Кононенко П.П. Українознавство
Подождите немного. Документ загружается.
111
Найдивніша із них – людина,
адже «розумом наділена людина ловить і птиці в повітрі, і риби в морі, і диких
звірів по лісах, приборкує коня і запрягає в ярмо непокірного бика. Та й думать
навчилася людина, і мову створила, і громадські збори завела, і закони. Для
захисту від негоди доми будує
. Навіть проти хвороб знайшла засоби, тільки від
смерті не може втекти»
∗
.
Не може не привернути уваги як поетизація людини (вона для еллінів –
могутній гуманіст Прометей!), так і останній акорд: визнання, що й
наймогутніша людина підвладна законам природи.
З часом усвідомлення двоїстої сутності й неоднозначності долі людини
тільки посилюватиметься.
Так, могутні, навіть безсмертні образи постануть з шедеврів міфології та
героїчного епосу практично
усіх континентів: з «Біблії», «Пісні про Роланда»
(Франція), «Пісні про Сіда» (Іспанія), «Пісні про Нібелунгів» (Німеччина),
«Хейке Моногатарі» (Японія), нашого безсмертного «Слова о полку Ігоревім»
та його попередників – «Велесової книги» та билин Київського циклу.
Завдяки єдності з природою дивні дива творитимуть герої «Калевали»,
центральний образ якої – поет Вейнямайнен – зізнається, що
навіть його Слово
– то витвір і голос рідної природи; а автор рун, що він «слів немало зберігає і
пізнань йому відомих». Усе ж те –
«Я нарвав їх на стежині, на ліщині я зламав їх, відламав з кущів
зелених, їх набрав собі на гілках, їх зібрав собі на травах, Я
підняв їх
на дорозі, Коли пас отари в полі, Де вони багаті медом, Де угіддя всі
у злоті... Ті пісні несли морози, І пісні приносив дощик, Я начувсь
пісень від вітру, Їх несли морськії хвилі, їх – пісні – складали птахи,
Чув дерев я мову тиху. І в один клубок змотав їх» (руна
перша).
А все для того, щоб «проспівати пісню предків» і тим відродити пам’ять
віків та серце рідного краю й переконати: «Є найкраще людям – дома. Кожному
там більше честі». Тільки рідна земля, як гадав і Шевченко, може витворити
машину щастя (Сампо), а тому « Краще черпать воду лаптем у своєму – ріднім
краї, Ніж в краях чужих, далеких – Мед келихом кришталевим» (руна сьома).
Тож логічно, що саме співвідносно з природою розглядалися проблеми добра,
краси, справедливості, безсмертя і в індійській та грецькій філософії: залежно
від способу життя душа індивіда по смерті переселяється або в тіло немовляти,
або тварини (певного роду), або – рослини і лише
з часом (буває, що й через
тисячі років) – знову в тіло людини.
Ще й Середньовіччя поетизуватиме роль Природи, воно навіть оголосить
її Богом (пантеїзм), надавши останньому рис привабливого, гуманістичного
універсалізму.
∗
Соневицький. М. Історія грецької літератури. – Рим, 1977. – Т. 2. – С. 238, 239.
112
Тож цілком природно, що Природа поставатиме мірою часу і простору,
ідеалу довершеності і краси, гарантом добробуту, життєвої снаги та сили,
патріотизму, навіть моральності і безсмертя.
Та з часом настане криза свідомості: розум (раціоналізм) поставить усе під
сумнів, і людина запрагне бачити природу тільки коморою добра, безмовною
рабинею.
Закономірно, що цивілізація
ще тішитиметься дивовижними здобутками
інтелекту доби просвітництва, грандіозними відкриттями астрономів, фізиків,
математиків, мореплавців, але культура уже відчує наближення не менш
масштабної хвилі – кризи гуманізму. І в драмі «Буря» В. Шекспір зобразить
Аріеля (духа світла, свободи) та Калібана (людиноподібну печерну істоту) як не
просто окремих індивідів, а й як дві іпостасі мало
не в кожній людській істоті.
