Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Між радянською й нерадянською Росією 391
7.2. На шляху великодержавного партнерства
з Доном
Серед усіх новопосталих державних утворень на теренах коB
лишньої Російської імперії справді стратегічним партнером (у суB
часному розумінні цього терміна) для Києва за доби гетьманату
П. Скоропадського міг бути хіба що Дон. Це пояснювалося не лише
тим, що з геополітичного погляду Дон зручно становив південноB
східний тил Української Держави в разі появи більш ніж імовірB
ної загрози для неї з північного сходу — з боку РСФРР. АнаB
логічно й у випадку відсічі небезпеки з півночі чи заходу Донський
регіон перетворювався на природну опору України, географічно
виступав єднальним ланцюгом між Українською Державою й не
менш важливою для неї Кубанню. А в разі успішної реалізації
ідеї створення Причорноморського союзу Донська держава була
б його логічним завершенням у Приазов’ї. Не меншої ваги у справі
порозуміння й зближення Української Держави та Дону набуB
вав внутрішньополітичний чинник — значна подібність суспільB
них засад авторитарних режимів «Гетьмана Всієї України» та
«Військового Отамана». П. Скоропадському, що планував відроB
дити в Україні козацький стан і зробити його опорою своєї влади,
безперечно, імпонував і, до певної міри, слугував за зразок стаB
новий устрій Всевеликого Війська Донського. Усунення від влаB
ди народницькоBсоціалістичної Центральної Ради з її претензіB
ями на роль взірцевої моделі представницької демократії на
постросійському просторі автоматично розчистило шлях до форB
мування українськоBдонського військовоBполітичного союзу.
Він почав складатися за вкрай драматичних обставин загостB
рення громадянської війни на Дону. Як відомо, більшовикам вдаB
лося досить зручно використати для боротьби проти О. Каледіна
демагогічно розпропагованих ними козаківBфронтовиків. Перед
лицем військових поразок і неминучого падіння РостоваBнаBДону
та Новочеркаська О. Каледін 29 січня 1918 р. склав із себе отаB
манські повноваження й застрелився. Через два місяці більшоB
вики стратили колишнього главу донського уряду, переконаного
прихильника демократизації донських порядків М. БогаєвськоB
го. Лише після цього, за умов розчарування козацьких мас більшоB
вицькою політикою та переходу новоствореної Донської армії
392 Розділ 7
в контрнаступ, «Круг порятунку Дону» 16 травня 1918 р. у звільнеB
ному від «червоних» Новочеркаську обрав Військовим отаманом
із широкими повноваженнями бойового генералBлейтенанта ПетB
ра Краснова (1869
–
1947), а головою донського уряду — старшого
брата М. Богаєвського — генералBмайора Африкана Богаєвського
(1872
–
1934). Саме відтоді Донське козаче військо офіційно стало
іменуватися «Всевеликим Військом Донським» (ВВД).
Оскільки на більшу частину Області Війська Донського, включB
но із Новочеркаськом, тимчасово із стратегічних міркувань увійB
шли німецькі війська, П. Краснов відразу ж по обранні ВійськоB
вим отаманом звернувся з листом до імператора Вільгельма ІІ.
У ньому він прохав Берлін визнати Дон «аж до визволення Росії
від більшовиків самостійною республікою», що керується власB
ними законами, і пропонував установити торговельні відносини
через Українську Державу
843
.
Другого листа П. Краснов адресував П. Скоропадському, де,
покликаючись на «вічну приязнь донських козаків з українцяB
ми», висловлював прикрість щодо безпідставних, на його думку,
претензій України на Таганрозький округ. Водночас Військовий
отаман, поBсолдатськи прямодушно, пропонував гетьманові тісну
співпрацю у справі відбудови «єдиної й неділимої Росії». Своїм
послом у Києві П. Краснов призначив генералBмайора ОлександB
ра Черячукіна (1872
–
1944), що й мав передати П. СкоропадськоB
му зазначеного листа.
