Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Між радянською й нерадянською Росією 401
Таким чином, Українська Держава отримувала стратегічно%
го й потужного військово%політичного союзника на випадок аг%
ресії з боку більшовицької Росії, імовірність якої видавалася
дедалі реальнішою з наближенням до неминучої поразки Цен%
тральних держав. Всевелике Військо Донське здобувало чимало
конкретних тактичних вигод, а головне — перше (й останнє) юриB
дичне визнання з боку повноцінного суб’єкта міжнародних відноB
син, яким уже була Україна, та можливість отримати від неї фіB
нансовоBматеріальну допомогу для спорядження армії. Обидві
сторони діставали змогу налагодити повноцінні та взаємовигідні
торговельноBекономічні відносини, що в перспективі мало не менB
ше значення, ніж військовоBполітичні аспекти договору.
Реакція української громадськості на угоду з Доном була поB
ляризованою з політичного погляду й визначалася ставленням
до гетьманату, як форми національної державності, розвівши
по різні боки навіть тих, хто перебував в одному таборі за доби
Центральної Ради. СоціалістBфедераліст і перший глава зовнішB
ньополітичного відомства УНР, а на той час посол Української
Держави у Болгарії, О. Шульгин у листі до Д. Дорошенка вваB
жав, що «комбінація з Доном не погана». «Я з Вами цілком поB
годжуюся, — наголошував він. — Краще мати доброго сусіда,
ніж лишній шматок землі»
864
.
З іншого боку, центральний орган опозиційної гетьманату
УСДРП — «Робітнича газета» стверджувала: «Невідомо, в яких
цілях наш уряд визнав Донську державу і вступив з нею у взаєB
мовідносини. Ще можна було б зрозуміти цей крок, коли б він
давав якісь вигоди українській державі в її теперішньому вигляді.
Однак і цього немає… Донські реакціонери прагнуть до нової реB
ставрації дореволюційного становища, цебBто і до поневолення
України»
865
. А Український національний союз звинуватив гетьB
мана в тому, що «безправність українського населення на ДонB
щині являється закріпленою міжнароднім актом»
866
, хоча зміст
«Попередньої угоди» від 7 серпня 1918 р. не дає підстав для такоB
го висновку.
Підписання українськоBдонського договору негайно ж було
закріплене офіційним обміном дипломатичними представництваB
ми між Києвом і Новочеркаськом. Уже 10 серпня 1918 р. П. КрасB
нов підписав вірчу грамоту О. Черячукіну як «Отаману Зимової
402 Розділ 7
станиці (повноважному посланнику) Всевеликого Війська Дон(
ського на Україні». П. Краснов прохав П. Скоропадського «всьому
тому, що генералBмайор Черячукін буде говорити… вірити, як, ніби
це говорив я сам, і надавати йому всілякі привілеї, котрі держава
Україна надає представникам інших країн»
867
. Резиденція О. ЧеB
рячукіна знаходилася по вулиці Трьохсвятительській, 9.
Донський посол особисто імпонував українському гетьманові,
про що П. Скоропадський відверто зізнався у своїх спогадах: «ГеB
нерал Черячукін дуже спокійна, розумна і доброзичлива людиB
на... Я постійно з ним зустрічався і досьогодні не змінив враженB
ня, котре склалося у мене про нього, що кращого представника
від Дону нам не потрібно було»
868
. 28 вересня О. Черячукін у ГетьB
манському палаці вручив П. Скоропадському свою грамоту й від
імені донського уряду та війська висловив українським керівниB
кам вдячність за те, що вони «сміливо, не лякаючись можливих
ударів, не боячись політичних ускладнень… першими визнали
Дон достойним вийти на арену самостійної державности,.. подаB
ли матеріальну поміч,.. сприяли урегулюванню й утворенню тих
обіцяючих скоріший мир добросусідських та нормальних відноB
син з німцями, які встановились тепер»
869
.
