Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було

загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність

земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки

в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917

р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.

Міська реформа 1870 р.

Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах

України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і

Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею

створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та

міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на

основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення,

що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в

основному питаннями життєдіяльності міст і

підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське

положення урізало повноваження органів міського

самоврядування.

Судова реформа 1864 р.

Ця реформа проголошувала демократичні принципи:

виборність мирових суддів і присяжних засідателів,

незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом,

гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до

якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які

поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали

присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати

справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були

відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та

адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).

Поступово демократичні нововведення в судовій системі

було обмежено або й скасовано. Так, з підсудності присяжних

вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини,

було запроваджено слухання при закритих дверях справ

широкого переліку категорій. Також вводились нові правила

складання списків присяжних засідателів, що повністю

виключали участь у судовому процесі демократичних і

121

ліберальних елементів. В 1889 році був скасований мировий

суд.

Військова реформа

Цією реформою вводилась загальна військова служба, час

якої зменшувався з 25 до 4–5 років.

Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно

зазначити, що вони були черговою спробою царського

самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не

допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції.

Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними.

Царизм не зробив головного кроку – не створив нової

політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив

парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

8. Український

національно-визвольний рух в кінці ХІХ ст.

З чим прийшла Україна до початку ХХ ст.?

Українські землі перебували в складі двох імперій:

Російської та Австро-Угорської. Могутнім каталізатором

визвольних процесів в Україні були реформи 60–70-х рр. в

Російській імперії, що привели до ліквідації кріпацтва,

поступового демонтажу феодальної системи та неминучих

буржуазних соціально-економічних і політичних перетворень.

Таким же імпульсом змін в Галичині була революція 1848 р.

Опинившись в умовах безпосереднього тиску, український рух

другої половини ХІХ ст. в Російській імперії скотився до рівня

“українофільства” – м’якого, лояльного до влади руху в чисто

культурницьких формах. Сам термін “українофільство”

показує патологічність українства в імперії (як би

сприймалось, наприклад, німецькофільство в Німеччині, тобто

любити німецьке в Німеччині? Абсурд). Характерними

ознаками національного руху в другій половині ХІХ ст. були:

− відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих

зразків;

122

− домінування ідей федералізму та автономізму, концепції

самостійності України перебували в зародковому стані;

− національний нігілізм (байдужість до національних

проблем) тощо.

Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух

вийшов на якісно новий рівень, характерною ознакою якого

була його політизація та творення українських національних

партій. На політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке

не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом

культурницькою діяльністю.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині. Це

були:

1. Русько-українська радикальна партія (1890 р.). [Лідери:

І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. Вперше постулат

незалежності України був поставлений у книзі

Ю.Бачинського “Украйна ірридента” (1895р.) та новій

редакції РУРП (1895 р.)].

2. Українська національно-демократична партія (1899 р.).

[Лідери: І.Франко, М.Грушевський. Наймасовіша і

найвпливовіша].

3. Українська соціал-демократична партія (1899 р.). [Лідери:

М.Ганкевич, Ю.Бачинський, С.Вітик].

4. Русько-український християнський союз (1896 р.).

[С.Сембратович, галицький митрополит. Партія

клерикального характеру].

Характерною ознакою політичного руху в Галичині було

те, що тут на відміну від Наддніпрянської України, ідея

політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом

українських змагань. Щодо українського національного

руху в Російській імперії, то тут у 90-х рр. лише закладалась

база, фундамент тих процесів, які принесли свої плоди

десятиліттям пізніше.

На території Наддніпрянської України в 1891 р. виникло

таємне товариство “Братство Тарасівців” (І.Липа,

М.Байздренко, В.Боровик, М.Базькевич), яке вперше після

Т.Шевченка заявило, що його мета – “дати Україні

національну волю”. 1898–99 рр. відбулися два з’їзди

123

студентських громад. І, нарешті, в 1900 р. в Харкові була

утворена перша політична українська партія в Російській

імперії – Революційна українська партія (РУП) [Лідери:

Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Камінський].

На прохання Д.Антоновича програму партії (РУП)

підготував М.Міхновський. Вона вийшла окремою брошурою

під назвою “Самостійна Україна,” де вперше була поставлена

ідея незалежності України як програмна мета. На жаль, до

1917 року ця ідея не була пануючою в українському

політичному русі, оскільки більшість українських політичних

партій стояли на засадах федералізму та автономізму.

Лекція 10.

Українські землі на початку ХХ ст.

1.Геополітична ситуація та соціально-економічний розвиток

українських земель на початку ХХ століття.

