Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 2. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Сьомий партійний з'їзд в'єтнамських комуністів у 1996 р. підтвердив
економічний курс попередніх років. Через погіршення відносин з Росією, котра
зажадала повернення старих радянських боргів, в середині 90-х рр. Ханой почав
зближення з Китаєм. В'єтнам співпрацював із Францією, Німеччиною,
Великобританією, Австралією, Японією та країнами АСЕАН, членом якої В'єтнам
став 1995 р.
У другій половині 90-х рр. до влади в СРВ прийшов перший в повоєнний час
політик, який не належав до старого партійного покоління соратників Хо Ші Міна.
З 1997 р. В'єтнамом керує Чан Дик Леонг (1937 р.н.). У 2000 р. Білл Клінтон став
першим президентом США, що відвідав соціалістичний В'єтнам.
Разом із певними економічними успіхами сучасний В'єтнам і далі продовжує
відчувати сумні наслідки багатолітнього тоталітарного правління та неефективного
господарювання. Особливі проблеми спостерігаються в аграрному секторі, який
сильно відстає від промисловості. Трансформація неефективних державних
підприємств різко збільшила кількість безробітних. Рівень життя більшості
в'єтнамців є напрочуд низьким,
ЛАОС
■ Проголошення незалежності
■ Комуністичний рух 50—60-х рр.
■ Лаоська Народно-Демократична Республіка
Проголошення незалежності
Поштовхом до початку політичних змін у Лаосі стала Друга світова війна. За
роки протияпонської боротьби в країні сформувався досить сильний підпільний рух.
На 1945 р. найвшшвовішою політичною силою національно-патріотичного
спрямування у Лаосі став рух "Лао Іссара" ("Визволення Лаосу"). 23 серпня 1945 р.
"Лао Іссара" почав національне антияпонське повстання. Встановивши контроль
над більшою частиною території країни, 12 жовтня 1945 р. діячі руху проголосили
тимчасову конституцію, згідно з положеннями котрої, Лаос ставав незалежною
державою під назвою Патет Лао (Країна Лао). Французька сторона не визнала цього
акту.
Не зважаючи на декларовану лаосцями незалежність, французькі війська
восени 1945 р. почали повертатися до країни. До травня 1946 р, французьку владу в
Лаосі відновлено. Погано навченим та слабо озброєним загонам "Лао Іссара"
довелося відійти у важкодоступні гірські райони на кордоні з Таїландом. Уряд
Патет Лао емігрував у Таїланд, де невдовзі через внутрішні суперечки "Лао Іссара"
змушена була саморозпуститися. Частина колишніх опозиціонерів повернулася до
країни й почала співпрацювати з французами. Король Сісаванг Вонг у 1946 р.
підписав з французами угоду, згідно якою Лаос отримав автономію.
Залишки "непримиренної" опозиції очолили Кейсон Фомвіхан (1920—1992),
Нухак Пхумсаван (1915 р.н.) і член королівської родини Суфанувонг (1909— 1995),
який доводився дядьком майбутньому королеві Шрі Савангу Ватхану (1907— 1981).
Суфанувонг вчився в Ханої, а згодом у Франції, де здобув фах інженера-
будівельника. Працював у Бордо та Гаврі. Повернувшись в 28-річному віці до
Лаосу, будував мости та дороги. Кейсон Фомвіхан, отримавши в Ханої освіту
юриста, вже з 1942 р. почав співпрацювати з комуністичним підпіллям. У січні 1949
р. він став керівником першого озброєного загону лаоських комуністів, а в 1950 р.
— міністром оборони в Уряді національного опору, згодом —
головнокомандувачем Народно-визвольної армії Лаосу.
У січні 1949 р. емігранти створили Народно-визвольну армію Лаосу, а у
березні 1951 р. підписали з представниками прокомуністичних рухів В'єтнаму та
Камбоджі угоду про створення Єдиного фронту опору. Отримавши підтримку від
в'єтнамців, лаоські партизани до початку 1953 р. встановили контроль над значними
територіями центрального та східного Лаосу з населенням майже в мільйон чоловік.
Міжнародне визнання як незалежна держава Лаос отримав після підписання
Женевських угод 1954 р. Гарантами дотримання угод мали стати співголови
Женевської комісії — СРСР та Великобританія. Контроль над дотриманням угоди
покладено на міжнародну комісію, до якої увійшли Індія, Канада та Польща. Лаос
залишився конституційною монархією. До 1959 р. королем був Сісаванг Вонг.
