Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Об’єктивний зміст українського питання... 41
Далі Д. Донцов знову стверджував, що драгоманівська програB
ма демократизації й децентралізації Росії втратила «рацію існуB
вання» для українського визвольного руху, який має стати «вороB
гом російської державности яко такої». Отже, «актуальним є не
гасло самостійности — мріяли ж колись наші Українці про самоB
стійну Україну в злуці з Росією! — актуальним, більше реальним,
більше конкретним — і скоріше здійснимим! — є гасло відірваня
від Росії, зірваня злуки з нею, — політичний сепаратизм»
53
.
Вважаючи неможливим для України за тих умов власними сиB
лами здобути національну волю, референт стверджував, що приB
єднання хоча б частини Наддніпрянщини до Дунайської монархії
внаслідок поразки Російської імперії «приведе до консолідації,
до скріплення українського елементу в Австрії... і в Росії, і наблиB
зить час остаточного визволення нашого краю». Пробудження
«неісторичних націй» в АвстроBУгорщині («рутени», словаки, слоB
венці та ін.), еволюція її «в сторону національної рівноправносB
ти» робили з цієї клаптикової держави, на переконання Д. ДонB
цова, «новий центр слов’янської гравітації»
54
.
Зрозуміло, Д. Донцов умисне заплющував очі й на анексію цим
«центром» Боснії й Герцеговини, й на той очевидний факт, що терB
пиме (коли не прихильне) ставлення віденського уряду до «ти(
рольців Сходу» — галицьких і буковинських українців — поясB
нювалося, насамперед, застосуванням давнього імперського
принципу «поділяй і владарюй» задля впевненішого балансуванB
ня на українськоBпольських і українськоBрумунських суперечB
ностях у регіоні з метою збереження австрійської влади.
Але вже через рік подібних донцовським висновків щодо перспекB
тив та наслідків вирішення національного питання в АвстроBУгорB
щині дійшов і принциповий опонент українських соціалBдемокраB
тів — лідер російських більшовиків Володимир Ленін (1870–1924).
Відразу ж після приїзду до Цюриха на початку Першої світової
війни він виступив перед місцевим емігрантським осередком РСДРП
з програмовим рефератом «Війна й соціалBдемократія». Як згадуB
вав присутній на тому зібранні колишній спілчанин Петро Бензя,
більшовицький керівник лаконічно, але влучно розкрив українське
питання в контексті європейської міжнародної політики й війни.
Порівнявши брутальну російську окупаційну політику у «визB
воленій» Східній Галичині з руйнуванням німецькими військами
42 Розділ 1
Бельгії, В. Ленін окремо зазначив, що репресивні дії тимчасового
військового генералBгубернатора краю графа Георгія БобринB
ського (1863
–
1928) — двоюрідного брата вищезгаданого «опікуB
на» москвофілів — були спрямовані на нищення «культури укB
раїнського народу, що знайшла собі захист в АвстроBУгорській
державі від панів «панславістів». У властивій йому гострій поB
лемічній формі більшовицький вождь заявив однодумцям:
«Скажіть, панове, де слов’яни мають таку волю для свойого кульB
турного розвитку, як в АвстроBУгорщині, і де вони, як от українці,
позбавлені всіх національних прав, навіть учитися рідною мовою,
як не в «слов’янській» Росії? Коли вже говорити про слов’янську
державу, — робив В. Ленін вбивчий для націоналBпатріотівBодноB
партійців висновок, — то такою скоріше є Австрія, але ні в якім
разі не Росія»
55
.
Та якщо В. Леніну критика української політики царату знадоB
билася для обґрунтування гасла поразки власного уряду в імперіаB
лістичній війні, Д. Донцов свої теоретичні міркування спрямував
на захист ідеї державної незалежності України. Під враженням заB
пального виступу Д. Донцова львівський студентський з’їзд у своїй
резолюції постановив: «З огляду на те, що розвій Австрії... в наB
прямі федерації вільних наций створює природний з неї центр для
цілої нашої нациї; з огляду на те, що теперішня міжнародна ситуаB
ція... як найліпше сприяє сполученню української квестиї (питанB
ня. — Авт.) з квестиями міжнародної політики, вважаємо конеч(
ним боротись за програму політичного сепаратизму від Росії»
56
.
