Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій
Подождите немного. Документ загружается.
царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні
пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її
автономії. Ці пункти юридично вже не визнавали
Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні
дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і
Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в
час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні
створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали
бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами»
національні органи влади підмінялися російськими установами
чи окремими сановниками (намісниками).
На початку 30-х років ХVIIІ ст. до влади в Росії прийшли
цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю
гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської
політики. В цей період управління Україною доручили
Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено
Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась
таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського
уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію
української старшини, не допускаючи її зближення з
іноземцями. Російська влада знову почала втручатися у
внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.
Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський
престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена
з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою
Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети
про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним
гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час
свого гетьманування (1750–1764 рр.) завдяки впливу при дворі
і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів
розширити автономне управління Української держави:
відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування
суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і
судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу
Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити
Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив
101
на основі збірника законів «Права, за якими судиться
малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.
Довершила нищення української державності російська
імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську
імперську політику Петра І. Остаточне знищення української
державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей
процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду
взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:
1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) –
скасовано митний кордон між Україною
і Росією;
1764 р. – ліквідовано Гетьманат як систему
управління Україною, влада
передавалася до ІІ Малоросійської
колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;
1765 р. – ліквідовано слобідські козацькі полки (їх
було 5) і замість них створено регулярні
гусарські полки;
1775 р. – знищена Запорозька Січ;
1781 р. – скасовано адміністративний поділ
Лівобережної України на полки і сотні
та запроваджено губернії за аналогією з
Росією;
1783 р. – скасовано козацькі полки
Лівобережжя (їх було 10), а замість них
утворено карабінерні регулярні полки
під управою російських офіцерів;
1783 р. – заборонено вільний перехід українських
селян з місця на місце і таким чином
введено кріпосне право;
1785 р. – українська старшина урівнювалася в
правах з російським дворянством;
1786 р. – проведена секуляризація (тобто
конфіскація) монастирських земель і
маєтностей в Україні, чим завдано
важкого удару українському
духовенству та українській культурі,
102
оскільки саме монастирі були
осередками культури в Україні;
30-ті рр. XIX ст. – припинення дії місцевого права в
Україні та перехід виключно до
загальноросійських законів.
Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але
цілеспрямований і систематичний процес нищення української
державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді
Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в
складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від
автономії України, її самобутності не залишилося й сліду.
Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її
соціальний лад, структура і право були приведені у
відповідність з російською імперською моделлю.
6.Олешківська,Нова та Задунайська Січ –їх нищення
російським царизмом.
Після Полтавської битви (червень 1709 р.) царським
військом було зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ і
заборонено її відновлення на території імперії. Причина:
перехід останнього кошового К.Гордієнка з частиною козаків
на бік Карла ХІІ. Тоді запорожці з дозволу кримського хана
заснували Січ на його землях, біля с.Олешки (пониззя Дніпра).
Їхнє становище в татарських володіннях було важким.
Бахчисарайський уряд часто використовував козаків на
виснажливих земляних роботах на Перекопі, обкладав їх
великими податками. Все це викликало масове незадоволення.
Вже 1714 р. кошовий Січі І.Малашевич (обраний замість
К.Гордієнка) звернувся до царя Петра І з проханням дозволити
запорожцям повернутись у стару місцевість. Однак царський
уряд не вирішував це питання. Лише 1734 р. у зв’язку з
наближенням війни з Туреччиною російський уряд дозволив
козакам повернутися і заснувати на р.Підпільній Нову Січ.
Нова Січ закладена українськими козаками в 1734 р., які
повернулися з Турецької землі, залишивши там Олешківську
Січ (вона була створена козаками після зруйнованої царськими
103
військами Старої Січі (1709 р.). З метою зміцнення південних
кордонів з ворогуючою (на той час) Туреччиною російський
уряд дозволив козакам повернутися на батьківщину й
збудувати на одному з півостровів (що виступав у Дніпро)
Нову Січ. На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій
чимале значення надавалось розвитку сільського господарства,
зокрема землеробства, скотарства, а також промислам. Січ
була оточена господарськими садибами (зимівниками), які
належали старшині й заможним козакам. Основна маса
запорожців жила не на самій Січі, а в слободах.
