Контрольная работа - Этнопсихология

Подождите немного. Документ загружается.

Вишневський, І. Габдулгафарова, Є. Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І.

Ільїн, А. Інкелес, В. Йорданський, А. Кардингер, Л. Кострюкова, Л. Лєсная,

Р. Ментон, М. Лосський, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С.

Соколовський, Г. Солдатова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н.

Уфімцева, Г. Шпет та інші). Буття етносу не визначається і не вичерпується

ні расою, ні мовою, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча,

безумовно, всі ці ознаки є дуже важливими для виявлення національного

буття. Природне і культурне, раціональне й емоційне, свідоме і несвідоме,

індивідуальне і суспільне – усі ці опозиції «перетинаються» на рівні

ментальності, розчиняються в її структурах [5, с. 177]. Аналіз праць

вітчизняних вчених (А. Баронін, М. Гнатко, І. Грабовська, В. Павленко, М.

Пірне, С. Плющ, Є. Причепій, Н. Хазратова, В. Храмова, О. Чеховський та

ін.) і науковців із діаспори (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М.

Шлямкевич, В. Янів) дає можливість зробити висновок, що в сучасній

культурологічній, філософськосоціологічній і психологопедагогічній

літературі розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Ми поділяємо

думку науковців Є. Онуфрієва, О. Макаренко та Л. Лєсної, що, на відміну від

менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв

менталітету не стільки в умонастрої суб’єкта, скільки у його діяльності, яка

пов’язана та випливає з менталітету.

Водночас менталітет як явище розумового порядку зовсім не тотожний

суспільній свідомості. При цьому, як правило, йдеться про такі великі групи,

як етнос, нація. [6, с. 128]. Проведене дослідження дає підстави зробити деякі

висновки і визначити перспективи подальшої розробки проблеми. Кожен

народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет,

тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається

мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією

суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично,

однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому

саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає

поведінку, почуття, думки її окремих представників. Виконаний нами аналіз

праць зарубіжних і вітчизняних вчених дав можливість зробити висновок, що

в сучасних наукових школах розрізняють поняття «менталітет» і

«ментальність». Менталітет – інтеґральна ціннісномотивована

характеристика соціальної спільності; сформована система елементів

духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи

поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та

індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи

підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До

менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне

несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.

На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий

аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його

діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна

суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка визначає сучасний

контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення

крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти.

Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та

фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це

явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її

складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність

має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах,

характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності,

реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих

настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання,

у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у

співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у

формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та

праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу

тощо.

У структурі ментальності розрізняють готовності, установки,

налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати

й розуміти навколишній світ певним чином. Менталітет українського етносу

сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних

духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства,

життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території.

Хоча українська ментальність складалася й розвивалася у взаємодії з

ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів, для українців

пріоритетними залишаються ставлення до землі як до Батьківщиниматері, до

своїх культурноісторичних цінностей; толерантність до інших культур і

релігій; волелюбність; прагнення до «чистої крові»; перевага емоційності над

раціональністю (філософія «серця»); орієнтування на горизонтальне

нівелювання; господарність і працьовитість; характерний індивідуалізм,

поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи,

гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади. Аналіз

феномену ментальності та його особистісних проявів дає право

стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний

(емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний)

компоненти. Взагалі під ментальністю розуміють духовноопредмечений,

культурнопсихологічний феномен; глибинновершинний психокультурний

образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньопроцесуальний

пласт національної культури; психологічну спадковість, яка визначає

поведінку та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що

виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); «мисленнєвий інструментарій»

людини й суспільства; спільне психологічне оснащення представників певної

культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтеґрувати

свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому

думка невід’ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А.

Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність

етносу (нації); соціальнопсихологічну самоорганізацію представників певної

культурної традиції. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на

якому думки не відділені від емоцій, почуття – від вольових дій, вчинки – від

загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними

звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у

їх суть, незважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона

глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних

програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей

спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує

своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних

цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління

зростаюча лавина соціального досвіду (А. Фурман); пов’язана з духовністю,

культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний

смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже,

ментальність – це чуттєвомисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що

визначає поведінку людини.

Ментальність українського етносу сформована історично не на

деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі

гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів

у межах своєї території (І. ЛисякРудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М.

Шлямкевич, Д. Чижевський, В. Янів та ін.). Це підтверджено і в

дослідженнях структури української ментальності (О. Вишневський, П.

Кононенко, М. Пірен, Б. Попов, А. Фурман, М. Шугай). Дослідники

ментальності українського народу (М. Костомаров, І. НечуйЛевицький, В.

Липинський, Є. Онацький, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич,

В. Дорошенко, С. Білокінь, Я. Ярема, С. Ярмусь, В. Янів, П. Юркевич, В.

Храмова та ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється

емоційнопочуттєвим характером, кордоцентричністю та характеризується

дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і

розумового, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української

ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя –

служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Серед сучасних дослідників І. Кресіна всебічно аналізує феномен

української національної свідомості в контексті тих політичних процесів, що

відбуваються в Україні й у світі. Для цього представляє різні методи

дослідження: культурноісторичний, етнопсихологічний, соціологічний,

структурнофункціональний, етнополітологічний та біогеодетерміністський. І.

Кресіна виділяє три рівні національної свідомості: буденний, теоретичний,

державнополітичний, докладно висвітлює різноманітні вияви біогеочинників

на всіх рівнях національної свідомості. Буденний рівень характеризується

єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів

національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як

усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні

особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією,

так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої.

Буденна свідомість – це своєрідне «сито», крізь яке після певного періоду

просіювання відходить усе несуттєве, незначуще, а залишається вагоме для

нації, її всебічного уконституювання та поступу.

До вищих щаблів національної свідомості відносяться науковотеоретичний

і державнополітичний рівень. Теоретичний рівень національної свідомості –

це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми,

світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її

здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме

на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея,

національний ідеал. Нарешті, державнополітичний рівень – це той рівень

національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються

національні інтереси, політичні вимоги, державна політика. Найважливішими

складниками національної свідомості, таким чином, є етнічна і національна

ідентичність як її вищий тип, етнічна свідомість, національна самосвідомість,

подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна ідея,

національний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси»

тощо. Також автор розглядає такий феномен, як подвійна етнонаціональна

свідомість [4, с. 87]. Ми погоджуємося з твердженням, що подвійна

етнонаціональна свідомість є явищем не лише культурної інтеріоризації, але

стає внутрішнім психологічним типом людини, який може відтворюватися

певною мірою незалежно від наявних історичних умов. Зокрема, він може

зберігатися і тоді, коли створені умови для розвитку нормальної національної

свідомості, тобто у період незалежності України.

Заслуговує на увагу те, що дослідниця, окрім ґрунтовного вивчення

проблеми, робить теоретичні узагальнення у практику сьогодення. І це

важливо, на нашу думку, оскільки не лише в Україні, а й у більшості країн

світу проблема подвійної етнонаціональної свідомості є актуальною і в

теоретичному і, насамперед, у політичному сенсі. В одному із розділів

монографії сконцентровано увагу на ірраціональних компонентах

національної свідомості. Автор зазначає, що раціональне й ірраціональне є

діалектично пов’язаними компонентами, енергетична напруженість між

якими визначає особливості та вектор розвитку національної свідомості.

Вони є однаковою мірою необхідними елементами етнонаціональних

відносин, підсистемами єдиної системи національної свідомості та

психології. Ірраціоналізація та раціоналізація суспільного розвитку є

закономірно змінюваними станами, зумовленими іманентним для людської

психіки маятниковим коливанням енергії – між свідомим та несвідомим,

активізацією ірраціонального на певних етапах історичного розвитку нації [4,

с. 126127].

