Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

регіонів.

Українознавство в середній школі. Його основа – повчальні сторінки й

процеси історії: від племені до нації і держави.

Обов’язкові компоненти: мова як форма буття і духу народу; роль природи

в морально-духовному й естетичному формуванні людини; особливості

геополітичного розміщення та природи України; сфери етнічного,

демографічного, економічного розвитку; стан,

особливості корисних копалин,

сільськогосподарського й промислового виробництва; правові й морально-

етичні норми, культура в Україні; конфесії; військо. Міжнародне становище

України. Внесок українців в скарбницю світової науки, освіти (педагогіки),

матеріальної й духовної культури. Ментальність українців. Доля.

На цьому етапі кожен випускник школи повинен одержати ескізне, але

цілісне уявлення про Україну в її

історичному, політичному, соціально-

економічному, культурно-мистецькому, виробничому, національно-державному

генезисі, а тим самим – і в гуманістичній та демократично-правовій еволюції.

Отже як про феномен і суверенно-самодостатній, і органічно пов’язаний з

загальнолюдською цивілізацією та культурою. На цій основі він має пройнятися

почуттям як самоцінності своєї особи, так і патріотичним

почуттям причетності

до тисяч поколінь попередників та відповідальності за долю інших людей,

націй, культур, за прийдешнє Вітчизни.

Українознавство в середніх спеціальних закладах освіти. Для них має

бути створений підручник спеціального типу: системний, науковий, вищого

рівня інформації й історико-філософських узагальнень, з елементами

прогностичності з усіх компонентів українознавства. Навіть стиль цього

підручника має бути системно-аналітичним, передусім науковим.

Особливу роль у ньому мають відіграти питання-конкурси, які б спонукали

до історико-аналітичного, порівняльного (і з дійсністю інших країн) підходу, до

розуміння взаємозалежності: а) процесів у минулому і сучасному; б) всіх

чинників буття, культури України; в) її окремих частин і цілості.

Значну роль тут мають відігравати схеми, таблиці, проекти матеріально-

духовного будівництва. Належне місце мають посісти уривки з творів:

Я. Мудрого («Руська правда»), В. Мономаха («Поучення дітям») й Іларіона

(«Слово про закон, благодать, істину»), літописців (про мовну політику,

характеристику племен тощо); І. Вишенського, Г. Сковороди, «Синопсиса» і

«Густинського літопису» (інших літописів); передмови

до невиданого

«Кобзаря» й «Журнала» Т. Шевченка, роздумів про українську справу

М. Максимовича, М. Шашкевича, П. Куліша, П. Чубинського

М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького, П. Житецького, І. Франка,

Б. Грінченка, О. Потебні, Лесі Українки, П. Чикаленка, М. Заньковецької,

уривки з листування, виступи М. Грушевського («Хто такі українці і чого вони

хочуть»), І. Огієнка («Українська культура»), В. Винниченка («Щоденник»,

«Відродження нації»), В. Вернадського (листи з Парижа),

В. Короленка (листи А.Луначарському) й О. Довженка (щоденник, записні

книжки), М. Семчишина («Тисяча років української культури»), Російщення

України (Науково-популярний збірник), Є. Маланюка («Малоросійство»), Ю.

Бойка, Г. Костюка та ін.; «Енциклопедії українознавства».

Українознавство у вищій школі. Основою необхідно мати в

найповнішому розумінні науково-системний підручник, який був би:

а)

насичений найхарактернішим матеріалом (і стосовно концентрів, і

стосовно статистики);

б) спирався на дані вітчизняних і зарубіжних досягнень та відкриттів;

в) був проблемно-конструктивним: виявляв не лише історичні реальності, а

й уроки (причини та наслідки) минулого та сучасності і націлював на

перспективи;

г) інтегративно виявляв взаємозалежність матеріальних і духовних,

національних і загальнолюдських

чинників розвою; природи й добробуту;

моралі, етики, естетики; соціальних і економічних чинників; гуманістичних і

науково-технічних проблем; інтелектуальних і емоційних сфер в житті людини;

розуму й віри; прав людини і її обов’язків; громадянського (патріотичного)

служіння народові і свободи творчості.

