Контрольна робота - Культурне будівництво Україні в 20-30-х роках
Подождите немного. Документ загружается.
Культурне будівництво Україні в 20-30-х роках.
Вступ.
1. Пожвавлення розвитку науки, мистецтва, театру.
2. Розвиток літератури. "Українське відродження".
3. Партійне керівництво культурою.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Одним із головних завдань Комуністичної партії В. Ленін вважав
здійснення культурної революції. Під цим він розумів подолання куль¬турної
відсталості, якісне підвищення рівня розвитку освіти, науки літератури та
мистецтва, перетворення радянських людей у всебічно розвинених громадян.
Незважаючи на те що культурне будівництво фінансувалося за «залишковим
принципом», тоталітарна держава мала можливість, контролюючи майже всі
ресурси суспільства, розв'язувати масштабні завдання в галузі культури.
В останні роки непу почав утверджуватися погляд на культурне
будівництво як на один із напрямів соціалістичного будівництва, поряд з
індустріалізацією країни та колективізацією сільського господарства. Газети
щодня друкували інформацію про досягнення в галузі культури, яка вважалася
не менш важливою, ніж продовольча. вугільна, металургійна. Улюбленим
мотивом газетних публікацій став показ непідробного ентузіазму, з яким
громадяни республіки оволо¬дівали культурним надбанням попередніх
поколінь.
Мета роботи – проаналізувати національне культурне будівництво
України початку 30-х років XX ст.
Задачі роботи:
1. Розкрити особливості ліквідації неписьменності.
2. Розкрити стан розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва.
3. Визначити вплив на «культурну революцію» партійного керівництва.
Пожвавлення розвитку науки, мистецтва, театру.
Кінець громадянської війни поставив низку питань в галузі духовного
життя українського народу: в якому напрямі слід розвиватися українській
культурі, на які взірці слід орієнтуватися, як використовувати свої і чужі
традиції та досягнення. З цих питань точилися гострі дискусії. В Україні з
початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності.
Це було пов'язано з тим, що єдиний перепис населення у 1897 р. показав, що в
українських губерніях налічувалося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було
створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив голова ВУЦВК Г.
Петровський. Застосовувалися різноманітні форми організації навчання
дорослих — від збирання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних
під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьменного».
Але найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який
після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьменних. У 20-х
роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% дорослого населення.
Навчання велося їх рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення
у 20-30-х роках не вдалося, все ж результати були вагомими: перепис 1939 р.
зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Важливе значення в духовному розвитку мас та ліквідації
неписьменності мало охоплення школою всіх дітей шкільного віку. Для цього
багато було зроблено вже в 20-х роках. Доводилося долати надзвичайні
труднощі матеріального забезпечення навчального процесу, браку
кваліфікованих учителів та ін. Громадськість проводила суботники, тижні,
місячники допомоги школі, завдяки чому вона була врятована від повного
занепаду. Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей
багато робила молодь України. Комсомольські мобілізації молоді, здатної
працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню
кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У
1931-1932 навчальному році майже повністю виконувався всеобуч. Переважна
більшість випускників початкової школи (95%) продовжували навчатися в
школах-семирічках. В Україні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої
трудової школи: початкова (I-IV класи), неповна середня (I-VII) і середня (1-Х
класи). Кількість середніх шкіл безперервно зростала. За роки другої п'ятирічки
їх кількість збільшилася із 261 до 2531. Відбувався перехід до обов'язкової
середньої освіти. Понад 80% дітей навчалися в українських школах.
Одним із важливих завдань культурного життя України була підготовка
достатньої кількості фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою.