Колишній командувач Західного фронту Війська Донського за
отаманства О. Каледіна — О. Черячукін був ознайомлений зі
змістом документа й виявив неабияку дипломатичну обачність та
політичне чуття. По прибутті до Києва 24 травня 1918 р. він швидB
ко зорієнтувався в ситуації й повідомив П. Краснова, що пропоB
зицію про спільну боротьбу за відродження «єдиної й неділимої»
доведеться з листа вилучити. Військовий отаман погодився й наB
томість доручив своєму послові домагатися від П. Скоропадського
офіційного визнання Дону самостійною державою. Таким чином,
у загальноросійських справах П. Краснов продовжував лінію О. КаB
ледіна на категоричне відмежування саме від червоної Москви
в розрахунку на те, що в майбутній небільшовицькій Росії Дону
пощастить зберегти територіальну автономію з огляду на його безB
перечні заслуги в боротьбі за відновлення державної єдності.
Між радянською й нерадянською Росією 393
Але потреба отримання з України для забезпечення Донської
армії військового майна вимагала від новочеркаської делегації
(її очолював генералBмайор Михайло Свєчин (1876
–
1969), крім
О. Черячукіна до складу делегації також входили промисловці
й представники залізничного відомства) швидкого просування пеB
реговорів. Офіційний Київ не заперечував, і, як зазначав Д. ДоB
рошенко, «ген. Черячукин досяг того, що за обопільною згодою
Гетьмана і німців Дону були відпущені значні запаси зброї, муB
ніції, набоїв, частиною в кредит, частиною за гроші»
844
.
Значно складніше пішли справи, коли сторони дійшли питанB
ня про офіційне визнання Українською Державою держави ВсеB
великого Війська Донського та пов’язаної із цим проблеми виB
значення кордону. Щоб уникнути гострих зіткнень сторін на
переговорах, П. Краснов удався до дипломатичних хитрощів, поB
рекомендувавши О. Черячукіну реанімувати минулорічну федеB
ралістську концепцію Центральної Ради. У директивах ВійськоB
вого отамана зазначалося, що «на місцеву федерацію з Україною
можна йти при умові повної автономії, свого отамана, свого
війська, своєї мови. Монетна система, шляхи, пошта можуть
бути спільні... Донське Військо служить тільки для оборони
свого краю і його не можна виводити по(за межі без особливої
згоди Великого Круга. Закони свої, але пристосовані до україн(
ських, вироблені на Раді спільно».
Але в обмін на такі спокусливі пропозиції П. Краснов вимагав
від Києва відмовитися від претензій на Таганрог та Ростов і переB
дати Дону Старобільський повіт Харківської губернії й Слов’яноB
сербський Катеринославської з Луганськом, де були зосереджені
кінні заводи й вироблялося військове спорядження. Зрозуміло, що
за такої постановки питання розмови щодо федеративного об’єдB
нання залишилися у сфері теоретичних міркувань
845
.
До витоків територіальної проблеми в українськоBдонських
відносинах ми докладніше звернемося нижче, але відразу ж слід
визнати безпідставними твердження окремих дослідників, нібиB
то за Брестською мирною угодою «до складу Української НародB
ної Республіки включалися Ростовський, Таганрозький і ШахB
тинський округи»
846
. Загальновідомо, що ст. ІІ договору визначала
лише західні й північноBзахідні кордони УНР з АвстроBУгорщиB
ною та майбутньою польською державою.
394 Розділ 7
Тим часом М. Свєчин, не добившись поступок від української
сторони в політичних справах, повернувся до Новочеркаська і вже
звідти 26 червня звернувся з листом до П. Скоропадського, який
свого часу був начальником 3Bї гвардійської кінної дивізії, де
М. Свєчин командував полком. У листі він докоряв своєму вчоB
рашньому командирові, що попри «приязний прийом», наданий
донській делегації у Києві, гетьманський уряд не лише не визнає
незалежності Дону, а й ігнорує його владні органи.
