Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 2

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

Історія України

(Соціально-політичні аспекти)

Навчальний посібник

Загальна редакція Б.П. Ковальського

Частина ІІ

Київ – 2003

Історія України. Соціально-політичні аспекти.

Навчальний посібник для вищих закладів освіти

ІІІ- ІV рівнів акредитації. 2003 рік.

Загальна редакція Б.П. Ковальського

Колектив авторів. Професор Б.П. Ковальський, доценти: П.А.Дігтяр,

В.С.Сторчило, С.О. Костилєва, С.І.Лисенко.

У посібнику розглядаються проблеми історичного поступу Української

держави. Висвітлюються основні закономірності, суть і наслідки етапів

державотворення. Значна увага приділена державотворчим процесам ХХ

століття, еволюції українського державотворення в 1917-20 рр., в радянський

період, в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІ ст.).

Курс подається за модульною схемою.

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету соціології НТУУ

“КПІ”. Розроблено на основі програми курсу затвердженої МОНУ.

ISBN  Кафедра історії НТУУ “КПІ”

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Лекція 2.1. Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та

процесів українського державотворення. Слов’янська держава Русів.

Козацько-гетьманська держава – Військо Запорозьке.

План.

1. Слов’янський період в розвитку в українській державності. Київська Русь.

Політико-адміністративне становище України в ХІV-ХVІ ст.

2. Українська Козацька держава – Військо Запорозьке (сер. ХVІІ – 80-ті рр.

ХVІІІ ст.)

Концепції державності в українській історико-політичній науці.

Проблема початкових етапів і процесів українського державотворення

завжди була найактуальнішою в історіографії. Інтерес до свого минулого

зародився в Україні дуже давно, можна сказати, вже на початку української

державності. Нажаль, ми не маємо цих джерел. Тільки з ХІ століття

починається історіографія проблеми. “Повість минулих літ” Нестора,

Київський, Галицько-Волинський літописи та інші висвітлюють процеси

державного будівництва тієї епохи, яка характерна для середньовіччя.

З відродженням української державності у ХVIIст. постає “козацька

історіографія” в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка,

Григорія Граб’янки, Григорія Полетика та ін. останні починають подавати

історію з народницьких позицій. Але тодішня історіографія ще не була

науковою. Остання починається з кінця XVII-ХІХст.

Передова українська інтелігенція протестуючи проти ліквідації

автономії починають висвітлювати історію українського державотворення,

закладаючи в її основу ідею народності, політичної свободи, соціальної

рівності та справедливості. Також першою науковою історією України була

“История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения

гетманства” Д.М. Бантиш-Каменського, яка вийшла в 1822р.

З цього часу починає зароджуватися народницький напрям в

історіографії. Ці погляди виразно проявилися в творах М.Костомарова,

В.Антоновича, П.Куліша, О.Левицького, І.Каманіна, Я.Шульгіна та ін.

Одним з найбільших представників народництва був М.Грушевський. В своїх

творах він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя і

культурного розвитку. Стрижнем його Історії України – Руси була проблема

українського державотворення.

Конституція народоправства яскраво виражена в наукових працях

Р.М.Лащенка. В них автор, глибоко досліджуючи історію народного життя,

господарства та побуту, віддає перевагу вивчення етапів державного

будівництва української нації, форм політико-правного державного

будівництва, які створювалися українським народом. Р.Лащенко першим з

українських вчених розробив лекційні та семінарські курси з історії

українського права і держави.

Народницька концепція вищезазначених авторів пов’язана з концепцією

федеративного будівництва. М.Грушевський розглядав федералізм як

вирішальний фактор у боротьбі з капіталізмом та імперіалізмом, яким він

протиставляє ідею вільного союзу братніх народів.

Р.Лащенко виводить свою ідею федерації на основі історичних

федеративних традицій українського народу, що існували в Скіфії, Русі,

Війську Запорозькому.