Комуністичний рух 50—60-х рр.
Комуністи не визнали Женевських угод. Створена 22 березня 1955 р. на
основі лаоської частини Комуністичної партії Індокитаю Народно-революційна
партія Лаосу продовжила збройну боротьбу за владу в країні. 6 січня 1956 р.
створено Патріотичний фронт Лаосу (ПФЛ), який очолив принц Суфанувонг. Базою
партизанів із Патріотичного фронту стали провінції Самниа та Пхонгсалі, що
перебували в руках комуністів ще з 1953 р.
Лаоський уряд Катая Сасоріта в 1956 р. був змушений був піти у відставку. У
квітні 1956 р. новим прем'єром став принц Суванна Фума (1901—1976), зведений
брат лідера партизанів Суфанувонга. Вже 10 квітня 1956 р. брати підписали спільну
декларацію, що визначила коло питань, які стосувалися подальшого політичного
врегулювання в країні. ПФЛ став легальною організацією, а через рік його
представники навіть увійшли до уряду Суванни Фуми. Незважаючи на досяг-нуте
порозуміння, ситуація в Лаосі залишалася непевною. Основними політичними
силами країни були комуністи, консерватори та нейтральні центристи. Хитка
рівновага порушилася в 1958 р., коли Суванну Фуму в кріслі прем'єра змінив
заможний аристократ Фуї Сананікон. Новий прем'єр відзначався сильними
прозахідними симпатіями й не приховував свого прохолодного ставлення до
комуністів. У лютому 1959 р. уряд Фуї Сананікона оголосив про відмову від
дальшого дотримання Женевських угод 1954 р. й звернувся за допомогою до СІНА.
Сполучені Штати вислали в Лаос військових радників, почали поставки техніки,
військового спорядження та будівництво військової інфраструктури.
У вересні 1959 р. Лаос звернувся до ООН зі скаргою на дії Північного
В'єтнаму, який порушував його суверенітет. ДРВ активно використовувала
територію Лаосу для таємного перекидання зброї, живої сили та спорядження до
Південного В'єтнаму. Територією Лаосу пролягала значна частина "стежки Хо Ші
Міна". Водночас зі скаргою до ООН урядові війська провели арешти лідерів ПФЛ,
включно із Суфанувонгом. Втім, всі арештовані зуміли швидко втекти із в'язниці.
На початок 60-х рр. підтримувані в'єтнамцями лаоські комуністи знову
контролювали майже половину території країни. Зважаючи на загострення ситуації,
в Женеві скликано спеціальну міжнародну нараду в справах Лаосу. У ній взяли
участь делегації СРСР, СІЛА, Великобританії, Франції, КНР, Індії, Канади, Польщі,
Бірми, Таїланду, ДРВ та Південного В'єтнаму. Лаос, був представлений трьома
делегаціями: комуністів, правих та нейтралів. Нарада, що мала виробити засади
внутрішньополітичного врегулювання в Лаосі, розпочалася 16 травня 1961 р.
Після тривалих дискусій 23 червня 1962 р., вдалося досягнути порозуміння
щодо створення коаліційного Уряду національної єдності. До нього увійшли 11
представників нейтралів та по 4 представники комуністів та правих. Рівно через
місяць, 23 липня 1962 р., прийнято кінцевий документ, що передбачав нейтралітет
Лаосу та виведення з його території всіх іноземних військ.
Не зважаючи на підписання кінцевого документа Женевської наради 1962 р.,
В'єтнам продовжував використовувати лаоську територію для перекидання зброї та
підкріплень партизанам В'єтконгу. Коаліційний уряд в Лаосі також виявився
нестійким. Коли в червні 1963 р. невідомі вбили міністра закордонних справ Кініма
Фолсена та ще кількох чільних нейтралів, комуністи та праві вдалися до взаємних
звинувачень у вчиненні цього злочину. Незадоволені урядовою політикою військові
здійснили в квітні 1964 р. державний переворот. Суванну Фуму арештовано, а влада
перейшла в руки "революційного комітету". Водночас США розпочали
бомбардування в'єтконгівців на лаоській території. Посилаючись на необхідність
боротьби з в'єтнамськими партизанами, що створили бази на західному березі
Меконгу, в 1970 р. війська США перетнули кордон Лаосу. У наступні роки
територія Лаосу неодноразово ставала полем бою у в'єтнамській війні.
