Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату,

П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі

полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих

жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької

старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск

власної монети;

− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П.Дорошенко доводить справу до відкритого

розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-

тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як

свідчить польський історик Т.Корзон, погром війська

Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що

погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між

Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке

ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана.

Адже відповідно до його умов територія України поділилася на

три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією,

Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх

спільним управлінням.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею

штовхали П.Дорошенка на союз з Оттоманською імперією.

Тепер П.Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і

Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з

військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства

козаками І.Брюховецького у червні 1668 р. проголошений

гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого

тріумфу П.Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим.

Польський наступ на Правобережжя, проголошення

запорожцями гетьманом П.Суховія, якого підтримали кримські

татари, а згодом М.Ханенка, якого підтримувала Польща,

врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання

лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом

Д.Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило

становище П.Дорошенка; зврештою, це позбавило його

всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію.

Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне

прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з

П.Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась

ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від

перемоги Туреччини П.Дорошенко майже нічого не виграв.

Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво

Туреччини, а П.Дорошенко мусив задовольнитися

напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та

Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують

Україну, а гетьман П.Дорошенко як їхній союзник втрачає

підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині

1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже

всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі,

П.Дорошенко склав свої повноваження на користь

І.Самойловича (вересень 1676 р.).

Як слушно зауважив історик В.Антонович, “незважаючи

на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому

козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не

дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод

кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного

краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П.Дорошенка

“сонцем Руїни”.

4. Гетьманство Д.Многогрішного та І.Самойловича.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним

гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій

Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої

старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись

московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії.

Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні

1669 р. делегація України висловила бажання приєднати

Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові

відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські

Статті.

За ними:

 в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі)

мали залишатися московські воєводи;

 податки мали збирати представники гетьмана;

 реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана

Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію

України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником

Д.Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір.

Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа).

Самойлович володів широким політичним світоглядом,

прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже

ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром

Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною

Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час

покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після

вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року

проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра.

Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів

відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих

територіях та похід татар і турків на Україну змусили його

зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом

гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед

Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-

козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко

змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування

І.Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її

зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного

миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав

до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І.Самойлович намагався

об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя

до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної

України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Лекція 8.

Гетьманство Івана Мазепи. Нищення української

державності російським царизмом у ХУ111 ст.

1. Гетьманство Івана Мазепи.

І.Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для

неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з

Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно

обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну

економічну, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини.

Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в

Московській державі. Вимагалось карати смертю за відмову

приймати гроші без золотого забезпечення, які виплачувались

царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись

міжнародні відносини України. Листи й документи, які

надходили з-за кордону, наказувалося нерозпечатаними

посилати в Москву. Також велілося “народ Малороссийский

всякими меры и способы с Великороссийским соединять и

нерозрывное и крепкое согласие приводить”. Для досягнення

цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних

україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали

формулу, яка вже без усяких застережень визначала Україну

частиною Московської держави: “Никто б голосов таких не

испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту,

а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого

Величества самодержавной державы”.

І все таки в цих несприятливих умовах І.Мазепі вдалося

вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя,

громадянської війни. Він зумів підняти престиж

девальвованого значення гетьманської влади, ставши

непохитним володарем України (цілих 22 роки, з 1687 по

1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І.Мазепа мріяв

про створення станової держави західноєвропейського зразка.

Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну

опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини

аристократичної верхівки так званих “бунчукових товаришів”,

щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад

тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І.Мазепа і своїм

меценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й

особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку

економіки, промислів, мануфактур тощо.

Проте немає потреби перетворювати І.Мазепу на ікону

(така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує).

Велич і заслуги І.Мазепи ніяк не зменшуються, якщо

розглядати його діяльність всебічно, об’єктивно, без прикрас.

Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик

промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого

гетьманування І.Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових

військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення

податків, які лягали важким тягарем на плечі українського

народу. Аристократична спрямованість соціальної політики

І.Мазепи не сприймалася народом (він володів біля 20 тис.

маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину

для селян Ніжинського полку). У боротьбі за владу він

вдавався до неабиякої хитрості і не зовсім праведних засобів

(це стосується перш за все боротьби з Петром Іваненком

(Петриком), який підняв повстання запорожців проти Москви,

а також фастівським полковником Семеном Палієм, який

встановив на Правобережжі порядки, близькі до ладу

Запорозької Січі).

Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу

історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна

війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення

податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів,

жертви серед козацтва тощо. Серед населення шириться

невдоволення політикою Москви та І.Мазепи. Ситуація

вимагала радикальних дій. У 1705 р. І.Мазепа розпочинає

таємні переговори із союзником Швеції польським королем

С.Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ (до нас

дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі,

складеному П.Орликом у 1712 р. – “Вивід прав України”).

Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб

тут перезимувати. Це не входило в плани Мазепи, адже робило

територію України театром воєнниих операцій. І.Мазепа був

поставлений перед необхідністю прийняття негайного

рішення. З 5-тисячним загоном він переправляється через

р.Десну в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким

терором повністю деморалізував населення на Лівобережжі

(після знищення гетьманської столиці Батурина тіла

замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали по

течії ріки, наганяючи жах на населення України). Те, що

Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й

тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний

фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у

боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед

козацтва і народу не проводилась).

Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень-

липень 1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі

не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу

російського війська). Перемога Петра І ознаменувала

остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини,

очолюваної Мазепою, домогтися суверенітету козацької

України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік

Бендер.

Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість

постаті І.Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він

не був зрадником українського народу (як це майже 200 років

стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання

вивести Україну із складної ситуації, відновити державний

суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за

незалежність України протягом наступних століть. "Мазепа

був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної

України, ... він ішов до неї... все своє життя" (Див.: І.Борщик,

Р.Мартель. Іван Мазепа. – К.,1991. – С.158).

2. Основний зміст Конституції Пилипа Орлика.

Пилип Орлик – еміграційний гетьман України з 1710 року.

Він був палким українським патріотом і продовжив справу

великого гетьмана І.Мазепи. Під час його виборів між

майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідні

статті, згодом названі Конституцією Пилипа Орлика. Хоча

вони й не були втілені в життя, але увійшли в історію як перша

в Європі конституція демократичного суспільства. У вступі

цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути

вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана:

державні справи гетьман мав вирішувати спільно з

генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати

від полків. Вирішення судових справ проти старшини

передавалось генеральному судові. Планувалось чітко

розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана.

Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман

тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок

захищати козаків і посполитих від надмірних утисків,

опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали

бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для

утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція

обумовлювала також права Православної Церкви,

підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон

України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

Отже, Конституція Пилипа Орлика має ліберально-

демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те,

що засади парламентаризму зародились в середовищі

українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.

3.Причини та наслідки Гайдамаччини, Коліївщини

та опришківського руху на Правобережжі.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна

виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього

спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які

переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі,

Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали

свої володіння і намагались захопити в свої руки управління

всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому.

Українська знать і шляхта були переважно полонізовані,

православна церква зосередилась на суто церковних справах, і

тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях

стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ

столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси,

серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися

владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни,

наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство.

Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику

партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на

панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання

стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими

полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати

кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на

престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання

польських магнатів російське військо легко розбило

повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою

силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а

також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року.

Основною його силою було селянство. Це повстання

спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась

Коліївщина, селяни довше користувались свободою від

панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від

інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи

перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного

Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні

суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця

Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до

Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на

Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання,

розраховуючи на російську допомогу. Відомими

гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван

Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину

панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух

набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну

армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій.

Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку

ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням

Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх

польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано

смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те ,що царизм вів двозначну

політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного

боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та

ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ

не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів

«кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано

організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла

возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що

відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий

вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який

розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням

експлуатації селянства й національного гніту. Опришки

використовували методи партизанської боротьби, діяли

невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою

населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у

30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша

(загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали

І.Бойчук, В.Баюрак, П.Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією

національно-визвольного руху всього народу, підточувало

підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське,

антишляхетське спрямування.

5. Основні етапи нищення автономії України російським

царизмом протягом XVIII cт.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим

гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський

(хоча формально він був обраний на старшинській Раді в

Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І

боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про

створення на Україні так званої Першої Малоросійської

колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією

діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар-

шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм

тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив

вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні

слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла

Полуботка (1722–1723 рр.). Полуботок здійснював заходи

щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі

судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської

колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман

потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких

моральних і фізичних страждань помер (1724 р.). На

Полуботкові і його однодумцях завершився розгром

української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два

роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 р.). В 1727 році

на царський престол в Росії сів Петро ІІ. В тому ж році була

ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі

податки та інше. Новим гетьманом України став Данило

Апостол (1727–1734 рр.). Вже на початку його діяльності

100