Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Між радянською й нерадянською Росією 381
природною межею на Касторне — Медвенку й на схід Сеймом на
Гущино — Лук’янівку — Старий Оскол — Обухівку. В межах ВоB
ронезької губернії проходження кордону планувалося на ШатаB
лівку — Репівку — Колбіно — Дон (поверх Коротояку), далі межа
йшла Доном на Лиски — Маслівку, потім на Шестаково — НижB
ню Кислю — Козловку — Бутурлиновку — Васильєвку (Водяне)
і до східного кордону Воронезької губернії в Новохоперську
820
.
Звідти на південь починався кордон України з Державою ВсевеB
ликого Війська Донського, встановлення якого гетьманат мав
намір обговорювати окремо і вже не з більшовицькою делегацією.
Але та гостро відреагувала й на запропоновану українською
стороною лінію кордону, й наміри офіційного Києва вести пеB
реговори та укласти міждержавну угоду з донським урядом.
Х. Раковський навіть офіційно поставив у пряму залежність проB
довження російськоBукраїнських переговорів від припинення
українськоBдонських контактів. Водночас, відчуваючи рішуче
прагнення гетьманату добитися приєднання територій, де пе%
реважало українське населення, ленінський уряд сповна ви%
користовував знаходження там своїх військ. У цих районах акB
тивно провадилася продрозверстка, інтенсивно вивозилась
худоба, сільськогосподарська техніка, обладнання фабрик і заB
водів, сировина. Крім того, у спірні території посилалися загони
червоноармійців, які шляхом терору, нерідко під загрозою зброї
домагалися від населення прийняття резолюцій про приєднанB
ня до Росії.
Так, у вищезгаданому повітовому центрі Північної ЧернігівB
щини — Мглині місцева радянська влада посадила до в’язниці
150 українців тільки за те, що вони виявили бажання бути в складі
України
821
. Від з’їзду волосних делегатів Острозького повіту черB
воноармійці, підкріплюючи свої докази кулеметами, також виB
магали приєднання до Росії. Під тиском кінного загону матросів
при двох кулеметах аналогічну постанову змушений був прийняB
ти Россошанський сільський схід. На станції Євстратівка ПівденноB
Західної залізниці група озброєних матросів погрожувала мешB
канцям «Варфоломієвською ніччю», якщо вони відмовляться
приєднатися до Росії
822
.
Використовуючи такі «аргументи», Х. Раковський довго ще
відмовлявся визнати етнографічний принцип як основоположний
382 Розділ 7
при визначенні кордонів. Аналізуючи український проект розB
межування, Х. Раковський вбачав у ньому лише ознаки «елеB
ментів захвату», «не маючих нічого спільного ні з інтересами укB
раїнського народу, ні з його етнографічною цілісністю»
823
. Крім
того, російська делегація висловлювала неприкрите невдоволенB
ня прагненням української сторони утримати під своєю юрисB
дикцією залізниці Мінськ — Гомель, Москва — Курськ — Харків,
Мінськ — Катеринослав і Москва — Воронеж — РостовBнаBДону.
Керівники більшовицької делегації цілком слушно стверджуваB
ли, що зазначені залізниці становлять для Української Держави
лише воєнноBстратегічний інтерес і можуть бути використані укB
раїнською стороною проти Росії. На думку Х. Раковського, перехід
цих залізниць, з’єднаних із центральними російськими губерніяB
ми, до України ізолював би Москву від Півдня, а головне — від
Кавказу.
Спростовуючи заяви російських дипломатів про «українську
експансію», О. Шульгин зазначав, що «з чисто економічних, з чисB
то природних умов Україна не має експансії на північ, тому що
інтереси її на північ не тягнуть, інтереси її можуть вести тільки
до того, щоб захистити себе», наголошуючи далі, що «почасти
в силу економічних причин, почасти в силу історичної звички воB
лодарювати над простором від Північного океану до Чорного моря,
таке прагнення могло зберегтися з боку російської держави, бо
це стара традиція, яка напевно буде знов пробуджуватись, і вона
виявляється навіть зараз у більшовицької Росії»
824
.