На противагу Галичині, реакція українства Російської імперії
на виступ Д. Донцова була вкрай негативною. Провідник українB
ських поступовців Сергій Єфремов (1876
–
1939), проти однодумців
якого, власне, й було спрямоване вістря донцовського реферату,
кваліфікував сепаратистську концепцію недостатньо серйозною,
а загрозу «модерного москвофільства» — містифікацією. ПарB
тійні ж колеги Д. Донцова виключили його з числа співробітників
київського марксистського місячника «Дзвін», тим самим постаB
вивши його поза УСДРП, чиє керівництво (як і решта вітчизняних
політиків) продовжувало дотримуватися (принаймні офіційно)
драгоманівського підходу, що пов’язував перспективу державноB
політичного самовизначення українців із демократизацією й деB
централізацією Росії.
Об’єктивний зміст українського питання... 43
В останні мирні місяці перед вибухом Першої світової війни
Д. Донцов ще раз звернувся до українського питання в контексті
процесів національного відродження «недержавних» народів
ЦСЄ та Балкан. Хоча публіцист торкнувся лише одного аспекту
проблеми — негативного ставлення К. Маркса, Ф. Енгельса
й Ф. Лассаля до визвольних рухів чехів, словаків, хорватів і «ру(
тенів», висновки Д. Донцова мали універсальний характер. ПоB
яснивши лояльність хорватів і західних українців до віденського
уряду під час Революції 1848
–
1849 рр. їхнім страхом «перед наB
ціональною смертю, перед політичним і соціяльним гнетом, страB
хом бути зданим на ласку своїх відвічних ворогів» — угорців
і поляків, автор рішуче заперечував можливість застосування
критеріїв середини ХІХ ст. до аналізу суспільної дійсності поB
чатку ХХ ст. «Повторяти безкритично в ХХ віці те, що писали
і говорили Маркс і Енгельс в національній справі в ХІХBму віці, —
наголошував Д. Донцов, — це значить ігнорувати цілу історію
Східної Європи за другу половину ХІХ в., — це значить приниB
жувати себе до ролі ученого папуги»
57
.
Оперуючи марксистською методологією, публіцист доводив,
що український національноBвизвольний рух перш за все заслуB
говує на підтримку кожним послідовним демократом, оскільки
відповідає інтересам прогресивного розвитку всього людства (мав
сприяти утвердженню капіталістичного способу виробництва
й торжеству представницької демократії), революційний за хаB
рактером (бо змагається до радикальної зміни наявних реакційB
них напівфеодальних політичних відносин) і прямує в руслі принB
ципів європейської демократії (бо лише він у змозі паралізувати
панславізм — знаряддя агресивної зовнішньої політики Росії)
58
.
Тим часом задимів і сипонув іскрами «пороховий льох» ЄвB
ропи — Балканський півострів, де миттєво сформувався військовоB
політичний антитурецький блок у складі донедавна ворожих БолB
гарії, Сербії, Греції й Чорногорії. Скориставшись поразкою
Османської імперії у сутичці з Італією за Лівію, союзники оголоB
сили 17 жовтня 1912 р. війну Стамбулові й протягом місяця захоB
пили всі його європейські володіння. На Лондонській мирній конB
ференції АвстроBУгорщина й Німеччина підтримали Османську
імперію в надії урізати здобутки країн Балканського союзу, ВіB
день навіть здійснив часткову мобілізацію й зосередив війська
44 Розділ 1
на сербському та російському кордонах. Відчуваючи неготовність
до великого конфлікту, Росія наполягла на виведенні сербської
армії з Албанії, до того ж невдовзі переможці пересварилися,
й у ніч на 30 червня 1913 р. підбурювана Німеччиною й АвстроB
Угорщиною Болгарія напала на Сербію й Грецію. Друга БалканB
ська війна закінчилася через місяць поразкою Софії й втратою
нею попередньо визволених територій у Македонії й Східній
Фракії та остаточним переходом Болгарії на бік австроBнімецькоB
го блоку; Румунія, Сербія й Греція зблизилися з Антантою.
