Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

Об’єктивний зміст українського питання... 31

українців (6,2

%) і південних слов’ян (7,4

%). Збільшився й вплив

польських партій (15,5

% мандатів), що серйозно занепокоїло

Берлін, не випадково Т. Шиман зі шпальт консервативної «KreuzB

zeitung» закликав австрійський уряд підтримати «гноблених

поляками рутенів».

А коли на виборах до Галицького сейму в лютому 1908 р. штатB

гальтер А. Потоцький всіма доступними йому засобами забезпеB

чував перемогу полякам і був за це вбитий 12 квітня студентом

соціалBдемократом Мирославом Січинським, німецький канцлер

фон Бюлов рекомендував привернути увагу «неофіційної преси»

імперії до свавілля австрійських поляків, для чого варто було чеB

рез НССПО «конфіденційно» залучити «рутенських публіцистів».

«Потрібно, щоб НССПО ще більше висунуло русинське питання

на передній план, — писав фон Бюлов унтерBстатсBсекретареві

фон Лебедю 21 квітня 1908 р. — Звичайно, цього в жодному разі

не можна робити на шпальтах офіційних газет, оскільки це враB

зить почуття австрійців... Я бажав би досягнення такого ефек(

ту: якщо поляки лементують на німців, то й рутени мають

набагато більше підстав скаржитися на поляків»

Але Молодотурецька революція 1908 р. в Османській імперії

й спричинена нею Боснійська криза 1908

–

1909 рр., що увінчалася

проголошенням повної незалежності Болгарського царства й анек(

сією Боснії та Герцеговини Австро(Угорщиною, призвели до

різкого загострення відносин між Берліном і Віднем, з одного боку,

та Петербургом і Бєлградом — з іншого. Російська імперія негайB

но активізувала радикальну антигабсбурзьку пропаганду в ГалиB

чині, яку австрійський уряд назвав «неославізмом» — на відміну

від попереднього «панславізму» поміркованих «старорусів». ОфіB

ційний Відень слушно розцінював його як «ширму для планів

російської експансії».

Знаряддям пропаганди «неославізму» стало петербурзьке Га

лицькоросійське благодійне товариство, формально засноB

ване 1903 р. з метою підтримування культурної єдності галичан,

буковинців та «угрорусів» (закарпатських українців) з росіянаB

ми. У 1908 р. його очолив земський діяч і депутат 3Bї Державної

думи (фракція помірно правих і російських націоналістів) граф

Володимир Бобринський (1867

–

1927). Здійснивши влітку

–

восеB

ни того ж року, після участі у Всеслов’янському з’їзді в Празі,

32 Розділ 1

поїздку Галичиною й Буковиною («під’яремною Росією», за терB

мінологією панславістів), він зав’язав тісні особисті контакти з місB

цевими москвофілами, що надалі користувалися широкою матеB

ріальною підтримкою Товариства й вели розвідувальну роботу

на користь Петербурга.

Коли наприкінці 1908 р. налаштований на порозуміння з українB

цями штатгальтер Галичини — професор права Краківського уніB

верситету Міхал Бобжинський (1849

–

1935) у листі до В. БобB

ринського послався на національноBполітичні права й потенціал

українського руху в Дунайській монархії, петербурзький покроB

витель русофілів відповів, що у такому разі Росії доведеться самій

навести лад у Галичині

. У відповідь австрійська влада, як і раніше,

надавала політичний притулок і не чинила перешкод проB

пагнадистськоBвидавничій діяльності емігрантських осередків укB

раїнських соціалBдемократів (львівська Закордонна група УСДРП

А. Жука й Д. Донцова) та есерів (Закордонний ЦК УПСР) з НадB

дніпрянщини.

У березні 1909 р., тобто в розпал Боснійської кризи, коли канB

цлер фон Бюлов чи не в ультимативному тоні вимагав від Росії

визнати анексію Віднем Боснії та Герцеговини і вплинути відпоB

відним чином на Сербію, О. Гетш розпочав роботу зі створення

наукового часопису з історії Східної Європи, де планував приB

діляти значну увагу українській проблематиці (почав виходити

1911 р. як «Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte»). Тоді ж він

поклопотався щодо фінансування президією НССПО віденськоB

го місячника «Ukrainische Rundschau», який видавався головою

Українського пресового бюро Володимиром Кушніром (1881

–

1938).

