Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

Об’єктивний зміст українського питання... 61

Крім того, зусиллями співробітників ЦУЗС в Німеччині було

розпочато підготовку до друку публіцистичних праць Д. ДонцоB

ва «Ідея української держави і війна з Росією» та С. Рудницького

«Україна і українці», в яких з міжнародноBполітичного й правоB

вого погляду обґрунтовувалася потреба створення незалежної від

Росії Української держави. П. Рорбах докладно виклав положенB

ня роботи Рудницького для свого тижневика «Das Großere DeutB

schland» (28 листопада 1914 р.), а також написав для мюнхенської

газети «Süddeutsche Zeitung» статтю «Що таке Україна і українB

ське питання?» (6 грудня 1914 р.). Тоді ж побачила світ книга П. РорB

баха «Війна і німецька політика», в якій стверджувалося, що

відновлення української державності звільнить Німеччину від

російської зовнішньої загрози.

Під тиском Берліна МЗС АвстроBУгорщини змушене було

20 листопада 1914 р. сповістити послів у Берліні (принца фон ГоB

генлоеBШіллінгфюрста) й Стамбулі (маркграфа І. Паллавічіні),

що «нашою головною метою у цій війні є максимально тривале

послаблення Росії, і для досягнення цієї мети в разі нашої переB

моги ми розпочнемо заснування незалежної від Росії Української

держави»

. Але на початку грудня ЦУЗС раптово заборонило

публікацію «будьBяких повідомлень про Україну» й «усіх новин

з України, що надходитимуть з Відня». Як з’ясувалося пізніше,

це було пов’язане із забезпеченням секретності «константиноB

польських» («чорноморських») акцій, що розроблялися дипломаB

тичними й військовими представниками Німеччини в турецькій

столиці спільно з делегатами СВУ М. Меленевським і Л. ЦегельB

ським та членом президії ГУР, одним із керівників УНДП СтепаB

ном Бараном (1879

–

1953).

Справа в тому, що в пошуках міжнародної підтримки у виB

знанні СВУ воюючою проти Росії стороною, його представники

(за згоди МЗС АвстроBУгорщини) в другій половині вересня 1914 р.

терміново виїхали до Румунії, Болгарії й Османської імперії, які

тимчасово зберігали нейтралітет. У Бухаресті М. Меленевський

і член ГУР, співзасновник УСДП Микола Ганкевич (1869

–

1939)

встановили контакти з лідером місцевої соціалBдемократії ХрисB

тияном Раковським (1873–1941), але внаслідок його негативного

ставлення до проавстрійської орієнтації СВУ справа обмежиB

лася виданням румунською мовою згаданої збірки офіційних

62 Розділ 1

документів СВУ і ГУР та кількома статтями з українського пиB

тання в пресі.

Набагато більший успіх мали видавничі й інформаційноBдипB

ломатичні акції СВУ в Болгарії. Вже 14 вересня 1914 р. президія

Союзу отримала від голови Болгарського національного союзу

Т. Бойчева листа, в якому висловлювалася надія на утворення саB

мостійної Української держави. А в листопаді прем’єрBміністр

Болгарії Василь Радославов (1854

–

1929) навіть прийняв предB

ставників СВУ й запевнив їх у тому, що розуміє міжнародне знаB

чення української справи й підтримуватиме боротьбу українB

ського народу за національну незалежність. Відповідну резолюцію

було ухвалено також на багатолюдному мітингові в Софії 24 січня

1915 р.

, а в травні того ж року в болгарській столиці облаштуB

валася очолювана М. Меленевським група «Українська соціал

демократія» (УСД), що приступила до видання газети «УкраїнB

ський прапор», в якій пропагувалася ідея незалежної України

з «широким демократичним державним устроєм з однопалатною

законодатною системою», як це й передбачалося платформою

СВУ, оприлюдненою 5 жовтня 1914 р.