Поряд з народницьким напрямом в історико-політичній науці

сформувався консервативний напрям. Ця концепція була викликана

необхідністю обґрунтування політико-правових підстав монархічного

гетьманського ладу в Україні в 1918р. Найбільш відомими представниками

українського консерватизму були В.Липинський, С.Томашівський,

В.Кучабський та ін.

Засновником консервативної школи в українській історіографії

державотворення був В.Липинський. В своїй праці “Україна на переломі”

автор вважає Б.Хмельницького найбільшим генієм української політичної

думки, свідомим будівничим української держави. Майбутня українська

держава, це незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру

В цьому аспекті суттєвою для з’ясування є концепція національної

держави. Засновником національно-державницького напрямку в українській

політичній науці був С.Дністрянський. Загальні методичні основи

національно-державницької концепції вченого викладені в одній із перших

його наукових праць “Звичаєве право та соціальні зв’язки”. В цій праці,

виходячи з первинності права щодо політики, він доводить, що політика,

зокрема політика держави, утворюється на основі вже існуючих правових

норм суспільного життя. Дністрянський переконує, що в основі суспільних

зв’язків лежить історична справедливість, тобто встановлені історією

традиції певного народу і держави, які постійно розвиваються. З цих позицій

він розглядає історію українського народу і державності, намагаючись

визначити їхні автономні історико-правові підстави.

Кожна з цих та інших концепцій державності в українській історико-

політичній науці стала основою сучасної історико-сучасницької

історіографії. В зв’язку з цим виробився інтегративний підхід до вивчення

держави і суспільства. Цей підхід чітко викристалізувався в сучасних

історико-державницьких творах В.Г.Гончаренка, А.Й.Рогожина, В.Я.Тація та

багатьох інших.

Становлення і розвиток суспільних зв’язків в Україні в

додержавний період.

Суспільство, що складалось на теренах сучасної України, сягає сивої

давнини. Значний археологічний матеріал дає підставу вважати, що

становлення і розвиток суспільних зв’язків в Україні відбувалися протягом

багатьох тисячоліть. Територію України почали обживати близько 1 млн. р.

тому. Біля с. Королеве Виноградівського району в Закарпатті археологи

знайшли і дослідили велике поселення первісних людей. Знахідки ці –

найдавніші свідчення життя і побуту первісних людей не лише в Україні, а й

в усій Східній Європі.

Сліди життя первісних людей знайдені в багатьох регіонах України, як

правило, на берегах рік: Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця

та їх приток.

Постійних жител і поселень тоді не було. В пошуках їжі люди постійно

переходили з місця на місце. Жили первісні люди невеликими

відокремленими групами (по 10-20 чоловік). Така відокремлена група людей

являла собою самостійну, найпримітивнішу організацію суспільства –

первісну дородову общину. Ця община періоду раннього палеоліту за своїм

характером була близькою до тваринного стада. Разом з цим ця дородова

община уже суттєво відрізняється від стада тварин: люди вже мислили,

виготовляли і застосовували знаряддя праці, володіли вогнем, будували

житла й користувалися мовою для спілкування.

Первісні люди займалися в основному збиранням рослинної їжі,

застосовували примітивні знаряддя праці. Жили вони в умовах досить

теплого клімату, багатого рослинного і тваринного світу. До 150 тис. років

назад відноситься існування найбільш ранніх типів людини – пітекантропа,

синантропа, а пізніше неандертальської людини. В подальшому, близько 100

тис. років, в кліматі, рослинному і тваринному світі Європи сталися великі

зміни. Льодовий період вніс зміни в життя людей.

В умовах холодного клімату первісні люди освоювали нові види

господарської діяльності (полювання, риболовство), в якості одягу

використовували шкіри тварин, відкрили спосіб добування вогню. В процесі

розвитку господарської діяльності люди винаходять нові знаряддя праці. Все

це разом взяте остаточно відокремило людину від тваринного світу.

