Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

Об’єктивний зміст українського питання... 21

Петербургом), за визначенням імперського МВС, відверто проB

пагувала «національну єдність» русинів із російською нацією,

прозоро натякаючи на те, що й «політична єдність» не за горами.

Один із лідерів галицьких москвофілів і перший редактор та виB

давець «Слова» Богдан Дідицький (1827

–

1909) писав, що лише

Росія «може вирішити, як слід, українську справу»

, заплющуB

ючи очі на антиукраїнську політику царату в самій Росії.

Але водночас, як відомо, в Галичині активно розвивався таB

кож народовський український рух, що спирався на визнання

єдиного українського народу по обидва боки Збруча й фінансову

підтримку провідних діячів вітчизняного національного відроB

дження в Наддніпрянщині (Є. МилорадовичBСкоропадської, Є. ЧиB

каленка, В. Симиренка та ін.). Як і москвофіли, народовці вистуB

пали за надання українцям рівних прав із поляками в Галичині,

однак не погоджувалися з теорією приналежності «рутенів» до

великоросійської нації й вимагали запровадження фонетичної

української граматики, а також поборювали консервативноBпатB

ріархальні й клерикальні ідеї своїх опонентів з протилежного

табору. Поступово між народовцями й москвофілами дійшло до

принципових розходжень і взаємної ворожнечі.

Оскільки ліберальний політичний режим конституційної ДуB

найської монархії забезпечував досить сприятливі умови для заB

доволення культурноBнаціональних потреб, Київська українська

громада, очолювана відомим істориком професором Володимиром

Антоновичем (1834

–

1908) і письменникомBпедагогом ОлександB

ром Кониським (1836

–

1900), сконцентрувалася на перенесенні

центру українського руху з Наддніпрянщини до Галичини. Під

впливом Київської громади й Михайла Драгоманова (1841

–

1895)

галицькі народовці приступили до вироблення політичної проB

грами українського руху, що спиралася б на селянство. 24 жовтB

ня 1885 р. у Львові вони заснували Народну раду

на чолі з депуB

татом Галицького сейму Юліаном Романчуком (1842

–

1932) і вже

незабаром сформулювали свої вимоги: «Хочемо всестороннього

і свобідного розвою нашої руської народності, яко самостійної

народності слов’янської»

У реалізації такого наміру діячі Київської громади вбачали

єдиний спосіб збереження української ідеї в розбудові національB

ного життя (за прикладом поляків), а тому вже з кінця 70Bх рр.

22 Розділ 1

ХІХ ст. спонукали галицьких народовців до співпраці й порозуB

міння з польськими консерваторами й демократами. Загалом це

не суперечило стратегічній меті частини краківських консерваB

торів і лібералів, які мріяли про відбудову федеративної ПольB

ської держави з включенням до неї України, Білорусі й Литви,

що у віддаленій перспективі мало призвести до злиття народів

краю в єдиній «польській політичній нації». Але більшість

польської шляхти й великих землевласників з недовірою ставиB

лися до, по суті, поміркованих українських вимог, вважаючи

місцевих селян безнаціональною масою, що загрожує їхнім стаB

новим інтересам.

Ситуація змінилася в другій половині 80Bх рр. ХІХ ст. внасліB

док загострення російськоBавстроBнімецького суперництва на

Балканах, піком якого стала Болгарська криза 1885

–

1886 рр. Тоді

Росія остаточно втратила свій політичний контроль над БолгарB

ським князівством, де перемогли британськоBавстрійські впливи,

а князем, за порадою Відня, у серпні 1887 р. було обрано німецьB

кого принца й австрійського офіцера Фердинанда СаксBКобургB

Готського (1861

–

1948).