У Новій Січі збереглася виборність кошового й курінних
отаманів, козацької старшини. Проте цей демократичний
процес часто носив показний характер. Завданням війська
запорозького була охорона південних рубежів від нападів татар
і турків. Запорозькі козаки мужньо билися з ворогом під час
двох російсько-турецьких війн (1735–1739 і 1768–1774), що
сприяло успіхам у цих війнах.
Однак царська влада уже давно виношувала плани знищен-
ня Нової Січі. Катерина ІІ була невдоволена прагненням
козацької старшини до автономії. Російське самодержавство не
хотіло миритися з демократичним самоуправлінням на Січі.
Крім цього, не існувало вже загрози для імперії з півдня. Адже
Російська імперія після укладання в 1774 році Кючук-
Кайнарджійського мирного договору з Туреччиною вийшла на
береги Чорного моря. Все це і вирішило долю Нової Січі. На
початку червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу
проти Туреччини, зненацька захопило Січ. Її укріплення
зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам.
Так насильно було ліквідовано запорозьке козацтво, що
уславилося подвигами в ім’я захисту рідної землі від
польських, татарських, турецьких та інших загарбників.
Задунайська Січ – військово-державна організація
колишніх запорозьких козаків, яка розташувалась у гирлі
Дунаю в 1775–1828 рр. Виникла після знищення царським
урядом Нової Січі (1775 р.). Велика частина запорожців, не
підкорившись російським порядкам, вибралась за кордон
імперії й оселилась у пониззі Дунаю, територія якого належала
104
Туреччині. Задунайська Січ зберегла звичаї, устрій та
управління своєї попередниці. Вищим керівним органом була
козацька Рада, яка обирала старшину. Січ очолював кошовий
отаман, його помічниками були суддя, писар, осавул. Тут, як і
на Запорожжі, було 38 куренів. Щоб прогодуватись, козаки
розводили худобу, овець, займалися рибальством. Усім
заправляла заможна верхівка, яка брала в найми козацьку
голоту. Однак тут, як і в Запорозькій, Олешківській і Новій
Січі, не було кріпацтва.
Туреччина використовувала козацтво в своїх цілях. Козаки
змушені були нести прикордонну службу, брати участь у
турецьких каральних походах проти болгар, сербів, греків, які
боролися за свою свободу, незалежність. Частина козаків не
хотіла підкорятись цим порядкам і переселилася на Кубань,
увійшовши до складу Чорноморського козацького війська. Під
час російсько-турецької війни (1828–1829 рр.) понад 1500
козаків на чолі з кошовим Й.Гладким перейшли на сторону
російської армії. Тоді турки зруйнували Задунайську Січ. Після
війни уряд Росії поселив задунайців на Азовському узбережжі.
Тут було організовано Азовське козацьке військо, яке
проіснувало до 1865 р. (було ліквідоване за царським указом).
7. Поділи Польщі і які їх наслідки
для українських земель?
Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з
ослаблення Польщі, ділять її.
За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії
відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське,
Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія
захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.
У 1793 р . Прусія і царська Росія провели другий поділ
Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй
правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь,
Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-
східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом
Польщу було відірвано від моря.
105
У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ
Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва,
Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу
Польщу з Краковом та Любліном.
Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої
українські землі, що входили до її складу, стали розірваними
між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє
поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були
сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина,
Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.
106
Розділ IV.
Українські землі під владою
Російської та Австрійської імперій
Національне відродження та творення
новітньої Української держави /кінець
ХУ111 –поч.ХХ ст.
Лекція 9.
Пробудження національної свідомості та початок
національного відродження на українських землях в кінці
ХУ111 – Х1Х ст.
1.Політичні та соціально-економічні зміни,які відбулися на
українських землях в кінці ХУ111 – поч.Х1Х ст.
Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці
ХУІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу
новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній
Європі. Наприкінці ХVIIІ століття перестала існувати Річ
Посполита, до складу якої входила велика частина українських
земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське
ханство (приєднане до Російської імперії в 1783 році), яке з
кінця ХV століття становило постійну воєнну загрозу для
українських земель. внутрішньої консолідації більшості
українських земель в складі Російської імперії, бо до середини
ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно
незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища
українських земель у складі Російської держави був
регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі
відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем:
107
Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та
Південна (Степова).
Таким чином, українські землі тепер входили до складу
двох держав: Австрійської (приблизно 15%) та Російської
(понад 80%) імперій.