В період пізнього палеоліту (40-13 тис. років тому) відбувається

потепління, льодовик відступає далі на північ, а з ним і здійснюється

розселення людей. Стоянки пізнього палеоліту у більшості випадків

розташовувалися поблизу річок, в місцях де було багато тварин, рослинної

їжі. На стоянках будувалися довготривалі общинні житла (землянки і

напівземлянки). Декілька таких жител являли поселення (поліс або стоянку)

родові общини. Члени такої общини були пов’язані між собою

кровноспорідненими зв’язками. Люди дедалі більше усвідомлювали

взаємний зв’язок між народженими від однієї жінки-матері, яка ставала на

чолі роду, родової общини, куди входили десятки, а то й сотні людей-

родичів. Така суспільна організація (зв’язок) був названий материнською

родовою общиною, яка в науці дістала назву матріархальної. Матріархат

відповідав періодові, коли панували збиральництво, мисливство і рибальство.

В період пізнього палеоліту виробився культ матері, роду, рожаниці,

родючості. Поява цього культу була викликана тією роллю, яку відігравала

жінка-мати на тільки в господарстві, а й у суспільному житті первісних

родових колективів.

Приблизно з VIII тисячоліття до н.е. наступає нова епоха в історії

стародавньої людини. Її прийнято називати епохою нового каменю

(неолітом). У цей період появляються нові форми господарства – скотарство і

землеробство, а також ремісництво. Ці форми господарювання на перший

план почали висувати чоловіка. Землеробство і скотарство призвели до

революційних змін. Ці зміни названі історичною наукою як неолітична

революція. Суть її в тому що привласнююча форма господарювання

поступилася місцем виробничій, відтворюючій. В цей же період починають

виникати перші суперечності у сфері власності і розподілу. Зміни

наступають, звичайно, не зразу. В общинах більш простого типу колективна

обробка землі зберігалася тривалий час. На відміну від землі знаряддя праці

досить рано переходять в індивідуальну, особисту власність. Виникає

тенденція приватновласницької психології. Швидше вона розвивається в

скотарських общинах. Приручення тварин і, особливо, розмноження їх

створили нове джерело багатства, яке не потребувало великих колективних

зусиль.

В скотарських господарствах основну роль у виробничих відносинах

відігравали чоловіки. Ставши основною силою суспільного виробництва і

власником суспільного багатства – худоби, чоловік знайшов провідне місце в

роді (общині). Ця природна революція, яка перетворила чоловіка – мисливця

в пастуха, в першу особу орного землеробства, призводить до ліквідації

матріархальних відносин як пануючих. На зміну цим відносинам наступає

патріархальний рід і патріархальна сім’я. Звертаємо увагу, що перехід від

матріархату до патріархату тривав не одне тисячоліття. Утвердження

патріархату в Україні відбулося в епоху енеоліту, бронзи і раннього залізного

віку. Інакше кажучи, відносини матріархату зберігалися досить довго.

З виникненням патріархального родового ладу в середині суспільства

розпочався поступовий процес концентрації суспільного багатства, головним

чином худоби, в руках робочої знаті. З часом ці багатства зосереджуються в

руках окремих сімей, а потім і окремих осіб.

В період неоліту і енеоліту родові общини об’єднувалися в племена, що

займали певну територію, мали свою мову, звичаї, традиції, самоврядування.

Племена очолювали ради родових вождів – старійшин. Останні

користувалися авторитетом влади. Вони розділяли між родами племінні

угіддя для полювання, скотарства, землеробства, визначали місця для

спорудження жител, розв’язували суперечки між родами і племенами. На

сучасній території України налічувалося сотні багатолюдних груп племен як

землеробських так і скотарських. Ці племена названі загальною назвою

трипільськими.

Археологи дослідили не менше сотні великих трипільських поселень

(полісів) в т.ч.: Трипільське, Червонохутірське, Бортницьке на Київщині,

Луко-Врублевецьке і Кадиївське на Хмельниччині; Володимирськеі

Гренівське на Кіровоградщині; Борисівське і Сандрацьке на Вінниччині;

Середньостогівське на Дніпропетровщині; Усатівське на Одещині та ін. Ці

поліси розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних

горбах. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Активне формування трипільської спільноти відбувалося на сучасній

території України на базі синтезу місцевих і прийшлих етносів. Археологи та

антропологи доводять, що носіями трипільського суспільства були

середземноморське та північночорноморське населення. Уже в V – VI тис. до

н.е. осілі трипільці населяли середнє Подністров’я й басейн Південного Бугу.