Особливе місце мають посісти проблеми сім’ї, збереження національних

традицій,

етико-естетичних, духовних цінностей.

Підручники, посібники, хрестоматії для всіх рівнів і ланок освіти мають

бути насичені аналітичним матеріалом: з одного боку – здобутків, відкриттів

представників України і оцінок їх світовою громадськістю (ознайомлення з

працями типу «Аксіоми для нащадків. Українські імена в світовій науці»); а з

іншого – болючих уроків та можливих кризових перспектив

(для студентів і

учнів старших класів).

Аналіз і прогноз – цей синтез має формувати як знання, так і переконання,

ідеали, волю виховуваних поколінь, історичною місією яких є створення

держави громадянських прав і свобод, гуманізму й високого добробуту,

спроможних стати синтезуючою ланкою між народами (культурами) Півночі й

Півдня, Сходу і Заходу.

§2.

ВІД КРАЄ-, КРАЇНО-, НАРОДО-,

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА ДО УКРАЇНОЗНАВСТВА

Отже, два ключових питання: чи має українознавство окремий предмет

дослідження?; має розвиватися (і вивчатися в системі освіти) крає-, країно-,

народо-, суспільство- чи українознавство?

На перше опоненти відповідають: хіба можна охопити цілісність України

(українства) навіть науковому інститутові? А тим більше вчителеві

(професорові), який

захоче викладати цей предмет? На друге чуємо не менш

«традиційну» відповідь: у викладанні народознавства (чи його варіацій) уже

набуто чималий досвід, є не тільки кафедри, а й цілі факультети, що готують

кадри за відповідною програмою, – тут же потрібно починати з азів.

Можна було б відповісти коротко: є ж спеціальні інституції, які вивчають

не лише одноклітинні організми, а й океани чи космос. І це в наш час уже не

викликає не те що заперечень, а й подиву. Є фахівці з проблем вуха, горла,

нервової системи людини, сексу, та є й ті, що вивчають людину комплексно:

саме як цілісний феномен (у його фізичній, духовній, психічний сферах), і, до

речі, лише це веде до відкриття та розуміння сутності, функціональної ролі,

можливостей окремих

частин організму. Один і другий підходи

взаємозбагачуються.

Так само має розв’язуватися й проблема українознавства: воно має іти від

частин до цілісності, бо тільки за цієї умови усвідомимо, що саме є сутністю

феномена «Україна».

І так само коротко можна сказати й стосовно народо- (чи його паліативів)

знавства: то – інерція 30-х

років XX ст., зумовлена загальним станом нашої

освіти й науки, воно не виправдало себе, тому має бути заміненим.

Та ці відповіді були б занадто формальними й не допоможуть усвідомити

суть проблеми, до того ж на рівні не тільки знання, а й переконань. Бо всім

зрозуміло: механічне з’єднання органів тіла (рук,

ніг, голови...) – це ще не

людина. Людина – це й дух, концентрація досвіду мільйонів років та поколінь,

це – життя, яке стільки відкрило, скільки ж приховує своїх секретів, реальностей

та таємниць.

Так само маємо ставитися й до феномена України: не стільки як до суми

фізично-духовних явищ, скільки як до цілісності, кожна частина

якої має

рівновартісне значення. Бо тільки так зможемо осягнути себе в Україні й

Україну в собі, уроки тисячоліть, усвідомлення яких може відкрити шлях до

омріюваного майбутнього.

Так важче, тисячократно важче. Та хіба людина навіть фізично

народжується не важко? Але це – єдиний шлях до буття. Не можемо спрощувати

й шляху до

істини: пізнання світу (Вітчизни) та самопізнання. Бо тільки це –

шлях до джерел нашої сили, історичної волі та місії, до самореалізації, а тим

самим і до справжнього щастя.

Кращий доказ тому – уроки історії.

Перший з них засвідчує: українознавство є не просто об’єктом

громадського інтересу чи науки, і не лише в Україні

, тепер, а проблемою, яка

гостро стоїть тисячі років, на всіх широтах планети, і зумовлено це як життєво-

земними, так і політико-космічними чинниками. І розв’язується та проблема

неоднозначно, до того ж як патріотами, так і антагоністами України.