Та справжня дипломатична перемога чекала на емісарів СВУ

в Стамбулі, по прибутті до якого наприкінці вересня 1914 р. вони,

за сприяння австрійського посольства, організували публікацію

матеріалів з історії українського питання й національноBвизвольB

ної боротьби. У них наголошувалося, що в минулому Українська

держава охоплювала простір від Карпатських гір до Волги, включB

но з Курщиною й Вороніжчиною, тобто територією колишніх слоB

бідських козацьких полків. З початком світової війни питання

відродження незалежної України в союзі, цього разу, з ЦентральB

ними державами знову набуло політичної актуальності

У турецькій столиці М. Меленевський зустрівся зі своїм давнім

знайомим, близьким соратником Льва Троцького й апологетом

теорії «перманентної революції» — Олександром Парвусом (ІзраїB

лем Гельфандом) (1867

–

1924). Разом вони провели збори політеB

мігрантів з Російської імперії, на яких представник СВУ виклав

його програму й закликав присутніх працювати задля створення

української конституційної монархії на чолі з будьBким із ГогенB

цоллернів чи Габсбургів. А від імені створеної в листопаді 1914 р.

групи УСД О. Парвус видав брошуру «На оборону демократії

Об’єктивний зміст українського питання... 63

проти царату», що нелегально поширювалася за лінією фронту,

та низку прокламацій до солдатів російської армії із закликом поB

вертати зброю проти командирів, здаватися в полон і зустрічати

османські війська як визволителів. Відозви закінчувалися заклиB

ком: «Хай на місце царськоBкаторжної Росії стануть вільні й самоB

правні російський, український, грузинський і інші народи!».

За посередництва О. Парвуса М. Меленевський встановив тісні

контакти з працівниками берлінського посольства Небелем

і Ціммером, а також із главою німецької військової місії й генеB

ральним інспектором османської армії — маршалом Отто ЛімаB

ном фон Сандерсом (1855

–

1929). Від них представник СВУ дізнавB

ся про підготовку Османською імперією десантної операції на

Кавказі після оголошення війни Російській імперії (що й сталося

29 жовтня 1914 р.), як це було і в кампанії 1853

–

1856 рр. Зв’язавB

шись із М. Залізняком, М. Меленевський запропонував зустрічB

ний план: здійснити такі ж акції на Кубані й у районі Одеси, щоб

викликати повстання козаків та на Чорноморській ескадрі. В разі

згоди Стамбула він припускав можливість участі в десантній опеB

рації кількох сотень українських добровольців

Уже 2 жовтня австрійський посол у Стамбулі І. Паллавічіні поB

відомив Відень, що відповідальний за організацію антиросійB

ського повстання на Кавказі та Кубані Сулейман АскеріBбей поB

годжується на співпрацю з представництвом СВУ, якщо уряд

АвстроBУгорщини гарантує «лояльність» останнього. Через два

дні віденське МЗС відповіло, що цілком схвалює задум М. МелеB

невського, але трохи згодом пов’язало його успіх із повстанням

на Чорноморській ескадрі. У цьому разі турецький уряд пообіB

цяв дозволити її суднам заходити до Стамбула, де вони будуть

куплені імперією.

Як інформував граф Гойош керівника австрійської військоB

вої розвідки полковника О. Граниловича, на початок листопада

М. Меленевський узгодив турецькоBукраїнську військову співB

працю з довіреними особами військового міністра Ізмаїла ЕнверB

паші (1881

–

1922) «в такий спосіб, що після висадки на пункті роB

сійського побережжя Чорного моря малий відділ, в оперті на більші

турецькі сили, має зробити спробу викликати революційний

рух»

. Для цього М. Меленевський звернувся до австрійського

уряду з проханням дозволити півтисячі українців (400 січових

64 Розділ 1

стрільців і сто військовополонених російської армії) долучитися

до 50Bтисячної експедиції. Вони могли б дістатися Стамбула неB

великими групами залізницею через Румунію в цивільному одязі

й уже на місці отримати спорядження та озброєння.

Щоправда, вже під час остаточного узгодження плану операції

з М. Меленевським і Ціммером у Відні в А. Гойоша виникли сумB

ніви щодо можливості участі кубанців у «австроBтурецькому заB

ході». Якоюсь мірою габсбурзький дипломат заспокоївся, коли на

роль командира українських і турецьких десантників (до 50 тис.)