За таких обставин людський і економічний потенціал Східної
Галичини, з якої Німеччина імпортувала набагато більше нафти,
ніж із Росії, й де 13 із 78Bми акціонерних товариств контроB
лювалися берлінськими банками
59
, набував першорядної ваги.
Усвідомлюючи роль українського руху в регіоні, де місцева поB
літична влада належала вороже налаштованим до Берліна поB
лякам, МЗС Німеччини встановив офіційні контакти з УкраїнB
ським клубом австрійського парламенту. Вже в травні 1912 р.
німецький посол у Відні обговорив із його членами питання ствоB
рення українського університету у Львові та проведення виборB
чої реформи
60
.
А колишній віденський посол у Петербурзі, щойно призначеB
ний міністром закордонних справ Дунайської монархії, — барон
Леопольд Берхтольд (1863
–
1942) заявив невдовзі, що «не можна
гнобити чотири мільйони австрійських рутенів лише тому, що
Росія вважає за необхідне»
61
. З початком 1Bї Балканської війни,
в якій Сербія за політичної підтримки Росії прагнула здобути
вихід до Адріатики, Габсбурги відважилися на демонстративні
кроки назустріч українцям: 8 листопада 1912 р. на засіданні
комісії із закордонних справ австрійської «делегації» рейхсрату
Франц Йосиф І заявив, що в Росії переслідують українців за їхні
«уявні симпатії до Австрії»
62
.
Наприкінці того ж місяця Є. Олесницький передав Л. БерхB
тольду меморандум Українського клубу, де наголошувалося, що
створення українського університету й проведення виборчої реB
форми в Галичині, яка мала врівноважити етнічне представницB
тво в ландтагові, є найкращим засобом забезпечити лояльність
українського населення імперії в разі війни з Росією
63
. УкраїнB
ський депутат також дав зрозуміти міністрові, що в разі появи
Об’єктивний зміст українського питання... 45
якнайменшої підозри в українців, ніби війна з Росією має за мету
поновлення Польського королівства, то «рутени рішуче повернуть
проти Австрії»
64
. Зміст цього меморандуму був доведений до відома
імператора митрополитом Андреєм Шептицьким, який доповів
Францу Йосифу І й про інше звернення — депутата рейхсрату від
УНДП Льонгина Цегельського (1875–1950). У ньому йшлося про
те, що майбутня європейська війна, напевне, відбуватиметься
на українській території Російської імперії (згідно воєнних
планів Відня, розроблених під тиском Берліна, 2/3 сил — ешеB
лон «А» — з лінії річок Сану й Дністра мав наступати в напрямB
ку на Проскурів, а ешелон «Б» (1/6 сил) з балканського напрямB
ку спрямовувався в Галичину), тому Австрії слід гарантувати
там релігійну й національну свободу спеціальним імператорB
ським маніфестом
65
.
Оскільки від голосів українських депутатів рейхсрату (31 член
нижньої палати з 516Bти) певною мірою залежало ухвалення ноB
вого закону про військовий обов’язок, австрійський уряд без згоB
ди Польського клубу (фракції) ініціював спеціальне послання
імператора: 29 листопада 1912 р. міністрBпрезидент фон Штюргк
вручив президії Української парламентської репрезентації ноB
вий проект «цісарського дорученняBлиста про університет»
66
.
А наступного дня Л. Берхтольд рекомендував главі уряду погоB
дитися з вимогами меморандуму Є. Олесницького, щоб заспокоїB
ти галицьких українців і забезпечити протидію русофільським
течіям. У відповідь «збори лідерів усіх українських партій ГалиB
чини у Львові 7 грудня 1912 р. проголосили, що... в разі збройного
конфлікту між Австро(Угорщиною й Росією одностайно і рі(
шуче стоятимуть на боці Австро(Угорщини проти Росії, най(
більшого ворога України»
67
.
