Контрольна робота - Визвольна війна українського народу середини XVII ст

Подождите немного. Документ загружается.

Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

План.

Вступ.

1. Україна напередодні визвольної війни. Причини, характер, рушійні сили та

головні завдання війни.

2. Найважливіші битви селянсько-козацьких військ Б. Хмельницкого з

польскими військами.

3. Переяславський договір 1654 р. та його оцінка.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою

силою, що кардинально змінив не лише хід національної історії, а й суттєво

вплинув на геополітичний чинник всієї Європи. Ця подія була глибоко

закономірною, а не випадковим явищем: спрацював цілий набір факторів, які

зробили широкомасштабний народний виступ можливим і необхідним.

Визвольна війна середини XVII ст. стала подією величезного значення, яка

докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом

стало формування незалежної української держави.

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин

Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького

(1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання.

Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст.

Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної

боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в

Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського

національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та

польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися.

Головним завданням цієї роботи є

по-перше – визначення причин початку визвольної війни;

по-друге – визначення головних подій визвольної війни;

по-третє – визначення результатів та наслідків визвольної війни для

подальшого ходу української історії.

Україна напередодні визвольної війни. Причини, характер, рушійні сили

та головні завдання війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст.

були:

Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни

в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до

складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою

жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої

адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний

політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої.

Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного

політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища

за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з

«Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь

у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке

судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади

полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої

шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право

оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у

правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст;

нерівність у правовому та політичному становищі української православної

шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські

магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української

мови та культури; післяHБерестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта

планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення

католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних

закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи

Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і

земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання

католицької й уніатської церков.

Причини соціального характеру - знищення природних багатств на

українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на

європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень),

натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на

користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти

та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку

орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток;

більшість Hміст на території українських земель перебували в приватній власності,

розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі

Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на

утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в

цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з

важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній

стало загострення суперечностей між двома протилежними типами

господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і

фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним,

релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни

стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної

української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке

винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно

створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну

роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій -

центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-

територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство.

Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за

збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також

міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського

політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських

землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація

кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової

ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької

старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю;

утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу)

козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля,

магнатів, шляхти, католицького духовенства.

Найважливіші битви селянсько-козацьких військ Б. Хмельницкого з

польскими військами.

У квітні 1648 року польське військо вирушило на Запоріжжя. Замість того,

щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: реєстрові козаки на чолі з Іваном

Барабашем рушили Дніпром, а невеликий загін кінноти, очолюваний сином

коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, —

берегом. Разом польські війська налічували близько 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з

польського регулярного війська та 2,5 тис. реєстрових козаків). «Соромно посилати

велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих холопів», — казав молодий С.

Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з

Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним

човном флотилії реєстрового козацтва командував М. Кричевський, гетьманів кум.

Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм

назустріч. Удалим маневром гетьман примусив поляків зайняти незручні позиції

біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу

реєстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і,

обравши собі наказним гетьманом Филона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік

Б. Хмельницького.

Битва під Корсунем

Після перемоги під Жовтими Водами 19-тис. козацьке військо (15 тис. козаків

та 4 тис. татар) рушило до Корсуня, де перебувала 20-тис. армія поляків. Коли в

польський табір надійшло повідомлення про розгром під Жовтими Водами, між

шляхтою спалахнула тривала суперечка, але в результаті було прийняте рішення

про відступ. Розлючені несподіваною поразкою, поляки спалювали на своєму

шляху хутори й села, нещадно вбивали селян.

Б. Хмельницький наздогнав ворога, але, враховуючи кількісну перевагу

поляків, у відкритий бій не вступив. Гетьман мав хитрий план: козацький

полковник Максим Кривоніс із 6-тис. загоном обійшов польське військо й

улаштував засідку в урочищі Горіхова Діброва. Козаки перекопали шлях ровом,

зробили з дерев завали й загатили річку. Затоплена балка перетворилася на в'язке

багновище.

Військо Б. Хмельницького переможно вступило в Білу Церкву. Звідси гетьман

розіслав по всій Україні універсали й закликав усіх, хто може тримати зброю в

руках, іти до козацького війська. Усім, хто приєднувався до нього, гетьман обіцяв

волю.