А довірена особа політичного й торговельноBполітичного відділів

Міністерства закордонних справ (МЗС) Німеччини — відомий

історик і публіцист Пауль Рорбах (1869

–

1956) здійснив тривалу

подорож Російською імперією, під час якої зустрівся з групою

українцівBдепутатів Державної думи.

На цьому тлі чималий подив викликає невизначеність і мовчанB

ня офіційного Відня в «українському питанні» аж до літа 1910 р.

Справа дійшла до того, що в червні міністр закордонних справ

імперії граф Алоїз фон Еренталь (1854

–

1912) у листі до міністраB

президента Австрії Ріхарда фон БінертBШмерлінга (1863

–

1918)

висловився за доцільність іти назустріч вимогам українців, щоб

Об’єктивний зміст українського питання... 33

протидіяти російському впливові в Галичині

. Тоді ж голова

українських парламентських клубів у рейхстазі й крайовому

сеймі, лідер УНДП Кость Левицький (1859

–

1941) повідомив М. ГруB

шевського про свою розмову з фон Еренталем, який повідомив,

ніби Корона цікавиться українським питанням

Грім грянув, коли 1 липня 1910 р. студентиBполяки спровоB

кували у Львівському університеті криваву сутичку, під час якої

загинув один з організаторів молодіжного українського руху

28Bлітній Адам Коцко й 30 осіб було поранено. Під час похорону

А. Коцка близько 20 тис. демонстрантів пройшли Львовом, співаB

ючи «Шалійте, шалійте, скажені кати!», налякані австрійські

власті пообіцяли протягом п’яти років відкрити окремий українB

ський університет. З того часу саме перспектива створення укB

раїнського університету в Галичині викликала чи не найбільше

занепокоєння царської дипломатії, відповідальної за відносини

з АвстроBУгорщиною, потіснивши балканську проблематику.

За даними німецького посла, в Петербурзі побоювалися, що

«всі ті українські елементи з Росії, які тепер навчаються в Києві,

перейдуть до Львова, і тим самим набудуть відчуженості щодо РоB

сійської держави»

. Німецьке зовнішньополітичне відомство, яке

раніше також вважало балканський напрямок головним у взаємиB

нах Відня й Петербурга, в листопаді 1911 р. висловило припущення,

що «українське питання, можливо, відіграє важливу роль у стоB

сунках Австрії з Росією». Результати позачергових виборів до

австрійського парламенту того ж року, що засвідчили посилення

позицій народовців (москвофіли отримали лише два мандати),

дали підстави новому міністровіBпрезиденту Карлу фон ШтюргB

ку (1859

–

1916) заявити німецькому послові, що уряд більше не зваB

жатиме на російські протести й активно сприятиме заснуванню

українського університету у Львові.

Уже після окупації Східної Галичини російськими військами

у серпні

–

вересні 1914 р. царські жандарми під керівництвом полB

ковника Олександра Мезенцева нібито знайшли в будівлі при СоB

борі Святого Юра документальне підтвердження того, що в 1910 р.

спадкоємець австрійського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд

(1863–1914), відомий своїм прихильним ставленням до національB

них меншин Дунайської монархії й планами реформування її на

засадах тріалізму (Австрія — Угорщина — Південнослов’янська

34 Розділ 1

держава / Чехія), «уклав формальний договір про створення

«українського королівства» внаслідок війни Австрії з Росією».

