Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної

дисципліни // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. – К., 2003. –

С. 322 – 330.

Кононенко П. П. «Свою Україну любіть...» – К.: Твім Iнтер, 1996.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К.: Наша

культура і наука, 1999.

Кононенко П.П., Кононенко Т

.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. – К.:

Артек, 2001; Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2002.

Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі

освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. –

К., 1996.

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. – К.:

Либідь, 1996.

Максимович

М. Киевъ явился градомъ великимъ… – К., 1994.

Мишанич О.В. Українознавство як світова наукова дисципліна // Збірник

наукових праць НДІ українознавства. Том І. – К., 2003. – С.114 – 121.

Калакура Я.С. Українська історіографія. – К.: Генеза, 2004.

Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. – К., 2004.

Навчально-виховні програми з українознавства. – К.: Знання України, 2001.

Українознавство. Навчальна програма нормативної

дисципліни для середніх

навчальних закладів. – К., 2004.

Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих

закладів освіти. – К., 2004.

Філологія як українознавство: навчальний посібник / Укл. П.П. Кононенко,

А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. – К., 2003.

Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. – К., 2003.

Розділ III

КОНЦЕНТРИ УКРАЇНОЗНАВСТВА

§ 1. УКРАЇНА – ЕТНОС

 Ключові слова: етнос, рід, плем’я, нація, природа, етногенез, народ,

ментальність, харизма, характер, доля.

Здавалося б, що за наявності великих традицій розвиток українознавства в

державі, яка проголосила курс на власну суверенність, одразу набуде

необхідної масштабності й інтенсивності. Тим більше, що в частині освітніх

закладів велися такі курси, як крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Однак сталося мало не протилежне: наукові традиції, у світлі яких

українознавство поставало як цілісна система досліджень і знань про Україну,

забулися, а ідеологічні підходи зумовили, що такі предмети, як крає-, країно-,

народо-, суспільствознавство, стали подаватися не як частини цілісної системи,

як їх замінники.

І – як не без зумовлених дійсністю причин, так і, на жаль, не без

відповідних наслідків.

Про причини уже говорилося, тому ще раз зазначимо лише найголовнішу:

прагнення окупаційно-імперських режимів (від турецько-татарських до

шляхетсько-польських, російських, німецько-фашистських та більшовицького)

асимілювати, а далі й знищити українську націю, культуру

, мову, державу,

найефективнішим шляхом до чого вважалося знищення національно-духовної

та державної самосвідомості, джерелом і опорою якої було передусім

українознавство.

Наслідки виявилися суголосними меті. Спочатку українознавство

замінюється народознавством. Декому здавалося, що та заміна еквівалентна,

адже змінився тільки акцент: з України він перемістився на її народ. Та

насправді відбулася принципова підміна:

Україна стала трактуватися лише як

територія і одна з республік СРСР, у якій проживають представники чи групи

багатьох (112) національностей. Оскільки найвища мета всіх людей –

«інтернаціональне братерство», то народознавство в більшовицькому

тлумаченні й мало стати домінуючою тенденцією, а українська нація і на своїй

землі розчинитися в масі представників етноменшин. Наслідки не

забарилися:

українознавство стало використовуватися лише з додатками «лженаука» та

«буржуазно-націоналістичні рецидиви» в освіті й свідомості, українці і в

Україні стали лише одним із численних народів, а за її межами, навіть там, де

становили переважаючу етнічну більшість (як на Кубані, в Зеленому Клині,

Воронежчині, Курщині), а тим більше в районах

Канади, Румунії, Польщі, вони

не вивчалися зовсім. Практично переслідувалися й заборонялися

етнопсихологічні, історико-державні, національно-культурні дослідження та

про місце і роль України і українців у світовому процесі. Натомість

санкціонувались державою праці, в яких Україна трактувалася лише як

складова частина єдиного східнослов’янського етносу, державного організму

(Росії, а потім СРСР), народногосподарського комплексу, географічного

середовища, єдиної соціально-політичної, правової, військової, фінансової

системи. Інтернаціоналізм як аналог безнаціональності, більше – як позитивна

противага національній визначеності у бутті та свідомості, культурі став

підноситися не

лише в державній політиці (кадровому, мовному будівництві), а

й в господарсько-економічній діяльності (асимілятивна інтеграція з

виробничими комплексами інших регіонів СРСР, позбавлення прав республік

на специфічні форми соціально-економічного розвитку та зовнішню політику),

в освіті (видання суголосних імперській ідеології чи то єдиних для всіх

республік підручників), науці, культурі, мистецтві (заохочувалися

лише

денаціоналізаційні тенденції), навіть в демографічній та родинно-сімейній

сферах (і там інспірувалося руйнування національних основ, а з тим –традицій

духовності, моралі, етики). Логічно, що такого роду народознавство вело не

тільки до винародовлення, національного нігілізму в сфері теорії, а й до

утвердження антинародних режимів та тенденцій в практиці повсякденного

життя, до

того, що в час творення незалежних держав як особливо пріоритетні

підносяться «інтеграційні» процеси (з метою збереження того ж – імперсько-

неподільного – єдиного економічного, політичного, фінансового, митного,

військового, рубльового і т. ін. простору з єдиними «координаційно-

управлінськими» структурами, що неминуче призведе до реставрації єдиної

імперії), а російський навіть «демократичний» режим оголошує про

збереження сфер своїх інтересів на всьому просторі колишнього

соціалістичного блоку та про захист усіма наявними засобами (у тому числі й

військовими) інтересів російськомовного (а не російського) населення, де б

воно не проживало (і де воно вимагає найширших прав, не беручи на себе

жодних зобов’язань).

І так само логічно, що українському

народові (нації) в такого роду

«народознавстві» належного місця не знаходиться, як зігнорованими

виявилися його інтереси навіть в першому проекті нової Конституції, автори

якої примудрилися помітити лише права «національних меншин» та не

врахувати, що патріотизм – це не тільки права корінної нації (і тим більше – не

особливі привілеї), а відповідно підвищені обов

’язки й етноменшин і перед

собою, і перед іншими. Не менш важливо, що при ігноруванні інтересів

українців практично ігноруються й інтереси національних меншин (крім

російської), які стали лише гральними картами в лицемірно-фарисейській

політиці: бо ж не можуть бути повноправними нацменшини при безправності

корінної нації.

Сказане не означає заперечення народознавства

в принципі: воно може й

повинно розвиватися, але: 1) на іншій – дійсно науковій – методологічній

основі; 2) і не як замінник, а лише як частка українознавства, бо навіть весь

народ (представники інших народів), що проживає в Україні, – це тільки частка

цілісного (нагадаємо: світового) феномену українства (України).

Не менш прикро, що з часом імперський режим почало лякати навіть

народознавство (бо необхідно було хоч частково висвітлювати генезис,

ментальність народів, а частина з них позбавлялася, як кримські татари, своєї

материзни, а то

й нищилася навіть фізично), і його стали витісняти крає-,

країно- та суспільствознавством.

Розрахунок влади був, здавалося б, безпрограшним: люди (інституції

освіти, науки, мистецтва) задовольняться правом вивчати й любити свої «малі

Батьківщини» – села, райони, області, регіони. Це, з одного боку, заповнить

мінімум патріотичних потреб (які хоч і трактувалися як рудименти і старого

реакційного, а все ж не зникали, а в Росії то й заохочувалися та

винагороджувалися), а з другого боку – переорієнтує увагу з фундаментальних

елементів цілісності: нації, держави, мови, культури, історії – на окремі

елементи її. Щось з пам’яті рідної землі й залишатиметься, але водночас

досягатиметься головне для імперії: місцева самоізоляція, звуження

світ

огляду, етнічно-груповий егоїзм, що підриватиме як державницькі ідеали та

критерії, так і загальнонародні інтереси та пріоритети корінної нації. Поняття

«народ» залишиться поняттям суспільства, яке буде характеризуватися

передусім за виробничими, територіальними та класовими ознаками і –

закономірно! – все послідовніше губитиме духовні потреби й критерії буття. І,

як наслідок, неминуче втрачатиме

найголовнішу підойму прогресу: особовість.