Протягом другої половини ІV – ІІІ тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє

Подністров’я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і на частину території

Лівобережжя. У цей час помітно збільшилися розміри трипільських

поселень, житлових та господарських споруд. У 70-хрр. ХХст. було відкрито

декілька великих полісів (протоміст) на території Черкаської області. Вони

займали територію 150-450 гектарів. У таких містах проживало до 20 тисяч

населення. Вважається , що такі поліси були столицями племінних об’єднань.

На наш погляд це були замкнені спільноти, які мали свою організацію

суспільства.

В основі суспільного устрою трипільських племен були матріархальні, а

згодом і патріархальні родові відносини. Про це свідчать численні

археологічні знахідки, зокрема, статуетки чоловіків із жезлами в руках, як

символ влади і певного соціального стану.

Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових

племінних груп і розширенням території, з одного боку, та зростанням

внутрішньо общинного і міжобщинного поділу праці та обміну – з другого,

господарсько-суспільна організація племен ускладнюється. Виникають

міжплемінні об’єднання племен окремих районів. Більшість дослідників

доводять що таких об’єднань було щонайменше три: в Подніпров’ї, Побужжі

та Подністров’ї. Своєрідність матеріальної і духовної культури окремих

трипільських міжплемінних об’єднань зумовлювалась відмінностями та

особливостями їх культурно-історичного середовища. Ці об’єднання мали

тісні зв’язки між собою. Племена Подніпров’я та Побужжя в мирні, а часом у

ворожі стосунки з войовничими середньостогівськими племенами

Лівобережжя. Про ворожі стосунки свідчать поховання озброєних чоловіків,

загиблих в бою (серед таких є багато з потрощеними черепами). Вони мали

густо розфарбовані червоною охрою голови, обличчя і тіла. Думається що то

була ритуальна військова косметика ще за життя воїна. Існування цього

обряду підтверджують антропоморфні статуетки воїнів із розписаними

фарбою головами.

Виходячи з вищезазначеного можна стверджувати, що лад трипільського

суспільства був близький до військової демократії – перехідної ланки до

держави. Багато дослідників доводять що трипільська цивілізація стала

основою утворення держави Аратти (Оріяни, Оратанії). Землеробсько-

скотарська культура давніх українців мала всі атрибути держави: військові

дружини для охорони городищ, поселення (поліси - міста), писемність,

календар, своєрідну релігію, мистецтво. Трипільська цивілізація мало в чому

поступалася раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу.

Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад

(VIIIст. до н.е. – ІІІст. н.е.)

Скіфія (Скитія) – велике суспільно-політичне об’єднання племен і їх

союзів: неврів, будинів, меланхленів, калліпідів, олазонів, ольвіополітів,

борисфенітів, танаїтів та ін. За легендою, наведеною Геродотом у ІV книзі

“Історія”, Скіфія поділялася на племінні групи – авхатів, катіарів, тресніїв,

каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя

Таргітія. Як свідчить Геродот, на території нинішньої України жили скіфи

орачі, скіфи землероби, скіфи кочовики (скотарі) і царські скіфи, які

панували над всіма іншими. Виникла Скіфія у VIІІ- VIІст. до н.е.

Царські (або панівні) скіфи, перебуваючи на останньому щаблі

первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили

свою державу, засновану на військовій демократії. Найважливіші питання

життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому

належала скіфським воєначальникам (царям, базилаям, василевсам).

Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн

кінця ІVст. до н.е. Під їх керівництвом відбувалася консолідація всіх

скіфських племен. Найбільша заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши

інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. З їх

допомогою він перетворив Скіфію на могутню імперію з центром на