Партнерами ерцгерцога на переговорах у його замку в КоноB

піште поблизу Праги, начебто, були галицький митрополит граф

Андрей Шептицький (1865

–

1944), лідер української фракції

Галицького сейму й співзасновник УНДП Євген Олесницький

(1860

–

1917), один з керівників Товариства українських постуB

повців у Росії й відомий меценат Євген Чикаленко (1861

–

1929),

видатний композитор і громадівець Микола Лисенко (1842

–

1912)

та ідеолог українського самостійництва адвокат Микола МіхновB

ський (1873–1924)

Про цю подію, як твердив О. Мезенцев у 25Bсторінковому доB

несенні до Департаменту поліції Російської імперії від 30 грудня

1914 р., було відомо керівникам усіх галицьких українських парB

тій. В угоді начебто йшлося про те, що зайняті австрійськими війB

ськами українські території на схід від Збруча будуть відокремB

лені з наданням їм «статусу національної області, незалежної

від Росії». А очолити її в статусі самостійного гетьмана мав «один

із найбільш здібних воєначальників» габсбурзької армії, щоб «жодB

ні політичні комбінації» не змогли знищити результатів воєнної

перемоги союзників

Щоправда, Є. Чикаленко у своїх спогадах категорично запеB

речував зазначену домовленість

, однак з огляду на очевидну

«вагову» відмінність перемовників (з одного боку — офіційний

спадкоємець Габсбурзької корони, з іншого — глава ГрекоBкатоB

лицької церкви, регіональний парламентар і три «іноземці» —

піддані імперії Романових, головного потенційного супротивника

АвстроBУгорщини) сумнівно було б чекати формалізації домовB

леностей і їхнього відображення в матеріалах військової канцеB

лярії чи особистого фонду ерцгерцога. У даному випадкові принB

ципове значення має не рівень суб’єктивності мемуарного джерела

(Є. Чикаленко у своїх щоденниках часто чомусь «забував» про

надзвичайно важливі події, в яких особисто брав участь), а той

безперечний факт, що запропонована Гартманом теоретична

модель вирішення українського питання у формі «Київського коB

ролівства» напередодні Першої світової війни набула цілком

реальних політичних обрисів. Вона загалом не суперечила тим

шляхам реалізації ідеї національного визволення, що на той час

Об’єктивний зміст українського питання... 35

були сформульовані у середовищі як наддніпрянської політичної

еміграції, так і провідних західноукраїнських партій.

Зокрема, загравання віденського уряду з галицькими українB

цями, німецька зацікавленість «українським питанням» і пожвавB

лення національноBвизвольних рухів «недержавних» народів на

Балканах та в ЦентральноBСхідній Європі збуджували сподіванB

ня частини вітчизняних соціалBдемократів на те, що майбутня

європейська війна створить сприятливі зовнішні умови для саB

мовизначення України. На львівській нараді 4

–

6 березня 1911 р.

за участю ветерана РУП і лідера Закордонної групи УСДРП АндB

рія Жука (1880

–

1968), членів ЦК УСДРП — Володимира СтепанB

ківського (1885

–

1957) і Лева Юркевича (1884

–

1918), В. Кушніра

й історика та громадського діяча з Волині В’ячеслава Липинського

(1882

–

1931) вже йшлося про консолідацію існуючих та нових укB

раїнських політичних організацій на незалежницькоBдержавB

ницькій платформі.

У розробленій А. Жуком програмі часопису «Вільна Україна»

наголошувалося, що економічний визиск Наддніпрянщини РоB

сійською імперією й гальмування нею національноBкультурного

відродження українського народу були для нього спільним злом,

тому всі його верстви зацікавлені в самостійній Українській дерB

жаві. Таким чином, незалежна Україна мала постати лише внаB

слідок загальнонаціональної революції, але перехідним етапом

до неї могло бути «прилучення України або її частини до Австрії»

й «злучення з Галичиною та Буковиною» в окрему автономну наB

ціональноBтериторіальну одиницю Дунайської монархії. Більше

того, учасники наради дійшли висновку, що «державний упадок

Росії та її розбиття було б в інтересах усіх національностей, що її

заселюють, і прискорило б суспільноBполітичний розвиток у цілій

Європі». Для співпраці з українськими самостійницькими оргаB

нізаціями пропонувалася республіканськоBдемократична платB

форма, хоча В. Липинський висловився на користь конституційB

ної монархії

Про результати наради В. Липинський поінформував митроB

полита Андрея Шептицького, який схвально відреагував на заB

дум створення нової самостійницької організації, тоді як М. ГруB

шевський скептично поставився до справи, вважаючи, що вона

навряд чи відповідає вимогам часу й вимагає великої обережності.