Не слід перебільшувати процес внутрішньої консолідації
більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до
середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й
економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших
ознак становища українських земель у складі Російської
держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони,
котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним
становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина,
Правобережна та Південна (Степова).
Характерною особливістю цього періоду була
невідповідність між потенційними можливостями України
(велика територія і населення, родючі землі, наявність значних
запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим
розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем
селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили тощо.
Основна частина промислових підприємств належала
поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну
ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку
України полягала в тому, що вона мала сільський характер,
підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них
працювали сезонно в основному кріпаки.
Все ж найголовніша особливість соціально-економічного
розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-
кріпосницької системи господарювання.
Основними ознаками цього процесу були:
− розвиток товарно-грошових відносин і поява
капіталістичних елементів у сільському господарстві;
зростання товарності господарства, поглиблення
спеціалізації у виробництві;
108
− руйнування селянських господарств шляхом скорочення
земельних наділів аж до повної ліквідації селянського
господарства;
− занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років
ХІХ ст. промислового перевороту.
Згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) Галичина
відійшла під владу Австрійської імперії. Вона була об’єднана з
польськими землями, одержавши назву Королівство Галіції і
Лодомерії. Таке штучне об’єднання Галичини принесло великі
проблеми для українського населення. Потрапивши під владу
Австрії, Галичина опинилась в інших політичних умовах, ніж
жила до цього часу (у Речі Посполитій всім керували магнати і
шляхта, а тут була сильна абсолютна влада монарха).
Предметом найперших заходів австрійського уряду було
наведення порядку і дисципліни. Імператриця Тереза та її син
Йосиф ІІ проводили політику Просвітництва, яка мала на меті
покращити матеріальне становище жителів, котрі б були
оплотом влади, полегшити їм доступ до освіти тощо, щоби
зробити їх свідомими громадянами імперії. Згалом на той час
становище українців Галичин характеризувалося крайнім
зубожінням та моральним занепадом.
Реформи австрійської адміністрації проводились у трьох
напрямках: сільське господарство; церква; освіта.
І.
В 1779 р. імператорським патентом поміщикам наказувалося
поводитися з селянами «по людські», а селяни отримали
право скаржитися до суду на свавілля панів.
Патентом 1781–82 рр. проголошувалося звільнення селян
від особистої залежності від поміщиків і чітко визначався
розмір панщини (до 30 днів на рік).
Суд над селянами тепер мали здійснювати державні
чиновники, а не поміщики. Новим карним законом
заборонялось застосовувати у слідстві тортури.
В 1798 р. було дозволено викуп з панщини за згодою
поміщика.
109
Обмежувалось лихварство (євреї повинні були платити
гроші за землю, інакше їм заборонялося жити на селі).
ІІ.
1774–76 рр. – заборонено примушувати греко-католиків
переходити в католицизм та вживати термін «уніат» як
образливий.
1781 р. – урівняно в правах Католицьку, Греко-католицьку
та Протестантську церкви (до 1777 р. греко-католицькі
священики навіть змушені були відробляти панщину).
Церква була підпорядкована державі, а священики отримали
статус державних службовців.
Євреї, котрі раніше розглядалися як релігійна група, тепер
були зрівняні в правах з іншими націями.
ІІІ.
Релігійні реформи були тісно пов’язані з освітніми.
1773 р. – ліквідовано орден єзуїтів, який панував у гімназіях
та університетах.
На місці Єзуїтської академії у 1784 р. було відкрито
Львівський університет, а в ньому з 1787 р. по 1809 р. діяв
так званий “Руський інститут”, де на філософському та
богословському факультетах рідною мовою вчилися
українці Галичини.
З 1774 р. по 1784 р. у Відні при церкві св. Варвари діяла
греко-католицька семінарія для підготовки священиків для
Галичини, а пізніше було відкрито семінарії у Львові та
інших містах.
Запроваджувалась мережа початкових і середніх шкіл (1777 р.
– наказом про загальну освіту вводилося п’ять типів шкіл, на
початковому етапі навчання дітей велося рідною мовою).
Таким чином, проведені реформи найбільше позначилися
на долі українських селян та духовенства. Правда, реформи не
ліквідували соціальних протиріч, особливо між селянством та
поміщиками, але тепер у боротьбі за свої права селяни все
більше вдавалися не до бунту, а до захисту закону. Масовими
явищами стали суди селян із своїми поміщиками. Наслідком
згаданих реформ стала лояльність галицького селянства та
110