Особовість індивідуальну, соціальну, національну, духовну, морально-етичну.

І знову – в площині не лише теоретично-абстрактній (мислення, почуття, мрії),

а й практично-життєвій. В Україні це призведе до денаціоналізації не лише

урядових структур, а й інституцій освіти, науки, культури, а це, в свою чергу,

зумовить диференціацію чи й

розпад суспільства і на рівні класів (село і місто),

виробничих колективів, родів, навіть сім’ї. Україна почне втрачати гумус нації

– інтелігенцію. Її почнуть членувати зсередини на регіони, і вона постане перед

загрозою духовного розщеплення, а далі й національно-державного. І не

випадково навіть у суверенній Україні набула побутування фальшива дилема

треба будувати національну державу чи громадянське суспільство? Це –

результат підміни наукового українознавства радянським суспільствознавство,

яке виключало індивідуальну, класову, національну особовість й орієнтувало

на «масу» – конгломерати виробників, які об’єднуються лише адміністративно-

територіально й навіть не ставлять найголовніших проблем духовного поступу.

І є стратегічною помилкою, бо, слухняні й невибагливі за умов

тоталітаризму,

ці маси за умов елементарної свободи легко стають призвідцями

найрізноманітніших конфліктів, бо ж не привчені мислити державними

категоріями й керуються лише вузько-груповими чи й примітивними

інтересами. Досвід Англії, Франції, Німеччини, з одного боку, й Алжиру, Індії,

Єгипту, Ізраїлю – з іншого, переконує: інтереси (права) особи і нації,

національної держави й громадського суспільства можуть протиставляти лише

спекулятивні політики (чи партії), а в умовах України – імперські доктринери,

які й досі не втратили надії реанімувати більшовицький режим.

З цієї причини не лише в Росії, а й в Україні досі не видаються

фундаментальні дослідження України як цілісності (історичного й світового

феномена),

всі її ланки – сім’ї, освіти, науки, культури, державних структур – і

не мають дійсно наукових досліджень з історії й етнології, нації і держави,

економіки і політики, внутрішніх і міжнародних відносин, архівно-

статистичних даних (як і наукового крає-, країно-, народо-,

суспільствознавства), а без цього стати на рівень історичного покликання

(місії) та

увійти в коло найрозвиненіших країн світової співдружності

неможливо. Можливо тільки повернутися до статусу імперської колонії.

І з цієї ж причини пропонується повернутись до вивчення та стати на

шлях розвитку традицій наукового українознавства. Ідентичний варіант

наявний в українстві; його частини внаслідок несприятливих життєвих

обставин опинилися на Далекому Сході, в центральних регіонах Росії

(де, за

підрахунками самих росіян, їх було щонайменше 16 млн осіб) і в Казахстані, в

Австрії, Бразилії, США і Канаді, в Румунії й Польщі. У ряді випадків ці частки

розпорошилися й асимілювалися, але в більшості випадків зберегли свою

етнічну ідентичність й навіть за не надто сприятливих обставин розвивають

свою національну культуру,

свідомо репрезентують свою етнічну

первородність, духовну модальність та світовідчуттєву спорідненість.

Часом опоненти української національної ідеї та унітарної держави

«глибокодумно» зауважують: але ж Україна – багатонаціональна держава, а до

всього – чи можна говорити про чисто український етнічний тип? Чи не

раціональніше буде створити федерацію чи й конфедерацію регіонів? Та на це

можна

було б відповісти не лише прикладами з етнічного складу Англії й

Франції, Німеччини та Італії (не кажучи вже про США чи Росію), а й словами

видатного етноантрополога X. Вовка: «Досить уже найповерховішого

ознайомлення з історичною долею території сучасної України, щоб не

сподіватися від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу.