Логічним наслідком цього рішення стала прискорена організаB
ція військової підготовки молоді в селах («Січі») й містах («Соко(
ли»). 15 грудня 1912 р. так звана «запорізька рада» «СоколаBБатьB
ка» у Львові постановила повсюдно створювати його осередки,
а Л. Цегельський очолив роботу з підготовки статутів для Україн
ського стрілецького товариства. Реанімована з ініціативи РУРП
«Січова ідея» виявилася настільки популярною, що напередодні
світової війни в Галичині Український січовий союз під керівницB
твом адвоката й депутата рейхсрату Кирила Трильовського
46 Розділ 1
(1864
–
1941) налічував 916 первинних організацій і близько 80 тис.
членів, а організації «Сокола» під проводом Івана Боберського
(1873
–
1947) становили загалом 305 «Січей».
Торкаючися ситуації в українстві на схід від Збруча, О. Гетш
у виданій 1913 р. книзі «Росія. Вступ на основі її історії з 1904 по
1912 рік» не без задоволення зазначив: «Малоруський рух... лише
зміцнів за роки боротьби», а «серед проблем нової Росії малорусьB
ка справа та політичний рух належать до дуже серйозних пиB
тань, оскільки саме там ґрунт буде найбільш сприятливим у разі,
якщо станеться якесь нове потрясіння». Австрійський консул
у Варшаві барон Леопольд фон Андріан, який невдовзі став проB
відним урядовим експертом з української проблематики, також
дійшов висновку, що український рух у Росії сягнув такого рівня,
що ставить офіційний Петербург у скрутне становище. Але водB
ночас зі знанням справи він застерігав Відень від надмірних споB
дівань на використання цього чинника, віднісши ідею українського
визвольного повстання в разі війни АвстроBУгорщини з Росією до
«царини фантазії».
Таким чином, із наближенням великої європейської військовоB
політичної кризи ставлення двох союзних напівабсолютистських
монархій — Гогенцоллернів і Габсбургів — до «українського
питання» в Російській імперії ставало щораз більш зацікавленим
і цілеспрямованим. Проте до початку бойових дій будьBяких конB
кретних політичних заходів щодо російського українства як БерB
лін, так і Відень не планували, формально дотримуючись офіційB
ної доктрини «єдиної й неподільної» імперії Романових, що не
містила й поняття «український народ».
Інша справа — українці Галичини й Буковини, чия позиція
багато важила в австрійськоBросійських відносинах з наближенB
ням «Великої війни». У меморандумі МЗС Дунайської монархії
від 2 квітня 1914 р. констатувалося: «Не буде перебільшенням ска(
зати, що результат тривалого суперництва Австро(Угорщи(
ни й Росії залежатиме від того, чи вдасться українській народ(
ності в Галичині створити власну національну культуру». Ще
в одному документі — «Значення української проблеми Галичини
для зовнішньої політики загалом» — згаданий консул фон АндB
ріан наполягав: «За значенням для нашої зовнішньої політики
та для долі монархії український народ посідає перше місце. Від
Об’єктивний зміст українського питання... 47
нашого ставлення до нього... найбільшим числом залежатиме
майбутній перебіг історії Австро(Угорщини»
68
.
Висловлюючи невдоволення невиконанням січневого 1914 р.
українськоBпольського «компромісу», дипломат наголошував на
негайній реалізації домовленостей у сфері освіти (на той час,
попри кваліфіковані власні наукові сили, українцям вдалося
забезпечити собі лише сім звичайних кафедр та три доцентури
у Львівському й три кафедри у Чернівецькому університетах;
за півстоліття крайової автономії Галичини українці ж добиB
лися відкриття шести державних і шести приватних гімназій,
одного ліцею й чотирьох вчительських семінарій, на Буковині
працювало ще дві українські й дві українськоBнімецькі гімнаB
зії та учительська семінарія) й пропонував призначити «україноB
філа» віцеBпрезидентом штатгальтерства. А в болючому питанні
створення українського університету фон Андріан пропонував
припинити практику гучних «самовбивчих» заяв, що надзвиB
чайно дратували Петербург, і швидко заснувати його, а також
Вищу сільськогосподарську школу, яка виконала б роль «приB
тягальної сили» для Наддніпрянщини в менш провокаційний
спосіб.