Фактично водночас — у Берліні й Відні окреслилася ідея виB

користати проти Російської імперії український національний

рух. Як зазначив перший секретар німецького посольства у ПетерB

бурзі й майбутній рейхсканцлер Бернхард фон Бюлов (1849

–

1929), імперія Гогенцоллернів повинна «на багато років наперед

зруйнувати економічні джерела Росії шляхом спустошення її

чорноземних губерній... Нам необхідно, нарешті, — наголошував

дипломат, — відрізати Росію від обох її морів — Балтійського

та Чорного, на яких базується її світова могутність»

. ПізніB

ше, вже як глава прусського й загальнонімецького урядів, фон

Бюлов у 1906 р. прямо стверджував, що Росію можна звести до

рівня держави другорядного масштабу, якщо вона «або зазнає

соціального розладу, або втратить Україну»

Уже в 1888 р. до канцелярії київського, волинського і подільB

ського генералBгубернатора надійшов досить промовистий доB

кумент: «6Bго липня помічено київською поліцією появу в місті

переданих із Австрії закликів русинською та французькою моB

вами про те, що сполучення Малоросії з Російською державою

не було актом підданства, а мало характер рівноправного союзу,

Об’єктивний зміст українського питання... 23

що малоруський народ сильно пригноблений і покладається на

гуманні народи, які визволили балканських слов’ян від турецької

неволі (йдеться про впровадження австрійського протекторату

над Боснією й Герцеговиною в 1878 р. — Авт.), і допоможуть йому

скинути ярмо православних татар, що йменують себе великоB

русами»

А німецький консул у Києві, звітуючи до Берліна про свої конB

такти з місцевими громадівцями, стверджував: «Наскільки мало

про українофілів можна говорити як про політичну партію, наB

стільки ж мало суспільна думка тут іде в бік Москви… Тут утвоB

рився комітет українофілів для того, щоб утворити противагу

місцевому відділенню панславістського благочинного комітету.

Однак ця справа провадиться таємно, і повідомлення про неї роB

билося мені суворо секретно»

Австрійська дипломатія в цілому солідаризувалася з ідеєю

фон Бюлова щодо позбавлення Росії виходу до Чорного й БалтійB

ського морів. У розмові з німецьким послом у Відні в грудні 1889 р.

австрійський міністр закордонних справ граф Густав Зиґмунд

Кальнокі (1832

–

1898), згадавши «так званих українофілів» і той

факт, що «землі, населені малорусами, відрізають центр імперії

від Одеси та від західної частини Чорного моря», зазначив: «НаB

явність багатомільйонного малоруського народу та його ворожB

неча з великорусами за певних умов могли б відіграти роль ваB

желя для тривалого послаблення московитського колоса»

Того ж року відомим берлінським філософом і політологом ЕдB

вардом фон Гартманом (1842

–

1906) (на думку І. Франка, він оприB

люднював дійсну позицію «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка

(1815

–

1898) під час погіршення німецькоBросійських відносин

після Болгарської кризи) в праці «Два десятиріччя німецької поліB

тики та сучасна світова ситуація» (у 1888 р. її основні положення

були викладені в статті «Росія та Європа» в берлінському журB

налі «Gegenwart») було проведено чіткий вододіл між належною

азійській цивілізації Великоросією та загарбаними нею в різний

час народами Східної Європи, в тому числі й українцями. Останні,

на переконання Е. Гартмана, залишалися складовою частиною

саме західної цивілізації й за рівнем культурноBгосподарського

розвитку значно перевершували росіян. Е. Гартман попереджав,

що населені східноєвропейськими націями території становлять

24 Розділ 1

для Петербурга «міцний аванпост для стратегічних операцій на

Заході», тому поневолені царатом народи є реальні спільники

«середньоєвропейського мирного союзу по той бік російського

кордону».

Задля захисту європейської культури й цивілізації від російB

ської агресії й територіальної експансії в роботі пропонувався

кардинальний перегляд політичної карти регіону із заснуванB

ням незалежних Польщі, Балтійського королівства (в складі

Естляндії, Ліфляндії, Курляндії) й «Дніпровської держави» (або

«Королівства Київського») та з приєднанням Фінляндії до Швеції,

а Бессарабії до Румунії. Гартман також закликав до створення

антиросійського військовоBполітичного блоку, в якому Швеція

й Балтійське королівство отримали б гарантії своєї безпеки з боку

Німеччини, а Україна та Румунія — з боку АвстроBУгорщини.