Тимчасовим Надзвичайним представником Української ДерB
жави на Дону 2 вересня 1918 р. було призначено урядовця вищоB
го рангу і відомого громадськоBполітичного діяча, члена Ради МЗС
М. Славинського, а консульським агентом І розряду в НовочерB
каську з 16 серпня став Володимир Мищенко
870
. Український поB
сол по прибутті до Новочеркаська виступив перед Військовим
кругом і наголосив, читаючи гетьманську грамоту, на тому, що
коли «промине тяжке лихоліття і настануть ясні дні», «тихий Дон
зіллється з Україною, що навіки зміцнить між ними братерські
почуття й єднання в боротьбі з ворогом».
Можливо, таким чином П. Скоропадський натякав на інтегруB
вальну роль України на постросійському просторі, хоча в НовоB
черкаську ці слова могли витлумачити як згоду Києва на участь
у відбудові «єдиної й неділимої». Не виключено й те, що в гетьмаB
на окреслилися далекосяжні плани стосовно проголошеного наB
прикінці серпня 1918 р. у Новочеркаську Доно%Кавказького со%
юзу за участю Всевеликого Війська Донського, Кубанського,
Астраханського і Терського козачих військ та «Союзу горців
Між радянською й нерадянською Росією 403
Північного Кавказу». Це федеративне об’єднання мала очолюваB
ти Верховна рада з отаманів військ, а серед призначених нею
міністрів передбачався й міністр у справах іноземних зносин.
Показово, що А. Денікін украй негативно поставився до створенB
ня «ДоноBКавказького союзу», вбачаючи в ньому вияв прагнення
до «подальшого розчленування Росії»
871
.
Зате один із організаторів СВУ й колишній секретар ЦК
УСДРП А. Жук ще в травні 1918 р. опублікував у тижневику
«Deutsche Politik» статтю з промовистою назвою — «В які дерB
жавні зв’язки повинна входити Україна», де аргументовано обB
ґрунтував важливість північнокавказького регіону в зовнішньоB
політичній стратегії держави. Не ставлячи під сумнів здатність
України (з огляду на її територію, людські й природні ресурси)
до самостійного державного життя, автор публікації наголошуB
вав на потребі пошуку зовнішньоекономічних ринків. Але, на його
думку, цю проблему вона не могла вирішити ані у зв’язку з ПольB
щею, ані в союзі з Литвою, оскільки ці відроджені держави тяB
жіють до Північного моря, в чому Україна не має зацікавленості
й увійшла б у конфлікт із багатьма країнами регіону.
Тому, оскільки віроломство й тяжкий національний гніт МосB
кви ще надто довго зберігатиметься в пам’яті українського наB
роду, Київ мусить звернути свою увагу на Схід, де саме й форB
мувалася федерація нових державних утворень Дону, Кубані й
Тереку. Через тісні політичні контакти з ними Україна мала б
вийти до Каспію, Туркестану й Західного Сибіру, де мешкало
кілька мільйонів переселенців із Наддніпрянщини. Такий зв’яB
зок відітнув би Москву від Кавказу й забезпечив би сприятB
ливі умови для опанування місцевими чорноморськими порB
тами та встановлення тісних відносин із причорноморськими
державами
872
.
Тим часом офіційне визнання Києвом Всевеликого Війська
Донського та встановлення з ним дипломатичних відносин від%
разу ж було зручно використане українською делегацією на
мирних переговорах із радянською Росією. Адже делегація
Х. Раковського — Д. Мануїльського наполягала на проведенні
українськоBросійського кордону таким чином, що «одрізувалося б
до Росії углю 65
% і весь антрацит». Крім того, частина ВовB
чанського повіту та Старобільський повіт Харківської губернії,
404 Розділ 7
Слов’яносербський повіт і східні волості Бахмутського повіту КаB
теринославської — мали відійти до РСФРР, «тільки Донецькі каB
меннугольні басейни, — як доповідав голова української делегації
С. Шелухин Раді міністрів 31 липня 1918 р., — звиш 20
000 кв.
верст з українською людністю. Сею межею вона (російська делеB
гація. — Авт.) одрізала од України каменоугольні копі і метаB
лургійні заводи, що мають руду з Катеринославщини, і тим розB
різала національний і економічний організм України»
873
.