Хоча справа з відкриттям українського університету не проB
сувалася, «рутенам» через обструкцію в рейхсраті вдалося доB
битися виборчої реформи, що збільшувала їхнє представництво
в Галицькому сеймі до 62Bх депутатів із загального числа 228
(на заваді більшій квоті стояв високий майновий ценз і низька
податкова спроможність українського населення Галичини, що
в 1910 р. становило 39,9
% мешканців провінції, але сплачувало
лише 18
% прямого податку). Імператор затвердив виборчу реB
форму тільки в переддень війни — 8 липня 1914 р., тому очіB
куваного (й теоретично можливого на сеймових виборах 7 жовтB
ня — 6 листопада) позбавлення поляків монополії на владу в краї
не сталося.
48 Розділ 1
1.2. Центральні держави
й загострення українського питання
на початковому етапі «Великої війни»
Оскільки провідні німецькі експерти, які напередодні війни
консультували уряд Другого рейху з питань «східної політики»,
не вважали російське українство значною політичною силою поB
рівняно, наприклад, із поляками, перші політичні кроки Берліна
після вибуху липневої кризи 1914 р. стосувалися саме російської
Польщі: 31 липня кайзер Вільгельм ІІ і канцлер Теобальд БетB
манBГольвег (1856
–
1921) зробили заяви про необхідність відновB
лення Польської держави. Але стрімкий розвиток подій на початB
ку серпня 1914 р., що призвів до вступу у війну проти Німеччини
й АвстроBУгорщини (Центральних держав) не лише Росії та
Франції, а й Великої Британії з її колосальною й невичерпною
за ресурсами світовою колоніальною імперією, змусив Берлін
і Відень звернути особливу увагу на український національноB
визвольний рух.
У підготовленому 11 серпня 1914 р. посланні канцлера БетB
манBГольвега німецькому послу у Відні вже зазначалося, що
«зреволюціонування не лише Польщі, а й України є для нас
дуже важливим як засіб боротьби з Росією»
69
. Ця ідея органічно
поєднувалася зі створенням низки буферних держав із нероB
сійських етносів у західних губерніях імперії Романових, що меB
жували з Німеччиною чи АвстроBУгорщиною. А вже 2 вересня
того ж року експерт з польського питання й колишній німецький
консул у Варшаві барон фон Рехенберг передав начальникові
імперської канцелярії меморандум, головною ідеєю якого була
підтримка української державницької традиції в інтересах
німецької воєнної стратегії. Цей програмовий документ на 20Bти
сторінках містив докладний огляд історії України, де згадувалися
й Козацька держава XVII–XVIII ст., й демократичний громадівB
ський рух ХІХ ст., й антиукраїнська національна політика царату.
Унаслідок останньої, наголошував дипломат, національне й
культурноBдуховне життя українців сконцентрувалося в Східній
Галичині, а те, що вони відразливо ставилися до міцної злуки
з Росією чи Польщею, оскільки не бажали потрапити під гніт роB
сійських і польських поміщиків, автор меморандуму вважав за
Об’єктивний зміст українського питання... 49
сприятливу для Німеччини обставину. Стосовно ж можливої форB
ми правління в Україні, фон Рехенберг віддавав перевагу монархії,
але цілком слушно стверджував, що визначення персони монарха
вимагало б вирішення складних питань: якщо б ним став представB
ник Гогенцоллернів чи Габсбургів, могла виникнути підозра у зовB
нішньому втручанні, тому оптимальним варіантом бачилася ресB
публіка з козацькими традиціями. Водночас німецький дипломат
вважав сумнівним утвердження в Україні стабільного режиму
з огляду на значне поширення там радикальноBсоціалістичних та
інших революційних ідей, а також відданість царській владі роB
сійських та русифікованих чиновників і офіцерства.
