Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 131
А М. Ґалаґан, доповідаючи тоді ж про свою поїздку до КатериноB
дара й Новочеркаська, поінформував, що «серед українського
населення Таганрозької і Ростовської округи шириться україн(
ський рух і швидко 59 волостей можуть заявити про своє ба(
жання приєднатися до України»
223
.
Проте ця сенсаційна заява, коли судити з офіційного протокоB
лу засідання Генерального секретаріату, не спричинила жодних
емоцій чи реплік. Справжня, а не формально проголошена ульB
тиматумом Раднаркому війна УНР із більшовицькою Росією та
проблема укладення мирного договору з Центральними держаB
вами насувалися з катастрофічною швидкістю, тому донські
справи автоматично відійшли на другий план. Про це ж згадував
через десятиліття і сам М. Ґалаґан: «Слухали мене мовчки
і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час
уже перестала бути актуальною, хоч минуло всього лише два
тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань
та Дон і коли та справа переговорів була чи не найбільш актуальB
ним черговим питанням української політики»
224
.
Але у письмовому звіті від 25 грудня 1917 р. М. Ґалаґан відB
верто висловив ті подробиці подорожі, про які мовчав на урядоB
вому засіданні, і які, однак, мали принципове значення для поB
дальшого розвитку українськоBдонських відносин. Загалом
переговори в Новочеркаську в ніч на 18 грудня 1917 р. з М. БоB
гаєвським і главою уряду ПівденноBСхідного союзу, членом ЦК
партії кадетів Василем Харламовим (1875
–
1957) засвідчили, що
ті «згоджувались прийняти пропозицію про створення федеB
рального загальноросійського уряду і визнати федеративний
устрій («с сохранением государственного единства»), але не хоB
тіли пристати на участь большевиків у майбутньому федеB
ральному уряді як заступників Великоросії. Так само вони виB
словлювались проти «однородноBсоціалістичного» складу цього
уряду»
225
.
На тлі прагнень основної маси донського козацтва зберегти свої
соціальноBекономічні привілеї й повернути політичне самовряB
дування, М. Ґалаґан помітив, що «серед иногороднього населенB
ня ширився і зміцнюється нахил до цілковитого відокремлення
від козаків та приєднання до України з її дійсно демократичним
ладом»
226
. Коли ж посол Центральної Ради «в делікатній формі»
132 Розділ 2
запитав М. Богаєвського, як він «ставиться до національного саB
мовизначення взагалі і зокрема до права на таке самовизначенB
ня населення українського на теріторії Донщини», то отримав
категоричну відповідь. «Зріктися права на Таганрозьку та РосB
товську округу, — наголосив голова Військового уряду, — колиBб
населення цих округів забажало приєднаться до України, донB
ським козакам булоBби досить тяжко, а навіть неможливо з огляB
ду на ту ролю і те значіння, яке мають ці округи в економічному
житті цілої области»
227
.
Переможний наступ більшовицьких сил і залишення Києва
Центральною Радою й урядовими установами УНР наприкінці
січня 1918 р. перервали на певний час українськоBдонські відноB
сини, але представник ПівденноBСхідного Союзу і Донського
Уряду на Україні підосавул В. Шапкін залишився у столиці УНР.
Збереглися його клопотання до міністра закордонних справ УНР
від 28 березня 1918 р. щодо дозволу на користування «прямим
дротом», у тому числі для шифрованих телеграм, із донським
урядом, а також на отримання з банків з його поточного рахунB
ку коштів «без обмеження суми». Усі вони були задоволені уряB
дом УНР
228
.
Перший досвід налагодження українськоBдонських відносин
на державному рівні, навіть у формальноBюридичних рамках наB
справді неіснуючої тоді російської федерації, засвідчив визнаB
чальний фактор у цій справі ступеня подібності політичних реB
жимів. СоціалістичноBнародницькому керівництву Центральної
Ради й Генеральному секретаріатові з великими зусиллями вдаB
валося утримувати двосторонні зв’язки в площині спільних війB
ськовоBстратегічних інтересів протистояння політичному курсові
більшовицького Раднаркому.