Тому опозиційний Український національний союз, не волоB
діючи повною інформацією про перебіг українськоBросійських
переговорів, глибоко помилявся, стверджуючи в резолюції від
30 серпня, ніби «умови про кордон, прийняті цією попередньою
згодою (з Доном. — Авт.), менш сприятливі, ніж ті умови, які були
виставлені російським урядом»
874
. Апетити Кремля помітно пеB
ревершували найоптимістичніші сподівання П. Краснова, від
яких він, до того ж, швидко відмовився.
15 серпня 1918 р. С. Шелухин виступив на спільному засіданні
політичної комісії мирних українськоBросійських переговорів із
заявою про визнання «Республіки Всевеликого Війська Донського
за суверенну державу» та підписання з нею, «як з суб’єктом
міжнародного права, договору про обопільні державні межі».
Тому українська сторона запропонувала делегації РСФРР вести
перемовини про кордони лише від Вигоновського озера до НовоB
хоперська, де починався кордон із Всевеликим Військом ДонB
ським
875
. 24 серпня ця декларація була продубльована на пленарB
ному засіданні українськоBросійських переговорів.
Як наслідок на зібранні спалахнула гостра дискусія, Х. РаковB
ський наполягав, що влада П. Краснова «виявилася не результаB
том боротьби, а певних військових обставин, і аж ніяк не резульB
татом виразу організованого свідомого волевиявлення самого
Донського населення». При цьому він явно ігнорував загальновіB
домий факт, що сама РСФРР виникла внаслідок державного пеB
ревороту й встановлення диктатури більшовицької партії, а не
вільного волевиявлення населення Росії на Установчих зборах.
Більшовицька делегація звинувачувала українську сторону
в порушенні норм міжнародного права і міжнародних договоB
рів, оскільки Київ раніше Військового круга Дону, який мав зібраB
тися лише 28 серпня, заздалегідь визнав владу П. Краснова
Між радянською й нерадянською Росією 405
й відокремлення Новочеркаська від Москви. Х. Раковський і Д. МаB
нуїльський розцінили підготовку й підписання українськоBдонB
ського договору як втручання гетьманату у внутрішні справи
РСФРР, закидаючи Україні, що вона не мала права визначати
міжнародний статус окремих частин Росії
876
.
Зрештою, укладення українськоBдонської угоди було зручB
но використане Х. Раковським для того, щоб завести переговорB
ний процес у глухий кут. 31 серпня С. Шелухин повідомив Раду
міністрів, що глава російської делегації «висловив свою згоду на
продовження праці лише в комісії по товарообміну, позаяк ця
комісія утворена для переведення договору про перемир’я від
12 червня с. р., що ж торкається комісій політичної та фінансовоB
розрахункової, то праця їх зостається припиненою до вирішенB
ня принципового питання про визнання Донської Республіки»
877
.
А 10 вересня 1918 р. Х. Раковський оприлюднив декларацію,
в якій наголошувалося, що «визнання Україною так званої
Донської Республіки і її відмова встановити у погодженні з російB
ською мирною делегацією свій південноBсхідний кордон... є прагB
ненням перегляду БрестBЛитовського договору, укладеного між
Росією й центральними державами». Аргументуючи свою поB
зицію, керівник більшовицької делегації відкинув можливість
застосування принципу самовизначення щодо Області Війська
Донського, на який часто посилалася українська делегація, оскільB
ки «Донська Республіка дивиться на своє самостійне державне
існування не як на самоціль, а як на тимчасовий засіб для ствоB
рення єдиної неділимої Російської монархії з уключенням до неї
й України»
878
.
Останнє зауваження було вкрай болючим для української
сторони, заперечити чи спростувати його було майже неможB
ливо. Але звинувачення в порушенні Брестського мирного догоB
вору делегація С. Шелухина вважала безпідставними, оскільки
зазначена угода не містила гарантій непорушності й цілісності
тієї території колишньої Російської імперії, що перебувала під більB
шовицькою владою. Та й сама російська делегація у декларації
від 25 травня чітко зазначила, що під юрисдикцією Раднаркому
РСФРР перебувають лише ті регіони, на яких діє влада робітB
ничоBселянських рад
879
. Логічно, з відокремленням від більшовиB
цької Росії Області Війська Донського як самостійного державного
406 Розділ 7
утворення радянська влада на її території скасовувалась, і підB
став для продовження переговорів України з РСФРР про кордоB
ни в Донській області не було.