М. Свєчин звертав увагу гетьмана, що таке становище згубB
но відбивається на населенні спірних прикордонних районів, осB
кільки гальмує розвиток торговельних, залізничних, поштовоB
телеграфних та інших відносин між обома державами. Особливо
складне становище було в Таганрозькому окрузі, де з дозволу
німецького окупаційного командування в окремих населених
пунктах дислокувалися козацькі гарнізони. Але, як зазначав
М. Свєчин, українські урядові структури без погодження з НоB
вочеркаськом надсилають розпорядження в установи на териB
торії округа.
«Без Таганрозького округа, — наголошував М. Свєчин, —
Війську загрожує економічна смерть і тому відторгнення його від
Дону завдасть такого удару козакам, який навряд чи сприятиме
спокійному життю між двома сусідами»
847
. Тому донський генерал
радив гетьману «покласти кордон там, де він пролягає між адміB
ністративним поділом Катеринославської й Харківської губерній
з одного боку й Областю Війська Донського — з іншого». А щоб
розблокувати ситуацію з дипломатичним визнанням Києвом ВсеB
великого Війська Донського варто було б піти «на визнання ДонB
ського уряду як доконаного факту й вступити з ним в офіційні пеB
реговори та переписку». Водночас М. Свєчин у довірливій формі
поінформував П. Скоропадського про ініціативу П. Краснова щодо
поновлення ПівденноBСхідного Союзу «на твердих началах», що
«стане добрим східним союзником Української Держави»
848
.
Виходячи з докладності листа й важливості розглянутих у ньоB
му питань українськоBдонських відносин, можна зробити припуB
щення, що справжнім автором документа (чи натхненником) був
П. Краснов, якому з дипломатичного погляду було незручно зверB
татися до П. Скоропадського, не отримавши від нього відповіді на
попередні листи. Очевидно, що донський отаман ішов на поступки,
Між радянською й нерадянською Росією 395
відмовляючись від негайного офіційного визнання Всевеликого
Війська Донського Києвом та претензій на Луганськ і СтароB
більськ, але водночас закликаючи до компромісу й український
уряд.
Але П. Скоропадський, що особисто був переконаним прихильB
ником якнайтіснішого українськоBдонського союзу, мав зважати
на критичне, коли не вкрай негативне ставлення до такої перспекB
тиви широких кіл української громадськості. Пізніше, вже по зреB
ченні від гетьманства, він згадував: «Моє становище було украй
делікатним. У душі я погоджувався з тим, що провести кордон на
зразок БрестBЛитовського договору було вигідно, можливо, лише
німцям, котрі мали б замість сусідки Росії вічно бурхливий потік,
де їм можна буде фактично розпоряджатися, як їм заманеться...
Для нас же мати на фланзі розлючених козаків прямоBтаки було б
дико. Але українські кола, з котрими я говорив, і слухати нічого
не хотіли. Ростов їм потрібен, це буде зв’язок із Кубанню, котра
також населена українцями і тому буде належати Україні, і баB
гато ще інших доказів примушували їх бути в цьому питанні неB
примиренними»
849
.
Але не тільки радикальна (українські есери й соціалBдемоB
крати) та поміркована (Український національноBдержавний
союз) опозиція гетьманському режимові чинила спротив порозуB
мінню із Всевеликим Військом Донським. На нараді «у справі виB
рішення питання про можливість товарообміну між Українською
Державою і Донською областю», яка відбулася під головуванням
Д. Дорошенка 9 липня 1918 р., з’ясувалося, що в Раді міністрів таB
кож не всі були готові йти на поступки південноBсхідному сусіB
дові, навіть в ім’я вищих стратегічних інтересів.
Донські представники відразу ж спробували узяти ініціативу
до своїх рук, коли О. Черячукін пов’язав можливість налагодженB
ня повноцінних торговельних зносин із фактичним визнанням укB
раїнською стороною як кордону колишньої межі між КатериноB
славською губернією та Областю Війська Донського. А голова
РостовоBНахічеванського торговельноBпромислового комітету
Гольдін додав, що Дон украй потребує українського цукру, вивіз
якого був заборонений Києвом
850
.