було запропоновано кандидатуру полковника австрійської армії

графа Станіслава Шептицького (1867

–

1946) (рідний брат митроB

полита Андрея, що в 1923 р. стане міністром оборони відродженої

Польщі). Адже, працюючи над підготовкою військової операції,

А. Гойош не стільки цікавився можливістю створення Української

держави, скільки політичними вигодами від неї для Дунайської

монархії. Уже в середині листопада австрійське посольство в СтамB

булі одержало повідомлення про згоду С. Шептицького.

В архівних фондах МЗС АвстроBУгорщини зберігся цікавий

документ стосовно умов участі галицьких добровольців у зазнаB

ченій операції під назвою «Вимоги українських січових стрільців».

У ньому наголошувалося, що військовики погоджуються на, поB

суті авантюрний, план лише в разі проголошення Німеччиною,

АвстроBУгорщиною й Туреччиною незалежності України. СічоB

вики воліли воювати лише проти Росії й винятково на етнічній

українській території, що в разі зайняття має управлятися лише

українськими урядовцями

Але життєві реалії виявилися набагато складнішими: попри

всі зусилля, на початок грудня 1914 р. вдалося загітувати лише

трьох (! — Авт.) українцівBвійськовополонених для участі в деB

сантній операції (з галичанамиBдобровольцями жодних проблем

не було). Надто вже непевною для українських селян із НадB

дніпрянщини, зодягнених у солдатські однострої, була ідея відвоB

ювання незалежної держави за сприяння Австрії й Туреччини.

Така ж прикра невдача спіткала М. Меленевського й тоді, коли

він спробував звернутися в австрійських таборах для полонених

до вихідців із Кавказу, зокрема, грузинів

Хоча Відень продовжував наполягати на проведенні деB

сантної турецькоBукраїнської операції, але вже без участі СВУ,

Об’єктивний зміст українського питання... 65

19 листопада 1914 р. Стамбул офіційно відмовився. Австрійський

військовий аташе в Туреччині так пояснював А. Гойошу причиB

ни відмови: «Енвер(паша був би в принципі згодний з ідеєю ви(

садки експедиційного корпуса на Північному Кавказі, але сказав

мені, що це було б можливим тільки тоді, коли б було забезпе(

чене повне панування на Чорному морі, а цього поки що немає»

100

(і не буде аж до літа 1918 р. — Авт.).

Невдача з організацією десантної операції в Причорномор’ї поB

мітно підірвала авторитет СВУ в очах австрійського уряду, що

почав набагато скептичніше ставитися до перспективи позитивB

ного розв’язання українського питання в будьBякій прийнятній для

власне українців формі. Посол І. Паллавічіні наприкінці листопаB

да довірливо писав А. Гойошу, що він взагалі не вірить «в мож(

ливість заснування Української держави. Це небезпечно вклада(

ти в політичні розрахунки такого роду непевні факти, — натякав

маркграф на проекти СВУ, — бо в такий спосіб наражаєшся на

великі й гіркі розчарування... Розраховано на революцію в Польщі,

в Україні і т. д., але дотепер з усіх тих революцій не завва(

жується нічого. Тепер показується, що про Росію взагалі існу(

вали цілком фальшиві інформації»

101

І все ж у грудні 1914 р., попри офіційне припинення всіх стосунB

ків, президія СВУ отримала від МЗС Дунайської монархії 100 тис.