Гострі дебати на українськоBросійських переговорах навколо
державноBправового статусу Дону жодним чином не відбилися
на розвиткові повномасштабних відносин між Києвом і НовочерB
каськом. Вони спиралися на низку докладно розроблених двостоB
ронніх угод: «Тимчасову угоду про експлуатацію частини ЗапоріB
зької залізниці, яка є в межах бувшої Области Війська Донського»
від 31 серпня 1918 р.; «Тимчасову угоду про перевіз у простому
сполученні пасажирів, вугілля та грузів між залізницями ВсевеB
ликого Війська Донського й Українською Державою» від 2
–
5 веB
ресня 1918 р.; «Тимчасову угоду про передачу рухомого складу
між залізницями Всевеликого Війська Донського й Української
Держави» від 7 вересня 1918 р.; «Умову між правительствами
Української Держави та Всевеликого Війська Донського відносB
но поштовоBтелеграфних зносин» від 18 жовтня 1918 р.
Найважливішою з економічних угод був «Договір про спільне
регулювання питань, дотикаючих Донецького басейну», підписаB
ний у Києві 18 вересня 1918 р. директором Департаменту торгівлі
й мореплавання Всевеликого Війська Донського Юрієм Зіловим,
директором Експлуатаційного департаменту Іваном ВознесенB
ським, товаришем міністра торгу і промисловості Української ДерB
жави В. Ауербахом і товаришем міністра шляхів сполучення АндB
рієм Лукашевичем.
Сторони домовилися створити на паритетних засадах постійну
ДоноBУкраїнську комісію у справах донецького палива з місцем
перебування у Харкові. Вона мала «розглядати у цілях погодженB
ня загальні питання, що стосуються видобутку, розподілу,
торгівлі, споживання й перевезення донецького мінерального
палива» (ст. І). Уряд Всевеликого Війська Донського брав на себе
зобов’язання забезпечувати Донбас продовольством і мастильB
ними матеріалами, а Україна — лісовими й вибуховими матеріаB
лами та металічними виробами (ст. ІV)
880
.
Наприкінці жовтня 1918 р. донський уряд призначив постійниB
ми членами комісії гірських інженерів Павла Нікішина, ВолодиB
мира Саковича та Павла Шелякіна і надзвичайними — інженерів
Венедикта Жолковського й Леоніда Семянікова та директора
Між радянською й нерадянською Росією 407
Експлуатаційного департаменту І. Вознесенського. З українськоB
го боку на засіданні Ради міністрів 5 листопада постійними члеB
нами комісії були затверджені член Ради Міністерства торгу
і промисловості Віктор Гаєвський, інспектор експлуатації залізB
ниць Микола Дьяков та товариш міністра фінансів Борис МатуB
севич, а надзвичайними — член Ради Міністерства торгу і проB
мисловості Олексій Мономахов, директор Департаменту палива
та металу Ростислав Ранов і товариш міністра шляхів А. ЛукаB
шевич
881
. Набагато вищий рівень українського представництва
у змішаній комісії, безперечно, свідчив про наміри Києва визнаB
чальним чином впливати на економічне використання природB
них багатств Донбасу в інтересах Української Держави.
Зі свого боку, Новочеркаськ у боротьбі з більшовицькою РоB
сією активно використовував економічний потенціал Української
Держави для зміцнення боєздатності Всевеликого Війська ДонB
ського. Наприклад, 5 жовтня 1918 р. А. Богаєвський звернувся до
Д. Дорошенка з проханням посприяти негайній відправці «на доB
помогу Дону» 150 верст рельсів із відповідною кількістю кріплень,
50 стрілок, 200 вагонів і 15 потягів для колії у 750 мм. Ці засоби
мали бути використані для забезпечення транспортування коB
зачих військ у північних округах Дону
882
.
Проте відносини між Українською Державою і Доном аж ніяк
не можна назвати безпроблемними, особливо там, де йшлося про
становище українського населення на Дону та митну політику.