Подібна безцеремонність гостей помітно обурила взагаліBто
урівноваженого та спокійного міністра торгу і промисловості,
396 Розділ 7
в минулому голову Одеського біржового комітету, С. Гутника. Він
пояснив, що цукор в Україні реалізується за картковою систеB
мою з огляду на його нестачу, і вказав, що Новочеркаськ, навпаB
ки, безпідставно заборонив експорт вугілля й металу, які в надB
лишку на Дону й не знаходять собі споживача. Таку політику
український міністр назвав «оголошенням економічної війни».
Що ж до українськоBдонського кордону, то, на думку С. ГутB
ника, він має політичний характер і «всякий час може бути переB
сунутий». Міністр натякав на добре відомий присутнім факт, що
саме начальник штабу німецьких військ генералBлейтенант ВільB
гельм Гренер (1868
–
1939) двома місяцями раніше звернувся до
П. Скоропадського з проханням «утриматися від зайняття українB
ськими військами Таганрога чи Ростова, щоб уникнути конфліктів
з козаками»
851
.
«Деякі продукти ми будемо закупати в тих місцевостях, —
з іронією зазначав донським представникам С. Гутник, — які ми
вважаємо за свої. На вивіз цих продуктів накладена 5
% оплата —
виходить, що ми будемо платити Вам за вивіз з нашої території».
Взагалі ж зазначена надбавка до вартості імпортованих з Дону
товарів «порушує принцип рівності на ринку споживачів і незаB
лежність економіки від політики»
852
.
Донські делегати не змогли суттєво заперечити чи спростуваB
ти позицію української сторони, тому погодилися з висновком,
сформульованим Д. Дорошенком. Він зводився до того, що «торг
мусить бути вільний, і заборони вивозу, рівно ж як і оплати вивоB
зу, які існують сей час, повинні бути знесені. Виняток... робиться
тільки для тих продуктів, для роспреділення яких встановлена
карткова система»
853
.
Як бачимо, навіть ті члени гетьманської Ради міністрів, яких
важко запідозрити в належності до «національно свідомих українB
ських діячів» (В. Винниченко у «Відродженні нації» навіть назвав
кадета С. Гутника «україножером»), у своїй роботі понад усе стаB
вили державні інтереси України, а не особисті політичні уподоB
бання чи вказівки «згори».
Жорстка позиція українського уряду під час зустрічі з донB
ськими представниками пояснювалася й тим, що НовочерB
каськ свідомо порушував нейтральний статус Таганрозького
округу, не виключено, що за потурання німецького окупаційного
Між радянською й нерадянською Росією 397
командування. За три дні до згаданої наради, 6 липня, на ім’я
голови Ради міністрів з Харкова надійшла телеграма від
«ОбB
ласного союзу Горнотруд». У ній зазначалося, що «у ЧистяковB
ський гірничий район Таганрозького округу виїхав козацький
загін під командою полк. Маньковського, що оголосив себе начальB
ником району. Побитий начальник робітничого відділу союзу. РозB
шукуються решта членів правління. Робітниче населення тероB
ризується. Видобуток вугілля, що налагоджувався зусиллями
союзу, гине»
854
. Повторювалася історія кінця 1917 р. з тією, правB
да, різницею, що на цей раз виправдати козацький терор відносB
но робітництва підривною діяльністю більшовиків було вже неB
можливо.
Тоді ж МЗС отримало «меморіал» від громадськості ТаганB
розького округу з обґрунтуванням доцільності його приєднання
до Української Держави. Автори документа нагадали урядовцям,
що Ростов і Таганрог з повітами були вилучені у 1883 р. зі складу
Катеринославської губернії й передані Області Війська Донського
з «легкої руки» імператора Олександра ІІІ, хоча Державна рада
тоді більшістю голосів відхилила відповідний законопроект війB
ськового міністра. Невизначеність державної належності регіоB
ну після приходу німецьких військ обернулася для населення
плачевними наслідками: порушенням фінансовоBгрошового обігу
й руйнацією кредитної системи, припиненням соціальних виплат
і загостренням продовольчої ситуації. Громадськість регіону блаB
гала «по можливості швидше вирішити притання про приєднання
Таганрога і його Округа до того чи іншого державного утворення.