Поминаємо вже

те, що в наш час немає, мабуть, ні одного племені, яке

заховало б повну чистоту раси; але на такій території, як Україна, що на

протязі багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових

рухів народів з Азії до Європи, населення не могло мінятися щодо свого

складу, мусіло

затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств (а їх, як ми

бачили із зарубіжних джерел, було багато. – П. К.). Явна річ, що наслідком

цього не могла не з’явитися певна змішаність етнічного типу її території!»

∗

До

того ж, етнос і нація (а відтак – тип держави) – явища споріднені, але не

тотожні. Як, до речі, можуть збігатися, а можуть і не збігатися межі розселення



∗

Вовк Х. Студії в українській етнографії, та антропології. – К., 1995. – С. 7.

нації і державні кордони та межі поширення мов і культур.

Феномен українців, як і інших етносів, зумовлений територією

(природою), географічним середовищем, але не обмежений ними. Він – явище

загальнопланетарне. А це визначає його і характер, і долю та історичну місію.

У зв’язку з цим концентр Україна-етнос необхідно досліджувати та

розкривати, починаючи з джерел та концепцій про час і місце зародження й

формування, генезису українського етносу. Необхідно тим більше, що ми

маємо на цю проблему чимало, до того ж нерідко взаємозаперечних поглядів, і

навіть на рівні енциклопедій, а то й у поглядах і концепціях різних авторів

однієї енциклопедії.

Так, автори «

Української загальної енциклопедії» розділ «Україна»

починають зазначенням того, що «назва нашого народу та земель ним

заселених змінялася; вона в різних часах була різна. 1) Словіни, означення для

місцевого населення, пр. у «Руській правді», де цій назві протиставлювано

назву «русин» (дружинник). Частіші були назви окремих племен: поляни,

деревляни, сіверяни й ін. 2) «Русь» – спершу

назва (чужого походження) землі

полян б. Києва супроти земель: деревлян, вятичів, Новгороду, Суздалю й ін.,

пізніш, із поширенням і укріпленням Київ. держави, назва усіх укр. земель і

майже цілої схід. Європи, як геогр. термін і ім’я народу... 3) Назва «Мала Русь»

– з XIV в. для гал. – володимирської держави й гал. митрополії

... власне:

«менша Русь» у протилежність до земель Київ. митрополії, «більшої Руси»... 4)

Назва «Україна» в літописах XII—XIII в. означає «пограничну землю» (т. III, с.

362).

Автор цих рядків І. Крип’якевич не випадково зауважував: «Є спроби на

поодинокі назви укр. народу й території ним заселеної давати різні лінгвістичні

пояснення, деякі сильно гіпотетичні» (III, 363): досі

не перевелися спроби

генезис українського етносу пов’язувати або з генезисом державних утворень

на терені сучасної України, або з генезисом племен, а то й географічних назв,

топонімів чи гідронімів. А це зумовлює неймовірну різнорідність і

гіпотетичність і щодо походження етносу.

Зокрема, і цей уривок засвідчує, що його автор коріння українського

етносу

схильний бачити то в племенах (передусім полян) Київської Русі (отже,

основи державного утворення), то ще в раніших, але не зафіксованих нині

шарах історії, а покладається при цьому не так на дані етнології, як на

лінгвогеографічні поняття.

Інший підхід автора розділу «Антропологічні прикмети українського

народу» І. Раковського. Він вважає: «Расові прикмети

укр., як і кожного ін.