Вузькостановий характер донської демократії, на глибоке пеB
реконання політичного проводу Української революції, не міг заB
безпечити культурноBнаціональних прав українського населенB
ня Області Війська Донського. А оскільки надання «іногороднім»
рівних із козаками політичних прав та економічних можливосB
тей межувало з ризиком соціального протистояння в регіоні, на
що Військовий уряд не міг піти, окреслилася перспектива пере%
гляду східних кордонів Всевеликого Війська Донського на ко%
ристь України у відповідності з етнографічним принципом.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 133
На такому драматичному тлі українськоBдонських взаємин
звертає увагу той факт, що жодного разу на сесіях ЦентральB
ної Ради, чи засіданнях Малої ради або Генерального секретаB
ріату, не розглядалася проблема ставлення до самовизначення
населення Кубанської області й Чорноморської губернії та пиB
тання дотримання на їхній території демократичних прав і своB
бод (як це мало місце з Областю Війська Донського). Навіть
більшовицький Петроград не згадав бунтівливе кубанське коB
зацтво у своєму сумнозвісному ультиматумі до Центральної
Ради від 3 грудня 1917 року.
Але якщо ленінський Раднарком за умов війни з Військом
Донським просто намагався виграти час, то Центральна Рада
свідомо оминала дискусійні моменти у стосунках із КатеринодаB
ром. На думку Києва, вже той факт, що кубанські вищі органи
влади очолювалися відомими діячами загальноукраїнського визB
вольного руху (досить зазначити, що навчаючись у Петербурзі
під час революції 1905
–
1907 рр. майбутній голова кубанського
крайового уряду Лука Бич (1875
–
1944) входив до керівництва
місцевого осередку УСДРП і працював спільно з Василем МаB
зуренком, Ісааком Мазепою (1884
–
1952), Миколою Поршем та
Симоном Петлюрою), об’єктивно мав сприяти державному зблиB
женню Кубанської області з Великою Україною на широких деB
мократичних засадах. Тому і зумовлена конкретними обставиB
нами вузькостанова козацька політика
Кубанської крайової
ради опинилася «поза межами» критики соціалістичного керівB
ництва УНР.
Як згадував пізніше М. Ґалаґан, після розмови з Л. Бичем у КаB
теринодарі 10 грудня 1917 р. йому і Є. Онацькому «стало більше,
ніж очевидним, що поширена серед Українців думка, нібито
Кубань є просто собі східною частиною української землі,
є більше(менше ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою».
Україномовне населення регіону опинилося розділеним між воB
рогуючими суспільноBполітичними таборами козаків та «іногоB
родніх», українці члени уряду симпатизували Центральній Раді,
представники козаківBлінійців — навпаки.
Тому, як наголошував М. Ґалаґан, «про можливість безпосеB
реднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Бич
висловлювався дуже обережно… В умовах тодішньої кубанської
134 Розділ 2
дійсності ця справа в той час ще не могла бути предметом чи
змістом практичної політики. На перешкоді тому стояла не тільки
неунормованість внутрікубанських відносин, але й не досить виB
сока політичноBнаціональна свідомість української частини наB
селення Кубані. Любов до України й стихійне почуття споріднеB
ності не перетворились ще у сформовану свідомість необхідності
державноBполітичної єдності, хоч початкові елементи такої свідоB
мості без сумніву уже народжувались»
229
.
Тому наступного дня зустріч делегатів Центральної Ради з куB
банським Військовим отаманом О. Філімоновим «носила харакB
тер чисто офіційного акту». Й навпаки, голова Крайової ради
Микита Рябовол (1883
–
1919), пов’язаний у минулому з українB
ськими нелегальними революційними організаціями, добре орієнB
тувався у подіях на Великій Україні й «висловлював побоюванB
ня, чи будуть у стані нечисленні кадри української свідомої
й політично вихованої інтелігенції опанувати й повести за собою
стихійноBзворушені національною й соціальною боротьбою маси
українського народу. Радів успіхам цієї боротьби й висловлював
свої бажання дальших успіхів визвольних змагань України». Але
в питанні українськоBкубанського державного зближення М. РяB
бовол, як і Л. Бич, особливого ентузіазму не висловлював.