Людина – не тільки тіло і дух як протилежні начала, а й людина, в єстві якої
живе і ген совісті, честі, величі, і ген ницості та потворності. Як Фауст у Гете –
дух пошуку, психічної глибини, безмежних сил людини, і його двійник
Мефістофель – алхімік щастя, геній руйнівного
раціо. Цілісна антична людина
роздвоювалася, а відтак руйнувалася.
Це не могло не викликати вселенської тривоги. І коли англійський
просвітитель Д. Локк у праці «Думки про виховання» усе ще відстоював ідеї
формування людини на засадах раціоналізму (доцільності, вигоди), а тому
відкидав попередні системи виховання, що базувалися на культурно-естетичних
орієнтаціях («…бо ми
мало бачили, – писав Д. Локк, – щоб хтось відкрив золоті
або срібні копальні на Парнасі!»
∗
), – український філософ-просвітитель Г.
Сковорода і французький письменник Ж.-Ж. Руссо заволали: дайте людину
серця! Іншими словами: природну, добру людину.
Матеріалістична ідеологія оголосила це поверненням до минулого, отже,
філософією коли не абсолютно реакційною, то відстало романтичною, бо вона,
мовляв, суперечила ідеям прогресу.
Не можна нічого спрощувати. І так само думати,
що сучасники зможуть
відмовитися від тих благ, які з’являються лише за умови потужного науково-
технічного поступу (НТР). Машина, літак, ГЕС, телевізор, лікувальна індустрія,
хімія, біологія (генна інженерія) – усе це надбання, без яких життя існуючого
типу людини є вже просто неможливим. Революційна зміна цього способу
життя може обернутися катастрофою.
Однак не
можна спрощувати й іншого: проблем співвідношення
цивілізації і культури, матеріального і духовного, буття і свідомості, прогресу у
сферах виробництва, добробуту, життєвих благ і гуманістичної духовності:
постіндустріальне суспільство не усунуло ні супердержавних, расових,
технократичних амбіцій, ні воєн, ні голодоморів, ні кланово-етнічних
конфліктів, ні появи «масової культури», що перетворює сучасників на
∗
История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли, Т. II. – С. 88.
113
беземоційних, бездумних роботів, зажерливих споживачів з анемічними
духовно-естетичними потребами, винятково прагматичними ідеями,
національним, фаховим, соціальним егоїзмом і шовінізмом, на «одноразових
людей».
Де не відбувається духовного поступу людини, там немає справжнього
поступу. Є збільшення, але немає збагачення; може бути універсалізація умов
життя, але не людської сутності. Отже, у плані матеріально-
технічному ми
можемо дотеперішні покоління у тисячі разів перевершити, а в мірі духовності
– на тисячі років відставати від них. Цивілізація та культура можуть як взаємно
доповнюватися, так і ворогувати. Еволюція цивілізації засвідчує: міра речей –
духовна людина, а вчителем її є не тільки освіта (наука, мистецтво, культура), а
й природа. Більше
того: природа – передусім.
І це закономірно.
Уявімо собі нашого далекого прапредка: сіверянина, полянина,
галичанина, степовика, поліщука чи помора минулих (аж до первісних) епох.
Навіть щоб вижити, кожен з них мав узгодити (гармоніювати) свої стосунки
щонайменше з природою: з її оточенням (ліс, вода, степи, море чи гори),
рельєфом, кліматом, погодою. Бо це
зумовлювало потребу і тип житла,
знаряддя добування їжі й одягу, мирний чи войовничий, осідлий чи кочовий
спосіб життя, а тим самим – мету і форми виховання дітей, сімейний чи
родовий (племінний), моно- чи екзогамний устрій, матрі- чи патріархат.
Отже, природа диктувала і форми соціального буття, уміння й орієнтації,
звички, що з
часом ставали характером: помор мав бачити широко (в межах
землі і моря) й виробити в собі риси мужнього трудівника, динамічного купця і
воїна; степовик – навпаки: упертого, терплячого селекціонера, землероба і
воїна, готового й здатного щомиті захищати своє буття та добро і від
непідвладних стихій, і від наскоків незчисленних ворогів (що важили
і на його
землю, й на тіло та душу); а людина з гір мала синтезувати виднокіл як долини
та гір, так і неба, і розраховувати як на досвід, так і на інтуїцію, удачу,
індивідуальну винахідливість у протистоянні з рослинним і тваринним світом.