Не спромігшись досягти успіхів безпосередньо на переговорах,
російська сторона намагалася використати для тиску на українB
ський уряд тяжке міжнародне й внутрішнє становище в НімечB
чині, чиї війська на Західному фронті зазнали поразки в битві на
Марні й змушені були відмовитися від наступальних операцій,
остаточно поховавши надії Берліна на почесний мир. 27 липня
1918 р. член російської фінансовоBполітичної комісії в Берліні,
один із творців планової економіки РСФРР Юрій Ларін (1882
–
1932) дав інтерв’ю, в якому обумовив виконання Росією еконоB
мічних зобов’язань за Брестським договором «відмовою з боку
Німеччини в підтримці всіляких домагань уряду П. СкоропадB
ського на чотири північних повіти Чернігівської, Курської, ВоB
ронезької губерній, Донську область та Крим, на певну частину
Між радянською й нерадянською Росією 383
Катеринославської та Харківської губерній», а також «непереB
шкодженням федеративного зближення Росії з Україною»
825
.
Щоб затягти переговори, російська делегація запропонува%
ла власний проект міждержавного кордону, але завідомо та%
кий, на який не могла згодитись українська сторона. За ним
розмежування мало пройти значно західніше українського етB
нографічного ареалу, в окремих місцях різниця доходила до
125
–
200 верст. Зокрема, в складі Росії залишалися не лише укB
раїнські частини Курщини і Воронежчини, а й мали відійти від
України значні території на Чернігівщині, Харківщині й КатеB
ринославщині. Наприклад, на Катеринославщині кордон мав
проходити по лінії: Вовчанськ
–
станція Тополя — далі межею
Куп’янського повіту до Нижньої Серебрянки, потім по р. Айдар
до Старобєльська, звідти на НовоBАйдар — Калиновські хутоB
ри (біля Бахмута) — Государів Байрак — Ясиновату, потім по
р. Кальміус до Маріуполя
826
.
Причину пристрасних дебатів навколо Донецького басейну доB
сить відверто пояснив Д. Мануїльський в інтерв’ю кореспонденB
тові «Известий ВЦИК», де підкреслив, що «виключити Донбас
з господарського тіла Росії значить викликати її економічну
катастрофу», оскільки тут була зосереджена практично вся заB
гальноросійська металургійна промисловість
827
. Ще одним аргуB
ментом російської делегації було те, що донецький економічний
потенціал, на їхній погляд, нібито був створений винятково праB
цею великоруських робітників центральних губерній.
Затягування переговорів і висунення неприйнятних вимог пеB
реконливо свідчило про те, що ленінський уряд вів переговори
з Україною не для того аби укласти мир, а лише з метою забезпеB
чити собі певний військовоBполітичний перепочинок. Про це
неодноразово заявляв і Х. Раковський, який в одному з інтерв’ю
досить відверто зізнався, ніби радянській владі необхідно будьB
що втриматися до повстання пролетаріату на заході, «а до того
моменту необхідно вести переговори, укладати мирні угоди як
тимчасові етапи в цій необхідності протриматися»
828
.
С. Шелухин уже на кінець липня переконався в тому, що для
ленінського уряду мир з Українською Державою «не потрібен
і навіть не бажаний. Чи може совітський уряд забути свої невдачі
на Вкраїні й примиритися з тим, що Україна стала початком
384 Розділ 7
і джерелом його дальнійших поразок? — ставив питання руба
в доповідній урядові емоційний за вдачею керівник української
делегації й сам давав відповідь, — розуміється ні. Справа совітB
ського уряду вимагає, щоб Україна була переможена ним і ніяк
не була б незалежною од його держави, бо в противному разі
більшовицька справа на Україні стала б цілком програною, а в Росії
авторитет совітського уряду впав би так, що проти його через
нужду в хлібі ще більше повстали б». А затягування переговорів
російськими представниками, на думку С. Шелухина, було «оче(
видним наміром... діждатися часу, коли Україну можна буде
погубити і підгорнути під більшовицьку владу»
829
.