Почати з того, що й нині за межами України – в Гарварді (США),

Едмонтоні (Канада), Мюнхені (Німеччина), в Австралії, Франції, Великій

Британії, Польщі, Словаччині, інших країнах Заходу та Сходу – існує не тільки

наукове українознавство, а й мережа авторитетних закладів – українознавчі

інститути та кафедри. Практично на всіх континентах планети діють осередки

Міжнародної Асоціації україністики. Закономірно, що зарубіжними вченими

випущено сотні різногалузевих українознавчих досліджень, у тому числі й

«Енциклопедію українознавства» (за редакцією

В. Кубійовича та З. Кузелі). У ній зазначається, що українознавство є книгою

знання про Україну, внаслідок чого передбачається відкриття та

поширення

знань українського етносу, фізичної географії і природи Вітчизни, суспільності,

історії, мови й літератури, етнографії та фольклору, народного господарства,

права, матеріальної й духовної культури (йдеться, зокрема, про різні види

мистецтва, науку й освіту, церкву, бібліотечну, музейну і видавничу справу,

театр, музику, танок, кіно, фото, пресу і радіо тощо), охорони здоров’

я (включно

з народною медициною) і фізичної культури, історії військової справи та інше

тієї країни, в навчальному закладі якої здійснюється навчання. Отже, що

українознавство означає здійснення пізнання усіх складових понять Україна та

український народ, його генези, зв’язків з іншим світом, сучасного та

майбутнього.

Не важко помітити, що застосовані авторами Енциклопедії

визначення

базуються на логічній основі. Але не можна не помітити й очевидної потреби

ряду уточнень. Щонайперше: чи є для авторів тотожними поняття

народознавства, суспільство-, крає- та країнознавства? І передусім – україно- та

народознавства. Тим більше, що в Україні і стосовно самих понять, і стосовно

місця не лише україно-, а й народознавство

доводиться говорити про стан

гострої кризи.

Свідченням цієї кризи є не тільки відсутність упродовж століть науково-

освітніх україно-народознавчих центрів та інституцій, через що маємо лише

праці окремих ентузіастів і не маємо аргументованих відповідей на питання, а й

наявність виданих за більшовицького режиму численних праць, які формально є

українознавчими (з історії

, географії, філософії, державного, національного

будівництва в Україні), однак фактично – антиукраїнські за змістом і духом. Та

й це не все. Як зазначається в радянських енциклопедіях та словниках,

українознавство – аналог народознавства, а народознавство – це термін, що

використовувався в XIX і до 30-х років XX ст. Після 30-х років зникли з ужитку

навіть терміни.

Усе

те має як давні, глибокі причини, так і трагічні, далекосяжні наслідки.

А головна причина пов’язана з розвитком Української держави. До повнішої

аргументації цього твердження ми вдамося далі, поки що ж тезисно зауважимо:

джерела україно-народознавства – в надрах Київської Русі; їх суть і вершина – в

«Літописі Аскольда», «Велесовій книзі», Київських

билинах, «Літописі

Руському» («Повість временних літ») та «Галицько-Волинському літописі».

Драма, а то й трагедія починається в добу розпаду Великого Литовського

князівства, коли шляхетська Польща розгортає процес нищення української

державності і головну ставку при цьому робить на знищення національної

самосвідомості українців та її вогнищ – історіографії, закладів освіти й

культури, релігії, традицій, пам’яті поколінь.

Новий етап – це час створення Гетьманщини, коли було не тільки

відновлено інституції державності, суверенності, внутрішньої і зовнішньої

політики, віри, патріотичне літописання, а й створено військо, власну

конституцію, збудовано всеукраїнську мережу освітніх закладів, у тому числі

вершини всеєвропейської духовної культури – острозьку та Києво-Могилянську

академії.

Велика руїна започалася нищенням української державності, а водночас

Петро І, Катерина II, інші російські деспоти нищать систему освіти, культурно-

духовні осередки, книги, навіть київську Академію, а розпочинають усе те із

заборони української мови та історіософії. Україна, її народ коли й вивчаються,

то

хіба як територія, етнічний різновид та наріччя Росії.