Підписання угоди про припинення війни у В'єтнамі позитивно вплинуло на
ситуацію у Лаосі. 21 лютого 1973 р. у В'єнтьяні підписано угоду про досягнення
національної згоди. Водночас, під тиском в'єтнамських комуністів прем'єр
тимчасового уряду Суванна Фума погодився на включення до свого кабінету
представників прокомуністичного руху "Патет Лао". Порозуміння закріпило поділ
країни на дві зони, що контролювалися відповідно урядом та прокомуністичними
партизанами. Рівновага сил була доволі непевною. Уже в серпні 1973 р. колишній
генерал лаоської армії Тхао Ма з невеликим озброєним загоном перейшов з
Таїланду в Лаос і спробував захопити столицю. Заколотників ніхто не підтримав, і
спробу перевороту було придушено.
Лаоська Народно-Демократична Республіка
Об'єднання цілого В'єтнаму під владою комуністів та встановлення режиму
червоних кхмерів у Камбоджі суттєво посилили позиції лаоських комуністів.
Звинувативши правих у підготовці чергового державного перевороту, на початку
травня 1975 р. комуністи захопили владу у В'єнтьяні. Упродовж літа — початку
осені 1975 р. влада комуністів поступово була поширена майже на всю територію
країни, хоча Лаос офіційно й надалі залишався монархією. Стривожений
посиленням комуністичних впливів у сусідній країні, 18 листопада 1975 р. Таїланд
закрив кордон із Лаосом. Економічна блокада, оскільки саме через Таїланд Лаос
отримував до 80% імпорту, пришвидшила зближення лаоського керівництва із
Ханоєм.
2 грудня 1975 р. за допомогою в'єтнамців ліквідовано монархію, й
проголошено Лаоську Народно-Демократичну Республіку (ЛНДР). Президентом, а
водночас і спікером парламенту країни став лідер "Патет Лао" Суфанувонг, Кейсон
Фомвіхан зайняв пост прем'єра. Встановлення комуністичного режиму, як і скрізь у
Південно-Східній Азії, супроводжувалося репресіями проти представників старого
адміністративного апарату, хоча й значно м'якшими, ніж у сусідніх В'єтнамі та
Камбоджі. Звинувачених у "підривній діяльності" нова влада висилала в спеціальні
"табори перевиховання". Серед ув'язнених опинилися навіть старий король Шрі
Саванг Ватхану та його син.
Взірцюючись на комуністичних зразках В'єтнаму, керівники ЛНДР
намагалися провести швидкі та радикальні економічні реформи. Відбулося
усуспільнення частини приватних підприємств. У 1976 р. проведено грошову
реформу.
Згідно з підписаним 1977 р. на термін 25 років договором про дружбу та
співробітництво, на територію Лаосу прибули військові радники й "обмежений
контингент" в'єтнамських військ, що кількісно перевищував цілу лаоську армію. На
1987 р. у Лаосі перебувало 50 тис. в'єтнамських солдатів.
Йдучи у фарватері в'єтнамської політики, Лаос погіршив свої відносини із
сусідніми державами. Звинувативши уряд Франції в підтримці сепаратистського
руху народу мео, Лаос розірвав 1978 р. дипломатичні відносини з Парижем. На
початку 1979 р. три лаоські батальйони разом із в'єтнамськими військами взяли
участь у поваленні режиму червоних кхмерів в сусідній Камбоджі. Під час
китайсько-в'єтнамського конфлікту 1979 р. Лаос беззастережно прийняв сторону
В'єтнаму. Звинувативши китайців у підривній діяльності, лаоський уряд зажадав
відкликання китайських фахівців, які будували дороги в північному Лаосі. У 1984 р.
через суперечку за приналежність трьох прикордонних сіл у спірному районі
відбулися сутички на кордоні з Таїландом.
У 1986 р. принца Суфанувонга на посту керівника держави змінив Фумі
Вонгвігіт (1909—1994), який обіймав цю посаду до 1991 р. Згодом при владі в Лаосі
змінили один одного два ветерани комуністичного партизанського руху Кейсон
Фомвіхан (1991—1992) та Нухак Пхумсаван (1993—1998). З 1998 р. лідером країни
є політик старшого покоління Хамтай Сіфандон (1924 р.н.).
Із послабленням у середині 80-х рр. позицій В'єтнаму як регіонального лідера
Лаос почав поволі відновлювати відносини зі своїми сусідами в регіоні. У 1986 р.