До Білої Церкви поспішали люди. Вони везли із собою порох, кулі, зерно,

борошно. Формувалися нові козацькі загони. Піднялася вся Україна. Хвиля

повстань охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь.

Повстанці нищили шляхту, орендарів і уніатів.

Битва під Пилявцями

Польському урядові вдалося зібрати велике військо — близько 40 тис.

шляхтичів та найманців. Армія була добре озброєна й мала 100 гармат. Серед

більшості поляків панував піднесений настрій. «Таку сволоту, — говорили пани

про козаків, — ми розженемо канчуками, нема для чого витрачати кулі».

Польський військовий табір був розгорнутий біля маленької річки Пилявки (Ікви),

неподалік від містечка Пилявці, що на Поділлі. Сучасник згадує, що шляхетська

армія заздалегідь святкувала перемогу. Разом з військом до табору прибуло багато

слуг з винами, медом, солодощами, навіть постіллю й ваннами. З ранку до вечора

лунали музика й співи. Шляхтичі вихвалялися один перед одним багатим одягом та

прикрасами.

На польському сеймі було прийняте рішення, що військо очолять 3

регіментарі: князь Владислав-Домінік Заславський, відомий своїм багатством та

розбещеністю, молодий і недосвідчений Олександр Конецпольський та Николай

Остророг, знавець багатьох наук. Б. Хмельницький так і охрестив цю трійцю:

«Перина, дитина й латина».

Незважаючи на рішення сейму, Ярема Вишневецький, як і деякі інші магнати,

готувався проводити свою власну воєнну тактику. І замість того, щоб прямувати до

генерального штабу Заславського, значна частина шляхти приєдналася саме до Я.

Вишневецького. Таким чином, В.-Д. Заславському довелося звертатися до князя із

закликом об'єднати війська. Урешті-решт, Я. Вишневецький погодився брати

участь у військових радах, але про об'єднання військ не схотів навіть слухати.

Так вийшло, що всі польські війська були роз'єднані, у них не було єдиного

командування, що не могло не позначитися на перебігу та результаті наступної

битви.

Зборівський мирний договір

У лютому 1649 року в Переяславі розпочалися українсько-польські

переговори. Польський уряд спробував зупинити процес утворення самостійної

Української держави, надавши українцям певну автономію у складі Речі

Посполитої. Королівські посланці привезли Б. Хмельницькому багаті подарунки та

гетьманські клейноди. Б. Хмельницький зустрів послів з булавою, в оточенні

бунчуків та корогов. Цим він хотів підкреслити, що не потребує королівського

визнання, бо давно є гетьманом. Сподвижник Б. Хмельницького полковник Ф.

Джалалій заявив польським посланцям: «Маєте свою Польщу, а України не

займайте, нехай зостанеться нам, козакам». Таким чином, польській делегації був

висунутий чіткий ультиматум:

• ліквідувати в українських воєводствах уніатську церкву;

• не будувати в Україні будь-яких католицьких чи уніатських церков;

• сан київського митрополита вважати найвищим після польського примаса;

• назначати тільки православних воєвод на українські землі;

• повернути запорізькому війську всі його привілеї та вільності;

• уважати гетьмана васалом польського короля;

• виселити орендарів з українських земель;

• заборонити Яремі Вишневецькому командувати військом.

Гетьман також заявив на переговорах, що має намір «відірвати від ляхів усю

Русь і Україну».

Українсько-польські переговори велися в гострих суперечках, а тим часом

обидві сторони готувалися до нової війни. Король Ян-Казимир видав наказ про

посполите рушення й загальну мобілізацію регулярного війська, що дало

можливість полякам підготувати для наступу три великі армії:

• армія, у лавах якої перебував князь Ярема Вишневецький, була

сконцентрована на кордонах Галичини й Волині;

• армія, що була під командуванням самого короля та складалася з

посполитого рушення, тобто з мобілізованої шляхти;

• литовська армія, що мала наступати з півночі.

Улітку 1649 року Б. Хмельницький атакував польські війська в Галичині та

змусив їх відступати до Збаража. Кілька разів козаки йшли на штурм міста,

завдавали великих утрат шляхті, але так і не змогли оволодіти фортецею, обороною

якої керував князь Я. Вишневецький. У битві загинув полковник Нестор

Морозенко, були поранені Кіндрат Бурляй та Іван Богун.

Тоді козаки взяли місто в облогу, що спричинило страшний голод. Городяни,

як свідчить літописець, мусили їсти собак і котів. Шляхті вдалося надіслати

послання до короля, у якому вони просили в Яна-Казимира допомоги.

