Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

2. Генеральний секретаріат формується Центральною Радою і

відповідає перед нею, а Тимчасовий уряд лише затверджує

його.

3. Свою владу Генеральний секретаріат здійснює через всі

урядові органи в Україні, а всі вони підлягають владі

Генерального секретаріату.

4. Всі урядові посади в Україні, якщо вони не виборні,

заміщуються Генеральним секретаріатом.

5. При Тимчасовому уряді має бути статс-секретар для справ

України, якого призначає Тимчасовий уряд за згодою з

Центральною Радою.

6. Всі закони Тимчасового уряду мають силу на Україні з дня

проголошення їх у "Краєвому Урядовому Віснику"

українською мовою тощо.

Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а

сам 17 серпня видав "Тимчасову інструкцію для Генерального

секретаріату", яка була прямим запереченням Статуту і суттєво

обмежувала права України:

1. Генеральний секретаріат мав стати місцевим органом

Тимчасового уряду, тобто звичайним адміністративним

апаратом, який мало чим відрізнявся від губернського

комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як

вищого виконавчого органу автономної України не було

жодного слова, він ставав проміжною інстанцією між

Петроградом та місцевими органами управління, та й то не

у всіх випадках.

2. Центральна Рада позбавлялась законодавчих прав.

3. Всі урядові посади затверджував не Генеральний

секретаріат (він тільки рекомендував кандидатури), а

Тимчасовий уряд.

4. До складу Генерального секретаріату мали входити не 14, а

лише 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути

представниками національних меншин. Генеральний

секретаріат втрачав секретарства військових, продовольчих,

судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

5. Відкидались майже всі демократичні положення Статуту,

але найбільшим утиском України було зменшення території

151

поширення компетенції Генерального секретаріату з 9-ти

губерній до 5-ти (поза її межами, тобто підпорядкованою

безпосередньо Петрограду, опинилась велика частина

українських земель: Харківська, Катеринославська,

Херсонська та Таврійська губернії).

6. Навіть не згадувалось про автономію України і про те, що

це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори

тощо.

Таким чином, хоча "Інструкцію" В.Винниченко назвав

"миршавим клаптиком паперу" і ЦР, судячи з власної

резолюції, не збиралася її виконувати, а лише прийняла до

відома, видання "Інструкції" Тимчасовим урядом виявилося

"цинічним, безсоромним зламанням досягнутих

домовленостей, відвертим бажанням видерти з рук українства

всі його резолюційні здобутки" (В.Винниченко). Вона

відкидала внормування відносин між Україною та Росією в

правовому полі і відкривала простір для сваволі Тимчасового

уряду. Досить чітку оцінку його політиці дала київська

"Робітнича газета" в статті "Дрібне шахрайство у великій

справі": "Коли правительство мусило сплатити свого векселя,

з'ясувалось, що Тимчасовий Уряд не є правительство, гідне

великої держави, а є дрібний шахрай, який своїм шахрайством

хоче залагодити великі політичні проблеми". Таким чином,

між Центральною Радою та Тимчасовим урядом загострились

суперечності, назрівав конфлікт. Склалася специфічна

ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб

категорично відкинути, денонсувати інструкцію, а Тимчасовий

уряд не мав змоги реалізувати її на практиці.

4.Обставини прийняття та основні положення

ІІІ Універсалу.

Чому в Українській Центральній Раді переважали

автономістські ,а не самостійницькі настрої?

Черговий конфлікт між ЦР та Тимчасовим урядом виник

восени 1917 р. з приводу заяви про скликання Всеукраїнських

152

установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити

ЦР і викликав для пояснень до Петрограда В.Винниченка (було

видано наказ розпочати слідство і при необхідності

заарештувати і притягти до судової відповідальності ряд

секретарів). Співпраця Києва і Петрограда практично стала

неможлива, але це протистояння було перерване

більшовицьким збройним повстанням, в ході якого

Тимчасовий уряд було повалено (В.Винниченко, який у цей

час прибув до Петрограда, вже не мав кому давати пояснення).

Отже, мирний період розвитку української революції

доходив до кінця.

Більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду

частково розв'язували старі проблеми, але в той же час

породили нові. Одне з головних – як ставитись до захоплення

влади в Петрограді комуністичною партією на чолі з Леніним?