крон і 400 тис. річної підтримки, але в лютому 1915 р. ці дотації

були зменшені до 300 тис. крон. У квітні 1915 р., за сприяння УкраїнB

ського парламентського клубу й ГУР, СВУ дістав від австрійськоB

го й німецького урядів ще 250 тис. крон, а в листопаді того ж року

МЗС Дунайської монархії й частково військова розвідка надали

СВУ додатково 114 тис. крон. Це була остання значна австрійська

субсидія, надалі СВУ з великими труднощами отримував від Відня

лише по 20–30 тис. крон, і то на конкретні справи

102

Набагато більше емісарам СВУ пощастило на дипломатичній

ниві, коли вже перші їхні зустрічі з членами правлячого тріумB

вірату Османської імперії — ЕнверBпашею й міністром внутрішB

ніх справ Мехмедом ТалаатBпашею (1874

–

1921) засвідчили приB

хильність останніх до підтримки незалежної Української держави,

що мала постати на руїнах переможеної імперії Романових і переB

творитися на охоронний мур проти російської експансії на БалB

кани та в Середземномор’я

103

66 Розділ 1

А 24 листопада 1914 р. в стамбульській пресі була оприлюдB

нена декларація ТалаатBпаші з українського питання, в якій

наголошувалося, що Висока Порта, так само як кабінети бер(

лінський і віденський, визнає необхідність визволення України

з(під російського панування; після розгрому Росії османський

уряд допоможе українському народові створити незалежну

державу. СВУ визнавався загальнонаціональним представниB

цьким органом українського народу, що живе в підросійській

Україні

104

Наступного дня заява ТалаатBпаші з’явилася в пресі як нейB

тральних, так і воюючих європейських держав, у тому числі Росії.

ПолітикоBдипломатичні наслідки цієї події важко переоцінити:

декларація турецького міністра внутрішніх справ була першим

у новітніх міжнародних відносинах офіційним документом, де

визнавалося право українського народу на створення самостійної

держави. Для модерної української історії вона має таке ж знаB

чення, як і відома «Декларація Бальфура» для історії єврейськоB

го народу й появи Держави Ізраїль.

«Стамбульська акція» збіглася в часі з гострою кризою в керівB

ництві СВУ, коли 19 листопада представник Союзу в Румунії й

Болгарії Цеглинський зізнався резидентові австрійської розвідB

ки в Бухаресті, що М. Залізняк уводив в оману віденське МЗС

стосовно фінансування революційних підпільних структур на теB

риторії Росії. Посли СВУ, каявся Цеглинський, щоб створити виB

димість всеохопної роботи, влаштовували подорожі до різних

європейських країн, а М. Залізняк, підтримуючи таку ілюзію,

надсилав подорожнім через австрійське МЗС численні великі

інструктивні листи, які справляли враження активної дипломаB

тичної діяльності. Ніхто голову СВУ не контролював і не переB

віряв правдивість його подань до урядових органів

105

Дізнавшись про це, Е. Урбас зажадав негайного усунення М. ЗаB

лізняка від керівництва СВУ, що й було здійснено на найближB

чому пленумі організації. В складі нової постійної президії під

загальним керівництвом А. Жука за зносини з австроBнімецькими

союзниками безпосередньо відповідали М. Меленевський й О. СкоB

рописBЙолтуховський. А М. Залізняк на бесіді в МЗС АвстроBУгорB

щини так і не зміг довести, що його ЗК УПСР дійсно має вплив

і зв’язки в Наддніпрянщині. Тому ексBголова СВУ змушений був

Об’єктивний зміст українського питання... 67

повернути 500 тис. крон (! — Авт.), а ще про 400 тис. заявив, що

вони нібито витрачені особами, які перебували у «відрядженнях».

Дісталося й віденським урядовцям, що протегували діяльності

СВУ, зокрема Е. Урбасу довелося залишити свою посаду, й наB

далі українськими справами керував генеральний консул Р. фон

Опенгеймер. Австрійське МЗС, зневірившись у доцільності поB

дальшої співпраці із СВУ, зажадало, щоб він переніс свою діяльB

ність до нейтральної країни, де «дешевше обходиться життя»

106

Тоді президія Союзу, з одного боку, направила протест австрійB

ському урядові, а з іншого — звернулася до керівництва УкраїнB

ського парламентського клубу й ГУР з проханням перевірити його

роботу.

Ознайомившись 23 листопада 1914 р. із документами СВУ

й вислухавши пояснення його керівників, комісія українських

депутатів рейхсрату на чолі з віцеBпрезидентом парламентB

ського клубу Євгеном Петрушевичем (1863

–

1940) дійшла висB

новку, що Союз не зрадив ні своїй програмі, ні українському руB

хові, а його діяльність була визнана дуже продуктивною й такою,

що заслуговує всілякої підтримки. Наступного дня Український

парламентський клуб на своєму засіданні схвалив висновки

комісії й визнав діяльність СВУ загалом «патріотичною, корисB

ною й бездоганною»

107

Але ця перевірка кардинально не поліпшила становище СВУ,

особливо після того, як прихильний до української справи шеф

політичного департаменту МЗС граф Гойош, не маючи змоги проB

тистояти тискові, подав у відставку. Зрештою, за допомоги резиB

дентів австрійської розвідки в Бухаресті (Розеліуса) й Стамбулі

(Ціммера), що зберігали тісні зв’язки з М. Меленевським, вдалоB

ся досягти компромісної домовленості, за якою австрійський

і німецький уряди формально припиняли всілякі контакти із СВУ,

але той і надалі залишався в АвстроBУгорщині.