Водночас не можемо не враховувати, що українець є
і породженням своєї
природи, і її формотворчою силою. Адже є дві форми природи: перша – яка
існує раніше й незалежно від людини, і друга – творена самою людиною (всі
надбання цивілізації, культури, мистецтва). І якщо перша не тільки впливає на
людину, а й зазнає на собі її впливу (аж до творення морів, озер
і річок;
знищення чи насадження лісів; збагачення ґрунтів чи їхнє виснаження й
переструктурування тощо), – то й друга є не тільки наслідком діяльності
людини, а й сама формує її і фізичні, й духовні риси, якості та потреби.
При цьому важливо врахувати спосіб життя людей як у момент
формування (коли вирішальний вплив
справляє природа певного краю), так і в
процесі активної життєдіяльності, коли людина може взаємодіяти з природою
всієї України. А це момент великого принципового значення, оскільки
114
специфічні риси характерів формує буття долин і гір, степових і приморських
районів. Наукою доведено, що не лише фізичний, а й духовний генотип індивіда
в основному кристалізується до 7 років. Отже, джерелами характеру стають
материнське лоно (спадковість), сім’я і рід та природне оточення. Проте
характер людини може збагачуватися й збіднюватися, відгранюватися
та
глибшати й увиразнюватися (в плані особовості), а може й блякнути,
деградувати. Як зауважував ще Арістотель, тип характеру виявляється в
скеруванні волі індивіда (виборі мети) та засобах її реалізації. Індивід може
стати, а може й не стати індивідуальністю (особистістю). Усе залежить від міри
її розвитку та характеру життєдіяльності: пізнання й самопізнання
; досвіду й
інтуїції, моралі й етики, а також від середовища, яке або сприяє розвиткові та
прояву індивідуальних якостей, нахилів, устремлінь, або гальмує чи й
нейтралізує їх.
Риби, птахи, дерева розвиваються тільки в своєму питомому середовищі.
Людина також найповніше самореалізується тільки у відповідних – природних і
соціальних умовах.
І тут маємо нагадати,
що природа чи не більшості країн є «уніформною»
(однотипною). Україна ж є однією з унікальних «планет», на якій співіснують
(як у системі хімічних елементів) мало не всі природні типи Землі: південний
(Херсонщина, Миколаївщина, Одещина, Крим) і північний (Полісся), східний
(Чернігівщина, Донеччина) і західний (Галичина), а водночас райони, які є
перехідними між яскраво вираженими південними чи північними, східними чи
західними (Закарпаття, Кіровоградщина, Вінниччина, Черкащина, Київщина).
Це виявляється і в кліматі та геолого-географічних особливостях, і, зрозуміло, у
характері природних ресурсів та господарсько-економічній діяльності
суспільства (сільськогосподарській, промисловій чи змішаній; виробничій чи
обслуговуючій, внутрішній чи міжнародній).
Щоб переконатися, якими надто разючими
є природні контрасти в Україні,
достатньо навести таблицю температури й опадів в окремих кліматичних
смугах:
Кліматичні Місцевість Геогр. Геогр. висо- Температура ампл. сума
області широта довгота
та
в м року січня липня опад.