нормалізовано відносини з КНР, а в 1988 р. досягнуто порозуміння про делімітацію
кордону з Таїландом. Повномасштабні дипломатичні відносини з Францією було
відновлено ще в 1982 р.
Незважаючи на зусилля комуністичного уряду вивести господарство країни з
перманентної кризи, економічне становище Лаосу у 80-х рр. залишалося винятково
важким. Зважаючи на те, що лише 8% території країни придатні до
сільськогосподарського обробітку, проведена форсованими темпами в 1976—1979
рр. колективізація ще більше погіршила й без того нелегку ситуацію із
забезпеченням Лаосу продуктами харчування. Частково через ідеологічні
упередження, а частково через незацікавленість інвесторів у розвитку лаоського
господарства, упродовж 70—80-х рр. уряд зумів залучити до країни лише 800 млн.
доларів інвестицій та економічної допомоги. Ще 895 млн. доларів було передано
урядами комуністичних держав.
Сучасний Лаос залишається дуже відсталою країною. У 90-х рр. в цілому
Лаосі налічувалося лише 600 промислових підприємств, причому більшість з них
діяла в столиці держави. Єдиною прибутковою статтею експорту країни є ліс.
Економічні експерименти, проведені за в'єтнамськими зразками, призвели до
еміграції значної частини населення та падіння економіки, внаслідок яких Лаос
опинився серед десятки найбідніших країн світу.
КАМБОДЖА
■ Комуністичний рух 50—60-х рр.
■ Правління Лон Нола
■ Режим червоних кхмерів
■ Політична боротьба 80—90-х рр.
Комуністичний рух 50—60-х рр.
Після капітуляції імператорської Японії на території Камбоджі відновила
свою діяльність французька колоніальна адміністрація. У січні 1946 р. королівський
уряд Нородома II Сіанука (1922 р.н.) підписав із Францією тимчасову угоду про
збереження існуючого режиму управління країною. Відмовившись від негайного
проголошення незалежності, камбоджійці отримали натомість підтримку
метрополією своїх вимог щодо повернення відібраних 1941 р. Таїландом територій.
У травні 1947 р. у Камбоджі запроваджено конституцію, яка прокламувала
встановлення конституційної монархії. У грудні того ж року відбулися вибори до
парламенту. У листопаді 1949 р. Франція підписала з Камбоджею угоду. Париж
визнав Камбоджу "незалежною державою у рамках Французького союзу". У резу^
льтаті поразок французьких військ у В'єтнамі, в жовтні 1953 р. підписано фран-ко-
камбоджійську угоду про передачу королеві верховної влади в країні, а 9 листопада
1953 р. у Пномпені відбулася церемонія припинення діяльності французької
адміністрації. Міждержавним визнанням незалежності Камбоджі стали підписані 20
липня 1954 р. Женевські угоди.
Головною антиколоніальною силою в повоєнній Камбоджі був
контрольований комуністами рух "Кхмер Іссарак" ("Вільний Кхмер"), який
отримував підтримку від в'єтнамців. У квітні 1951 р. камбоджійські комуністи
скликали конгрес народних представників, який проголосив створення Єдиного
національного фронту Камбоджі. Згідно з Женевськими угодами упродовж серпня
— вересня 1954 р. збройні сили "Кхмер Іссарак" мали бути демобілізовані. Однак,
посилаючись на небезпеку репресій щодо учасників партизанської боротьби,
комуністи саботували розпуск своїх збройних формувань.
У 1955 р. король Нородом II Сіанук зрікся влади на користь свого батька
Нородома III Сурамаріта (1896-1960). Молодий екс-король створив політичний рух
"Сангкум Реастр Нійюм" ("Народно-соціалістична спілка"), що поставив собі за
мету побудувати в країні "буддистський королівський соціалізм". Напередодні
парламентських виборів 1955 р. більшість політичних рухів Камбоджі підтримали
Нородома II Сіанука, завдяки чому "Сангкум Реастр Нійюм" отримав 83% голосів
усіх виборців.
Новоскликаний парламент у вересні 1955 р. прийняв рішення вийти зі складу
Французького союзу, а вже в грудні того ж року країна вступила до ООН.
Шістдесяті роки були для Камбоджі часом відносної економічної та
політичної стабільності. На тлі палаючих війною В'єтнаму та Лаосу спокійна та
порівняно заможна Камбоджа отримала іронічну назву "Південно-Східної
Швейцарії". Камбоджа експортувала продукти харчування в охоплений війною
В'єтнам, а крім того, значна частина камбоджійців мала значний зиск з нелегальної
контрабанди товарів через територію своєї країни. Камбоджійці отримували велику
економічну допомогу як від західних, так і від комуністичних держав.