Члени Союзу ставали приватними особами без права на «парB

ламентарне заступництво» «австроBрусинських кругів». ВодноB

час Берлін і Відень зберігали за собою можливість відновити партB

нерські відносини із СВУ «у відповіднім часі пізніше», а в роботі

серед російських військовополонених Союз мав надалі звертаB

тися до військового міністерства. Як і раніше, СВУ користувався

так званими технічними послугами австрійського МЗС, тобто

68 Розділ 1

пересилкою своєї кореспонденції дипломатичним шляхом через

віденські посольства в європейських державах, одержанням пасB

портів для своїх членів тощо й навіть у часи матеріальної скрути

отримав кілька тисяч крон

108

. Трохи пізніше О. СкорописBЙолтуB

ховський, коментуючи цю угоду, із сумом зауважив: «Мрії про

провідну історичну роль Австрії у відродженню самостійної

Української Держави довелося нам здати в архів»

109

Надалі діяльність СВУ, керівний центр якого перебрався до

Берліна, зосередилася головним чином на пропаганді боротьби

за незалежну Українську державу й культурноBпросвітницькій

роботі серед військовополонених. У квітні 1915 р. Союз добився

в австрійських і німецьких властей дозволу на влаштування окB

ремих таборів для українців з Наддніпрянщини, де були органіB

зовані бібліотеки, курси для неписьменних і навіть аматорські

театри, читалися лекції з історії України. Ідеї національного визB

волення й соборності українських земель поширювали таборові

часописи: «Розвага» в австрійському Фрайштадті, «Розсвіт» —

у Раштатті в Бадені, «Просвітний листок» (згодом «Громадська

думка») — у Вецлярі в Гессені, «Вільне слово» й «Бібліотека

«Вільного слова» — в Зальцведелі в СаксенBАнгальті.

Після відступу російської армії з Галичини й західних повітів

Волині СВУ доклав зусиль до відновлення зруйнованих окупаційB

ною владою українських народних шкіл, бібліотек та інших кульB

тосвітніх закладів. Протягом 1915

–

1917 рр. Німеччина виділила

СВУ 743,3 тис. марок, зокрема, для роботи в таборах військовоB

полонених щомісяця надавалося в середньому 25 тис. марок

110

Чимале сприяння такій діяльності СВУ надавалося з боку кеB

рівництва німецького Товариства внутрішньої колонізації —

Фрідріха фон Шверіна й Еріха Койна, які, познайомившись із

загальними напрямами роботи Союзу, погодилися фінансувати

його діяльність. На їхню думку, «національне освідомлення укB

раїнського народу і його висвобождення зBпід московського ярма,

було актом справедливости і поступу в історії визволення народів,

а разом з тим, це була би велика, політична користь для НімечB

чини. Без України не могла би Росія ніколи стати небезпечним

сусідом для Німеччини»

111

Таким чином, завдяки дипломатичноBпропагандистській діяльB

ності СВУ вже на початку Першої світової війни український рух

Об’єктивний зміст українського питання... 69

вийшов на якісно новий етап свого розвитку — осмислення «укB

раїнського питання» в загальноєвропейському міжнародному

контексті й артикуляції самостійної Української ідеї. Відтоді

як ідея «Вільної України» відродилася в геополітичному дис%

курсі, її вже неможливо було оголосити вигадкою купки сепа%

ратистів — «мазепинців». Самостійницький ідеал дістав не лише

політичне обґрунтування, а й оформлену, нехай і дещо утопічB

ну, модель реалізації у вигляді конституційної монархії (гетьB

манату) на чолі з представником династії Габсбургів (чи ГогенB

цоллернів). Навколо СВУ згуртувалися українські діячі з обох

берегів Збруча, що через кілька років візьмуть найактивнішу

участь у Революції 1917

–

1920 рр.