Північна Берестя 52°01΄ 23°43΄ 135 7.5 -4.8 18.9 23.7 558
лісова Пінськ 52°02΄ 26°05΄ 42 6.8 -5.4 19 24.4 583
Львів 49°50΄ 24°21΄ 298 7.6 -4.0 18.7 22.7 690
Київ 50°27΄ 30°30΄ 183 6.9 -6.0 19.3 25.3 590
Північна Кам΄янець- 48°40΄ 26°30΄ 249 7.7 -5.4 19.4 24.8 568
Лісо- Подільсь-
115
степова кий
Умань 48°45΄ 30°13΄ 216 7.0 -6.8 19.5 26.3 486
Харків 50°50΄ 36°14΄ 140 6.6 -7.8 20.4 28.4 507
Степова Одеса 46°26΄ 30°46΄ 43 9.4 -3.1 21.4 24.5 368
Луганськ 48°35΄ 34°20΄ 45 7.9 -7.0 22.2 29.2 465
Меліто- 46°51΄ 35°23΄ 14 9.6 -4.3 23.7 28.0 455
поль
Ростов 47°13΄ 39°43΄ 48 9.2 -6.1 23.7 25.8 455
Краснодар 45°02΄ 38°55΄ 34 11.1 -2.1 23.7 25.8 640
Гірська Рахів 48°03΄ 24°12΄ 443 6.7 -6.5 17.8 24.3 1195
Синевірсь- 48°35΄ 23°41΄ 772 4.3 -7.3 14.8 22.1 1429
ка Поляна
Дорна 47°21΄ 25°22΄ 789 4.3 -6.4 14.2 20.6 745
Ватра
Ай-Петрі 44°28΄ 34°05΄ 1180 5.7 -4.2 15.7 19.9 943
Кобі 42°33΄ 44°31΄ 1987 3.2 -8.4 13.8 22.2 1105
Середзем- Ялта, 44°30΄ 34°11΄ 4 13.1 3.7 24.1 20.4 545
номорська ін. міста
Криму
Енциклопедія українознавства, т.2, с.88
Подібною різнорідністю відзначається і рослинність, рельєф, тваринний
світ, кількість і характер корисних копалин, а відтак – специфіка побуту,
виробництва, способу життя в певних регіонах.
А тим самим, наголосимо ще раз, – і чинників, які впливають на
життєдіяльність та характери людей, їхні як фізичні, так і духовні
особливості.
А в підсумку – на їхні долі.
Автори і «Літопису Аскольда», і «Літопису Руського» та «Велесової
книги» давали яскраву картину не лише буття русичів, а й характерів, культури
племен. З особливою симпатією розповіли вони про полян – плем’я, яке жило
на Подніпров’ї, в Києві, і відзначалося м’якістю, ніжністю вдачі
, вірністю
заповітам батьків своїх, землі і мові, високою як побутово-сімейною, так і
загальною (духовною) культурою. Саме тому воно стало осердям цілої
держави: могутньої і висококультурної, дружньої до інших, але й сповненої
гідності та самоповаги – Київської Русі. Не менш важливо, що однією з причин
цього літописці називали й природно-геополітичні
умови: могутня ріка, що і
дає блага життя, й зв’язує Київ з усією державою, Візантією, Грецією та (через
Чорне море) Болгарією, Туреччиною й іншими державами; благодатний
116
клімат; щедротна земля; широкі зв’язки з іншими племенами та їх культурами;
доленосний шлях «із Варяг у Греки». Як носіїв гідної наслідування спадщини
прапредків малював співвітчизників і Тарас Шевченко. З цієї причини він
навіть матір Христа – Марію – в однойменній поемі змалював як жінку,
надзвичайно близьку характером (духом) українським матерям.
Поет
Є. Маланюк понад усе любив свої таврійські степи та
темпераментних, мудро-лукавих його представників. Може, як ніхто, він
показав роль сонця, простору, буйного шумування хлібів і трав, легітних чи
всезнищуючих вітрів. Але водночас він саме природу показав як один із
чинників, що формує людей, спроможних не тільки збудувати омріювану
степову Елладу
-Україну, а й зруйнувати її, дати свою державу на посміховище
і поталу. Таврія – жінка, сонячно-темпераментна і підступно-жорстока – ось
образ «малої Вітчизни» Маланюка. Звідси і його гнівно-картаючі інвективи:
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
...А може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва
й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
... Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
...Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів -–
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів... –
...Коли ж, коли ж
знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?
(«Варязька балада»).
Тут знову образи жінки-степу-Вітчизни стають синонімами України, а її
доля пов’язується з усім комплексом природно-історичних факторів.
Незмірно багата, щедра, таємничо-чарівна природа Волині відображає
всю універсальність буття й свідомості персонажів «Лісової пісні» Лесі
Українки.
Через образи Марічки й Іванка змалював безсмертний образ неповторних
українців західного регіону
в «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський. Але
якщо в цій повісті вони переважно душевно красиві, ніжні і романтично
піднесені в своїй закоханості та ідеальній вірності, то герой оповідання Г.