народу, є вислідом дуже складних чинників. Основний дійсний чинник – це

дотичні прикмета всіх тих племен, «які коли-небудь жили на нашій

прабатьківщині», а також вплив сусідніх племен, «Які коли-небудь жили та й

тепер живуть довкруги нашої батьківщини та входили з укр. народом у більш

або менш застійні й близькі сусідські зносини», – у зв’язку з чим треба брати до

уваги як генотип власне українського етносу, так і наслідки перехрещення,

«впливів дуже неоднакових між собою, різних європ. і сумежних азійських рас

чи расових типів», бо наслідком їхнього «надто часто кривавого змагання є вся

іст. доля укр. народу й його антропологічний тип» (III, 387). А беручи все те до

уваги, маємо дійти висновку

, що первнями українського етносу (відмінного від

білоруського і російського) є: пратипи неандертальців та кроманьйонців, а

пізніше нордійської раси («високих довгоголових і довголицих русявців

(блондинів)») та арменоїдної («високих, круглоголових, вузьколицих чорнявців

(брюнетів)») і лапоноїдної. З цього погляду бачимо, що український народ (як

показали досліди, проведені Ф. Вовком за допомогою Антропологічного

товариства в Парижі та Петербурзької Академії наук і Наукового Товариства

імені Шевченка у Львові. – П. К.) Є незвичайно мішаного антропологічного

характеру: його основа – безперечно ядранський тип (пересічно – 44–45%),

другий сильно заступлений тип – альпійський (пересічно – 22%)» і, тим самим,

66% населення України – це народ з «особливою відміною ядранського

расового типу й тим самим расово

належить до південних слов’ян» (III, 387—

391). А з огляду на це Я. Пастернак давав таку схему часової генези

українського етносу:

Старша кам’яна доба ?

молодша кам’яна доба ? – 2500

кам’яно-мідяна (енеолітична) 2500 – 2000

бронзова доба:

а) гальштатська культура 800 – 300

б) лятонська культура 300 – 0

в) провінціальна римська культура 0 – 400

доба мандрівок народів 400 – 600

старша княжа доба 600 – 900

молодша

княжа доба 900 – 1200

Це означає, що до молодшої княжої доби завершується інкубаційний

період формування українського етносу. Його основа – схрещення різних

расових типів (скіфи, сармати, гуни, готи, слов’яни) на переважаючій домінанті

ядранського (південнослов’янського) типу.

Нагадаємо: в основі етнічного лежить родове начало, а його поява і

сутність зумовлюються космічно-земними енергіями

й дістають грані

субстанційності від визначальних чинників природи: геолого-географічної

структури Землі, особливостей клімату, тваринного і рослинного світу,

небесних світил, – що, у свою чергу, зумовлює як спосіб життя, так і риси

характеру, світовідчуття, світорозуміння, життєві ідеали та устремління.

Особливості праукраїнського етноса зумовлені щонайперше серединним –

на перехресті світових магістралей цивілізації і культури

–

місцерозташуванням, універсальним багатством геолого-енергетичних систем, а

відтак земних і водних ресурсів, рідкісним поєднанням лісу і степу, рівнинних і

гірських масивів, міжконтинентальних форм фауни і флори, а тим самим – форм

життєдіяльності та господарювання.

Такі універсалії визначили як осідлий, так і кочовий спосіб життя,

відповідну – землеробську й номадну енергетику та психіку, практично

планетарні обрії почуттів та мислення, інтересів, життєвої жаги та волі,

синкретично-універсалістські категорії культури – як синтезу вітчизняних і

зарубіжних надбань, художньо-образного й інтелектуального мислення, лірики

– епіки – брами словесності, музики і театрального дійства філософських

критеріїв і категорій. А цей синкретизм та універсалізм зумовив і внутрішній

лад та структуру мови – найінтегральнішого чинника всебічного розвитку

етноса в просторі й часі, душі і пам’яті поколінь.

З XII століття на базі етнічної

ідентичності та єдиної території, мови,

держави, господарської системи, культури окреслюється домінанта української

нації з властивою лише їй ментальністю.