Тому цілком логічним сталося те, що невдовзі після приїзду
до Києва Х. Раковський і Д. Мануїльський зав’язали контакти
з представниками опозиційного Українського національного соB
юзу. В. Винниченко по гарячих слідах цих подій згадував, що кеB
рівники російської делегації «згоджувались піддержувати нас не
активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах,
щоб тим притягати увагу німецькоBгетьманських військ. Вони зоB
бов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою укB
раїнською владою й абсолютно не втручатись у справи УкраїнB
ської Самостійної Народної Республіки. З свого боку ми обіцяли
легалізацію комуністичної партії на Україні».
Більше того, Д. Мануїльський, один із небагатьох українцівB
більшовиків, що належав до урядової еліти РСФРР (ще під час
жовтневого перевороту 1917 р. він входив до складу його керівB
ного органу — ВійськовоBреволюційного комітету й був комісаB
ром Царського Села), пропонував В. Винниченкові «грошей на
піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання
цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, — поясB
нював майбутній голова Директорії УНР делікатну справу, —
гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість
і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того
бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так
само як і від пропонованих грошей»
830
.
Вже після громадянської війни, будучи головою уряду й наB
родним комісаром закордонних справ УРСР, Х. Раковський приB
гадав історію із секретними київськими переговорами, оприлюдB
нивши деякі її деталі в статті «Ілліч і Україна» на сторінках
Між радянською й нерадянською Росією 385
харківських «Вістей ВУЦВК». В. Винниченко нібито погоджувавB
ся на впровадження радянської влади в Україні після перемоги
антигетьманського повстання за умови, щоб йому дали необмежені
повноваження в здійсненні українізації. Х. Раковський поінфорB
мував про ці контакти В. Леніна, що відреагував на заманливу проB
позицію тверезо й раціонально: «Звичайно, справа не в мові, ми
згодні визнати не одну, а навіть дві українські мови, але щодо
їхньої радянської платформи, то вони нас одурять»
831
.
Той же Д. Мануїльський, як це не дивно на перший погляд,
справив досить приємне особисте враження на свого ровесника
й візаві — керівника гетьманського зовнішньополітичного відомB
ства Д. Дорошенка, якого важко запідозрити у симпатіях до
більшовиків, та ще й «своїх». «В розмовах Мануїльський дуже
часто сходив з офіціального тону на товариський, — згадував
український міністр, — якось, клопочучись за своїх товаришів,
арештованих в Одесі, коли я півжартом зауважив йому, що арешB
товані напевно зловживали своїм становищем і вели агітацію,
Мануїльський заявив мені: «Пане Міністре! Даю Вам слово стаB
рого революціонера, що ніхто з арештованих ніякої агітації не
вів!». Частенько, клопочучись за арештованих, Мануїльський
апелював до мого почуття гуманності... Розуміється, я робив усе,
що від мене тільки залежало, щоб визволити арештованих або
поліпшити їхнє становище в арешті і не з якоїсь спеціальної гуB
манності, а просто з обов’язку... Події показали, що діяльність
большевицьких місій і консульств далеко не була такого невинB
ного характеру. Але щодо самого Мануїльського, — робить дещо
несподіваний висновок Д. Дорошенко, — то мушу зазначити, що
в його натурі справді була якась рисочка джентльменства: мені
добре звісні деякі факти, котрі свідчать, що йому не чужі були
вчинки благородної вдачі й гуманного характеру. Як це погодити
з іншою його діяльністю, як большевицького ватажка, діяльнісB
тю, що коштувала стільки крови, сліз і всякого горя, — хай розB
гадують психологи»
832
.