Наступає морок століть. Декому здається, що чума українофобії витруїть

навіть коріння українського етносу, а водночас і національної самосвідомості.

Міністри, царі заявляють, що української мови (як аналога нації, держави,

культури) «не было, нет и быть не может». Малодушні старшинські верстви,

частина української інтелігенції

зрікаються не лише свого первородства, а й

права на суверенність і мислення, і державного життєтворення. Офіціозні

структури готують похоронні реквієми над могилою України.

Та з’являється «Історія Русів», за нею –десятки фольклорно-етнологічних

видань, і кирило-мефодіївські братчики відновлюють ідею української

державності. Зусиллями І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Каразіна

Т. Шевченка, М. Максимовича, П. Куліша,

В. Антоновича, І. Франка, Б. Грінченка, М. Грушевського, Лесі Українки,

десятків партій, перша з яких виникла ще 1847 року, та ідея стає змістом і

формою національної самосвідомості. На початку XX ст. народ творить нову

державу – УНР, а еліта нації – нові інституції освіти, науки, мистецтва, нову

Академію

наук (що її очолює геніальний В.Вернадський), і на цій основі

розкорінюється й відповідна система українознавства.

Доба відродження – перші десятиліття XX ст. – стала золотим віком саме

різних галузей українознавства. Це налякало ідеологів новоствореної імперії, і

невдовзі по розгромі захисників УНР більшовизм Ульянова-Леніна оголосив

смертоносну війну навіть ідеї української державності. Приреченими на

послідовне вкорінення опинилися й освітньо-наукові інституції. Логічно, що

стали антагоністами слово і діло, патріотизм і фальшивий інтернаціоналізм.

І так само логічно, що народ, його інтелігенція, котрі жили ідеалами

відродження, стали на захист своїх святинь.

Повторювався фарс історії: у «Покажчику потрібної до самоосвіти

літератури», виданому 1920 р., віце-президент АН України С. Єфремов писав:

«Ми повинні дбати про українознавство – «науку про наш рідний край». І то

якомога настійливіше, бо «коли обернемося до задоволення згаданої потреби, то

не можемо не побачити великих у йому прогалин. І досі стоїть ця справа не

зовсім тверда, на хисткому, мовляв, ґрунті». Причина – те, що «до самісінького

останнього часу українські дисципліни були поза межами офіціальної науки, а

хоч дещо в її обсяг часом і попадало, то й само набувало здебільшого того

перекривленого

вигляду, що фатально слідком іде за всякою офіціальщиною.

Огнища цієї казенної науки, університети в Україні, просто гребували наукою

про рідний Край, ставлячи ту саму місію, якій все слугувало в централізованій

Росії».

Тепер, сподівався С. Єфремов, українознавство стане державною справою в

інтересах України. Та з початку 30-х років виявилося протилежне: сталіністи

знищили

не тільки українську державність; було знищено й основу

українознавства (зокрема – 21 науковий інститут). Закономірно, що зникло й

саме українознавство. Лишилися хіба що елементи народознавства.

На цій підставі й тепер одні ставлять питання: а чи мали ми і чи маємо

українознавство, а якщо так, то який його зміст? Інші ж або заперечують

його

існування зовсім, або відносять до праць зарубіжних дослідників 30–80 років

XX ст., вважаючи, що його вітчизняний аналог – то народознавство. Мало не всі

наукове українознавство починають з кінця XIX ст.

Це відбилося і в освітньо-науковій практиці: одні й досі трактують

народознавство як науку, в якій наголос робиться на країно- (чи й крає-)

знавстві або на історичному генезисі народів, які проживають на терені України.

На цій підставі в основу кладеться інформація про природничо-географічні

умови та етно-фольклорні особливості (місцеві чи регіональні). Окремі автори

програм і праць, дещо змінивши термінологію, народознавство ідентифікували з

суспільствознавством – скороченим варіантом історії УРСР.