Перш за все необхідно зазначити, що основні українські

землі на поч. ХХ ст. залишалися поділеними між двома

імперіями – Австро-Угорською (близько 15%) і Російською

(85%). Якщо порівняти становище українського народу в

складі цих імперій, то можна зробити висновок, що в

соціально-економічній сфері в Російській імперії українцям

жилося відносно легше, оскільки тут, особливо на Донбасі та

Подніпров'ї, після реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. відбувався

бурхливий промисловий розвиток, були в наявності великі

простори земель (південь України) тощо. В Австро-Угорській

імперії економічний розвиток західноукраїнських земель був

значно уповільнений [більш детально ці проблеми розглянемо

в наступних питаннях].

Щодо духовно-культурного і національного розвитку, то

слід підкреслити, що, навпаки, в Російській імперії більшість

проявів національного життя всіляко придушувалися, досить

згадати сумнозвісні Валуєвський 1863 р. та Емський 1876 р.

124

укази [заборона української мови]. В Австро-Угорській імперії

українці мали певні (хоч звичайно й обмежені) права, зокрема:

навчання в початкових школах велося рідною мовою,

видавалися українські газети і журнали, діяли українські

товариства "Просвіта", НТШ тощо.

Репресивна політика царського самодержавства щодо

українства змусила національних діячів з Наддніпрянської

України звернути увагу на використання легальних умов

Галичини для поширення ідей національного відродження

України. Поступово твориться концепція Галичини як

"П'ємонту національного відродження" [нагадаємо, що

північноіталійський П'ємонт у др. пол. ХІХ ст. відіграв роль

осередку національного об'єднання Італії]. До її реалізації

спричинилися і наддніпрянські діячі – М.Драгоманов,

В.Антонович, О.Кониський, М.Грушевський та ін. Наприкінці

ХІХ ст. відбулася політизація українського національного руху

– виникли українські політичні партії.

Рубіж ХІХ–ХХ ст. – це не тільки календарна межа, а й

період суттєвих соціально-економічних та суспільно-

політичних зрушень в історії українського народу.

Скасування кріпацтва (1861 р.) та низка буржуазних

реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. були спробами царизму

пристосувати частково реформовану феодальну систему до

назрілих потреб часу. Оскільки реформи проводилися згори, то

базові елементи феодального суспільства значною мірою

зберігали свої позиції.

Залишались: самодержавство, поміщицьке землеволодіння,

селянська община.

Непослідовність і незавершеність реформ 60–70-х рр.

суттєво стримували соціально-економічний розвиток

Російської імперії, а відповідно і українських земель в її складі.

Проте ці реформи були незворотними і давали певний простір

запізнілим соціально-економічним перетворенням.

Аграрна реформа (1861 р.) звільнила селян від особистої

залежності, а також виштовхувала їх заради сплати викупних

платежів за землю на ринок робочої сили (цьому сприяв також

земельний голод).

125

Значні зміни сталися у сфері землеволодіння та

землекористування. Перетворення землі на товар стимулювало

активний продаж поміщицької землі. Значно зросла оренда

землі, причому з переходом до грошової форми замість

відробіткової. Зросли посівні площі, а також відбулися значні

зміни в структурі: різко збільшилась питома вага посівів

пшениці та ячменю, цукрового буряка, картоплі, тютюну тощо.

Таким чином, Україна перетворилася на потужний центр

виробництва сільськогосподарської продукції всієї Російської

імперії. Так, частка України в експорті пшениці Російської

імперії становила 90%, а збір пшениці становив 20% світового

врожаю тощо.

В кінці ХІХ ст. в Україні завершився промисловий

переворот суть якого полягала в переході від мануфактурного

виробництва до фабричного, від дрібного до

широкомасштабного, від ручної праці – до машинної. Поряд з

економічними кількісними змінами відбулися і значні якісні

зміни:

1. Занепадають провідні галузі дореформеного періоду –

гуральництво, виробництво сукна, тобто мануфактурна,

часто сільське виробництво.

2. Бурхливо розвиваються підприємства важкої індустрії –

вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної та

ін.

3. Розширюється залізнична транспортна мережа (на Україну

припадає 20% всіх залізниць Російської імперії) тощо.

Економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст.

відбувався в руслі загальноімперських економічних тенденцій,

водночас він мав свої особливості, що зумовлювалось:

1) вигідним географічним розташуванням;

2) природними багатствами;

3) дешевою кваліфікованою робочою силою тощо.

Загальними особливостями економічного розвитку

українських земель поч. ХХ ст. були:

1. Перетворення Донбасу та Подніпров'я на основну паливно-

металургійну базу Російської імперії [70% видобутку

кам'яного вугілля імперії тощо].

126

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи

розвитку індустрії.

3. Високий рівень концентрації виробництва.

4. Значна частка іноземного капіталу [наприклад, у гірничій

промисловості 80–90%].