Доречним буде, на нашу думку, внести уточнення щодо термінів

«національна свідомість» та «національна самосвідомість». Ми схиляємося

до думки академіка Ю. Бромлея, який вважає, що під терміном «національна

самосвідомость» слід розуміти весь комплекс уявлень нації про саму себе (у

тому числі усвідомлення кожного її представника про власну належність до

неї), її усвідомлених інтересів, цінностей, орієнтирів і настанов щодо

ставлення до інших національностей [7]. Емоційний бік національної

самосвідомості – це національні почуття. У національній самосвідомості, як

відомо, важливе місце посідають уявлення про історичну долю свого народу,

його традиції. Національна самосвідомість, у тому числі й національні

почуття завжди пройняті історизмом – національні уявлення і почуття нових

поколінь формуються як на основі безпосередніх вражень і досвіду кожної

особи, так і (нерідко це буває визначальним) у результаті освоєння вже

існуючих національних уявлень і національної психології всього народу. У

структуру національної самосвідомості входять погляди і уявлення, пов’язані

із самовизначенням національної спільноти, з усвідомленням соціальних,

соціальнополітичних, моральних, естетичних та багатьох інших цінностей,

входять психічний склад, національний характер, норми, уподобання, тобто

явища, які охоплюють поняття «національна психологія». Завдяки

самосвідомості нація осягає здатність до самоохорони, саморозвитку.

Оскільки свідомість взагалі – це розуміння чи, точніше, усвідомлення

людиною себе як суб’єкта власних дій, потреб, інтересів, почуттів, думок,

мотивів поведінки й ідеалів, свого становища в природному й соціальному

середовищах, то національна свідомість вказує на спільність національного

походження, спільну належність до рідного краю, на неослабний інтерес у

ставленні до історичного минулого й сучасності. Національна свідомість – це

сукупність рис індивіда, групи або спільноти, які виникли в процесі

спілкування з представниками інших національних спільнот.

Отже, національну самосвідомість ми розуміємо як усвідомлення нацією

себе як суб’єкта історичних дій, своїх інтересів, свого місця у світі, своєї

історії і культури. На відміну від етнічної самосвідомості, що полягає в

усвідомленні етносом себе як спільності

біогеографічнопсихологічнокультурної з основним ідентифікуючим

принципом «ми» – «вони», національна самосвідомість ґрунтується на

державній, політичній, громадській, поліетнічній самоідентифікації.

Національна свідомість же виступає як усвідомлення спільнотою або

окремою людиною своєї національної (крім та поряд з етнічною) належності,

спільної історичної долі, спорідненості геополітичних, культурних,

соціальних, історичних інтересів. Вона пов’язана із самоідентифікацією нації.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Основи психології. – К., 1997.

2. Баронин А.С. Этнопсихология. – К., 2000.

3. Современная западная философия. – М., 1991.

4. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні

процеси (Етнополітологічний аналіз): Монографія. – К., 1998. – 392 с.

5. Павленко В.М., Талгін С.О. Етнопсихологія. – К., 1999.

6. Ануфриев Е.А., Лесная Л.В. Российский менталитет как

социальнополитический и духовный феномен //

Социальнополитический журнал. – 1997. – № 4.

7. Бердяев Н.А. Философия неравенства. – М., 1994.

8. Асмолов А.Г., Шлягина Е.И. Национальный характер и

индивидуальность: опыт этнопсихологического анализа //

Психологические проблемы индивидуальности.– М., 1984. – Вып. 2.

9. Бромлей Ю. Национальные процессы в СССР: в поисках новых

подходов. – М., 1987.

10. Габдулгафарова И.М. Национальный характер. О проблеме

национального характера и менталитета. – М., 1997.

11. Пірне М.І. Основи етнопсихології. – К., 1997.

12. Соціальна філософія: короткий енциклопедичний словник. – К.; Х.,

1997.

13. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.

14. Энциклопедический словарь. – СПб., 1990.