Хоткевича «Гуцул» – це типовий леґінь Карпат з усіма рисами характеру, що
зумовлює їхню етнічно-природну особовість.
«Дивися на нього, як він рубає! Яка сила і краса розмаху, яка безліч рухів,
117
завше зручних, завше потрібних, віками обрахованих, що від батька до сина
переходять».
Нагадаємо: для Ноя його домівкою був не ковчег, а цілий світ: небо, води,
земля. Уся Київська Русь була домом Володимиру Мономаху. Уся Україна –
від Підляшшя до Чорного моря – Богдану Хмельницькому, Тарасу
Шевченкові, Івану Франку й Михайлу Грушевському.
Цілий
край бачиться й волелюбному гуцулові, бо «любить простір гуцул.
Його горде село Жаб’є «на п’ятдесят миль». А пам’ять його – на віки, бо його
предки утримують у душі все од найдавніших епох до сучасності. І тому коли
гуцул працює, то вже працює; коли кохає, то вже кохає. «А вже
найвостріше то
б’ється гуцул. Ой і дико, ой і не по-людськи, а по-гуцульськи б’ється. Гримить
топірцем в груди – в груди, в голову – в голову, вже не дивиться і не хоче
дивитися.
– Мій креминар, а твоя смерть! – от тобі й уся філософія».
І все зумовлено як його
індивідуальною особовістю, соціальними умовами
та традиціями, так і впливами гуцульської природи.
При цьому ще раз нагадаємо про два споріднені феномени: природу
первозданну (матір всесвіту), й природу, створену людиною (сферу духу). Їх не
можна розглядати розрізнено, бо до певної міри вони є суверенними, але
великою мірою й органічно спорідненими.
На думку
М. Грушевського, «найдавніші сліди людського життя в
Україні, які маємо досі, викрито в Києві на Кирилівській вулиці... Сим
знахідкам рахують 30 тисяч літ і більше.
Трохи новійша оселя людська знайшлася над Десною коло с. Мізина (в
Чернігівщині)... Ще молодша знахідка з-над Удаю, коло с. Гонців (в
Полтавщині)... І з отсих наших
і... находок з Західної Європи знаємо, то
тодішній чоловік уже багато поступив у своїм життю і високо піднявся над
звірами. Він умів добувати огонь». («Історія України»).
То ж, очевидно, закономірно, що саме на терені сучасних Київщини,
Чернігівщини, Полтавщини упродовж віків сформувалося ядро майбутньої
держави та культури. А з часом вони
поширилися й на інші регіони етнічної
цілісності, в ході еволюції витворивши стійкі і до наших епох елементи
трипільської, зарубинецької, черняхівської культур. І так само цілком
закономірно, що П. Тичина та О. Довженко в геніальних творіннях «Сонячні
кларнети», «Золотий гомін» та «Земля» і «Зачарована Десна» дали образи
багатотисячолітнього життя не лише сіверян
, а й всього українського народу,
що органічно відбивало розвиток організацій уселюдства у всій цілісності
часопростору, постало синтезом лірики, епіки, драми й трагедії цивілізаційно-
культурного простору
∗
. А ХХ–ХХІ століття, як засвідчує «Велесова книга»,
органічно перегукуються з духовним світом прапредків давноминулих епох.
∗
Див.: Кононенко П.П. Українська література: проблеми розвитку.– К., 1994.
118
Достатньо зауважити, що найновіші розкопки на місцях трипільської
культури засвідчують, що ще в той період наші прапредки будували міста з
двоповерховими будинками, а ті будови були прообразами типової української
«хати»; що ще тисячоліття тому на Закарпатті діяли залізорудні печі, а в
Херсонесі (Севастополь) не тільки хрестилися Аскольд і Володимир Великий
,
а й був центр воєнно-морського флоту.
А все означає як те, що природа визначає зміст життєдіяльності народів,
так і те, що ще в найдавніші епохи прапредки теперішньої України мали
найширші міжнародні контакти, а тим самим – і культурний взаємообмін.