Обґрунтовуючи такий підхід до визначення оптимальних

західних меж Російської імперії, Е. Гартман стверджував, що

«нема ні географічних, ні етнографічних підстав» для державB

ного об’єднання російських, українських і білоруських земель.

Він наголошував, що дійсною кінцевою метою національноBдерB

жавного будівництва Росії було оволодіння басейнами Волги

й Дону, а не Дніпра, який відділений від них ДвінськоBДонським

плато і є ареалом розселення білорусів та українців. Таким чиB

ном, Російська національна держава звернена своїми зовнішB

ньополітичним інтересами на південний схід, а не на захід

Запропоноване Е. Гартманом геополітичне перевлаштуванB

ня ЦентральноBСхідної Європи, як він вважав, жодним чином

не зашкодило б Росії, а натомість забезпечило б її розвиток як

національної держави — прямого генетичного продовження ЗоB

лотої Орди. «Ентузіасти чистої та здорової російської національB

ної культури, — писав Е. Гартман, — мають врештіBрешт з щиB

рим задоволенням вітати цю примусову ампутацію всіх хирих

на європейські хвороби членів імперії, оскільки виключно вона

уможливить справжнє існування російської національної дерB

жави, надасть змоги розірвати всі культурні стосунки із ЗахоB

дом та відмежуватися від них китайським муром як суто азійB

ській державі»

Новий підхід Берліна до «українського питання» змусив правB

лячі кола Дунайської монархії, стурбовані підтримкою офіційним

Об’єктивний зміст українського питання... 25

Петербургом русинських москвофілів, суттєво скоригувати свою

політику щодо Галичини. Тим паче, що в національній політиці

Габсбургів уже був такий прецедент: прагнучи послабити позиції

німецьких лібералів у рейхсраті, імператор Франц Йосиф І [1848

–

1916] зробив низку поступок їхнім національноBполітичним опоB

нентам — чехам. У 1882 р. чехи отримали новий виборчий закон,

який забезпечив їм більшість у ландтазі Богемії й збільшив предB

ставництво в загальноімперському парламентові, а чеську мову

було дозволено вживати в урядових установах. Того ж року

Празький університет був поділений на два, один з яких став

чеськомовним. Успіхи чеського національного руху мали помітний

вплив на політичну ситуацію в Галичині, не випадково у 1890 р.

значною мірою внаслідок протидії поляків не було схвалено проB

позицію міністраBпрезидента Австрії графа Едуарда Таффе

(1833

–

1895) поділити Богемію за етнічним принципом.

Але в Галичині імперський намісник і етнічний поляк граф КаB

зимир Бадені (1846

–

1909), що активно виступав проти русофілів,

змусив шляхту й магнатів піти на компроміс із галицькими нароB

довцями. Посередниками на низці переговорів із високими

львівськими та віденськими урядовцями виступили київські гроB

мадівці, внаслідок чого в листопаді 1890 р. на сесії Галицького сейB

му було проголошено «нову еру» в польськоBукраїнських стосунB

ках. Як згодом зазначив у листі до канцлера фон Бюлова німецький

консул у Львові, польська консервативна еліта побачила в новому

курсові спосіб знайти серед «малорусів Поділля, Волині, Бессарабії

й України» союзників у разі можливої війни з Росією й плекала

надії на приєднання підросійського Королівства Польського та

Наддніпрянщини до АвстроBУгорщини й створення об’єднаної

Польської корони під скіпетром Габсбургів.