В день збройного перевороту ЦР ініціювала створення в Києві

"Крайового комітету по охороні революції в Україні", до якого

увійшли представники різних політичних сил. Склалась досить

складна ситуація, яка характеризувалася противоборством

трьох політичних сил:

1. Прибічники Тимчасового уряду, опорною базою яких

став штаб КВО.

2. Більшовики, які, спираючись на Ради робітничих,

селянських та солдатських депутатів, намагались захопити

владу і в Україні.

3. Українські національні сили, що гуртувалися навколо

ЦР.

В кінці жовтня в Києві тривали жорстокі бої між

представниками перших двох політичних сил. Центральній

Раді вдалося у цей критичний час опанувати ситуацію,

роззброїти більшовицькі загони.

Через два дні після більшовицького перевороту в

Петрограді Центральна Рада ухвалила резолюцію про владу в

країні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади

"до рук усієї революційної демократії", а не до рад, які

"становлять лише частину революційної демократії". Висновок

резолюції Центральної Ради був таким: "Українська

153

Центральна Рада висловлюється проти повстання в

Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами

підтримки бунту в Україні".

Отже, Центральна Рада виступила проти монополії на

владу більшовицької партії, яку вона встановила в Росії.

В цих складних політичних умовах Центральна Рада

приймає свій ІІІ Універсал [20 листопада 1917 р.], в якому

проголошувалось утворення УНР в межах 9-ти губерній

(Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської,

Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської /без

Криму/). Приєднання інших земель: Холмщини, частини

Курської, Воронезької губерній, де українське населення

становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх

мешканців.

Окрім цього, в ІІІ Універсалі оголошувалось:

1. До Українських установчих зборів вся влада в Україні

належала Центральній Раді та її Генеральному секретаріату

(Універсал призначав вибори до них 27 грудня, а скликання

– 9 січня).

2. Скасовувалась приватна власність на поміщицькі, удільні,

монастирські, кабінетські та церковні землі і

проголошувалась власність всього трудового народу.

3. Встановлювався 8-ми годинний робочий день.

4. Запроваджувався державний контроль на продукцію

промисловості.

5. Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.

6. Скасовувалась смертна кара та проголошувалась амністія

політичним арештантам.

7. Зміцнювались і поширювались права місцевого

самоврядування.

8. Закріплювались загальнолюдські демократичні свободи:

слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості

особи і помешкання, можливості вживання місцевих мов у

стосунках з усіма установами.

9. Надання росіянам, євреям, полякам права на національно-

персональну автономію та на вільний розвиток всім іншим

народам, які мешкали в Україні.

154

10.Зобов'язання врятувати від голоду не лише український

народ, а й фронт та великі частини Російської республіки

тощо.

Таким чином, ІІІ Універсал став актом великої історичної

ваги: після багаторічної неволі український народ офіційно

задекларував відродження власної держави. Його програма

проголошувала повну перебудову України на нових засадах, з

новими законами та економікою. Все ж, даючи оцінку ІІІ

Універсалу, необхідно підкреслити, що він проголошував УНР,

але в складі федеративної, демократичної Російської

республіки. Більше того, ЦР зобов'язувалась «помогти всій

Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і

вільних народів". Дивне революційне донкіхотство чи

месіанізм, адже Україна проголошувала себе автономією у

складі неіснуючої держави, Тимчасового уряду вже не

існувало, а більшовицький Совнарком на чолі з Леніним

Центральна Рада не визнавала. Чи треба було ЦР ставати в

обороні всієї російської демократії, брати на себе роль

"рятівника всієї Росії", коли Україна мала більш ніж достатньо

своїх проблем? Відповідь однозначна – ні. І ще більшість із

цих проголошених перетворень залишились декларативними,

оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу,

розпочинався грізний час противоборства з агресією

більшовицької Росії.

Чому ж в Українській Центральній Раді так довго

переважали автономістські, а не самостійницькі настрої?

Є ряд історичних обгрунтувань цієї проблеми. Зокрема, на

досить переконливі фактори вказує історик О.Д.Бойко:

1. Національно-територіальна автономія України в складі

демократичної Росії була одним з важливих програмних

завдань більшості в УЦР політичних партій, особливо

УСДРП, УПСР, УПСФ, які відігравали провідну роль.

2. Автономістські настрої, які зафіксовані в резолюції

Всеукраїнського національного конгресу та інших

представницьких форумах, в трьох Універсалах УЦР,

155

свідчать, що ідея самостійності ще не набула поширення та

визнання у масах.