Той взаємообмін охоплював культури не тільки тих народів, що жили по
шляху «із Варяг в Греки», а й Індії, арабського регіону, Туреччини, Адріатики,
магістралей, що вели до центральної і Західної Європи (тому не випадково в
мові Київської Русі було чимало не тільки турецьких, болгарських, татарських,
латинських, індійських елементів, а й германських). І так само різнорідну
культуру землеробства, скотарства, лісництва, рибного і морського
промислу
тощо. Формували і найдавніші племена скіфів та сарматів, кельтів, готів і
гунів, як пізніше хозар та половців, варягів і південно-західних слов’ян (білих
хорватів).
Все те впливало й на психіку наших прапредків, у якій концентрувалися як
миротворчі, так і войовничі тенденції, і як державно-унітарні, так і
демократично-
вічеві з перевагою особово-волелюбних (від дружинників
Київської Русі до козаків Запорозької Січі). А в культурі тривку основу
здобула універсалістська тенденція: і щодо світосприйняття та світорозуміння,
і щодо синкретизму у її змісті та формах; як ідейного (зокрема: язичництва з
християнством і брахманізму з ісламом), так і художнього (слова, мелодики,
танцю, театралізованого
дійства); зрештою – у формах праці, ритуальних
обрядів, мистецтва.
Універсальність – цю якість українського характеру формували й
суспільно-політичні обставини розвитку, але не підлягає сумніву, що її
першоосновою була ще праукраїнська універсальна природа. І універсальна не
тільки в конкретних рамках часу й простору, отже, зумовлена збігом обставин,
а за самою своєю суттю,
що знайшла ідеальну форму реалізації в українській
природі.
На доказ лише коротко зауважимо: універсальність природи не лише в її
багатстві та різноманітності, а й у цілісності, до якої одвічно прагнуть усі її
частини; і не тільки в її матеріальності, а і в її духовності, що неминуче
визначає й універсальність характеру українців
.
Чи не найкращий і найпереконливіший приклад – структура і доля
українського етносу (нації): вона стала багатогранним синтезом споріднених,
але часом і віддалених етнічних компонентів. З цієї причини впродовж віків
українська цілісність зазнавала й відцентрових тенденцій. Це використовували
в політичних цілях сусіди. Здавалося: розпад неминучий. Та й за
119
найнесприятливіших обставин могутньо проявлялася воля до цілісності, і
навіть всупереч значно потужнішим зовнішнім чинникам Україна повертала
свою суверенну субстанціальність.
Повертала згідно з законами вічної й цілісної природи.
Важко об’єктувати увесь той багатогранний та таємничий процес. Тому
лише пунктирно окреслимо джерела, шляхи й характер взаємодії природи й
людини, що зумовлюються
феноменом універсалізму як синтезу цілісності – з
одного боку і багатоманітності – з іншого. Того, що зумовлювало і монізм
української ментальності, і її відкритість.
Щойно народившись, людина постає віч-на-віч з природою: спочатку з її
елементами (які сприймаються органами чуття: дотиком, нюхом, зором,
слухом), а далі й з усім її огромом.
Зароджується
не тільки страх, а й благоговіння, і не тільки спроба
використати (підкорити) її, а й пізнати.
З цього моменту й починається поділ цілісного буття на Я і не-Я, на
Людину і Бога, а тим самим пізнання й самопізнання, що є початком
величезного процесу духовного життя індивіда. Міра (масштаби) та
наслідки
цього процесу в кінцевому рахунку й визначають як масштаби самої
особистості (бо універсальність матерії та духу потребує й універсальності
методу їх пізнання), так і її долю.
Переконливий доказ – зафіксовані в слові як іноземні (Біблія, Одіссея),
так і вітчизняні пам’ятки.
І найперше вони засвідчать, що зустріч з природою зачепить не
тільки
сферу утилітарно-виробничу, фізично-конкретну; а й сфери духовності,
внаслідок чого й забрунькують гілки духу – релігія, філософія, поезія
(мистецтво), метою яких для людини стане пізнання не лише природи, а й себе.
Практично всі образи, мотиви, притчі, історіософські й філософські концепції,
міфологізм і буттєвість в Біблії мали місце в реальності
. Інша справа, чи були
вони ідентичними описаним у ній, але незаперечно засвідчують, що практичні
кроки на шляху пізнання першоприроди неминуче вели до творення природи
другої – духовної, ставлячи тим самим людину на рівень з Богом.