5. Структурна та територіальна диспропорційність

[гіпертрофоване нарощення виробництва засобів

виробництва за рахунок зниження виробництва предметів

споживання; промисловий потенціал в основному

зосереджено в Донбасі, Подніпров'ї і разом з тим слабо

розвивались Правобережна, Північна Україна тощо].

6. Економіка українських земель розвивалась не як

самодостатня, а як органічна частина економічного

простору Російської імперії [штучно гальмувались галузі,

які конкурували з аналогічним виробництвом російських

областей; мережа залізниць будувалась в основному на

догоду воєнним та економічним інтересам імперії без

особливого врахування інтересів України; побудова

підприємств незавершеного виробничого циклу тощо].

Отже, економічний розвиток українських земель

відбувався суперечливо і неоднозначно. Але кількісні та якісні

зрушення суттєво змінили місце та роль української економіки

в складі Російської імперії.

Для аграрного розвитку західноукраїнських земель в

складі Австро-Угорської імперії на поч. ХХ ст., як і для

економіки в цілому, характерним був поступовий перехід на

буржуазно-капіталістичний шлях:

1) зростає товарність сільського господарства;

2) ширше використовується вільнонаймана праця;

3) формується господарча спеціалізація окремих районів

тощо.

Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний,

фрагментарний характер, в цілому сільське господарство

розвивалося на екстенсивній основі. Гострою була проблема

аграрного перенаселення, переконливим свідченням якого

стала трудова еміграція західноукраїнських селян за океан – до

127

Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо.

Наприкінці ХІХ ст. із Східної Галичини та Північної Буковини

емігрувало понад 250 тис. осіб.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко

виражений колоніальний характер, що виявлялося в:

1) гальмуванні промислового розвитку [вищі податки, ніж в

центральних землях імперії; відсутність державної

фінансової підтримки; протекціоністська політика

австрійській промисловості];

2) консервації кустарно-ремісничного характеру промислового

виробництва [в 1902 р. – понад 94% пром. підприємств

Галичини налічували до 5 робітників, а в них працювало

понад 50% всього зайнятого в промисловості населення];

3) деформації структури промислового розвитку [орієнтація на

добування та первинну переробку сировини; характерно,

що більшість нафти, добутої в Галичині в сирому, не

переробленому вигляді, вивозили з краю];

4) тотальній залежності промислового розвитку від іноземного

капіталу;

5) грабіжницькій експлуатації природних багатств краю

[вирубка лісів; виснаження родовищ тощо];

6) перетворенні західноукраїнських земель на ринок збуту та

сировинний придаток імперії [90% всього експорту

становила сировина, а потреби краю у фабрично-заводській

продукції задовольнялись шляхом імпорту].

Таким чином, в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. на

західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії

відбувається поступовий перехід до буржуазно-

капіталістичних форм господарювання, проте колоніальне

становище економіки краю зумовлювало досить суперечливий

характер тогочасного економічного розвитку.

2.Молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”,”Луг”

в Галичині.

128

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях.

Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні,

політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи

багатовікового поневолення українського народу. Початок

організованого молодіжного руху поклало товариство “Сокіл”

(Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового

патріота України, борця за її незалежність. Моральною

основою “Сокола” був закон Божий і на його основі

вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали

свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи,

соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в

селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне

значення мали Сокільські свята.

Товариство “Січ” виникло в 1900 р. (с. Завалля,

Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності

“Січей”, крім гімнастично-пожежної, – ще й виховна,

культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала

більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто

національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала

Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була

малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою.

Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини

(особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916

осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській

Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух

слабшає. Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну

організацію “Луг” (1925 р.), яка була близькою за характером

роботи до Січей.

Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці

1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які

працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав

формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і

шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні

товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували

свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли

захисту української мови, історії, культури від асиміляторської

129

політики австрійського та польського урядів, готували

українську молодь до боротьби за державну самостійність.

3.Українські політичні партії та громадські рухи

Наддніпрянщини на початку ХХ століття.

Перші політичні партії, які утворені і діяли на території

Наддніпрянської України,що перебувала під владою Російської

імперії були:

1. Революційна українська партія /РУП/.

Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти:

Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов.

Мета: самостійна соціалістична Україна.

З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового

завдання – самостійності України, віддавши перевагу

соціалістичним, соціально- економічним вимогам та боротьбі

за автономію України в складі Російської федерації.

В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської

соціал-демократичної робітничої партії /РСДРП/ як крайова

організація під назвою Українська соціал-демократична

спілка /УСДС/ [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко,

Мазуренко].

В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в

Українську соціал-демократичну робітничу партію /УСДРП/.

2. Українська соціалістична партія /УСП/.

Виникла в 1900 р.

Лідери: Б.Ярошевський, М.Меленевський,- українці

польської культури. Створена на взірець Польської

соціалістичної партії /ПСП/.

Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП,

тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть

об'єднувалась з РУП.

В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.

130