Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 141
2.3. Український рух і австро-німецький блок
Революційні потрясіння в Росії й стрімка демократизація всьоB
го політичного життя, активізація національних рухів у регіонах
колишньої імперії суттєвим чином впливали не лише на австрійB
ських українців, а й на східну політику Відня у цілому. Габсбур%
зькі урядовці небезпідставно передбачали, що автономна Ук%
раїнська держава в складі демократизованої федеративної Росії
служитиме для українців Галичини й Буковини могутньою при%
тягальною силою. Зовнішнім проявом стурбованості австрійсьB
кої влади перспективами загострення українського питання стало
офіційне запровадження в державі нового етнічного терміну
«Ukrainer» замість звичного «Ruthenen» (латинізований варіант
перекладу «русини» — етнічної самоназви українців Галичини,
Буковини й Закарпаття).
Власне, сама ідея про офіційне використання етноніму «UkB
rainer» виникла ще задовго до сумнозвісного сараєвського вбивB
ства, коли в календарі УСДП Галичини на 1907 р. відомий істоB
рик, учень М. Грушевського — Мирон Кордуба (1876
–
1947)
зазначив: «Годі нам придержуватися того, щоби в Австрії звати
себе Русинами, а в Росії — Українцями. Одні і другі, Українці
і Русини — один і той самий народ. Більш освічені круги нашого
народу вже давно прийняли назву «Українці» і всім треба за ними
слідувати»
243
. А 5 червня 1912 р. сам імператор Франц Йосиф І
у своєму відкритому листі до української парламентської реB
презентації вжив термін «український». Щоправда, гострі проB
тести польської депутатської фракції у Відні змусили міністра
внутрішніх справ барона Гайнольда виступити з офіційним поB
ясненням, що зазначений термін з’явився в тексті випадково,
внаслідок редакційного недогляду.
Але з початком Першої світової війни питання офіційного виB
знання національного імені «Ukrainer» замість «Ruthenen» зноB
ву постало на порядку денному, у Відні, зрештою, зрозуміли, що
для українців воно має вже не науковий характер, а перемістиB
лося в політичну площину. Після тривалих дискусій на урядоB
вому й університетському рівнях ситуація істотно змінилася
з призначенням у грудні 1916 р. міністром закордонних справ
АвстроBУгорщини уродженця Чехії графа Оттокара Черніна
142 Розділ 2
(1872
–
1932), а в липні наступного року главою внутрішньополіB
тичного відомства — графа Ф. Гоггенбурга. 13 січня 1917 р. М. ВаB
силько звернувся до О. Черніна з проханням посприяти у справі
запровадження офіційної назви «Ukrainer». При цьому депутат
наголосив, що тим самим «національноBсвідомі та антиросійськи
настроєні рутени» прагнуть «не мати нічого спільного з староруB
тенами чи рутенамиBмосквофілами»
244
.
Уже через тиждень у зворотному листі О. Чернін запевнив
М. Василька, що він не проти, а 25 липня 1917 р. на спільній наB
раді низки міністерств і відомств граф Гоггенбург також недвоB
значно виступив за визнання етноніму «Ukrainer». Через десять
днів шеф дипломатичного відомства повідомив міністра внутB
рішніх справ, що з погляду зовнішньої політики заперечень проB
ти заходів, які планує провести імперський уряд, немає. ІмпераB
тор Карл І, якого активно «обробляли» українські політики, тоді
ж вирішив публічно визнати національний етнонім
245
(щоправда,
указ про офіційну заміну етнічних назв «Ruthenen» і «ruthenish»
на «Ukrainer» і «ukrainisch» був надрукований міністерством
крайової оборони лише 13 квітня 1918 р.).
Але фактична відмова австрійського уряду в листопаді 1916 р.
розділити Галичину й створити в її східній частині українську
автономну провінцію, як уже зазначалося вище, спричинила
серйозну кризу в західноукраїнському політичному таборі.