Інша частина дослідників прагне побачити і

органічний зв’язок між країно-

народо-українознавством, і їх специфічні особливості та зумовлені ними

відмінності. Це пов’язано і з тим, що українці – самодостатній етнос, отже,

потребує наукового вивчення саме у своїй суверенній сутності, але він – і народ,

який розвивається в органічній взаємодії та взаємозалежності з іншими навіть

на терені

України. І з тим, що український етнос, його матеріальна й духовна

культура – це реальність країн Сходу і Заходу, отже – світової історії та

цивілізації. Тому він потребує вивчення на всіх етапах, широтах та глибинах

історії свого розвитку, у всіх формах самовираження як феномена

загальнолюдського, а тим самим і космічного.

З урахуванням цього

Міжнародна конференція «Роль вищих навчальним

закладів (інституцій) у розвитку українознавства», проведена 15 – 17 жовтня

1992 року, й прийняла запропоновану автором цих рядків концепцію, згідно з

якою: 1) україно- і народознавство мають між собою як спільну основу, так і

специфічні відмінності; 2) народознавство ідентифікується з наукою про

феномен українського етносу (народу, нації) в межах України та

у зв’язку з

національними меншинами; українознавство – наука і про український етнос у

межах України та всієї планети. Але не тільки про етнос, а про все, що зв’язане з

буттям України й українства. Тому а) має вивчати Україну у всій її цілісності; б)

саморозвиватися як цілісна наукова система, що органічно поєднує всі раніше

зазначені концентри (Україна – етнос; Україна – природа (екологія); Україна –

мова;

Україна – нація, держава; Україна – культура (матеріальна й духовна),

освіта, наука, мистецтво, право, філософія, релігія, військо; Україна в

міжнародних відносинах, Україна – доля, ментальність, Україна – історична

місія.

§ 3. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС

УКРАЇНО-, НАРОДОЗНАВСТВА. УРОКИ

А.

ТОТОЖНІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ ПОНЯТЬ

Навіть такий ерудит, як С. Єфремов, до згадуваної праці «Українознавство»

включив публікації XIX – початку XX ст. Для багатьох сучасників початок

наукового українознавства також пов’язується з XIX століттям. Вирішальну

роль відіграє те, що саме на тому етапі набув громадянства термін

«народознавство», а українознавство як науково-освітня проблема на початку

XX ст. набуло і

державної ваги та опіки.

Однак відомо, що існуюча сутність не завжди має втілення у відповідному

понятті. Велика часова дистанція відділяє й реальне українознавство від його

теоретичного осмислення та термінологічного вираження.

І тут знову доведеться повернутися як до тотожності, так і до відмінності

понять країно-, народо-, суспільство-, українознавство.

Кожне з них,

як ми бачили, має і свій зміст, і наукову ґенезу. Так, очевидно,

що країнознавство має своїм об’єктом природу, історію, культуру певної

держави і виникає найраніше. Народознавство може постати лише на етапі

диференціації племен, народностей, націй та знання про них, як і

суспільствознавство на певному етапі розвитку науки соціології.

Українознавство не

може сформуватися до появи як українського етнічно-

територіального феномена, так і всіх зазначених форм самопізнання та

самоусвідомлення, до того ж – в Україні і поза нею, і є наслідком не тільки

аналізу, а й синтезу накопиченого досвіду. Через це особливої ваги набувають

як повнота і точність фактів, так і проблема методу (

методології) і в минулому, і

в сучасних умовах. З урахуванням цього й будемо розглядати кілька етапів та

рівнів розвитку українознавства.

Перший із них, як ми бачили, – це час еллінської (отже, для нас –

доісторичної) доби, коли територію сучасної України населяли різні племена і

про них писали Гомер, Геродот, Арістотель, Плутарх, інші славетні

зарубіжні

історики. Не можемо не брати їхніх суджень, оцінок до уваги. І все ж не можемо

не розуміти й того, що ті свідчення – лише елементи ранніх підходів до

проблеми українознавства. А тому з особливою увагою ставимося до

вітчизняних джерел, а це – час VІ–ІХ століть та княжої Київської Русі. Зокрема,

XII століття, коли у літописах появляється поняття Україна і тоді ж, і також у

літописах, повторюється питання питань «Літописа Аскольда» та дається

відповідь, «звідки пішла Руська земля, і хто

в ній почав спершу княжити, і як

Руська земля постала».