16 жовтня 1918 р. консульський агент В. Мищенко доповідав
Д. Дорошенку, що у Всевеликому Війську Донському «становиB
ще українців дуже скрутно». За володіння виданими консулом
посвідченнями громадян Української Держави місцевих укB
раїнців «ледве не порозстрілювали». Справа дійшла до того, що
почастішали випадки виселення українців з Донщини «по однім
тільки наклепам, що вони большовики», майно виселених конB
фіскується. У Ростовській поштовоBтелеграфній конторі зібраB
лося 1,5 млн карб., переведених з України фізичним і юридичB
ним особам, «пошта розсилає повістки, але грошей не віддає». Всі
представлення В. Мищенка донському урядові у цих справах зоB
ставалися без відповіді
883
.
Треба зазначити, що швидке зближення Києва і Новочеркаська
не викликало особливого захоплення у середовищі українських
408 Розділ 7
державних службовців середньої й нижчої ланки, які небезпідB
ставно побоювалися, що, зрештою, Дон буде використаний ДоброB
вольчою армією А. Денікіна як плацдарм для відбудови «єдиної
й неділимої» Росії. Так, 18 жовтня 1918 р. на адресу відразу чотиB
рьох міністерств — шляхів, військового, внутрішніх і закордонних
справ — з Луганська надійшла вкрай роздратована телеграма
«поза всякою чергою» від кордонного комісара міністерства шляхів
М. Свергуна. У ній говорилося, що 6 жовтня керуючий залогою доB
гляду ділянки Луганськ
–
Вергунки не пропустив на Дон 26 вагонів
з майном Катеринославського авіаційного парку. Причому кордонB
ний комісар стверджував, що на вивіз цього майна з України «не
було представлення і ніяких прав від українського уряду».
Але за два дні ешелон «був силою вивезений на Дон». РозлюB
чений цим інцидентом М. Свергун запитував у високого київB
ського начальства вказівок і вимагав «підкреслення авторите(
та української влади перед представниками Дона, аби останні
знали, що вони на Україні, а не на Дону, що я і мої співробітни(
ки існуєм на залогах не для того, щоб нам всякий доброволець
Дона наносив образи, а задля того, щоб нам турбуватися за доб(
робут Української Держави»
884
. Департамент чужоземних зноB
син МЗС надіслав відповідне представлення О. Черячукіну, але
відповіді на нього не отримав. Швидше за все постачання на Дон
авіаційного майна відбувалося в рамках реалізації «Додаткової
секретної угоди» до українськоBдонського договору.
Однак сумлінні й патріотично налаштовані українські митники
та прикордонники чинили перепони вивозу на Дон і суто «мирної»
продукції. Зокрема, 24 жовтня 1918 р. керуючий відділом торгівлі
й промисловості донського уряду В. Строганов звернувся до О. ЧеB
рячукіна з проханням увійти у зносини з МЗС Української ДерB
жави щодо «встановлення вільного пропуску через ст. ШтерівB
ка продовольчих вантажів, спрямованих на адресу заводських
підприємств і їхніх Продовольчих комітетів». Звертання донського
міністра було спричинене телеграмою Ради з’їзду гірськоB
промисловців Півдня Росії, у якій повідомлялося, що «чинами
Української митниці при станції Штерівка затримуються вагоB
ни взуття, хліба, цукру й фуражу, котрі йдуть на адресу БоковоB
Хрустальського Продовольчого комітету для потреб гірськороB
бітників цього району»
885
.
Між радянською й нерадянською Росією 409
О. Черячукін у відповідному поданні на ім’я міністра закордонB
них справ України додав від себе, що «це вже не поодинокий виB
падок даремного затримання прикордонною сторожею товарів,
які йдуть на територію Всевеликого Війська Донського». Тому поB
вноважний посланник прохав міністра віддати розпорядження
«прикордонній сторожі Української Держави не чинити переB
шкод товарообміну, котрий і так туго налагоджується, не дивляB
чись на побажання дружніх Урядів України і Дону»
886
.