К. Левицький і М. Василько як речники габсбурзького лоялізму
були звинувачені в «політичній сліпоті» й усунуті від керівницB
тва Українським парламентським представництвом. Його очолиB
ли Є. Петрушевич і колишній «молодий радикал», а на той час
один із лідерів УНДП Євген Левицький. У їхніх заявах і мемоB
рандумах залунали твердість і категоричність, зокрема, 30 травB
ня 1917 р. в своєму виступі у палаті депутатів Є. Петрушевич наB
голосив, що «представники українців в Австрії вітають прагнення
українців у Росії скористатися правом націй на самовизначення
і докладуть усіх зусиль, щоб боротьба за право великого українB
ського народу вільно розвиватися на своїй національній території
завершилася успішно».
Помітно змінилося й бачення меж західноукраїнської автоB
номії, коли 16 червня того ж року М. Василько говорив у віденB
ському парламенті вже про автономну провінцію з усіх етнічних
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 143
українських земель Дунайської монархії. У тому ж дусі в «МеB
морандумі українських парламентарів з приводу територіального
оформлення та політичного врегулювання українських областей
в Австрії після війни» йшлося про «об’єднання Східної Галичини
з ПівнічноBзахідною Буковиною в окрему українську провінцію
Австрії». А вже у серпні 1917 р. Українське парламентське предB
ставництво поставило перед міністромBпрезидентом Ернстом
Зайдлером (1862
–
1931) питання про те, що «колишнє Галицько(
Волинське князівство (Холм, Волинь і теперішня Східна Гали(
чина) разом з українською частиною Буковини мають утвори(
ти єдиний коронний край з місцевим національним парламентом
і українською адміністрацією»
246
.
Офіційний Відень уважно відстежував еволюцію українськоB
го руху. Так, представник МЗС при Верховному командуванні
габсбурзької армії повідомляв свого шефа — графа О. Черніна
про перехоплену цензурою біля Коломиї поштівку з позначенB
ням кордонів майбутньої Української держави. Урядовця найB
більше насторожило включення до її складу й, відповідно, відB
окремлення від АвстроBУгорщини Північної Буковини, Східної
й Центральної Галичини та частини Північної Угорщини (ЗакарB
паття). Тоді ж у звіті крайового уряду Буковини до президії
імперського МЗС наголошувалося, що «Російська революція, наB
ціональний рух українців у Росії викликали сепаратистські наB
строї серед українців в Австрії», й «українське населення завB
дає тепер більше турбот»
247
.
Дійсно, 29 вересня 1917 р. в львівському «Ділі» було оприлюдB
нено звернення керівництва УНДП «До українського народу ГаB
лицької землі», де, зокрема, йшлося: «Австрійська держава не
сповнила твоїх національноBполітичних, культурних і господарB
ських домагань. Мусиш і ти, український народе Галицької землі,
піднести громовий голос з домаганням перебудови АвстроBУгорB
щини на національноBтериторіальній основі й утворення з усіх
українських земель Габсбурзької монархії окремої автономної
української провінції, в якій ти міг би свобідно будувати основи
своєї державності»
248
.
З іншого боку, українські інформаційні бюро СВУ у Відні й СтокB
гольмі під загальним кураторством В. Степанківського активіB
зували діяльність із популяризації українського національноB
144 Розділ 2
визвольного руху в АвстроBУгорщині й Росії, постачаючи телеB
графним агентствам і ЗМІ практично повний обсяг матеріалів.
Так, 17 жовтня 1917 р. габсбурзький посол у нейтральній ШвейB
царії повідомляв свій МЗС про брошуру, видану в Лозанні, — «Les
Droits de la Pologne sur la Galicie». Її автор — відомий львівський
журналіст і майбутній керівник зовнішньополітичного відомства
ЗО УНР Михайло Лозинський (1880
–
1937) виклав, як здавалося
дипломатові, два найбільш імовірних варіанти вирішення українB
ського питання в Дунайській монархії: «Самостійна українська
провінція в рамках монархії або об’єднання українських земель
Австрії з Великою автономною Україною в складі Російської феB
деративної держави»
249
.