Усна українськоBпольська угода, на якій наполягав Відень,

в обмін на декларацію народовцями вірності Апостольському преB

столу й Австрійській державі, передбачала розширення достуB

пу «рутенів» до галицьких урядових структур і сейму, державну

підтримку їхніх громадських організацій, у тому числі «Просвіт»,

і фінансових установ, рівноправність української мови в галицьких

урядах, зрівняння в правах грекоBкатолицької церкви з римоB

католицькою, створення кафедри історії України й другої кафедри

української літератури у Львівському університеті, впровадження

26 Розділ 1

фонетичного правопису в шкільництві й двомовності в учительB

ських гімназіях та ін. На певний час угода «нової ери» зменшила

міжетнічне протистояння в Галичині й сприяла зміцненню укB

раїнських впливів у всіх сферах життя, не дивно, що це стривоB

жило офіційний Петербург.

Але, як згодом відзначила польська преса, зростання націоB

нальної свідомості «рутенського селянина» призвело до того, що

він побачив ворога не за кордоном — в образі імперії Романових,

а біля себе — в особі польського пана. Польська крайова адмініB

страція й політичні партії досить швидко усвідомили перспектиB

ву зміцнення українського руху, що претендував на поділ ГалиB

чини за національною ознакою й тим самим перекреслював плани

відбудови Речі Посполитої в кордонах імперії Габсбургів.

Уже в 1895 р. один із лідерів молодіжного крила Руськоукраїн

ської радикальної партії (РУРП) — першої новітньої українB

ської політичної організації, заснованої у Львові 6 жовтня 1890 р.

з ініціативи І. Франка й М. Павлика — Юліан Бачинський (1870

–

1940) у книжці «Україна irredenta» («Україна незвільнена». — Авт.)

з позицій марксистської методології стверджував, що централіB

заторська політика Відня й Петербурга є головною перешкодою

для прогресу капіталізму в Україні, а тому політична самостійB

ність є «conditio sine qua non (життєво необхідна умова. — Авт.)

її економічного і культурного розвитку, умова взагалі — можB

ливість її існування». Публіцист наголошував на господарських

суперечностях між окремими регіонами Росії й, головним чином,

на протиріччях між Наддніпрянщиною та рештою імперії, вкаB

зуючи на їхні руйнівні наслідки для культурноBнаціонального

становища України

Під тиском «молодих радикалів» на ІV з’їзді РУРП 29 грудня

1895 р. партійна програма була доповнена положенням, що здійB

снення її народницькоBсоціалістичних ідеалів «можливе при

повній самостійності політичній руськоBукраїнського народу

і повнім, необмеженім праві його: рішати самому у всіх справах

його дотикаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення

окремої руської політичної території з руських частин ГаличиB

ни і Буковини з якнайширшою автономією»

Подібна вимога була внесена й до програми заснованої чеB

рез чотири роки народовцями з ініціативи М. Грушевського та

Об’єктивний зміст українського питання... 27

Ю. Романчука Української національнодемократичної партії

(УНДП), що невдовзі перетворилася на провідну політичну силу

в західноукраїнському регіоні. «Ми, галицькі русини, часть українB

ськоBруського народу, що мав колись самостійність державну, —

починався документ, — відтак боровся віками за свої державноB

політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу

самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народB

них змагань є дійти до того, щоби цілий українськоBруський наB

род здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність

та з’єднався часом в одноцільний національний організм»

Проблема української незалежності й соборності швидко стаB

ла предметом гострої дискусії на сторінках галицької та букоB

винської преси. Активну участь у ній взяв І. Франко, який своїм

незаперечним громадським і літературним авторитетом підтриB

мував зазначені вимоги. Він вважав, що, хоч ідеал державної саB

мостійності України за тогочасних умов міг здаватися поза межаB

ми можливого, все ж національноBпатріотичним силам належало

«вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього».

Тому угода «нової ери» виконувалася повільно й незабаром

була зведена нанівець: намісник Галичини в 1899

–

1903 рр., крупB

ний землевласник і колишній ректор Львівського університету

граф Леон Пінінський привів до влади так звану партію «подоB

лян», яка для протидії народовцям почала зміцнювати позиції

русофільської течії. Його політику продовжував і граф Анджей

Потоцький (1861

–

1908), призначений штатгальтером у червні

1903 року.