Після того, як 3 квітня 1960 р. король Нородом III Сурамаріт помер, Нородом
II Сіанук повернувся на престол. Знову ставши монархом, він продовжив свою
політику будівництва "буддистського королівського соціалізму". У 1963—1964 рр.
уряд закрив низку зарубіжних фірм та банків. Ці заходи мали витіснити з країни
іноземний капітал. Близько 25% сільських господарств об'єднано в кооперативи.
Правління Лон Нола
Скориставшись візитом Нородома II Сіанука до Франції, незадоволені
ліберальним ставленням уряду до діяльності на території країни в'єтнамських
партизанів, камбоджійські військові вчинили державний переворот. Приводом до
зміни влади послужили заворушення в столиці країни. На початку березня 1970 р. у
Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням
камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили
посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду
Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні
комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до
15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну.
Використавши ці заворушення як привід до звинувачення найближчих
сподвижників Нородома II Сіанука у некомпетентному управлінні службами
правопорядку, 16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові
влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна
та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із
займаних посад. Оскільки звинувачені були тісно пов'язані з королем, а Ум Манорін
навіть доводився Нородому II Сіануку швагром, постало питання про ступінь вини
короля в розвалі економіки та непродуманій зовнішній політиці.
На спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970
р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався
безкровний державний переворот. Одноосібним
правителем країни став проаме- риканськи
налаштований генерал Лон Нол (1913 —1985). Новий
уряд одразу ж санкціонував використання
території Камбоджі для боротьби із В'єтконгом
американськими та пів-
деннов'єтнамськими військами. У ніч на 1 квітня 1970
р. війська СІЛА та Південного В'єтнаму увійшли
на територію Камбоджі. Через три місяці
американська армія покинула Камбоджу, проте на камбоджійській території
залишилися підрозділи сайгонського уряду. У відповідь близько 60 тис.
в'єтконгівців захопили східні провінції країни й підтримали проголошений там
Національний єдиний фронт Камбоджі. У грудні 1971 р. камбоджійські
комуністичні партизани упродовж 12 годин утримували Пномпень в кільці облоги, а
бої йшли у 8 км від ставки Лон Нола. На початок 1972 р. партизани захопили уже
Лон Нол
75% території Камбоджі.
У 1972 р. Лон Нол оголосив себе президентом країни й провів референдум,
який затвердив нову конституцію. Незважаючи на значну військову та фінансову
допомогу США, після падіння Сайгона режим Лон Нола був приречений. До
початку 1975 р. урядові війська Камбоджі контролювали лише невеликий район
радіусом 70 км навколо столиці країни. Режим Лон Нола отримував усі поставки
зброї та спорядження лише повітрям та по Меконгу, оскільки наземні транспортні
шляхи перерізали партизани.
Режим червоних кхмерів
17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи
червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому II Сіануку, який на
той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що
камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий
прибрав собі ім'я Пол Пота (1925—1998), буде дотримуватися цілковито нової
політики. Пол Пот вирішив здійснити наймасштабніший в історії людства
експеримент радикальної перебудови суспільства. Соціальні перетворення почалися
з радіопромови Пол Пота, в якій він пообіцяв "показати всім ревізіоністам
стопроцентну повну соціалістичну революцію". Заборонивши діяльність усіх
політичних і громадських об'єднань, комуністи зосередили владу в руках "Ангки"
("Організації"), що перебрала на себе всі державні функції. Встановлюючи режим,
заснований на страху та необмеженому терорі, керівництво Камбоджі намагалося
залишитися анонімним, підписуючи свої розпорядження криптонімом "Відділ 870".
Для боротьби з інакодумцями та невдоволеними створено службу безпеки-, бійці
якої, "соансроки", мали право вбивати людей без суду й слідства. Налаштований на
жорстоке придушення будь-якого опозиційного руху, Пол Пот заявляв, що вважає
оптимальним скорочення 7-мільйонного населення країни до 1 млн. осіб, з якими
буде побудоване "безкласове-суспільство".
З Пномпеня та інших міст країни протягом 72 годин виселено 3,5 млн. осіб.
Міста, які червоні кхмери оголосили кублами паразитів, вирішено ліквідувати.