Перед походом на Збараж частину своїх військ Б. Хмельницький вислав на

Білу Русь проти литовської армії Яна Радзивілла. Проте козацькі війська під

проводом М. Кричевського зазнали поразки під Лоєвом, а сам керівник помер від

отриманих ран.

Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 року укладено не вигідний для

України Зборівський мирний договір, який згодом мав бути затверджений

польським сеймом.

За умовами цього договору:

• Українську державу — Гетьманщину — польський уряд визнавав у межах

Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь і Поділля

залишалися під владою польського короля;

• у Гетьманщині влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалася в

Чигирині;

• західний кордон Гетьманщини проходив уздовж р. Случ (так звана «козацька

лінія»), і коронне польське військо не мало доступу на території, що лежать на

правобережжі Случі;

• зберігалися вільності Війська Запорізького;

• кількість реєстрових козаків установлювалася в межах 40 тис. осіб (насправді

військо Б. Хмельницького налічувало до 150 тис.);

• проголошувалася амністія всім учасникам Національно-визвольної війни;

• селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися до панів;

• католицька і православна шляхта зрівнювали в правах;

• православний київський митрополит мав увійти до польського сенату;

• питання про унію передавалося на розгляд сейму.

Досить складною була ситуація й для Б. Хмельницького. Козацькі низи, селяни

та міщани не визнавали договору з поляками, звинувачували гетьмана в зраді й

навіть готові були його вбити. Народна війна тривала. Повстанці не збиралися

складати зброю й чинили запеклий опір панам, що поверталися до своїх маєтків.

Убивали їх, палили садиби, не визнавали польської адміністрації. Велика кількість

повстанців (понад 40 тис.) зосередилася на Брацлавщині, Волині й Поділлі, їх

очолив відомий козацький полковник Данило Нечай, який був дуже популярним

серед народу.

Воєнні дії розпочалися взимку 1651 року. На початку лютого польське військо,

очолюване магнатом М. Калиновським, раптово з'явилося на Поділлі й напало на

містечко Красне, де перебував полк Данила Нечая. 20 лютого в жорстокому й

нерівному бою загинули всі козаки разом з Нечаєм. Польські війська зайняли

прикордонні козацькі міста Шаргород, Чернівці, Ямпіль і оточили Вінницю. У

місті був загін козаків на чолі з Іваном Богуном, який у боях за місто ще раз

підтвердив свою репутацію талановитого полководця. Залишивши частину війська

у Вінниці, І. Богун разом з невеликим загоном ударив по ворогові й нав'язав

противникові бій на тонкій кризі. Козаки почали раптовий відступ, заманюючи

важку кінноту ворога на середину річки, де пробитий лід був притрушений сіном

та снігом. Кілька тижнів вінничани відбивали польські штурми, поки не надійшла

підмога. 19 березня під Липівцем передові полки армії Б. Хмельницького вдарили

по польських військах, і ті змушені були від ступити.

Битва під Берестечком

Після цього повстання війна між Україною та Польщею розгорілася з новою

силою. У середині червня 1651 року два війська зустрілися на кордоні Галичини й

Волині, під Берестечком. Військо Речі Посполитої налічувало 80 тис. поляків, а

також 20 тис. німецьких найманців. Крім цього, польська армія мала велику

кількість слуг і челяді, тому історики доводять її загальну кількість до 150 тис. осіб.

Українсько-татарське військо складалося зі 100 тис. козаків та 20 тис. татар.

Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Протягом перших двох днів битви

відчувалася значна перевага козаків. На третій день сталося несподіване: поляки

почали обстріл татарського табору, і кримчаки почали відступати, відкриваючи

фланги козацького війська. Щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький разом з

генеральним писарем Іваном Виговським поїхав до хана. Проте скоїлася нечувана

річ — хан захопив гетьмана й усіх, хто прибув з ним, у полон і відступив разом з

військом з-під Берестечка. Козаки залишилися без головнокомандувача. Серед них

зчинилася така метушня, що старшина ледве змогла заспокоїти їх. Наказним

гетьманом був обраний Ф. Джалалій, за декілька днів на його місце обрали І.

Богуна.

Під шаленим вогнем польських гармат козаки возами, наметами, власним

одягом вимостили шлях через болото. Існує переказ, що прикривати відступ

залишилося 300 козаків. Маленький загін переправився на один з островів і там

цілий день стримував наступ поляків. Усі козаки полягли, хоч ворог, зважаючи на

їхню відвагу, обіцяв їм помилування.