3. Серед української політичної еліти поширеним було хибне

уявлення про справедливе вирішення національного

питання російською демократією. В.Винниченко писав:

“Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від

революційної Росії здавалось смішним, абсурдним,

безглуздим”.

4. Керівництво УЦР, Генерального секретаріату вважало, що

Україна має реальну можливість вибороти хоча б

автономію, а проголошення самостійності залишило б її

самотньою серед воюючих країн, фактично без державного

апарату, без армії, без фінансів. Це привело б до легкого

захоплення України воюючими сторонами, до перетворення

її на колонію.

5. Слід пам’ятати, що боротьба за автономію України – це

довготривалий історичний процес, який сягає корінням ще

у добу гетьманату. Певну роль відіграли і російсько-

українські економічні зв’язки, багатонаціональний склад

українських земель, домінування російського населення в

містах.

Отже, виходячи з вищесказаних положень, проголошення

автономії УЦР відповідало вимогам часу і було логічним

кроком у розвитку української національно-демократичної

революції. Оцінюючи даний історичний період,

М.Грушевський в ряді наукових праць (“Якої ми хочемо

автономії та федерації?”, “Вільна Україна” та ін.) неодноразово

вказував, що шлях до самостійності України пролягає через

національно-територіальну автономію в складі Російської

Федерації.

Проголошення ІІІ Універсалом Української Народної

Республіки було важливою історичною подією, яка

знаменувала відродження державності України в ХХ ст. Однак

цього не відбулося, оскільки Центральна Рада проголосила

створення УНР у федеративному зв’язку з Російською

державою. На думку історика Д.Дорошенка, Україна в

листопаді 1917 року мала б “…зовсім відділитися від Росії,

156

стати самостійною й незалежною державою”. Проте головною

причиною драми УЦР, як вказує історик В.Смолій, була

політична природа Центральної Ради з її ідеями автономії та

федералізму.

5.Ультиматум РНК РРФСР Центральній Раді.

Ппроголошення радянської влади в Україні.

Більшовики в Україні могли сподіватися на перемогу лише

з допомогою зовнішньої агресії, оскільки вони не мали

належної підтримки серед українського народу. Яскравим

свідченням цього є результати тогочасних демократичних

виборів до Всеросійських установчих зборів – за комуністів в

Україні проголосували лише 10% виборців (в основному

індустріальних центрів Донбасу, Катеринослава, Харкова

тощо), а за українські партії – 75%.

Більшовицька спроба здійснити переворот у Києві 12

грудня 1917 р. зазнала невдачі. Київський військово-

революційний комітет на чолі з Л.Пятаковим було розпущено,

а вірні більшовикам частини роззброєні і відправлені за межі

УНР.

17 грудня місцеві більшовики повторили спробу захопити

владу в Україні, діючи на цей раз легальними методами,

скориставшись Всеукраїнським з'їздом рад. На ньому вони

планували здобути більшість і проголосити Радянську владу в

Україні. Але і ця спроба виявилася невдалою, з 2500 делегатів

більшовиків підтримувало лише 124. З'їзд ухвалив резолюцію

про підтримку Центральної Ради та вирішив, що недоцільно

переобирати її склад, оскільки 9 січня мали відбутися

Всеукраїнські установчі збори, котрим Центральна Рада

повинна була передати владу.

На підтримку Центральної Ради вплинуло і те, що

напередодні 17 грудня РНК Росії надіслала українському

урядові підписаний Леніним і Троцьким ультиматум , в якому,

з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робились грубі

втручання у її внутрішні справи. «Ми звинувачуємо Раду, –

157

говорилось в ультиматумі. – Прикриваючись національними

фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже

визначається невизнанням Радою "Совєтов" та совєтської

влади в Україні". Далі ультиматум містив чотири вимоги до

УНР:

1. Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у

відкликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без

порозуміння з Росією.

2. Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні.

3. Не пропускати через Україну козачі формування на Дон

[отаман Каледін не визнавав ленінський Раднарком].

4. Пропустити через територію України більшовицькі війська

на Південний фронт.

РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної

відповіді, а коли вона не буде надіслана, погрожувала, що

вважатиме Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в

Україні.