Багато в чому відмінну, а то і принципово протилежну концепцію

відстоюють автори УРЕ. Для них Україна – це передусім Радянська

Соціалістична Республіка. «Назва Україна має давнє історичне походження»

(УРЕ, т. XV, с. 94), принаймні з 1187

року. Однак вона не пов’язана ні з

етносом, ні з державою, культурою, мовою. Бо автори сповідують сталінську

«аксіому», згідно з якою українська нація формується щонайраніше хіба з XIV

ст., а до того Україна – це прикордонна територія Галицько-Волинського

князівства. Не випадково автори цієї версії користуються терміном Давня (?!), а

не Київська

Русь: вони всю генеалогію українців, білорусів, росіян трактують

як етапи формування російської імперії, фундаментом якої була «єдина

народність трьох (?! – П. К.) братніх – російської, української і білоруської

народностей» (XV, с. 94), а вершиною цієї еволюції став 1654 рік, коли

відбулося «возз’єднання України з Росією» (зауважимо: Білорусь формально

ніколи не возз’єднувалася з Росією,

однак була анексована нею) і коли, за

твердженням авторів УРЕ, «стали здійснюватися споконвічні прагнення та

сподівання укр. народу», – а насправді, що визнають ті ж автори, українську

націю було поставлено на грань знищення, бо царизм «не визнавав право укр.

народу на нац. незалежність і заперечував факт існування укр. мови та нац.

самобутності», і тому привласнив собі навіть його родову назву Русь та

перейменував Україну на Малоросію.

До цього варто додати лише те, що в 17 томі УРЕ, повністю

присвяченому Україні, після розділу «природа» йде розділ «населення» і

відсутній не те що аналіз етнічного генезису, а й термін «етнос». І це логічно:

автори послідовно

дотримуються версії про «єдину давньоруську народність»,

яка закономірно еволюціонувала в форму «нової історичної спільності людей –

радянського народу». На цій основі вони заперечують самобутність українців

не лише в сучасному і майбутньому, а й у минулому, і бачать Україну лише як

територію, на якій живе не народ (нація), а населення, серед якого

хоча й

домінують українці: у 1965 році з 45,1 млн осіб їх було (за радянською

статистикою) 32 млн 158 тисяч, тобто – 76,8% (росіян – 7 млн, євреїв – 840 тис.,

поляків – 363 тис., білорусів – 290 тис.), – силою державних законів

утверджується і панує чужонаціональна мова, культура, система законодавства

й ідеологія, в основі своїй антиукраїнська освіта й наука.

За аналогічним принципом побудовані розділи й в «

Большой» та «Малой

советской энциклопедии», автори якої виступають новаторами хіба в тому, що

наголошують: 1. «Монголо-тат. иго на долгое время замедлило экономич. и

культурное развитие У» (країни), – отже, визнають, що Україна існувала і в

XII—XIII століттях; 2. «В 13 – 14 вв. укр. земли, оторванные от остальной

Руси, подпали под власть польских, литов., венг. и

др. иноземных феодалов»

(М., с. 7, т. IX, с. 707), – знову визнають існування не загалом східно-

слов’янських, а таки українських земель, які, щоправда, невідомо хто і як

«відірвав» невідомо від якої «іншої Русі».

Дивовижно, що автори цих енциклопедичних видань зважили за можливе

не торкнутися проблеми етносу, але не дивно, що їхні фактично

антиукраїнські

твердження базуються не на фактах та їх аналізі, а на ідеологічних постулатах,

і це виказує як страх тих авторів перед істиною, так і те, що вони не йдуть за

історією, а конструюють її. А в тій історії українському етносові місця не

знаходиться, внаслідок чого такі праці спрямовуються не на

розвиток

національної самосвідомості, гідності, честі, а на їх знищення.

Інша справа, коли певні гіпотези та висновки ґрунтуються на

документальній (археологічній, археографічній) основі. Тоді автори, як бачимо

й на прикладі видання «Археология СССР. Епоха бронзы лесной полосы

СССР» (М., 1987), хоча й запишуть реалії «епохи бронзи» до сфери СРСР,

змушені визнати, що ще

в ту епоху існувала автономна цивілізація та культура

Середнього Подніпров’я; охоплювала вона межі басейнів Дніпра, Прип’яті,

Сожа й Десни та прилеглі райони Верхнього Подністров’я (сучасні Черкаська,

Київська, Сумська області), Прикарпаття, Верхньодністерської (Львівська,

Івано-Франківська області) й Подільської (Поділля, Західний Буг, Горинь)