І все ж завдяки неформальній угоді 1890 р. склалися певні

умови для інституційного розвитку українського руху (напеB

редодні Першої світової війни лише у Східній Галичині діяло

2510 українських народних шкіл, 6 українських державних гімB

назій, стільки ж українських приватних гімназій, ліцей і 4 вчиB

тельські семінарії під егідою Руського педагогічного товариства,

78 філій і 2944 читальні товариства «Просвіта», що об’єднували

майже 110 тис. членів та ін.) й політичного структурування на%

ціонального життя (окрім вищезгаданих РУРП і УНДП у 1896 р.

виник клерикальний Руськоукраїнський християнський союз,

а у вересні 1899 р. — марксистська Українська соціалдемо

кратична партія (УСДП)).

28 Розділ 1

Принципово важливим було те, що всі новостворені західноB

українські партії (які діяли легально й навіть за незначної фінанB

сової урядової підтримки) стояли на спільній стратегічній платB

формі політичної самостійності України. Це давало підстави для

формування широкої політичної коаліції. Позитивні сторони двоB

партійної системи в західноукраїнському русі з провідною ролB

лю центристської УНДП й опозиційною лівою РУРП виразно даB

лися взнаки пізніше — під час Листопадової революції 1918 р.

й конституювання Західноукраїнської Народної Республіки.

Звичайно, школа австрійського й галицького парламентаризB

му дисциплінувала західноукраїнську еліту, розширяла її міжнаB

родне бачення, привчала до державницького й дипломатичного

підходу у вирішенні політичних і соціальноBекономічних проблем,

готувала до самостійної діяльності за слушної нагоди. Але надB

мірне захоплення австрійським конституціоналізмом і правоB

вими аспектами загальноукраїнської справи робили галицьких

провідників безпорадними в екстремальних умовах, що могли

виникнути внаслідок європейської війни та спричиненої нею реB

волюційної кризи.

Загострення політичної ситуації в Галичині привернуло увагу

Берліна, що активізував політику германізації польського наB

селення в Познанщині й Пруссії. Її знаряддям стала заснована

в 1894 р. Німецька спілка східних прикордонних областей

(НССПО), що у взаємодії з державними структурами намагаB

лася послабити економічні позиції поляків, зокрема, зменшити

приплив з Російської імперії польських сезонних робітників, заB

мінивши їх галицькими українцями. Для цього НССПО з 1903 р.

налагодила співпрацю з Руським народним комітетом —

виконавчим органом УНДП.

Такі контакти дали галичанам підстави сподіватися на поліB

тичну підтримку Берліна в протистоянні з польськоBавстрійською

адміністрацією. У травні 1903 р. Руський клуб у Відні й Народний

комітет у Львові домовилися про випуск у столиці Дунайської моB

нархії двотижневика «Ruthenische Revue»

(з 1906 р. — місячник

«Ukrainische Rundschau»), щоб «підтримати зацікавленість іно(

земців українською справою та здобути трибуну перед Євро(

пою». Уперше після смерті М. Драгоманова світ отримав змогу

дізнатися про Україну без посередників; німецька, французька,

Об’єктивний зміст українського питання... 29

іспанська, італійська, шведська, норвезька й навіть японська преB

са охоче вдавалися до передруку матеріалів з «Ruthenische Revue».

Центральний орган французьких соціалістів — газета «L’HumaB

nit

» писала, що «українці увійшли в зносини з іншими народами

через видавництво «Ruthenische Revue»

. А «Ukrainische RundB

schau» лише в Німеччині мав понад 200 передплатників, безкошB

товно розсилався членам дипломатичного корпусу, зарубіжним

інформагентствам, письменникам і журналістам.

Не дивно, що вже у 1905 р. прусський міністр Райнбабен поB

інформував парламент «про сумне становище русинів під польB

ською владою в Галичині»

. До того ж революція в Російській

імперії, що супроводжувалася посиленням національних рухів,

поставила офіційний Берлін перед потребою формувати власне

ставлення до національних проблем імперії Романових і розпоB

чати їхнє всебічне дослідження.