Зате офіційна Москва не надто крилася зі справжніми планами
щодо Української Держави, зокрема, під час страйку залізничB
ників 14 липня — 20 серпня 1918 р., в якому взяло участь близько
200 тис. осіб, звістки про перебіг подій йшли в російських газетах
під рубрикою «В окупованих областях». Більшовицький уряд
386 Розділ 7
майже відкрито підтримував страйкарів, практично щоденно всі
центральні газети повідомляли про кількість зібраних для них
коштів. Так, 14 серпня «Правда» надрукувала замітку, що робітB
ничими колективами Москви було зібрано 314
781 руб. з метою
«добитися нової перемоги Радянської влади над монархічними
молодчиками, які усілися на український трон». А «Вікжель»
(профспілка залізничників РСФРР) асигнував до фонду страйB
куючих 15 тис. руб.
Тоді ж — 20 серпня представник уряду АвстроBУгорщини
в Москві фон Понтере мав зустріч із референтом у справах ЦентB
ральної Європи в НКЗС РСФРР, одним із лідерів «лівих комуB
ністів» Карлом Радеком (1885
–
1939). Як доповів віденський дипB
ломат своєму керівництву, в нього склалося враження, що
«большевики чим далі, то все ясніше відчувають, що вони без
України не можуть жити й що цим пояснюється їх участь в залізB
ничному страйку на Україні і їх спільна підбурююча робота з таB
мошніми соціалістамиBреволюціонерами, тоді як у себе в Росії
вони ведуть з ними завзяту боротьбу»
833
.
Проблема визначення лінії проходження українсько%ро%
сійського міждержавного кордону та його режиму була голов%
ною, але не єдиною проблемою київських переговорів, не менші
розбіжності на переговорах виникали й при укладенні торго%
вельного договору, вирішенні фінансово%розрахункових питань
та в процесові розподілу майна і зобов’язань колишньої Ро%
сійської імперії. Щоправда, водночас об’єктивні потреби еконоB
мічного розвитку, кооперації й спеціалізації частин ще вчора
єдиного народногосподарського комплексу, певним чином, стиB
мулювали досягнення конкретних домовленостей. Зокрема, вже
5 липня 1918 р. на засіданні підкомісії з товарообміну було доB
сягнуто угоду, за якою протягом двох місяців Українська ДерB
жава мала експортувати до РСФРР 2 млн пуд. вугілля, 2 млн
пуд. коксу, 750 тис. пуд. чавуну, 100 тис. пуд. залізничних рейок,
всього на суму 15
–
17 млн руб.
У свою чергу, радянська Росія зобов’язувалася надати Україні
100 тис. пуд. бензину, нафти і мастил, таку ж кількість різного
паперу, 2 тис. вагонів лісу, на 1 млн руб. цементу, на таку ж суму
електротехнічних приладів і обладнання та одягу для гірників
834
.
Для координування ж розрахунків за товари українська сторона
Між радянською й нерадянською Росією 387
запропонувала одиницю еквіваленту товарів — «один пуд україн(
ського вугілля»
835
.
Але розгляд питання передачі Україні частини рухомого склаB
ду залізниць, вивезеного на територію РСФРР під час відступу
більшовицьких військ навесні 1918 р., затягувалося. На засіданні
24 серпня Д. Мануїльський заявив: «Ми готові надати вам рухоB
мий склад, але якщо цей рухомий склад буде перевозити війська
для того, щоб вони боролися проти нашої революційної армії, то
само собою розуміється, що ми, не зраджуючи своїй державі, не
можемо дати вам цього рухомого складу доти, доки на українській
території будуть відкрито формуватися штаби для того, щоб завB
давати нам ці зрадницькі удари, доти, поки Україна буде центB
ром, де виникають заколоти і повстання проти нашого уряду»
836
.
У такому разі, як наголосив Д. Мануїльський в інтерв’ю «ВечерB
ней красной газете», «про будьBяку взаємність не може бути
й мови». Відтак більшовицький дипломат взагалі заявив про неB
можливість виконання зазначеної угоди й, більш того, недоцільB
ність укладення з Українською Державою мирного договору,
оскільки з огляду на складне економічне становище вона не змоB
же задовольнити Росію необхідною кількістю вугілля й хліба
837
.