Члени Крайової ради Іван Макаренко (1884
–
1945) (також був
заступником голови уряду ПівденноBСхідного Союзу та генеральB
ним контролером у кубанському уряді) і Кузьма Безкровний
(1876
–
1937) виявилися відвертішими у розмовах із М. Ґалаґаном.
На думку І. Макаренка, «союзницькі відносини Кубані з Україною
могли б повстати або наслідком поширення складу уже утвореноB
го союзу шляхом приєднання до нього України, або шляхом виB
ступлення Кубані із ПівденноBСхідного Союзу та заключення окB
ремого союзу з Україною». Навіть теоретично катеринодарський
політик не припускав можливості входження Кубані до унітарної
УНР на правах губернії чи області. «Найбільше задовольняючою
й відповідною формою можливого їх зв’язку була б конфедерація
двох цих самостійних республік», — запевнив київського предB
ставника І. Макаренко
230
.
Лише під час неофіційної зустрічі з колишнім рупівцем К. БезB
кровним київські посланці дізналися, що серед катеринодарB
ської політичної еліти є течія, прихильна до того, що «Українська
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 135
Центральна Рада повинна б була вважати Кубань за одну з часB
тин цілої української землі і відповідно до того провадити свою
акцію так, щоб Кубань стала під повний вплив України і йшла
цілком по лінії її політики». К. Безкровний посилався на кубанське
представництво у Центральній Раді, що дозволяло «фактично
здійснити об’єднання»
231
.
Зовні ж делегація УНР мала величезний успіх серед як учасB
ників засідання Крайової ради 12 грудня 1917 р., так і делегатів
Об’єднаного обласного з’їзду козаків, «іногородніх» та горців наB
ступного дня. М. Ґалаґан зазначив у своєму звіті Центральній
Раді, що «після заяви голови Правительства про те, що тут приB
сутні посли з України, надзвичайно урочисто вітала ціла Рада,
було виголошено «Слава Україні»
232
. А на Обласному з’їзді
М. Ґалаґанові було надане слово відразу ж після виступу ВійB
ськового отамана О. Філімонова. У своїй промові член ЦентральB
ної Ради виклав її федералістське бачення майбутнього дерB
жавного устрою на постімперському просторі й висловив поB
бажання, «щоб вільна Кубань і вільна Україна побачили нове
життя, збудоване на принципах демократичної федеративної
республіки»
233
.
Невдовзі по поверненні М. Ґалаґана і Є. Онацького до Києва
М. Рябовол ініціював проголошення Законодавчою радою 28 січня
1918 р. Кубанської Народної Республіки, яка на майбутнє вхоB
дила б до Російської Федеративної Республіки, а 16 лютого (1 беB
резня) того ж року, в розпал більшовицького наступу на ПівнічноB
му Кавказі, — самостійність і незалежність Кубанської Народної
Республіки від Росії. Але так сталося, що тоді ж Законодавча рада,
уряд і Військовий отаман разом із нечисленною охороною змуB
шені були залишити Катеринодар. 30 березня 1918 р. у станиці
Новодмитрівській керівники Кубанської Народної Республіки,
опинившись у безвиході, уклали з командувачем Добровольчою
армією генералом Л. Корніловим угоду про спільну боротьбу
з більшовиками, підпорядкувавши йому свої збройні сили. Після
загибелі Л. Корнілова 13 квітня того ж року його наступник генеB
рал А. Денікін намагався проводити власну єдинонеділимську
політику без жодного урахування кубанських інтересів, хоча укB
раїномовні козакиBкубанці становили більшу половину особовоB
го складу його військ.