Центральна Рада, отримавши підтримку з'їзду Рад у Києві,

який кваліфікував ультиматум як агресію проти УНР,

відкинула домагання Росії, зазначаючи, що неможливо

одночасно визнавати право на самовизначення "аж до

відокремлення" і робити грубий замах на це право, нав’язуючи

свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилась:

"Доки у Великоросії розвивається анархія, економічні,

політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя

та нищення усіх свобод, які одвоювала в царизму революція,

Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю

сумну спробу на території українського народу". Як бачимо,

гідна відповідь у цілком спокійному тоні, спрямованому на

пошук компромісу.

Було очевидно, що більшовицький уряд Росії за

допомогою демагогічних, наперед неприйнятних вимог шукав

привід для війни з Україною. [Цікаво, що серед звинувачень

Центральної Ради було і таке, що вона відмовляється скликати

з'їзд Рад – коли в Петрограді не могли не знати, що він

відкривався в день оголошення Україні ультиматуму]. Таким

158

чином, з 5 грудня 1917 р. УНР фактично перебувала в стані

війни з радянською Росією.

Тим часом більшовицька частина з'їзду Рад у Києві (124

чол.), залишивши його, переїхала до Харкова, де під охороною

радянських військ нашвидкуруч був організований

альтернативний з'їзд Рад. На ньому було близько 200 делегатів,

які представляли 89 Рад (із понад 300 існуючих в Україні).

Незважаючи на неправочинність з'їзду, він за більшовицьким

сценарієм 25 грудня 1917 р. прийняв такі рішення:

1. Схвалив жовтневе збройне повстання в Петрограді та

політику Раднаркому.

2. Проголосив встановлення радянської влади в УНР.

3. Обрав Центральний виконавчий комітет рад в Україні.

Центральний виконавчий комітет утворив Народний

секретаріат – радянський уряд [характерно, що, свідомі своєї

слабкості, більшовики в Україні намагались надати радянській

владі національних рис. Наслідуючи Центральну Раду, вони

поки що називали державу не соціалістичною, а Українською

Народною Республікою, а уряд – не "Радою Народних

Комісарів", а "Народним секретаріатом". Головою

Центрального виконавчого комітету призначили не більшовика

русофіла Г.Пятакова, а лівого соціал-демократа Ю.Медвєдєва

тощо] .

Отже, проголошення радянської влади в Україні,

незважаючи на його нелегітимність, дало можливість

радянській Росії прикрити агресивні воєнні дії проти УНР як

допомогу у боротьбі радянської влади з Центральною Радою.

Основна причина агресії радянської Росії проти України – це

не дати УНР суверенності, самостійності.

5.Обставини прийняття, зміст та історичне значення

IV Універсалу.

Початок січня 1918 р. характеризувався досить складним

політичним становищем в Україні. Російська радянська армія

під командуванням В.Антонова-Овсієнка розпочала загальний

159

наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35

до 60 тисяч чоловік. Цей наступ мав усі ознаки агресії та

окупації. Досить прислухатись до горезвісного наказу №14

одного з більшовицьких командирів М.Муравйова: "Цю владу

ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де

її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів".

Більшовицький наступ підтримували загони червоної гвардії

(близько 100 тисяч). В багатьох містах відбувалися повстання

збільшовизованих солдатів та червоногвардійців [Одеса,

Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші]. Впродовж січня

більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну

Україну.

За цих складних обставин, які вщент зруйнували усі плани

УНР, у тому числі і скликання на 9 січня Українських

установчих зборів, перед Центральною Радою постали три

головні завдання:

1. Мобілізувати та організувати український народ для

відпору агресору.

2. Формально відмежуватись від більшовицького режиму.

3. Створити передумови для самостійних переговорів з

Німеччиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал -

ухвалений на засіданні Малої Ради шляхом поіменного

голосування після триденних дискусій 22 січня 1918 р.

В IV Універсалі констатувалося повне знесилення України

чотирма роками війни. Звинувачувалось у грабежах та

насильництвах більшовицьке військо, яке за вказівкою

Петрограда насунуло в Україну і "веде криваву боротьбу з

нашим народом і Республікою" тощо.

Виходячи з цього Центральна Рада в IV Універсалі:

1. Проголосила УНР самостійною, ні від кого не залежною,

вільною, суверенною державою українського народу, яка

хоче жити у злагоді й приязні з усіма сусідами.

2. Приписувала вищому виконавчому органові, який віднині

почав іменуватися Радою Народних Міністрів, вести мирні

переговори у Брест-Литовському цілком самостійно й

укласти мир, щоб УНР розпочала своє господарське життя у

160