Узагалі з цим невеликим загоном сміливців пов'язано дуже багато легенд.

Так трагічно для України закінчилася битва під Берестечком. Унаслідок

Берестецької битви:

• козаки втратили понад ЗО тис. осіб;

• до рук поляків потрапила канцелярія гетьмана, 28 гармат та багато різної

зброї;

• Тугай-Бей захопив українського гетьмана в полон.

Однак знищити козацьку армію не вдалося, більша її частина під

командуванням І. Богуна відступила на Київщину. Визволившись із татарського

полону, Б. Хмельницький мобілізував нові сили й з великою армією виступив

проти ворога. Це послужило сигналом до розгортання партизанської боротьби.

Міщани й селяни палили свої оселі, нищили запас харчів. Ворогам доводилося

здобувати в бою кожне місто й кожне село.

Б. Хмельницький почав організовувати оборону на лінії Білої Церкви, і 13

серпня 1651 року під Таборівкою козацькі війська спинили прохід поляків на

Київщину.

Тим часом у наступ перейшло литовське військо, якому вдалося захопити

Київ. Щоб славне місто не дісталося ворогові, кияни, жертвуючи собою та своїм

майном, підпалили його з усіх боків. Очевидці розповідали, що ця пожежа не була

заздалегідь спланованою, це був акт відчаю. Першим підпалив свою домівку

якийсь ремісник, а потім і сам кинувся в полум'я. Його прикладом скористалися й

інші ремісники, і незабаром горіло вже більше 50 будинків.

Білоцерківський мирний договір

28 вересня 1651 року між Б. Хмельницьким та поляками був укладений тяжкий

для України Білоцерківський мирний договір. Цей документ ультимативного

характеру складався з 24 статей. Головними з них були:

• кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. осіб;

• козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством;

• у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація;

• магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки в Брацлавському та

Чернігівському воєводствах, а також відновлювалася їхня влада над селянами;

• гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством, крім того, він

позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Б.

Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король діставав право

призначати й звільняти гетьманів;

• на Поділля, Волинь і Чернігівщину вступало польське військо;

• усю старшину й полковників мав відтепер затверджувати король;

• поляки підтверджували права православної церкви;

• проголошувалася амністія всім учасникам повстання. Білоцерківська угода,

як і Зборівський мир, мала суперечливий і тимчасовий характер, але обидві

сторони були так виснажені війною, що сподівалися виграти хоч короткий

перепочинок (За «Довідником з історії України»).

Після укладення Білоцерківського договору магнати й шляхта стали

повертатися в Україну, відновлюючи феодально-кріпосницькі порядки. Селян

примушували виходити на панщину, виконувати повинності в маєтках феодалів.

Це спричинило нову хвилю повстань на Подніпров'ї, Чернігівщині, Полтавщині і

Брацлавщині.

Масове обурення викликала поява в Україні 20-тис. польського війська на чолі

з коронним гетьманом М. Калиновським, яке стало табором біля урочища Батіг

(поблизу теперішнього с. Четвертинівки Вінницької обл.). «Хмельницький боїться

нас, — запевняв шляхту Мартин Калиновський, — настав час готуватися до

битви». Коронний гетьман планував розбити козацькі сили по частинах. Вибір упав

на військо, яке вів до Молдови син гетьмана Тиміш. Для того щоб Калиновський не

встиг одержати допомогу від короля, 22 травня 1652 року Богдан Хмельницький з

усіх боків оточив ворожий табір і атакував його. Уночі козаки й татари вдерлися в

розташування ворога. Значна частина шляхтичів намагалася втекти.

Скориставшись метушнею, козаки підпалили польський табір.

Уранці 23 травня Б. Хмельницький розпочав загальний наступ проти польської

армії. Жорстока й кривава битва тривала аж до самої ночі. Польське військо було

знищене. За всю середньовічну історію Польща не знала такої нищівної поразки.

Загинуло 8 тис. найкращих воїнів, серед них половина гусарських частин і сам

гетьман М. Калиновський. Битва під Батогом піднесла славу великого полководця

Богдана Хмельницького, сучасники навіть порівнювали перемогу під Батогом із

перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами 216

року до н. е.