Не будемо забувати двох речей: по-перше, що в літописах на ті питання

відповідали й з позиції міфології, біблійних легенд; і, по-друге, що імперська

ідеологія ХVІІ–ХХ ст. послуговувалась як міфами, так і системою урядово-

політичних українофобських догматів,

згідно з якими українці або не існували

не лише до IX, а й до XIV століття як народ, або були тоді (як білі хорвати) за

межами Київської Русі і, отже, до своєї праматері-землі, її історії, культури

ніякого стосунку не мають.

І все ж саме тоді літописці змалювали повну, широку, яскраву картину

того

, як і коли та де появилися східнослов’янські племена, якими були ті наші

прапредки (звичаями, законами, обрядами, культурою), як вони будували і

захищали від зазіхань сусідів державу, сприймали і оцінювали світ.

У цьому вступі як неможливо, так і немає потреби висвітлювати всю

повноту фактів; його завдання – окреслити предмет, зміст та

шляхи розвитку й

пізнання українознавства. Тому фіксуватимемо увагу лише на визначальних

чинниках і явищах.

У світлі цього змушені почати розгляд питання з акценту на історико-

теоретичному аспекті проблеми. Конкретніше – на тому, що коли видатний

історик М. Грушевський вважав, що суспільність Київсько-Руської держави

складали східнослов’янські (та інші) народи – український, білоруський

російський, але українці є найпрямішими її спадкоємцями, бо живуть на тій

самій землі, розвиваються в руслах тих самих природних умов, державотворчих,

історіософських, культурологічних, релігійних традицій, – то російське

історієзнавство звело в ранг не лише ідеології, а й державної релігії та політики

догми, згідно з якими Київська Русь була монодержавою: з єдиним етносом,

єдиною культурою, мовою, а усе те в основі своїй було великоросійським. Тому

й спадкоємцем усього київсько-руського є, мовляв, переважно, а коли

«точніше», то тільки Росія.

Зауважимо: якщо ідеологи російського фундаменталізму та месіанізму,

починаючи від старця Філофея і церковного сановника Спиридона–Савви в XV–

XVI ст. й продовжуючи академіком М. Погодіним

, філософом

Г. Федотовим, письменником О. Солженіциним в XIX – XX ст., намагаються

переконати світ, що Москва (а далі й Росія) – це третій і останній Рим (світова

імперія), а деякі надпалкі українські сим патики виводять своє первородство ще

з праіндійських аріїв, як і українську мову ще з давніших шарів, ніж санскрит, –

то ті й

інші інспірують нас не так покладатись на дані науки, історичного

досвіду, як піддаватися чарам віри й всістися на «крила» фантастики та

міфології. А це означає, що ні той, ні той «шлях» не веде ні до храму істини, ні

до блага народів. Як і фанатичний месіанізм, псевдоромантичний патріотизм

може підводити, як сліпих, тільки до прірви.

Тому підемо дорогою фактів, аналізу й синтезу, принципів цілісного

системного методу.

Факти з процесу розвитку праукраїнського суспільства

до піднесення

великокняжої Київської Русі (до ІХ ст. нашої ери) засвідчують:

1. «П’ятнадцять віків ми були в рабстві» («Велесова книга»), та прокинулися

від сплячки, розпочали боротьбу (з греками, римлянами, племенами

близького сходу, хозарами та ін. сусідами) й перемогли ворогів.

2. Діти Орія мали свої правову (родове звичаєве право) й

релігійну системи

(язичництво), молилися своїм богам і виконували волю своїх вождів.

3. Знесилені роздрібленістю родів, вони об’єдналися на засадах

загальнородових принципів і цінностей, самоусвідомили себе як народ і

свою особливу роль і місію й ще за князювання Кия стали могутньою

силою міжнародного розвитку. Кий (ідентифікований нині з Аттілою),

Аскольд

і Дир, Святослав здійснюють переможні походи на

Константинополь, хозар, на Балкани, на Равенну і Рим й підносять

державу на рівень найрозвиненіших країн світу.

4. Ще з ІІ століття наші прапредки запізналися з християнством, були

толерантними до релігійних течій, але йшли своїм шляхом. Як сила

самодостатня вони й постають в описах

візантійських, римських,

арабських, скандинавських істориків та політиків.