Приєднання ж їх до України викличе, безсумнівно, задоволення
величезної маси населення»
855
.
Юридично(договірне оформлення українсько(донського союзу,
окрім територіальних проблем, торговельних і прикордонних
конфліктів, ускладнювалося ще й розпливчастістю державного
статусу Всевеликого Війська Донського. Справа в тому, що в
оприлюдненій у день обрання П. Краснова отаманом — 16 травB
ня 1918 р. — Декларації зазначалося, що «Військо Донське є само(
стійною Демократичною Республікою» лише «до утворення
єдиної Росії в тій чи іншій формі» (п. 1), тому іншим державам проB
понувалося визнати «його права на самостійне існування» також
тільки «до часу утворення в тій чи іншій формі єдиної Росії» (п. 6).
398 Розділ 7
Свого часу Центральна Рада відважилася на прийняття 4Bго УніB
версалу про незалежність УНР від Росії значною мірою саме
з огляду на потребу дотримання всіх дипломатичних процедур
при укладенні Брестського мирного договору. Тепер Київ, наB
слідуючи приклад Берліна піврічної давнини, збирався вчинити
відповідний тиск на Новочеркаськ, щоб примусити його чіткіше
визначити власний статус. Як згадував через кілька років Д. ДоB
рошенко, «дуже важно було визнати Дон, щоб установити з ним
кордони і розпочати економічні зносини. Маючи визначену вже
межу на сході, легше було говорити з большевицькою делеґацією,
умовляючись з нею за границі лиш від того пункту, де сходились
межі України, Дону й Московщини. Але з другого боку треба було,
щоб і Дон визнавав себе не якоюсь тимчасовою державною оргаB
нізацією, але державою в звичайнім розумінні цього слова»
856
.
Тому 17 липня 1918 р. на ім’я П. Краснова було адресовано ноту
за підписами Ф. Лизогуба і Д. Дорошенка. У ній вказувалося на
вищезазначені недоречності у визначенні державної організації
Дону й зазначалося, що її «тимчасовий характер... надзвичайно
утруднює можливість вирішити поставлене в 3Bму пункті ДеB
клярації питання про встановлення докладних границь між ДонB
ським Військом і Україною... можливо скоро і остаточно». ГетьB
манський уряд висловив побажання, «аби всякі перепони до цього
були можливо скоро усунені»
857
.
Донський уряд не забарився з відповіддю, й уже 20 липня
голова Ради керуючих відділами і керуючий відділом іноземB
них справ А. Богаєвський надіслав листа П. Скоропадському.
Донський генерал добре розумівся на тому, кому в Українській
Державі належить останнє слово у вирішенні зовнішньополітичB
них проблем, і звернувся не до глави уряду, а безпосередньо до
гетьмана.
У листі йшлося про історичну правонаступність самостійного
існування Війська Донського від 1570
–
1645 рр. й наголошувалося,
що навіть у разі відродження єдиної Росії Дон «не зрадить Україні
своєю дружбою». Але найцікавіше і найголовніше положення
документа було сформульоване наприкінці, де стверджувалося,
що «утворення єдиної Росії без Дону й України, цих могутніх
і самостійних держав з великими територіями і природними
багатствами, немислимо». Тому тимчасовий статус донської
Між радянською й нерадянською Росією 399
державності не може бути перепоною до «тісного зближення
й нерозривної дружби» з Україною, «незалежно від того, як би
не розгорнулись події в майбутньому»
858
.
Звичайно, на перший погляд, це положення можна вважати
висловом твердого переконання донського керівництва у проB
російській орієнтації П. Скоропадського й тимчасовому характері
самостійності самого гетьманату. Але навряд чи є сенс робити
з генералівBфронтовиків А. Богаєвського і П. Краснова провидців,
які могли передбачити «федеративну грамоту» й різку зміну поB
літичного курсу П. Скоропадського на користь участі у спільній
з Доном боротьбі за небільшовицьку Росію. Швидше за все, глава
донського уряду в зручній і доступній йому формі підкреслив
провідну роль України серед «рандштатів» і спритно переклав
на Київ відповідальність за подальший перебіг та результати
українськоBдонського діалогу.