Серйозні розбіжності виникли й при виробленні угоди про
поділ майна та боргів колишньої Російської імперії: якщо Х. РаB
ковський вважав, що Україна перестала бути відповідальною за
російські зобов’язання 15 березня 1918 р. (день ратифікації БрестB
ського мирного договору ІV надзвичайним Всеросійським з’їздом
рад), то українська сторона називала 7 листопада 1917 р. — день
проголошення УНР.
Відкинувши претензії України на майно всієї території колишB
ньої Російської імперії (відповідно частки населення), Х. РаковB
ський наполягав на тому, щоб питання про зобов’язання передаB
ти на розгляд Гаазького міжнародного третейського трибуналу, що
був започаткований на 1Bй Гаазькій конференції миру 18 травня —
29 липня 1899 р. Але українська делегація не погоджувалася з таB
кою пропозицією, оскільки Російської імперії, що виступила ініB
ціатором скликання Гаазьких конференцій і брала участь у роB
боті трибуналу, вже не існує, а Українська Держава і РСФРР не
приєдналися до Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. Х. Раковський
також наполягав на створенні митного союзу двох держав і лише
388 Розділ 7
за цієї умови погоджувався на відновлення чинності останнього
митного тарифу імперії 1914 р. Український уряд виступав проB
ти митного союзу, але був не проти прийняття більш ліберальноB
го тарифу 1904 р. з певними змінами.
ВрештіBрешт, 25 липня 1918 р. було укладено угоду про поділ
боргів колишньої Російської імперії, причому в основу домовлеB
ності поклали процентне співвідношення населення Української
Держави до людності імперії Романових. Київ брав на себе часB
тину боргів, у тому числі й частину безпроцентного паперовоBгроB
шового боргу царської Росії, що виникли до 7 листопада 1917 р.
Після цього 30 липня на засіданні фінансовоBрахункової комісії
українські представники зауважили, що коли вже на Україну
покладається частина російських боргів, то за нею треба ви(
знати і право на частину державного майна та золотого фон(
ду Росії. Крім того, Київ зажадав цілковитого повернення вивеB
зених з України до Росії культурноBісторичних цінностей, що
становили національну спадщину. Але до практичної реалізації
цих угод справа не дійшла.
У зв’язку із замахом на В. Леніна Х. Раковський від’їздив до
Москви, тому пленарні засідання на київських переговорах були
поновлені вже 10 вересня 1918 р. (11Bте засідання). Очевидно, під
час зустрічі обидва більшовицькі лідери дійшли висновку про не(
доцільність подальшого серйозного продовження дипломатич(
ного діалогу з Українською Державою й переакцентування ува(
ги на Берлін. Тому Х. Раковський негайно оголосив текст заяви
російської делегації, що містила звинувачення України в поруB
шенні Брестського мирного договору в зв’язку з дипломатичним
визнанням Києвом Держави Всевеликого Війська Донського та
відмовою встановити українські кордони на південному сході
й півдні (з Кримом) у погодженні з Кремлем. Українська делегаB
ція, зі свого боку, рішуче заперечувала проти того, що Брестський
договір покладає на її державу будьBякі зобов’язання в цьому
відношенні
838
.
Справа полягала в тому, що двома тижнями раніше — 27 серпB
ня 1918 р. в Берліні було підписано Додатковий німецькоBросійB
ський договір, що зафіксував юридичне відокремлення від РСФРР
(на додаток до територій, які відпали за Брестським миром, в тому
числі України й Фінляндії) ще Естляндії, Ліфляндфії (ст. 7)
Між радянською й нерадянською Росією 389
й Грузії (ст. 13). Німеччина офіційно зобов’язалася не визнавати
й не підтримувати утворення інших самостійних суб’єктів міжнаB
родних відносин з областей російської держави (ст. 4). Тому 26 веB
ресня Х. Раковський заявив, що визначити кордони України з міжB
народноBправового погляду можна лише в рамках меж, окреслених
3Bм Універсалом. Уся інша територія, за його твердженням, є роB
сійською, окупованою Українською Державою, й тому остання
повинна її звільнити
839
.