Реалії ІХ–ХІV ст.ст. засвідчують:

1. У ході консолідації державницьких (на внутрішній і зарубіжній аренах)

зусиль владних структур на історичну арену з особливою

(об’єднувальною) місією виступає найцивілізованіший, харизматичний

етнос полям. Розміщений на сакральній – Київський – території, цей етнос

поширює владу на інші

племена;

2. Той процес завершується створенням феодальної племінної держави,

підкорення сусідніх племен якою структурує її в імперію.

3. Внутрішня консолідація зумовлює піднесення авторитету на міжнародній

арені. Торгово-економічний шлях з Варяг у Греки та з Європи до Індії,

захоплення влади варязькою елітою та поширення християнства як

офіційної релігії сприяють тому, що

Україна (ця назва появляється в

літописі 1187 року) поширює межі своїх володінь й незворотно

ідентифікується як частина європейського світу.

4. Напад і панування монголо-татарських орд остаточно визначає роль

України як межі між азіатською і європейською цивілізаціями.

5. Розгортається період етно-державного самоусвідомлення та

самоствердження (Ярослав Мудрий владно призначає митрополита не

візантійців, а свого, києво-руського (Іларіона), і проголошує як всенародні

свята День держави і День мови), що закономірно веде до поглиблення

українознавства, писемно виявленого ще «Велесовою книгою»,

«Літописом Аскольда», билинами києво-руського циклу.

На новому етапі розвитку патріотизму, а тим самим і прагнення розвивати

українознавство на всіх рівнях: родинному («Поучення дітям» В. Мономаха),

освітньо-державному (Володимир Великий, Ярослав Мудрий), церковно

релігійному («Києво-Печерський патерик»), державно-правовому («Руська

правда» Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха),

неминуче появляються нові редакції «Літопису Аскольда» – як «Повість

минулих літ», праці зарубіжних авторів та вітчизняні твори українознавчого

змісту – як «Ізборник» Святослава, «Слово про закон, благодать та істину»

Іларіона, «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о

полку

Ігоревім», проповіді Кирила Туровського, патристичні та інші пам’ятки

оригінальної правітчизняної літератури.

Саме та передовсім документи Київської Русі є тими найдавнішими

джерелами, через вивчення й осмислення яких ми можемо знайти правдиві

відповіді і на найсучасніші питання життя та українознавства. Більше того –

історії розвитку усього слов’янства.

Справді, саме літописи Київської Русі

, відштовхуючись від біблійних міфів,

зокрема про Ноя і розселення його синів, один з яких – Яфет – став володарем і

праукраїнських земель («Узяв він, також, краї до Понтійського моря на

північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти,

отже, й до самого Дніпра. Дісталися йому й інші ріки: Десна,

Прип’ять, Двіна,

Волохов, Волга...»), настійливо переводяться авторами (Никоном, Іоанном,

Нестором) на ґрунт реальної історії й стають найдавнішими пам’ятками

історіографії та історіософії як науки. Не менш вагомо, що та пранаука поєднує

елементи країно-, народо-, суспільство-, і – як синтез – українознавства.

На доказ наведемо лише окремі приклади. Літописи Київський і Галицько-

Волинський

і розкривають зміст офіційно вживаного тоді поняття Русь, і

повідомляють про існування ще не поширеного, але реального феномена

Україна. З часом ці поняття, як відомо, стануть синонімами, і це дасть Підставу

М. Грушевському написати «Історію України-Руси». Дотепер не стихають

полеміки щодо точного змісту вживаного у XII ст. поняття Україна (окраїна,

центр держави, етнічна цілісність), і найприкріше, що деякі диспутанти не

зважають належним чином ні на реальність, пов’язану з тогочасною Україною,

ні на те, що літописці дають яскраву оповідь про все, що іменується Київська

Русь.

А з їхніх описів і оповідей бачимо, по-перше: що Русь – це і територія, і

племена

(етноси), які населяли велику країну, і держава. Племен багато, і вони

різні («В Яфетовій же частині сидить Русь, чудь і всякі народи: меря, мурома,

весь, мордва...»). По-друге: що племена різні не лише стосовно русичів, а й

стосовно слов’ян загалом та східно-словенських племен зокрема: одні слов’яни,