Не менш красномовне свідчення духовного впливу природи на людину є
українські пам’ятки – від фольклору, літописів
Київської Русі та Гетьманщини,
релігійних текстів до найзначніших творінь науки й мистецтва.
«Не шукай правди в інших, коли в тебе її нема... Одна бджола меду не
наносить... Життя не має ціни, а воля дорожча за життя... Або будемо на Русі,
або пропадемо усі... Війна людей їсть, а кров’ю запиває...
Лучче на своїй
стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти... Хто багато робить, той
багато й знає...»
∗
– ці та тисячі інших перлин досвіду народного і
∗
Від коріння до крони. Українське оповідання IX – початку XX століть. – К., 1993; Українські
народні прислів’я та приказки. – К., 1955.
120
дохристиянської й християнської епох виявляють, що ще в праісторії наші
предки уміли бачити як матеріальну, так і духовну сфери буття. І не тільки на
рівні елементарних проявів існування («Одна бджола меду не наносить»). Ще
людина Київської Русі не лише бачила прямий зв’язок між матеріальними та
духовними екзистенціями, а й
таємничий, прихований. І оскільки ще не
володіла науковим інструментарієм, то виражала своє розуміння метафорично,
системою символів. Так, вона бачила, що «війна людей їсть, а кров’ю запиває»,
і тому в світлі цього розуміння змалювала й битву Ігоря з половцями. А
водночас вона бачила й глибший, потаємніший, нагадаємо – універсальний
зв’язок між
собою й природою, між життям і смертю, й також зуміла виразити
його десятками синтезуючих метафор. Як зазначає у праці «Поэтические
воззрения на природу» (1865) А. Афанасьєв, «за самим характером первинного
буття пастухо-землеробського людина цілковито віддавалася матері-природі,
від котрої залежав увесь її добробут, всі засоби її життя». З цієї причини
її
героями й стали: і сама земля та природа, і її піклувальники й захисники – Ілля
Муромець, Олеша Попович та Микула Селянинович. А Антей володів силою
тільки тоді, коли доторкався до Матері-Землі. І з цієї причини, як показують
М. Максимович, М. Драгоманов, П. Куліш, русичі бачили органічний зв’язок
між орачем
і воїном, між Землею і жінкою-матір’ю, вважаючи: як хлібороб
проникає плугом в тіло землі, щоб засіяти ниву й зібрати урожай для
збереження життя, так і чоловік проникає в тіло жінки своїм єством задля
продовження роду. (Герої М. Стельмаха і в XX ст. порівнюють жінку з землею,
вбачаючи в цьому
найвищу поетизацію.)
Передусім природа постає у всій своїй таємничості, могутності та
духовності і в «Літописі Руському» та «Слові о полку Ігоревім»: там вона і
почуває, як людина, і мислить, і застерігає, і пророкує; і – найсуттєвіше! –
поєднує в цілісність князя, дружину і землю, родину, суспільство й Вітчизну,
доля яких прямо залежить від
долі зображуваних персонажів. Так само
часточка природи – євшан-зілля – стає найчарівнішим символом людської
сутності, долі та нездоланної сили і в «Галицько-Волинському літописі»,
розкриваючи джерела та духовну сутність патріотизму.
Закономірно, що в «Ізборнику Святослава», у «Повісті временних літ», у
«Поученні дітям» Володимира Мономаха природа бачиться як учитель, її
знаки – як
літери книги знання, що сповнює читача мудрістю й доброчинністю,
відкриває завісу до таємниці і Бога, і життя та смерті, і добра та зла (а тим
самим – краси й потворності), і, зрештою, себе самої.
«Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти».
Подібно говорять і кияни Святославові, докоряючи
, що він, завойовуючи чужі
землі, мало дбає про свою; а згодом і сам Святослав, який закликає дружину
краще вмерти за рідну Вітчизну, ніж втратити свободу, бо «мертві сорому не
мають».
Дуже важливий момент! Він засвідчує, що природа зумовлювала не лише