36 Розділ 1

Під впливом авторитетного історика В. Липинський і собі дійшов

висновку про сумнівність австрофільської програми. У листі до

М. Грушевського він розділив австрофілівBемігрантів на два таB

бори: беззастережних, «по цілях нашої діяльності», й тих, для

яких австрофільство — лише тактика, а ціль — «повне й цілко(

вите визволення України по той і сей бік Збруча».

На тому етапі багатообіцяльний намір консолідувати українB

ську еміграцію під національноBвизвольними гаслами не був реаB

лізований, оскільки Л. Юркевич догматично відкинув можливість

співпраці виразників інтересів робітництва з буржуазноBлібеB

ральними діячами й відмовився фінансувати «Вільну Україну».

В. Степанківський спробував разом з іще одним політемігрантом

і активістом соціалBдемократичного руху Володимиром ДорошенB

ком (1879

–

1963) заснувати у Львові «Молодоукраїнський комі

тет», щоб у разі російськоBавстрійської війни винести українське

питання на міжнародний рівень, однак далі збирання коштів справа

не просунулася

Більше поталанило А. Жуку, який у листопаді 1912 р. створивB

таки у Львові Український інформаційний комітет за участю

місцевих літераторів і публіцистів для «пропаганди справи виB

зволення України в Європі та зацікавлення цією справою офіB

ціальних чинників АвстроBУгорщини та інших держав»

. ОчоB

люваний буковинським мистецтвознавцем ВолодимиромBСергієм

ЗалозецькимBСасом (1884

–

1965), він організував низку публіB

кацій про Україну в англійських, болгарських і французьких виB

даннях, а також заснував свої осередки в ряді європейських стоB

лиць, зокрема в Празі (Ольгерд Бочковський, 1884

–

1939), Парижі

(Ярослав Федорчук, 1878

–

1916), Софії (дочка М. Драгоманова —

Лідія ШишмановаBДрагоманова) й Лондоні, де зусиллями В. СтеB

панківського й колишнього фінансового аташе російського уряду

в Європі Джорджа Рафаловича (1880

–

1958) був створений, як

і в Парижі, Український комітет з місцевих громадян.

Ідея організації спільної інформаційної акції на захист українB

ської справи у разі загальноєвропейської війни міцно утвердиB

лася в середовищі української революційної еміграції. Але коли

ЗалозецькийBСас навесні 1913 р. прибув до Відня, щоб поінфорB

мувати імперський уряд про діяльність Українського інформаB

ційного комітету, в МЗС йому показали гектографовану відозву

Об’єктивний зміст українського питання... 37

очолюваної М. Міхновським Української народної партії («УніB

версал до народу українського усієї соборної України»), де виB

словлювалося вкрай вороже ставлення як до Австрії, так і до

Німеччини, й захищалися слов’янські народи Балкан.

Засудивши лицемірну політику австрійського уряду стосовно

українців Галичини й Буковини, що замість обіцяної їм автономії

робив ставку на поляків, утиски російського царату над українB

цями Наддніпрянщини й експансіонізм Німецької імперії, яка наB

магалася розширити сферу свого воєнноBполітичного впливу від

Балтики й до Чорного моря, відозва застерігала, що перемога ДуB

найської монархії у можливій війні з імперією Романових може

призвести до захоплення австрійцями Поділля й Волині та відB

новлення під протекцією Габсбургів Речі Посполитої — давнього

ворога українського народу. «Стоячи на ґрунті єдності й мобіліB

зації українських земель, — наголошувалося далі в «Універсалі»

наддніпрянських самостійників, — ми встаємо за приєднання

Галичини, Угорської України і Буковини до України російської.