136 Розділ 2
Як відомо, крім звинувачень Центральної Ради у сприянні контрB
революції на Дону, Петроград закидав їй створення українізованих
військових частин на фронті й у тилу. 27 листопада 1917 р. М. КриB
ленко видав наказ, яким хоча й визнавалося право кожної націоB
нальності на власні військові формування, водночас робилося
застереження, що це можливо лише «при умові проведення в їхB
ньому внутрішньому устрої тих же принципів, на яких перебудоB
вується в останній час і російська революційна армія, а т. зв. нейB
тралітету даної національності у ставленні до внутрішньої боротьби
політичних партій в Росії допущено бути не може, оскільки інтеB
реси трудових мас всіх національностей цілком однакові». Більшо%
вицький Раднарком не тільки привласнив собі право бути взірцем
політичної досконалості для інших народів, а й спонукав їх втя%
гуватися у громадянську війну в країні, ігноруючи при цьому на%
ціональні особливості й права, не рахуючись із їхньою волею.
3 грудня 1917 р. М. Криленко видав новий наказ, який забороB
няв українізацію армії, того ж дня Раднарком схвалив написаB
ний В. Леніним, Й. Сталіним і Л. Троцьким «Маніфест до українB
ського народу з ультимативними вимогами до Української ради».
Зрозуміти й задовільно витлумачити сутність цього надзвичайB
но важливого для долі Української революції документа можна
лише в тому політичному контексті, що трансформації міжнаціоB
нальних українськоBросійських відносин у міжнародні, тобто
міждержавні (між Україною й Росією), не сталося так швидко,
як це передбачалося раніше. Весь розглядуваний час, за оцінкою
М. Грушевського, «Україна жила в стані внутрішньої війни»
234
,
а петроградський РНК ставав дедалі активнішим чинником цієї
«внутрішньої», тобто громадянської, війни.
Навіть назвою, в якій старанно обходиться найменування наB
ціональноBдержавного утворення — УНР, автори «Маніфесту»
прагнули підкреслити його політичний, а не міжнародний харакB
тер. Уже в перших реченнях ленінський РНК визнавав «народну
Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії
або вступити в договір з Російською республікою про федеративні
і тому подібні взаємовідносини між ними.
Усе, що стосується національних прав і національної незалежB
ності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаєB
мо зараз же, без обмежень і безумовно»
235
.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 137
Тут В. Ленін зовсім не випадково ухилився від офіційної назви
адресата — «Українська Народна Республіка», а з тонким розB
рахунком говорить про «народну Українську республіку», що її,
як видно з дальших положень документа, Центральна Рада, нібиB
то, не могла представляти. Йшлося про визнання «національних
прав і національної незалежності українського народу». Що ж до
Центральної Ради, то Раднарком цілком недвозначно заявляв: «Ми
обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними
фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже
виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на УкраB
їні... Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати
Раду, як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас
Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до
кроків, що означають знищення всякої можливості угоди»
236
.
РНК висував Центральній Раді ультимативні вимоги: відмоB
витися від дезорганізації фронту й пропуску козачих частин на
Дон і Кубань, припинити роззброєння радянських частин і ЧерB
воної гвардії, а також сприяти боротьбі проти антибільшовиB
цького кадетськоBкаледінського заколоту. В разі неодержання заB
довільної відповіді протягом двох діб, Раднарком мав вважати
Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на
Україні»
237
. Таким чином, «Маніфест» не дає жодної підстави
трактувати його як визнання Центральної Ради й УНР, що, між
тим, неодноразово намагалися довести окремі історики.
Прикметно, що й сама Центральна Рада також давала собі
повний звіт у тому, що РНК не визнає ані її влади, ані власне
УНР. Підтвердженням тому може бути, зокрема, звернення до
солдатів Західного і Північного фронтів, куди все ще відправB
лявся хліб з України, вплинути на РНК саме з метою визнання
УНР, а відтак, і невтручання у її внутрішні справи
238
. Не пого%
дившись, по суті, з жодною із висловлених претензій РНК,
Центральна Рада їх рішуче відкинула. «На території УкраїнB
ської Народної Республіки, — говорилось у посланні, підписаB
ному В. Винниченком і О. Шульгиним 4 грудня 1917 р., — влада
належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою
на цю владу будуть подавлятись тією ж силою»
239
.