Унаслідок Батозької битви 1652 року майже вся територія України була

звільнена з-під ярма Речі Посполитої. Білоцерківський договір утратив свою силу.

Переяславський договір 1654 р. та його оцінка.

Б. Хмельницький ще з 1648 р. звертався до московської держави з проханням

допомогти Україні в боротьбі з Польщею. До того ж його непокоїла можливість

налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов’язував

Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби

не давати польському урядові приводу до нової війни. Москва також остерігалася

полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким,

Хмельницький, як зазначає Б. Лановик, навіть погрожував піти війною на

Московську державу. У червні 1653 р. він в листі до царя дав зрозуміти: якщо той і

надалі зволікатиме з допомогою українській державі, то Україна укладе союз з

Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого

союзу для Москви. Тобто, на нашу думку, з самого початку це був "нерівний

шлюб", до якого Москва особливої зацікавленості не виявляла, це був вимушений

союз.

Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві вирішив прийняти все

Військо Запорозьке "під високу государеву руку". У зв’язку з цим рішенням до

України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем

Бутурліним. Зустріч і переговори відбувалися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. У

ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народу

від імені царя, як це робили польські представники. Російські посли відмовилися,

мотивуючи відмову тим, що "самодержець не присягає своїм підданим". Цей

інцидент ледве не зірвав укладання договору. Лише після запевнення В. Батуріна,

що цар охоронятиме всі права України, гетьман і старшина погодилися на присягу.

Всього на вірність московському цареві 8 січня 1654 р. присягнуло 284 особи.

Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках

України, де присягу, за їхніми даними, склали понад 127 тис. осіб чоловічої статі.

Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та

І. Сірко. А також Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський

козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з

митрополитом С. Косовим.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських

відносин, бо письмових угод в Переяславі укладено не було. Для остаточного

оформлення договору до Москви було відправлене посольство козацького війська

на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та полковником П. Тетерею. Вони

привезли до Москви "прохання" гетьмана до царя з 23 пунктів ("Статті Богдана

Хмельницького"). Основна ідея цих документів – встановлення таких

міждержавних відносин між Україною і Москвою при яких за Україною

залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

„Березневі статті”. Остаточний текст українсько-московського договору (було

узгоджено 17 статей, а з шести статей узгодження відкладали на пізніше) було

ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – "Березневі статті" (їх

оригінали не збереглися).

Домовленість між Україною і Росією не були оформлені єдиним документом.

Умови взаємин між державами були зафіксовані в протоколі московських

переговорів, гетьманських статтях і відповідях на них, а також у жалуваних

грамотах царя.

Відповідно до договору:

• Україна зберегла усі свої порядки, форму правління на чолі з гетьманом, який

пожиттєво обирався на козацькій раді;

• Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і

судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;

• Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти,

духовенства та Війська Запорозького;

• Кількість козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб;

• Збір податків в Україні покладався на місцевих урядників без втручання

російських чиновників, однак певна частина суми мала передаватися до

московської казни;

• Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними

урядами за винятком Польщі і Туреччини;

• Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою

залогою;

• Цар брав на себе обов’язок захищати Україну своїми військами і звільнити її

від домагань Польщі;

• Царський уряд також отримав право затверджувати на посаді новообраного

гетьмана тощо.

На думку істориків, договір являв собою типовий для того часу військовий

союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не

входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну

залежність від царя.

Загалом умови українсько-московського договору 1654 р. були рівноправними

і (за умови дотримання) взаємовигідними. Водночас договір був незавершеним,

недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання

його російською стороною фактично втратив чинність.

Втім, попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір

1654 р. давав змогу зберегти самостійність щойно створеної Української держави.

Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти

Польщі, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.

У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на

відокремлення від Польщі, став юридичним визнанням її державності та

козацького устрою, тобто він був виявом міжнародного визнання самостійності

Української держави.

ВИСНОВКИ

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії

Б.Хмельницький. Хмельницький відновлює український політичний організм там,

де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з

юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою

верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що

найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного відчуття

самобутності, він відроджує почуття гордості і рішучості боронити свої інтереси.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок, український народ завжди проявляв

любов до “батька Богдана“. У свідомості величезної більшості українців,

починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим

визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму

підняла їх з багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях

національного і соціально-економічного звільнення.

Оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що

Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в

неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська

влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь.

Наступні гетьмани, хоч і якимось чином відстоювали незалежність, але регулярно

погоджувались на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам'ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду

і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.