На цьому драматичному тлі відбулася спроба налагодження

контакту між очолюваною М. Меленевським групою УСД й лідеB

ром російських більшовиківBполітемігрантів В. Леніним, який,

після звільнення зBпід арешту (за підозрою в шпигунстві на коB

ристь Росії з початком війни) завдяки клопотанню австрійських

і польських соціалBдемократів, 5 вересня 1914 р. переїхав до ШвейB

царії. У цитованому вище рефераті більшовицького лідера «Війна

й соціалBдемократія», який був покладений в основу пізнішого проB

грамового Маніфесту РСДРП «Війна і російська соціалBдемокраB

тія», прямо стверджувалося, що «інтереси інтернаціонального

пролетаріату, а російського особливо, вимагають того, щоб

Україна мала свою державну самостійність». А загалом «інтереB

си російського пролетаріату, — на переконання В. Леніна, — не

можуть вимагати перемоги в цій війні царської Росії»

112

М. Меленевський ще з довоєнних часів спілчанської діяльності

був у курсі зацікавлення В. Леніна українським питанням, тому

й відважився на досить ризиковану комбінацію. З одного боку,

він переконував віденське МЗС у тому, що протягом вересня

–

грудня 1914 р. підтримував наданими Союзові коштами російB

ських більшовиків і навіть допомагав їм у налагодженні зв’язків

із батьківщиною

113

. А з іншого, — після отримання чергової чиB

малої суми від австрійських «спонсорів» М. Меленевський зверB

нувся до В. Леніна з пропозицією «при взаємній підтримці проB

довжувати стару нашу велику революційну справу».

У листі від 28 грудня 1914 р. постійний член президії СВУ відB

верто спокушав більшовицького лідера можливістю дістати від

70 Розділ 1

Союзу «всяку матеріальну та іншу допомогу». Причому СВУ був

змальований у листі як дійсно демократична організація, що виB

ступає ядром «майбутнього українського уряду, стягуючи до себе

всі живі сили і борючись із власною українською реакцією». МеB

тою Союзу проголошувалося взяття влади в Україні задля проB

ведення демократичних реформ — конфіскації поміщицьких

землеволодінь, цілковитої демократизації владних установ, склиB

кання Українських установчих зборів та ін.

Важко сказати, які наслідки для українського національноBвизB

вольного руху мала б політична угода між СВУ й більшовицьким

керівництвом, але В. Ленін вирішив не ризикувати. Твердо й сухо

він відповів, що інтернаціональна платформа революційної соціалB

демократії не має нічого спільного з «національноBбуржуазною»

позицією СВУ; остання фраза ленінського листа звучала вбивчо:

«Нам не по дорозі»

114

ПоBсуті, не вдалося втягнути В. Леніна у фінансові афери

й учаснику групи УСД, синові одеського портового вантажника

й раднику міністерства фінансів молодотурецького уряду, коB

лишньому членові ЦК СДПН і виконкому Петербурзької ради та

спонсору «Іскри» й «Правди» — «купцю революції» О. Парвусу.

8 січня 1915 р. до берлінського МЗС надійшло повідомлення від

посла в Стамбулі фон Вагенхейма про приватну зустріч із ПарB

вусом, що виклав ним же розроблений план дестабілізації могутB

ньої Російської імперії задля укладення нею сепаратного миру

з Німеччиною. Подробиці свого проекту О. Парвус погодився розB

повісти лише високопосадовцям у Берліні, на зустрічі з якими

він наполягав. Але загалом пропозиція стосувалася розчленуванB

ня імперії Романових на менші держави шляхом провокування

в ній Німеччиною революції

115

Цю інформацію отримав міністр закордонних справ ДруB

гого рейху Готліб фон Ягов (1863

–

1935), який погодився прийB

няти О. Парвуса, що прибув до Берліна 6 березня 1915 р. У розB

логому меморандумі «Підготовка політичного масового страйку

в Росії» він, передусім, рекомендував німецькому урядові асигB

нувати відповідну суму на підтримку національноBвизвольного

руху в Польщі, на Кавказі, в Фінляндії й Україні, а також для

«більшовицької фракції Російської соціалBдемократичної роB

бітничої партії (РСДРП), що бореться проти царського уряду