Швидко зростала мережа вищих навчальних закладів. Широко були відкриті
двері у вузи для молоді з трудових прошарків. Дітям робітників і селян
видавалися стипендії, для них створювалися робітничі факультети, які готували
молодь до навчання у вищих навчальних закладах. Особливо енергійно
розвивалася мережа вузів у 30-х роках. В цілому кількість їх зросла з 19 у 1914-
1915 навчальному році до 129 у 1938-1939-му, а чисельність студентів,
відповідно, з 27 до 124 тис. Радянська Україна випередила за кількістю
студентів найбільш розвинуті країни Європи — Великобританію (50 тис),
Німеччину (70 тис), Францію (72 тис). Багато міст України стали вузівськими
центрами. Було відкрито по чотири навчальні заклади у Вінниці, Полтаві,
Сталіно (тепер Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганськ), Запоріжжі,
Житомирі, Миколаєві та інших містах. Найбільшим вузівським центром
України був Харків — столиця УСРР до 1934 р. Поступово підвищувалася
якість підготовки спеціалістів, зростали науково-педагогічні кадри вузів. У 1934
р. були встановлені наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові
звання доцентів і професорів, розширювалася аспірантура. На кінець 30-х років
в Україні, незважаючи на сталінські репресії, в основному вирішувалася
проблема забезпечення народного господарства і культури фахівцями всіх
рівнів освіти. їх чисельність перевищила 500 тис. чоловік.
Великі успіхи в галузі освіти та зростання економіки сприяли швидкому
розвитку науки. Головним осередком наукової діяльності була Всеукраїнська
академія наук (ВУАН), у 1936 р. перейменована в Українську академію наук
(УАН). Першим президентом ВУАН був обраний видатний вчений В.
Вернадський. Першими дійсними її членами стали відомі науковці: історик Д.
Багалій, археолог і етнограф М. Біляшівський, економісти К. Воблий, М. Птуха,
ботаніки В. Липський та О. Фомін, математики Д. Граве, М. Кравчук, М.
Крилов, філологи А. Кримський, М. Сумцов та ін. Секретарем багато років був
А. Кримський. ВУАН об'єднувала і координувала діяльність наукових установ
та окремих дослідників, спрямовувала розвиток науки відповідно до потреб
народного господарства.
Основними науковими осередками ВУАН спочатку були науково-
дослідні кафедри, а з 1930 р. — інститути. У науково-дослідних інститутах та
інших осередках ВУАН були досягнуті вагомі результати в математиці, фізиці,
хімії, історії, економічних науках. В Українському фізико-технічному інституті
(УФТІ) в Харкові був введений в дію прискорювач елементарних часток, на
якому проведено ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. З середини
30-х років розширюються дослідження в галузі техніки. Є. Патоном та його
учнями була розроблена теорія зварювання. В 1934 р. організовано інститут
електрозварювання та гірничої механіки.
Академічні кафедри та комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком,
М. Грушевським, М. Слабченком, розробляли проблеми історії України. В
галузі лінгвістики і літературознавства вагомі здобутки одержали М. Возняк, С
Єфремов, М. Зеров, А. Кримський. Вчені, які стояли на ґрунті марксистсько-
ленінського вчення, створювали свої заклади і організації. У 1931 р. була
створена Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів,
президентом якої став О. Шліхтер. Науковці-марксисти розробляли окремі теми
історії України та філософії. Однак після 1933 p., коли посилилися репресії
проти науковців, вони постраждали найбільше. Пізніше обезлюднені установи
ВУАМЛІНу були злиті з інститутами АН УРСР. Працювало багато інших
наукових закладів галузевого характеру, в яких велися дослідження в галузі
металургії, рослинництва, тваринництва, медицини та ветеринарії. Роль науки у
всіх сферах суспільного та господарського життя неухильно зростала.
Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому
розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед
театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри,
створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд
визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше
став працювати в Дніпропетровському), Імені!. Я. Франка (керівник Г. Юра),
створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь
Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів,
у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із
найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично
освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України
були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі.
Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні
ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські
балети.
В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і
демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його
становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був
кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю
користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий
внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І.
Кавалерідзе, Л. Луков.
В духовному житті українського народу значну роль відігравала
православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні
установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в
дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від
держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., —
предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.
Розвиток літератури. "Українське відродження".
У 1917-1920 р. Україну покинули видатні письменники, у тому числі
М.Вороний, О.Олесь, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло
покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої
української літератури, які жадібно прагнули відновлення мистецтва, створення
художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи.
Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого
характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці
роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій:
«Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація»,
«Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.
Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали
ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та
робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М,
Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і
оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини,
М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча,
О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.
Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х
років була дискусія, у центрі якої був Микола Хвильовий, ідеологічний
натхненник ВАПЛІТЕ.
У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури,
необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва,
недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею
Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив
сміливе в ті часи гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало
відсіч усьому тому, що критики пізніше називали «московським комплексом».
Більшість українських письменників прийняли заклики Миколи
Хвильового з непідробленим захватом. Офіційна влада оцінила їх дуже
негативно, вбачаючи в них небезпеку для імперії. Пізніше виступ Н.Хвильового
став приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.
Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими
були п'єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура»,
«Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх
півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.
Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх
століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього
відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М.
Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О.
Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.
Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г.
Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали
своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого
мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких
охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній
пропаганді. Були відкриті пам'ятники Григорію Сковороді (автор І.
Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).
Партійне керівництво культурою.
В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні
відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо
називали культурною революцією або цілим етапом національного
відродження. І це тісно пов'язано з політичним курсом комуністичної партії і
уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф.
Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х
роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому
дала українська революція 1917-1920 pp. Це головний фактор небаченого
розвитку української культури в третьому десятилітті XX ст.
Поряд з цим не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії
щодо надання трудящим масам можливості освоювати духовні цінності,
створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося
завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї
мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх,
культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення
можливості кожному громадянинові безкоштовно навчатися і користуватися
бібліотеками. До того ж і народні маси, розбуджені революційними подіями,
ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.
У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців можливості
розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки
людини до соціалістичного будівництва, а фактично — виховання особисто
відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних
закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-
культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури,
фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в
духовному житті українського народу.
У 20-30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже
суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з
розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в
30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. Проте і в умовах
тоталітаризму українська культура зробила значний крок вперед, збагативши
світове духовне життя високохудожніми творами літератури і мистецтва,
визначними науковими відкриттями. Поряд з цим процес культурного
будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням
ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму.
Підсумовуючи викладений матеріал, слід відзначити, що
індустріалізація вивела республіку на якісно новий, високий рівень
промислового розпитку. Однак заміна ринку бюрократичними, директивними
відносинами у господарстві, відчуження виробничників від власності на засоби
виробництва визначили його економічну неефективність. Індустріалізація
призвела до падіння життєвого рівня населення протягом тривалого часу.
Джерелом засобів індустріалізації була передовсім неоплачена праця
робітників і селян. Щоб забезпечити регулярні переливання ресурсів із
сільського господарства в промисловість, було форсовано примусове
відчуження селян від засобів виробництва — колективізація цих засобів.
У 1929 р. Й. Сталін відновив воєнно-комуністичну політику і почав
здійснювати її найважливіший компонент — суцільну колективізацію. З цією
метою найбідніші верстви села були протипоставлені заможним, а останні
експропрійовані. Наслідки колективізації були жахливими: дезорганізація і
деградація виробництва, голодомор 1932-1933 pp. Навіть вийшовши з кризи
після скасування продрозкладки, колгоспи залишалися «вмонтованими» в
командну економіку, котра поєднувала в собі деякі елементи ринкового
господарства з централізованим плануванням.
Суспільно-політичне і духовне життя 20-30-х років — це особлива
сторінка в історії України. В 20-х роках комуністи-патріоти, які очолювали
Наркомат освіти, здійснили українізацію і дали поштовх до розвитку
української культури, якого не знав навіть український ренесанс. Цей духовний
розквіт був пов'язаний з непом, деякими елементами автономності УСРР,
активністю старших поколінь патріотичної української інтелігенції, традиціями
української революції 1917-1920 pp. та національного відродження попередніх
років,
Однак сталінська тоталітарна система не змирилася з таким напрямом
духовного і суспільно-політичного розвитку. Були розгромлені та знищені
кадри української інтелігенції та комуністів-патріотів, припинена українізація.
Та навіть в умовах тоталітаризму і репресій українська культура зробила певний
крок вперед. Була удосконалена народна освіта, і всі діти отримали можливість
вчитися. Діяла розвинута мережа вузів, технікумів, наукових закладів та
медицини.
Список використаної літератури
1. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
2. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і
наслідки. — К., 1996.
3. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.
4. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
10. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
11. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
12. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
13. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
14. Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.