груп, а на їх терені домінували

вже згадувані кроманьйонський, лапоноїдний,

арменоїдний, нордичний типи (с. 35–51). При цьому автори фіксують і факт

інтенсивного переміщення та схрещування народів (зокрема, з регіонів

Скандинавії, Центральної і Південної Європи, Близького Сходу), однак

визначають як незаперечний факт, що етнічно-культурні основи в зазначеному

регіоні залишались завжди. І важили в цьому особливості як природи, клімату

матеріальної культури (осідлий спосіб життя), так і етнічно-расові, духовні. Це,

до речі, розуміли ще наші прапредки, які вважали: світ – єдиний, але суть тієї

єдності – у різнорідності, особовості всього живого. І ставлячи питання, «Як

небо створено, або сонце як, або місяць як, або зорі, і тьма, і світ?», подібно В.

Мономахові, відповідали: «Звірі різноманітні, і птиці, і риби прикрашено твоїм

промислом, Господи! І сьому чуду дивуємося: як із землі сотворив ти людину,

які різноманітні образи людських лиць!», а також – і народів («Літопис

Руський», с. 456).

До подібних висновків співвітчизників підводили ще автори літописів,

які спиралися щодо ідеї розміщення народів й на міфологічні джерела

(«Повість временних літ» розпочиналася біблійною оповіддю про всесвітній

потоп та про те, як після нього планету заселили сини Ноя), але

ще в добу

Київської Русі повідомляли й про задокументовані джерела з нашої праісторії в

працях греків і римлян, авторів інших країн. А головне, що літописці дали не

тільки детальний опис розміщення племен Київської Русі, а й характеристику

їх. І та характеристика засвідчує, що в одній державі жили різні племена, а

не

єдине плем’я, і відрізнялися вони не тільки чіткими межами проживання

(«жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм»),

а й культурою, мовою, психікою. «Усі племена мали ж свої обичаї, і закон

предків своїх і заповіти, кожне – свій норов», – наголошує літописець. – Так,

поляни мали звичай

своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток

своїх і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів

велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду,

а приводили (її) ввечері; а назавтра приносили (для її родини те), що за

неї

дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони

один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат

коло води. А родимичі, і в’ятичі, і сіверяни такий обичай мали: жили вони в

лісі, як ото всякий звір,

їли все нечисте, і срамослів’я (було) в них перед

батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами...»

(«Літопис Руський», с. 8–9). Не однакові закони і традиції мали й інші племена.

Задокументовано й те, що «У рік 6360 (852), індикта 15, коли почав Михайло

цесарувати, стала називатися (наша

земля) – «Руська земля» («Літопис

Руський», с 11), про що повідали й іноземні історики, описуючи Русь у

порівнянні з державами Європи і Азії, ближчих і найдавніших епох.

Саме історично-документальні джерела зумовили й пізніше вітчизняне

наукове українознавство, яке на основі літописів і доби Гетьманщини, праць М.

Максимовича («Звідки пішла Руська земля...», «Про походження

варягів-русів»,

«Украинец», «Листи до М. Погодіна», статті про фольклор, традиції, вірування,

психіку прапредків), М.Костомарова («Риси народної південноруської історії»,

«Історичні портрети», «Книги битія українського народу», «Две русские

народности»), П. Куліша («Записки о Южной Руси»), В. Антоновича

(«Древності Південно-Західного краю», «Чаклунство», «Нарис історії Великого

князівства Литовського до другої

половини XV ст.», «Про походження

козацтва», «Київ, його доля і значення з XIV до XVI ст.»), О. Потебні («О

некоторых символах в славянской народной поэзии», «О мифическом значении

некоторых обрядов и поверий», «О купальских огнях й сродных с ними

представлениях», «Объяснения малорусских и сродных народних песен»), М.

Драгоманова («Слов’янські переробки Едіпової історії», «Шолудивий Боняка в