П. Скоропадський у цій ситуації, як і належить главі держави,
узяв ініціативу вирішення проблеми на себе й після попередніх
консультацій із Ф. Лизогубом передав О. Черячукіну згоду на
проведення переговорів щодо укладення двосторонньої угоди.
«Для України мати Дон добрим сусідом було завжди надзвичайB
но бажано не лише в смислі торговельному, де він міг допомогти
як жировими речовинами і рідким паливом, оскільки зі взяттям
Царицина йому відкривалася можливість їх отримати, — поясB
нював згодом ексBгетьман свою позицію, — але, що було особли(
во важливо, це те, що Дон з усіх областей колишньої Російської
імперії, звичайно, крім Кубані, котра наполовину заселена ук(
раїнцями, завжди піде назустріч українським національним
домаганням»
859
.
Дипломатичний діалог відбувався на високому державному
рівні: Українську Державу представляли прем’єрBміністр Ф. ЛиB
зогуб, голова української делегації на мирних переговорах із
РСФРР сенатор С. Шелухин, міністр закордонних справ Д. ДоB
рошенко і товариш міністра торгу і промисловості Володимир
Ауербах; Всевелике Військо Донське — повноважний представB
ник О. Черячукін і керуючий відділом торгівлі й промисловості
Володимир Лєбєдєв. Обидві сторони пішли на компроміс, і 7 серпB
ня 1918 р. «Попередня угода» нарешті була підписана, автором її
тексту був С. Шелухин.
400 Розділ 7
Вона містила взаємне визнання незалежності й суверенітеB
ту сторін (ст. 2), а кордоном між Українською Державою і ДоB
ном визначала адміністративну межу між Областю Війська
Донського й Катеринославською, Харківською та Воронізькою
губерніями, причому «в районі Маріуполя, котрий зостається
за Україною, сторони визнали необхідним відведення на схід площі
землі, необхідної в цілях забезпечення єдності адміністративноB
господарського управління міста і порту з їх околицями» (ст. 1).
До перемоги над більшовицькою Росією донські війська зі страB
тегічних міркувань займали залізниці Чертково
–
Ліски і Ліски
–
Поваріно (ст. 4).
Принципово важливе значення мала ст. 5, де говорилося, що
на території держави Всевеликого Війська Донського «Україн(
ська народність користується всіма правами в області мови,
школи і культури нарівні з усіма іншими громадянами, а по(
літичними правами нарівні з усіма громадянами не козацького
стану. Такі ж права надаються на Україні Донським уро(
дженцям»
860
. Як зазначав трохи пізніше у своїх спогадах Д. ДоB
рошенко, «ми вважали, що мати українську іреденту на Дону
і тим перш за все розбудити національну українську свідомість
серед зовсім несвідомого тоді там українського населення —
буде краще, ніж мати в себе донську і тим самим російську
іреденту»
861
.
Договірні сторони зобов’язалися не укладати з іншими дерB
жавами і збройними організаціями угод, «спрямованих на шкоду
інтересам одна одної», а також у найближчий час розробити окB
ремі домовленості щодо транзиту, товарообміну, митних тарифів,
фінансового обігу, залізничних і поштовоBтелеграфних комуніB
кацій та створити змішану комісію з урегулювання питань, які
торкаються Донбасу в цілях збереження його господарської єдB
ності. Всевелике Військо Донське мало надати Донбасу продоB
вольство і мастильні матеріали, а Українська Держава — ліс
і продукцію машинобудування й металургії
862
.
Водночас із основним договором була підписана й «Додаткова
секретна угода», за якою Київ зобов’язувався в «найкоротший
термін забезпечити Всевелике Військо Донське озброєнням і предB
метами військового й санітарного спорядження за приблизним норB
мальним розрахунком на три корпуси»
863
.