Правда, шануючи історичну істину, слід зазначити, що в цей
період Центральна Рада в Києві не надавала належної уваги розB
виткові національноBвизвольного руху на західноукраїнських
землях, які перебували в складі АвстроBУгорщини. Дійсно, абстB
рактноBтеоретично питання про возз’єднання всіх українських
земель у єдиній державі порушувалося наддніпрянськими поB
літиками не раз, але до будьBяких практичних кроків, аж до поB
чатку Брестських мирних переговорів, справа не доходила.
Політично ж активна частина західноукраїнського суспільB
ства швидко диференціювалася щодо альтернативних проектів
розв’язання українського питання в АвстроBУгорщині. РадикальB
ний сегмент, представлений студентством, ще 3 червня 1917 р.
на зборах у Відні ухвалив резолюцію, де стверджувалося: «СамоB
стійна Українська держава повинна охоплювати також укB
раїнські національні території, які знаходяться під польським
і угорським гнітом: угорську Україну, Холм, Підляшшя, Волинь,
Галичину та Буковину». А в грудні того ж року академічне товаB
риство «Січ», підтвердивши червневу заяву, недвозначно вистуB
пило за приєднання всіх етнічних українських земель АвстроB
Угорщини до УНР.
Навіть новий лідер ліберальноBпоміркованої Української парB
ламентської репрезентації Є. Петрушевич у своєму виступові
у палаті депутатів 13 грудня 1917 р. наголосив, що «у випадку дальB
шого продовження (віденським урядом. — Авт.) польської політиB
ки Східна Галичина може бути прилучена до Української респубB
ліки, що відповідало би найвищому ідеалові цілого українського
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 145
народу». Водночас, на переконання Є. Петрушевича, для ГабсB
бургів залишалася альтернатива: «Ми за окрему державну одиB
ницю з Східної Галичини, Північної Буковини та інших українB
ських областей монархії, яка б перебувала в державному зв’язку
з АвстроBУгорщиною»
250
.
Про існування серед західноукраїнського політикуму настроїв
на користь об’єднання з Наддніпрянщиною свідчить і звіт львівB
ської дирекції поліції віденському МВС від 28 грудня 1917 р.
У ньому йшлося про «таємну нараду українських представниB
ків усіх рівнів», де виступили К. Левицький і Є. Петрушевич.
Останній наголосив, що «найвищою метою українців є об’єднанB
ня з Українською Народною Республікою. Коли монархія хоче
зректися українців, то Східна Галичина, яка потрапила під польB
ське панування, може об’єднатися з Україною». На цьому ж
зібранні було ухвалено резолюцію з вимогою «об’єднання Східної
Галичини і Північної Буковини та утворення в рамках монархії
самостійної української провінції»
251
.
Нарешті, віденські політики почали усвідомлювати, що перед
лицем Української національноBдемократичної революції, яка наB
бирала обертів у Наддніпрянщині, втримати українське населенB
ня, як і території, де воно мешкало, в межах Дунайської монархії
вдасться лише у випадку створення коронного краю. Виступаючи
в Державній раді, прем’єр Зайдлер ще 28 вересня 1917 р. зазнаB
чив, що «для врегулювання національних справ у державі по(
трібно приступити до поділу на округи коронних країв з на(
ціональними адміністраціями та автономними урядами»
252
.
Але останній імперський намісник Галичини — генералBполB
ковник граф Карл фон Гуйн (який, до речі, досить ліберально стаB
вився до українського руху) в розмові в австрійських дипломатичB
них колах 8 грудня цілком обґрунтовано застеріг, що «з утворенням
дійсно незалежної держави України створювати в Австрії украB
їнський коронний край неможливо, бо його приєднання до УкраB
їнської держави стане тільки питанням часу. В цьому випадку,
щоб не втратити українські області Галичини, — міркував наB
місник, — потрібно передати їх полякам у якнайбільших розміB
рах. У випадку ж, коли Українська держава не матиме перспекB
тив на існування, то створення українського коронного краю є тоді
безперечно необхідним»
253
.