Таким чином розв’яжеться раз назавжди питаннє: українськоB

австрійське, українськоBугорське, українськоBпольське; лишаB

ється єдине питаннє: українськоBросійське, яке розв’язано буде

легко. Український нарід мусить перейти цей етап до здобуття

незалежності»

Аналогічних висновків щодо перспективних завдань українB

ського національного руху дійшов і В. Липинський, який у першій

половині грудня 1912 р. звернувся до А. Жука з меморандумом

«Про наше становище супроти напруженої політичної ситуації

в Європі». Спираючись на природне право українського народу

на вільне й незалежне національне та політичне життя на власній

території, а також на тісний зв’язок його подальшого існування

з проведенням демократичних політичних і соціальноBекономічB

них реформ, В. Липинський стверджував, що централістична

ліберальна чи чорносотенноBнаціоналістична Росія є головним

і непримиренним ворогом українського народу, але й консерваB

тивноBклерикальна католицька Австрія не є його союзником.

Виходячи з можливих альтернатив у разі вибуху російськоB

австрійського збройного конфлікту (збереження державноBтериB

торіального statusBquo; захоплення Росією Галичини й Буковини;

австрійська окупація Правобережної України), В. Липинський

38 Розділ 1

пропонував українським партіям і організаціям «не ставати

свідомо, виразно й голосно ні на стороні Австрії, ні, тим більше,

на стороні Росії. І на терені, зайнятім воюючими арміями, повоB

дитись зовсім пасивно, але й зовсім лояльно супроти воюючих

межи собою держав». Поза театром воєнних дій (Волинь, ПоділB

ля, частина Київщини) слід було підняти «масовий рух за повне

визволення України зBпід чужих держав». Його політичним гасB

лом проголошувалася незалежна Українська держава під проB

текторатом Відня чи Петербурга, що зобов’язана дотримуватися

повного нейтралітету. Бажаною формою правління визнавалася

конституційна монархія з 8Bгодинним робочим днем, державним

страхуванням, націоналізацією землеволодінь понад 500 десятин

і свободою віросповідань

Така незалежна Україна, на переконання В. Липинського,

була б дуже бажаною, насамперед, для Британії й Франції, які

проти зміцнення АвстроBУгорщини за рахунок Росії. А для НіB

меччини й Швеції, яким вигідне ослаблення імперії Романових,

нейтральна Українська держава «дасть найкращий вихід при

ліквідації австроBросійської війни». На боці незалежної України

в разі перемоги над Османською імперією був би й Балканський

союз — Сербія з огляду на перспективу можливого зміцнення

Австрії, а Болгарія — у зв’язку з проблемою Проток, при виріB

шенні якої Україна не висуватиме таких великодержавницьких

амбіцій, як Росія. Не повинна перешкоджати українській незаB

лежності й Румунія, що могла б отримати Бессарабію та частину

Буковини.

Навіть за часткової перемоги українців у боротьбі за незалежB

ність із ними, висловлював упевненість В. Липинський, більшою

мірою рахуватимуться ті держави, в межах яких вони опиняться.

А при цілковитій поразці українського повстання залишиться

«в українських масах і в Європі ясна й виразна українська поліB

тична ідея, не засмічена ні русофільським, ні австрофільським

намулом. Ідея ця може при першій нагоді знову ожити»

Ознайомившись із меморандумом В. Липинського, А. Жук виB

знав, що українська справа в ньому має «чисто доктринерське

трактування, позбавлене найменшого політичного реалізму». Але

водночас він позитивно поставився до запропонованої В. ЛипинB

ським ідеї створення Союзу визволення України (СВУ) і взявся

Об’єктивний зміст українського питання... 39

за розроблення його реальної політичної платформи, оприлюдB

неної вже після вибуху Першої світової війни.

Таким чином, на випадок війни з Росією АвстроBУгорщина

не могла всерйоз розраховувати на підтримку й симпатію з боку

наддніпрянських українців. Тому, з погляду віденського МЗС,

українці по обидва боки Збруча не мали очікувати від австрійB

ського уряду якогось особливого до себе ставлення, але водноB

час зовнішньополітичне відомство Дунайської монархії схвальB

но зустріло заснування у Львові Українського інформаційного

комітету як організації, що мала на меті боротьбу за самостійність

російської України, хоча й не бажало підтримувати з нею стаB

лих, а тим більше офіційних стосунків.