Створення незалежної України, на думку фон Рехенберга, безB
перечно ліквідувало б російську загрозу для Центральних держав,
але для організації національного повстання в південноBзахідних
губерніях імперії Романових не було належних умов. Тому в меB
морандумі великого значення надавалося «українському П’ємон(
ту»: «Привнести в російську Україну повстанський рух можливо
лише з Галичини». Саме австрійський уряд мав узяти на себе місію
ведення друкованої пропаганди серед російських українців на коB
ристь відновлення давньої козацької держави, з метою викриття
злочинів царату й організації селянської боротьби проти великоB
російських поміщиків. Це підготувало б ґрунт для введення регуB
лярних німецькоBавстрійських військ у Наддніпрянщину. ЗабігаB
ючи наперед, скажемо, що в подальшому українська політика
Берліна розвивалася, в цілому, відповідно до пропозицій, сформуB
льованих фон Рехенбергом.
Офіційний Відень, як і Берлін, з початком війни не скупився
на привабливі обіцянки як у польському, так і в українському пиB
таннях. Імператор Франц Йосиф І, який був не проти додати до
монархії польську корону, у серпневому зверненні пообіцяв підB
даним «повну свободу на основі загального, рівного, безпосередB
нього і таємного виборчого права, а також законослухняну місцеву
владу». Благословивши підлеглих на боротьбу за свободу і щасB
ливе життя, цісар, по суті, нічого нового не сказав, адже все запроB
поноване ним і українці, і поляки, згідно з довоєнним законодавB
ством, уже мали.
А міністр закордонних справ — «українофіл» Л. Берхтольд
12 серпня 1914 р. у листі до посла в Берліні Готфріда принца
50 Розділ 1
ГогенлоеBШиллінгфюрста навіть стверджував, що «у випадку
об’єднання Західної Галичини з Польським Королівством,
Східна Галичина зі Львовом буде відокремлена та творитиме
разом з Буковиною українську провінцію»
70
. Того ж дня австрійB
ський міністрBпрезидент фон Штюргк (за свідченням К. ЛевиB
цького, «він був другим державним прем’єром, що розумів житB
тя, відносини і змагання нашого народу в Австрії»
71
) заявив
представникам української й польської парламентських репреB
зентацій, що після перемоги над Росією Галичина буде розділеB
на й польськоBукраїнська боротьба в межах Дунайської монархії
втратить свій сенс
72
.
У Відні добре усвідомлювали, що від позиції українського наB
селення імперії (в її австрійській частині в 1910 р. українці стаB
новили 12,58
% людності
73
) залежав її успіх на Східному фронті
й, певною мірою, майбутня доля. Тому урядові експерти, нарешті,
гарячково кинулися виробляти оптимальний варіант створення
української національноBтериторіальної автономії. Вже наступB
ного дня після оголошення Німеччиною 1 серпня 1914 р. війни РоB
сійській імперії (Франц Йосиф І зробить це лише 6 серпня) у Львові
з ініціативи австрійського уряду почалися консультації консула
Емануеля Урбаса, що відповідав за український напрямок у МЗС,
із лідерами українського руху, зокрема, М. Меленевським і його
однодумцем — колишнім рупівцем та спілчанином Олександром
СкорописомBЙолтуховським (1880–1950).
Предметом цих переговорів було визначено статус губерній
ПівденноBЗахідного краю Російської імперії (Київської, ВолинB
ської й Подільської) в разі їхньої окупації австрійськими військаB
ми. Вже 6 серпня 1914 р. Е. Урбас писав керівникові кабінету МЗС
графу А. Гойошу, що, незважаючи на те, як розв’яжеться «польB
ське питання» в разі перемоги у війні, російська влада буде лише
відштовхнута, але не підірвуться її основи. На думку консула,
АвстроBУгорщина повинна була створити вільну Україну й відноB
вити в ній давні національні почуття у справжньому католицьB
кому дусі Брестської унії. «Такий план — Україна аж до Дону, —
писав Е. Урбас, — може здаватися у Відні фантастичним, однак
про це можна говорити з окремими людьми як про цілком реальну
річ. Все, що я тут побачив у воєнному виступі (йдеться про набір
до легіону Українських січових стрільців. — Авт.), надає великої