146 Розділ 2
Та в міру швидкого загострення внутрішньополітичної кризи
й національних суперечностей у Дунайській монархії, за умов
браку життєво необхідних продовольчих товарів у її столиці
й інших великих містах, перспективи державного існування самої
монархії видавалися на той час надто проблематичними. І в отоB
ченні імператора Карла І, і в Кабінеті міністрів, і в парламенті
вже добре розуміли, що тільки негайне підписання сепаратного
миру на Східному фронті, можливо, забезпечить часткову стабіB
лізацію ситуації в АвстроBУгорщині.
Тим часом революційноBвизвольні процеси на території коB
лишньої Російської імперії протягом весни–осені 1917 р. прискоB
рили кристалізацію нової східної політики Берліна, передусім,
в українському питанні. Вище керівництво Другого рейху, яке на
початку світової війни звернулося до ідеї обмеженого сприяння
державотворчим прагненням українців, остаточно усвідомило (на
відміну від свого австрійського союзника), що Україна може стаB
ти для Німеччини не просто допоміжним, а й життєво важливим
чинником досягнення перемоги. А найважливішою передумовою
для цього було визнання права українців на створення національB
ної держави; додатковою ж причиною підтримки Берліном ідеї
незалежної України, як противаги новій Польщі, стало створенB
ня 5 листопада 1916 р. Регентської ради — ініціативного органу
відтворення маріонеткової Польської держави.
Після цього активізувалася діяльність Німецької спілки підB
тримки волелюбних прагнень українців «Вільна Україна», що
видавала журнал «Майбутнє Східної Європи» й до початку 1918 р.
організувала у великих містах 99 доповідей та диспутів щодо
принципів української політики Німеччини. Офіційні німецькі
умови миру від 19 серпня 1917 р. передбачали, що, крім визнання
новопроголошеної Польської держави, Німеччина буде обстоюB
вати права на суверенітет України, Фінляндії, балтійських проB
вінцій, а також Фландрії, Ірландії, Єгипту й Персії.
А 25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Георга Міхаеліса
(1857
–
1936) з начальником політичного відділу Головного військоB
вого командування генералом Бертенверфером було остаточно
окреслено контури німецьких планів на Сході. З огляду на винятB
ковий економічний потенціал Наддніпрянської України кайзерівB
ська армія мала забезпечити в ній німецькі промислові інтереси.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 147
До того ж відокремлення Наддніпрянщини від етнічної Росії значB
но послабило б останню в усіх аспектах і забезпечило б для БерB
ліна суходільний шлях через Балкани на Близький Схід.
Таким чином, військове командування ініціювало нову німець%
ку «східну політику» стосовно України, щойно призначений канB
цлер погодився з нею без жодних застережень, шлях до підB
писання «хлібного миру» між Центральними державами і УНР
у Бресті був відкритий. Але київські лідери, цілком прагматично
підійшовши до визначення мети переговорного процесу, водноB
час і надалі залишалися в полоні ілюзорної ідеї створення для
мирних переговорів «однородно соціялістичного, федеративного
уряду» з «представників усіх крайових урядів», які діяли на теB
риторії колишньої Російської імперії.
2.4. Між Антантою й Центральними державами
Демократичні перетворення 1917 р. зробили Росію ідеологіч%
но й політично привабливішою для ліберальних режимів країн
Антанти. Утворення ж Центральної Ради для західних демократій
відбулося фактично непоміченим, український національноBвиB
звольний рух (як і фінський, білоруський, латиський чи литовB
ський) сприймався як німецькоBавстрійський витвір, спрямований
на послаблення Антанти і США.
