його стало об'єднання
найважливіших п'яти наркоматів – військових справ,
народного господарства, залізничного управління, фінансів та
праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по
суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної
(єдиної) держави.
Наступним кроком на цьому шляху стала угода про
воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28
грудня 1920 р., в якій формально проголошувались
незалежність і суверенітет обох держав, але фактично
посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і
керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів
(додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і
телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для
управління українською металургійною та металообробною
промисловістю, які також перебували під повним контролем
центру. На територію України було поширено Земельний,
Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний
статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом
1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях
реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських
губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи
Миколаїв, де лютував голод).
Перетворення України та інших радянських республік на
автономні області Росії було реальною перспективою, якби
подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим
центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав
право націй на самовизначення, ствердивши небажаність
існування окремих радянських республік за умов ворожого
капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету
республік був головний партійний теоретик з національного
185
питання нарком по національностях Й.Сталін. Він у серпні
1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про
взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за
яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на
засадах автономії. Позиції московських центристів викликали
спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з
процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як
найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу
роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації.
Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний
компроміс – план федеративної перебудови майбутньої
союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його,
але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із
Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного
проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів
(які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося
керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо.
Республікам надавалась самостійність лише у справах:
землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх,
соціального забезпечення, юстиції.
30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві
проголосив декларацію про утворення СРСР у складі:
РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії,
Вірменії, Азербайджану).
Таким чином, СРСР було утворено як федеративну
державу, але це було лише пропагандистською вивіскою.
Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов
панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був
фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних
партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-
яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий
зобов'язувальний характер для кожної республіки.
26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив
першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала
право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так
і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної
186
федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як
жорстко централізована унітарна держава.
У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР
завершився процес входження України до складу СРСР.
3. Причини, суть і наслідки українізації.
Важливою складовою частиною культурно-політичних
процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації,
проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика
дісталла назву "українізації".
Політика коренізації ("українізації") була зумовлена
багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу
СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено
гармонійний і вільний розвиток радянських республік та
гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством
(основною масою національних республік було селянство)
та національною інтелігенцією шляхом лібералізації
національних відносин.
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну
базу своєї системи, залучивши до партій і до управління
республікою представників неросійських народів [В 1920 р.
у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони
становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів
вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише
2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити
під контроль процес національного відродження окраїн,
щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення
– СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії"
хоч частково компенсувати республікам втрату їх
політичного суверенітету тощо.
187
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна
виділити такі наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря
ЦК КП(б)У Е.Квірінга та другого секретаря Д.Лебедя, який
проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної,
революційної, міської російської та контрреволюційної,
відсталої сільської української культури. В їх боротьбі
українська культура мала відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання української мови в
державному житті. [З серпня 1923 р. для державних
чиновників та партійних функціонерів організовуються
курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав
іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене
обов'язкове вживання української мови в державному
діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на
українську мову].
3. Зростає кількість українців у партійному і державному
апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у
1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі
структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-
політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої
були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх
українських лівих партій.
4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток
національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням
більшовиками так званої культурної революції, одним з
головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У
1930 р. в Україні почали впроваджувати
загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97%
українських дітей навчалося українською мовою. Цей
показник так і не був перевершений за роки радянської
влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання
мережі україномовних навчальних закладів йшло
паралельно з розвитком наукових досліджень у різних
галузях українознавства.
5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р.
вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
188
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх
театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано
найбільшу в Європі на той час кіностудії.
7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської
ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед
компактно проживаючих за межами України українців (на
1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).
9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в
Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4
болгарських, один польський і один єврейський національні
райони, а також 954 сільські ради національних меншин,
100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з
німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з
татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч
здійснювався понад 20-ма мовами.
Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій"
не зайшла так далеко як українська. За десять років
"українізації" (1923–1933) українці перетворилися на
структурно повноцінну націю.
Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно
називали Українським Відродженням, почали поступово
згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним
націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися
М.Хвильовий та М.Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним
сигналом кінця "українізації". Остаточно політика
"українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова
Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови
в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і
постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних
адміністративно-територіальних утворень тощо.
Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та
його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою
помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих
зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким
відгомоном української національної революції 1917–1920 рр.
Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами
189
політики "українізації", то величезна армія виконавців
складалася переважно з української інтелігенції, значна
частина якої брала участь у національно-визвольних
змаганнях. Особливу групу серед них складали українські
емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність
курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був
тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам
комуністичної партії.
4.Процес форсованої індустріалізації в Україні.
Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді
ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням
плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин:
1. До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла
довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для
подальшого розвитку.
2. Значне відставання від економічно розвинутих країн
диктувало потребу індустріального розвитку.
3. Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою
пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла
необхідність пристосуватися до нових умов існування одної
соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба
зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.
Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в
індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в
державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну
самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.
Головні особливості індустріалізації в Україні:
1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої
частини коштів ніж в інші республіки [так, в першій
п'ятирічці (1928–1933 роки) Україна отримала 20% всіх
капіталовкладень в промисловість СРСР] .
2. Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості
СРСР в 20–30-х роках ключовими вважалися 35 об'єктів
вартістю понад 100 млн.крб. кожний, з них в Україні
190