Намагаючись не допустити припинення мирних переговорів, до
чого відверто прагнула російська сторона, українська делегація
(наприкінці вересня внаслідок захворювання С. Шелухина її очоB
лив секретар адміністративного суду Державного сенату П. СтебB
ницький, що з 10 серпня заміняв І. Кістяківського як заступник
голови української делегації) 3 жовтня вдруге в ході переговор(
ного процесу запропонувала певні територіальні поступки.
Україна відмовлялася від західної й південноBзахідної частини
Орловської губернії (в районі Трубчевська і Сєвська), Курщини
на південь від Сейму й широкої смуги Вороніжчини на північ від
Коротояка, в районі Боброва та Новохоперська
840
.
Проте це не зарадило становищу: Х. Раковський спершу тимB
часово припинив участь російських представників у роботі коміB
сій «до вирішення принципового питання про визнання Донецької
республіки», а 7 жовтня 1918 р. на 14Bму пленарному засіданні
від імені делегації РСФРР оголосив перерву, яка фактично ознаB
чала кінець переговорам
841
. Того ж дня Х. Раковський виїхав до
Москви (Д. Мануїльський із основною частиною делегації залиB
шився в Києві до повернення 11 листопада українських працівB
ників консульських установ у РСФРР), де його чекало нове дипB
ломатичне завдання: відрядження до Берліна для проведення
конфіденційних переговорів щодо укладення мирного договору
з Україною. ПоBсуті, йшлося про забезпечення нейтралітету НіB
меччини на випадок силового захоплення території Української
Держави військами РСФРР. У разі успіху, з Берліна Х. РаковB
ський мав вирушити до Відня як повноважний представник (поB
сол) Кремля.
Таким чином, Кремль остаточно дійшов висновку, що настав
час остаточно «вирішувати» українське питання іншими — раB
дикальними засобами. Військові ж поразки на Західному фронті
390 Розділ 7
(саме 26 вересня почався загальний наступ союзних військ на
всьому 420Bкілометровому його протязі) й особливо на Балканах
(вже 29 вересня охоплена солдатським повстанням Болгарія
підписала перемир’я з Антантою), втрата надії одержати з УкраB
їни достатню кількість хліба (П. Скоропадський зобов’язався доB
правити до Центральних держав третину українського врожаю
1918 р. — понад 5 млн т лише хліба, тобто вп’ятеро більше, ніж
передбачалося за Брестським миром) обумовили хиткість позиції
Німеччини в українському питанні.
Листопадова революція 1918 р. в Німеччині й падіння режи%
му гетьмана П. Скоропадського поставили крапку на першій
міжнародно%правовій спробі встановлення українсько%росій%
ських кордонів. Уже 13 листопада Всеросійський центральний
виконавчий комітет ухвалив постанову про анулювання БрестB
ського мирного договору, а 24 грудня 1918 р., вже в розпал чергоB
вого наступу більшовицьких військ в Україні, «Известия ВЦИК»
надрукували відомчий циркуляр НКЗС РСФРР, де зазначалося,
що «з анулюванням Брестської мирної угоди Україна більше не
визнається радянським урядом Російської республіки незалежB
ною державою».
Подальші події лише підтвердили припущення С. Шелухина
про те, що Росія й не збиралась укладати мир та визнавати незаB
лежність України. Адже визначальним чинником формування
взаємин РСФРР з Українською Державою була саме присутність
німецькоBавстрійських військ на території останньої. Й хоча умоB
ви Брестського мирного договору нерідко ігнорувалися ленінB
ським урядом (усупереч офіційним запевненням його представB
ників), проте все ж змушували Кремль шукати ненасильницьких
засобів пристосування до нової ситуації.
Установлений німецькими й австрійськими «союзниками» окуB
паційний режим, певною мірою, виконував роль стабілізаційного
фактора, підтримуючи запроваджений державний лад. На думку
Д. Дорошенка, таку ситуацію необхідно було лише вміло викориB
стати в інтересах України
842
, що й намагалися небезуспішно зроB
бити вітчизняні дипломати на київських мирних переговорах із
делегацією Х. Раковського, відстоюючи широкий комплекс націоB
нальних інтересів України.