Показовою в цьому сенсі була публікація в газеті «Action FranB
çaise» від 5 травня 1917 р., де наголошувалося: «Йдеться, насамB
перед, про збереження для нової Росії національної єдності. ІдетьB
ся також про те, щоб вона не подрібнилася і залишилася «єдиною
і неподільною». Найгірша небезпека, яка загрожує російській ре(
волюції, — це сепаратизм... Крім того, багатозначним є те, що
партикуляристські рухи вимальовуються в Україні. Український
сепаратизм — віддавна одна з німецьких надій. Існують окремі
німецькі документи про українське питання, які ми колись переB
глянемо»
254
.
Протягом 1917 — початку 1918 рр. головним дипломатичним
завданням Антанти в ЦентральноBСхідній Європі було збереженB
ня Східного фронту проти Німеччини й АвстроBУгорщини, який
опинився під загрозою розпаду внаслідок революційних подій
148 Розділ 2
у Росії. Захід явно недооцінив спроможність російських більшоB
виків захопити владу в Петрограді й утримати її, поширивши на
окраїни («тріумфальна хода радянської влади», за образним виB
словом В. Леніна). Тому згодом можливість боротися проти радянB
ської влади в Росії, допомагаючи національноBвизвольним рухам
народів її європейської частини, категорично відкидалася.
З іншого боку, держави Антанти були зацікавлені в налагоB
дженні контактів з Україною, адже Лютнева революція в Росії
й активізація там антивоєнних настроїв значно послабили та усB
кладнили їхнє воєнноBстратегічне становище на Заході. ЩоправB
да, вже 11 березня 1917 р. на урочистому прийомі послів Британії,
Італії й Франції міністр закордонних справ Тимчасового уряду
П. Мілюков підтвердив урядовий курс на неухильне дотримання
міжнародних договорів, підписаних царською Росією, та угод, які
з них випливають. А 23 березня в інтерв’ю представникам преси
він висловився за «визволення слов’янських народностей, що
населяють АвстроBУгорщину», і створення чеськоBслов’янської
та сербськоBхорватської держав, а також на користь злиття ук%
раїнських земель імперії Габсбургів із Росією
та взяття під контB
роль Стамбула й Чорноморських проток.
Це дещо заспокоїло Париж і Лондон, тому Антанта вважала
за свій обов’язок допомогти демократичній Росії у продовженні
війни на Східному фронті, де АвстроBУгорщина й Німеччина
зосередили понад мільйонну армію. Адже якби Росія вийшла
з війни й німецькі дивізії зі Східного фронту були перекинуті на
Західний, то хід війни був би напевно вирішений на користь
Центральних держав. Американська ж допомога й американські
війська в Європі могли дати ефект лише навесні 1918 р. (дійсно,
на 1 березня в Європі було вже більше 300 тис. військовослужB
бовців армії США і щоденно прибувало по 7 тис.), а до того часу
державам Антанти необхідно було будь%що втримати Східний
фронт.
Як уже зазначалося, до Лютневої революції 1917 р. і в перші її
тижні держави Антанти були мало поінформовані про українB
ський національний рух (за винятком нечисленної купки вченихB
славістів) і майже ним не цікавилися. Зрештою, якусь думку про
українців важко було скласти, оскільки навіть їхні провідники
не мали єдиної концепції визвольного процесу. Зацікавлення
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 149
Антанти подіями в Наддніпрянщині почало зростати з квітня
1917 р., коли на Захід прийшло повідомлення про Український
національний конгрес та його рішення боротися за автономію
України у складі російської федерації. Антанта сподівалася, що
Київ залишиться її союзником у війні проти Четверного союзу,
тим паче, що на тлі послаблення боєздатності збільшовиченої
російської армії й утрати нею бойового духу «українізовані» часB
тини мали більш пристойний вигляд.
Не дивно, що урядовці МЗС Франції вже 5 травня (22 квітня)
1917 р. офіційно звернулися до керівника управління політики
й торгівлі із запитом: «Чи варто заохочувати, навіть непрямо, сеB
паратистські тенденції України?». Відповідь була ухильною: «В даB
ний момент ми повинні показати себе ліберальними щодо тієї спраB
ви». А от відділ Європи того ж МЗС через п’ять днів скасував
заборону на поширення лозаннського щомісячника СВУ —
«L’Ukraine». Трохи пізніше, 18 (5) травня, посол Франції в ШвейB
царії ЖанBБатіст Бо відправив до МЗС видану Центральним бюро
національностей брошуру «Українська нація та її вимоги».