А 13 листопада 1918 р., тобто ще до початку антигетьманського
повстання, О. Черячукін змушений був звернутися до українського
МЗС з проханням дозволу особисто увійти у зносини «з ОтамаB
ном Вербицьким, комендантом м. Єлизаветграда і головою союзу
робітників м. Єлизаветграда і пред’явити їм вимогу, як Отаман
Зимової Станиці Всевеликого Війська Донського (повноважний
посланник), щоб вантажі, призначені Дону, негайно були відправB
лені за призначенням». Департамент чужоземних зносин надіB
слав відповідну телеграму до Єлизаветграда і не заперечував
проти безпосередніх контактів донського посла з єлизаветградB
ським комендантом
887
.
Тим часом неминуча військова поразка Німеччини (Болга%
рія і Туреччина протягом вересня
–
жовтня 1918 р. уже вийшли
з війни, Австро%Угорщина розпадалася прямо на очах), непо%
ступливість Антанти в питанні визнання Української Держави
й підготовка політичної опозиції до скликання Національно%
го конгресу, що мав усунути гетьмана від влади, підштовхува%
ли П. Скоропадського до тіснішого зближення з Доном і через
нього — з білим рухом, навіть ціною проголошення федерації
з майбутньою небільшовицькою Росією.
Пояснюючи різку зміну своєї офіційної позиції в українськоB
му питанні, П. Скоропадський писав у спогадах: «Я ж усвідомB
лював, що для того, аби Україна мала право на існування, щоб
вона мала дійсно світове значення, недостатньо було старатися
захищатися у своїх кордонах, а всяке прагнення ширшої політиB
ки вважати ледве не зрадою України. Українці були проти допоB
моги Дону, проти ідеї витіснення більшовиків із Великоросії, коли
єдине, що могло дійсно зацікавити всі країни EntenteBи в ідеї
України, саме була б боротьба з Радянською Росією далеко за меB
жами України. Тільки це й могло в очах світу і в очах великоросів
410 Розділ 7
примирити їх із новою народжуючоюся українською державB
ністю»
888
. Можна погоджуватися з таким підходом до проблем
державотворення чи засуджувати його, але він мав певні підстаB
ви для існування.
З огляду на ускладнення міжнародного становища Української
Держави й швидке наближення військових дій 1 листопада 1918 р.
Рада міністрів ухвалила постанову про відкриття у НовочеркаB
ську посольства 2Bго розряду на чолі з міністромBрезидентом геB
нералBмайором Костянтином Середіним, гетьман затвердив її чеB
рез п’ять днів. До складу посольства було призначено Романа
Сурина (секретар), Степана Кузика (перекладач), а також позаB
штатних урядовців — Миколу Мандрику і сотників Василя ПоB
люшкіна та Володимира Попова
889
. На утримання посольства до
кінця 1918 р. уряд асигнував 27
333 карб. 32 коп. Показово, що
донський посол в Україні тоді ж був підвищений у військовому
званні до генералBлейтенанта, яке мали сам Військовий отаман
П. Краснов і голова донського уряду А. Богаєвський.
А вже 3 листопада 1918 р. на невеличкій залізничній станції
Скороходово між Полтавою й Харковом П. Скоропадський таємB
но зустрівся з П. Красновим. «Ми вирішили, — згадував ексBгетьB
ман, — енергійно один одному допомагати в боротьбі з більшовиB
ками, Україна йшла на широку допомогу і грошима, і військовим
спорядженням»
890
. У вітальній промові донський отаман на радоB
щах необачно обмовився, що «тепер, коли в братній єдности сиB
димо ми з Вами за одним столом, гадається мені, що це початок
того великого, що Ви маєте довершити»
891
.
Роздрукована харківськими газетами з подання П. Краснова
його промова була сприйнята громадськістю як те, що П. СкороB
падський узяв на себе ініціативу у відродженні «єдиної й неділиB
мої» Росії. Оприлюднення ж 14 листопада «Грамоти Гетьмана
всієї України до всіх українських громадян і козаків України»
із твердженням, що Україні «першій належить виступити
в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною ме(
тою буде відновлення Великої Росії», остаточно позбавило
П. Скоропадського решток суспільної довіри й чималою мірою
забезпечило успіх антигетьманського повстання під проводом
Директорії. Жодне із сподівань гетьмана, пов’язаних із цим гоB
резвісним кроком, не виправдалося. «Через кілька днів після