Оскільки для цього не пасували прямі контакти урядовців

із зарубіжними громадськоBполітичними об’єднаннями, їхнє

налагодження й було довірено представникам НССПО. КоорB

динатором виступив особистий радник кайзера Вільгельма ІІ

[1888

–

1918] в питаннях «російської політики», професорBістоB

рик Берлінського університету Теодор Шиман, автор щотижB

невих зовнішньополітичних оглядів у консервативній пресі.

У них монарший радник називав імперію Романових напівB

варварською країною, найбільш строкатою сумішшю народів

у всій Європі, що ніколи не асимілюється в єдине ціле, і тому

постійно перебуватиме під дамоклевим мечем революцій

Формулюючи ідеї, що не могли бути оприлюднені високопосаB

довцями з політичних міркувань, Т. Шиман стверджував неB

обхідність превентивної війни з Російською імперією. На його

думку, в разі серйозної політичної кризи імперія Романових неB

минуче мала розпастися на власне Великоросію, Україну і «заB

хідні території»

Обстеження українського національного руху Т. Шиман доруB

чив членові НССПО історикові Отто Гетшу, який вже під час перB

ших відвідин Галичини в жовтні 1905 р. звернувся з Кракова до

М. Грушевського як до авторитетного українського вченого й гроB

мадського діяча

. Офіційний Берлін тоді з насторогою поставивB

ся до розгортання революційних подій у Російській імперії, що

30 Розділ 1

в разі перетворення на конституційну монархію вибила б «українB

ську карту» з рук АвстроBУгорщини.

Ще далі йшов у своїх похмурих (і, як виявилося, небезпідставB

них) прогнозах кайзер Вільгельм ІІ, що безапеляційно заявив

у грудні 1905 р.: «Події, які тепер відбуваються в Росії, є лише

прелюдією до жахливої катастрофи, яка розіб’є цю імперію на

багато республік. Утворення таких республік означатиме по(

стійну загрозу для Німеччини, оскільки вони, без сумніву, ще

більше схилятимуться до союзу з Францією»

. Навіть перспекB

тива українськоBпольського порозуміння в Росії непокоїла ніB

мецький уряд, що був стурбований перспективою ймовірного проB

тистояння з поляками в Пруссії. Тому, плануючи у серпні

–

вересні

1906 р. відвідати Південь Росії для продовження досліджень укB

раїнського руху, О. Гетш попрохав у М. Грушевського рекоменB

дації до провідних громадівців, депутатівBукраїнців і професорів

у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові й Одесі.

За таких умов (і не в останню чергу під впливом Російської

революції) імператор Франц Йосиф І пішов на впровадження

26 січня 1907 р. загального активного виборчого права для чоB

ловіків віком старше 24Bх років. Західним українцям вдалося

істотно поліпшити своє представництво й можливості захисту наB

ціональних прав на загальноімперському рівні. Вже того ж року

на виборах до палати депутатів віденського рейхсрату (516 парB

ламентарів) пройшло 27 представників українських партій (22 —

від Галичини, в тому числі 17 — від УНДП, 3 — від помірковано

лівої РУРП й 2 — від марксистської УСДП, та 5 — від народовців

Буковини) і 5 галицьких москвофілів. У 1910 р. лідер Української

парламентської репрезентації (фракції) націоналBдемократ Ю. РоB

манчук став віцеBпрезидентом палати депутатів.

Однак Відень не лише не відважився покінчити з політичB

ним домінуванням поляків у Галичині (реформа 1907 р. не поB

ширювалася на вибори до крайового сейму), а й свавільним

окресленням виборчих дільниць та іншими маніпуляціями

забезпечив обрання одного українського депутата від 102,5 тис.

виборців, польського — від 52 тис., а німецького — від 39

360 виB

борців

. Загалом же вибори 1907 р. (як і наступні 1911 р.) посиB

лили вплив опозиційних партій і зменшили частку німців (45,5

у палаті депутатів, збільшивши натомість відсоток чехів (20,9

%),