Це була доповідь української делегації на 3Bю Конференцію
національностей у Швейцарії, де ще раз нагадувалося, що «пра(
ва Росії на Україну є такими ж, як і права Німецької імперії на
Бельгію чи Голландію», або навіть як права Франції на ФранкоB
нію. А далі в брошурі зазначалося: «Українська нація, як і всі інші
має право на існування і твердо вірить у благородні слова лорда
Вінстона Черчілля: «Ми хочемо, щоб ця війна виправила карту
Європи за національним принципом, за справжнім бажанням наB
родів, що мешкають на цих територіях... Ми прагнемо тривкого
миру, який відновлює гармонію, звільняє раси, орієнтується на
цілісність націй». Україна твердо вірить, що слово, дане народам
Європи, не буде порожнім».
Щоправда, в супроводжувальному листі посла до міністра заB
кордонних справ з граничною відвертістю формулювалося неB
гативне ставлення до подій у Наддніпрянщині: «Треба сподіваB
тися, що українська пропаганда не має глибокого коріння в Росії
і що Тимчасовий уряд вживе необхідних заходів, аби перешкоB
дити поширенню руху, який міг би стати надзвичайно небезB
печним, якщо б його пропагували в широких і багатих регіонах
Південної Росії»
255
.
150 Розділ 2
Таким чином, існування незалежної чи навіть автономної
України було неприйнятне для керівних кіл Антанти, принаймні,
доти, доки при владі в Петрограді знаходився демократичний
Тимчасовий уряд і зберігалися надії на утримання ним контроB
лю над становищем в Росії, а отже — і Східним фронтом проти
Німеччини та її союзників. Та й після вступу США 24 березня
(6 квітня) 1917 р. в світову війну на боці Антанти пов’язувати свою
долю з країнами, приреченими на воєнну поразку, було б для
Центральної Ради необачним. М. Грушевський, крім того, добре
розумів, що реакційні (порівняно з російським Тимчасовим) уряB
ди Центральних держав не сприятимуть широким суспільноB
економічним реформам, насамперед аграрній, на здійснення якої
з останніх сил чекало українське селянство.
Тому спершу зовнішньополітичні погляди Центральної Ради
тривалий час були зорієнтовані на держави Антанти. А влітку
1917 р. з ними розпочалися й безпосередні контакти, тоді до КиєB
ва почали прибувати представники Антанти. Першим відвідав
Центральну Раду в липні 1917 р. аташе японського посольства
у Петрограді Ашіда. З огляду на це видається дивною антиукраїнB
ська політика Росії як головного спільника Антанти, про що відверB
то сказав В. Винниченко в інтерв’ю кореспондентові паризької гаB
зети «L’Intransigeant» («Непримиренний») Стефану Обаку під час
другої поїздки до Петрограда на початку серпня 1917 р. Це інтерв’ю
набуло великого розголосу як в УНР, так і в Росії та за кордоном,
оскільки після впевненої заяви про те, що українське «бажання
національного визволення такою ж мірою міцне, як було нена(
висним царське ярмо», та що 3 млн українських вояків російської
армії мають «обороняти тільки фронт України» голова ГенеральB
ного секретаріату відважився відповісти на найгостріше питання,
що хвилювало Антанту.
Французький журналіст запитав В. Винниченка: «Ходять чутB
ки, що нібито Німеччина живить сепаратистський рух українців»,
і почув гідну відповідь українського лідера: «Це більше, ніж неB
правда. Це абсурд. Ми одержали понад мільйон рублів від самих
лише українців, які живуть у Росії. Але правда полягає в тому,
що чим більше російський уряд опирається нашим законним
вимогам, тим частіше декотрі українці звертають свої погляди
на Австро%Німеччину. Я не буду таїти, що в нашій Раді засідає