Тоді ж виконком УСДП Галичини й Буковини поширив відозB

ву «До українських пролетарів», де недвозначно задекларував,

що для «розгрому російського самодержавства, одвічного вороB

га пролетаріату і тюрми всіх народів, які населяють Російську

імперію», українське робітництво «кожного ворога самодержавB

ства зустріне як свого союзника»

. Аналогічний підхід прозвуB

чав і у «Відозві українських соціалBдемократичних партій Росії

й Австрії на ХІІІ надзвичайному інтернаціональному конгресові

в Базелі», що відбувся 24

–

25 листопада 1912 р. «Протестуючи проB

ти війни, — йшлося в документі, — одначе, ми на цьому самому

місці урочисто оголошуємо, що на випадок військового зіткнен(

ня Австрії з Росією, нашим головним завданням буде воювати

проти нашого одвічного ворога, проти російського царату». Від

виконкому УСДП Галичини відозву підписали Порфир Буняк

(1888

–

1941) і Володимир Левинський (1880

–

1953), від ЗакордонB

ного комітету «Спілки» — Мар’ян Меленевський (1878

–

1938), а від

ЦК УСДРП — Дмитро Донцов (1883–1973).

А наступного місяця на таємному зібранні лідерів УНДП,

РУРП і УСДП депутат рейхсрату від УНДП, правник Станіслав

Дністрянський (1870

–

1935) вже аргументовано стверджував, що

майбутня війна створить реальний ґрунт для відторгнення НадB

дніпрянської України від Російської імперії, внаслідок чого постаB

не «Українське королівство під скіпетром Габсбургів». У заяві,

ухваленій нарадою, наголошувалося: «З огляду на добро і буB

дучність українського народу, на випадок оружного конфлікту

між АвстроBУгорщиною і Росією, ціла українська суспільність

40 Розділ 1

одно згідно і рішучо стане по стороні АвстроBУгорщини, проти

Російської імперії як найбільшого ворога України»

Д. Донцов узявся пояснити свідомому українству НаддніпрянB

щини причини такої зовнішньополітичної орієнтації, опублікуB

вавши на початку 1913 р. в Києві програмову брошуру з промоB

вистою назвою — «Модерне москвофільство». У ній подавалося

розгорнуте пояснення головної, на думку публіциста, причини

слабкості українського визвольного руху — «москвофільства»,

тобто «поширеної у певних колах нашої інтелігенції безграничB

ної пошани перед російською культурою і дивної якоїсь духовB

ної залежності від поглядів, пануючих в поступових російських

кругах». Саме ця залежність, що виявляється як у політичній

культурі, так і в суспільноBполітичній думці та громадському

житті, робив важливий висновок Д. Донцов, «не дає українству

й досі вийти з пелюшок і стати на власні ноги»

Причиною ж такого прикрого становища, на думку автора,

було те, що Україна століттями виступала об’єктом суперництва

двох цивілізацій — східної (московської), нащадка Візантії, й заB

хідної — спадкоємиці Рима. Історичною трагедією України, зуB

мовленою політичними обставинами, й стала орієнтація на східну

московську культуру, від якої національна інтелігенція запозиB

чила такі специфічні риси російської вдачі, як брак почуття власB

ної гідності, психічна вайлуватість і недисциплінованість, стихійB

ний і непослідовний демократизм та ін.

На Другому з’їзді українського студентства у Львові 2

–

4 липB

ня 1913 р. Д. Донцов зробив наступний крок і в рефераті «СучасB

не політичне положення нації і наші завдання» наголосив, що як

самодержавна, так і конституційноBдемократична Росія ніколи

добровільно не погодяться на українську самостійність. «ВипуB

стити зBпід своєї контролі колосальну територію з кількадесят

мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє

великодержавне становище, соками котрої досі годується російB

ська промисловість і державний бюджет, — пояснював доповіB

дач, — дати свободу самовизначення 30 мільйонам людности, від

якої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою одноB

національною, чи перетвориться в федерацію націй, — на це жодB

ний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не

знає історія»