Очевидно, на той момент, оглядаючись на частини «україніB
зованого» війська (як невдовзі з’ясується, міфічні), Рада вважала
138 Розділ 2
своє становище непохитним. Вона розгорнула інтенсивну проB
пагандистську кампанію, під час якої доводила, що поява «МаB
ніфесту» — це оголошення війни Україні, видавала свою боротьB
бу проти Рад в Україні і в Росії за війну між двома народами.
В. Винниченко говорив тоді про «Маніфест»: «Оголошення нас
«буржуями» — засіб боротьби неукраїнців з українцями. Бо(
ротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики, боротьба на(
ціональна... Не Генеральний Секретаріат, а Рада Народних КоB
місарів затіяла братовбивчу війну. Але той, хто підняв меч, від
меча і загине»
240
.
5 грудня 1917 р. РНК розглянув відповідь Центральної Ради
на ультимативні умови й, визнавши її незадовільною, вирішив
«вважати Раду у стані війни з нами»
241
. Очевидна асиметрія у виB
борі понять сторонами — «війна між народами» та «війна між РНК
і Центральною Радою» у світлі вищевикладеного загалом зрозуB
міла. Однак упродовж десятиліть чимало дослідників схильні
вважати формальне використання терміна «війна» за цілком доB
статнє для оцінки відносин уже в рамках міждержавних взаєB
мин як «українсько(російська», «українсько(більшовицька»,
«українсько(радянська війна».
Насправді ж бойових дій аж до початку січня 1918 р. не велося,
зовсім навпаки: РНК кілька разів ініціював різні варіанти переB
говорів з Центральною Радою, не поспішав міняти цієї позиції
навіть після проголошення І Всеукраїнським з’їздом рад у ХаркоB
ві 12 грудня 1917 р. Української Народної Республіки Рад і ствоB
рення Народного секретаріату — владного центру, альтернаB
тивного Генеральному секретаріатові. Незважаючи на те, що
остання обставина до крайності загострила обстановку в Україні,
активізувала повсюдне встановлення влади рад, РНК не зважуB
вався на прямі дії проти Центральної Ради, хоча й перемістив до
Харкова близько 32 тис. червоногвардійців і солдатів для настуB
пу на каледінському фронті.
Головна причина полягала, звичайно, зовсім не в дотриманні
принципів міжнародного права чи повазі до Центральної Ради, —
радянська Росія просто не мала достатніх військових сил для
скількиBнебудь масштабної акції проти УНР. Голова ГенеральB
ного секретаріату В. Винниченко присвятив з’ясуванню суті
цього феномена чимало сторінок у «Відродженні нації» й дійшов
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 139
невтішних для себе висновків: «Це була війна впливом. Ні більшоB
вики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким
можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаB
ючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.
Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми
з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більшB
менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків.
Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих часB
тин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солB
датства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на
їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за
ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що,
словом, величезна більшість самого українського населення була
проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтеліB
гентна молодь і частина національноBсвідомого робітництва, яке
гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту
державність так само, як і ми її розуміли...
Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу
до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути
в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо сеB
ред тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по укB
раїнськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїB
ми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом
вони говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів,
про їхню політику»
242
.
Отже, сам собою напрошується висновок, що Центральна Рада,
обираючи лінію поведінки на кінець 1917 — початок 1918 рр., без
сумніву, розраховувала на широку підтримку мас і великий
військовий потенціал, який був у її розпорядженні. Проте цей поB
тенціал надзвичайно швидко розтанув, і вже у січні 1918 р. ЦентB
ральна Рада виявилася нездатною до скількиBнебудь серйозного
опору навіть дуже обмеженим силам радянських військ.
Створюється враження, що захоплений автономістськоBфедеB
ралістською інерцією, український провід не лише не прагнув якB
найшвидше відособити УНР від радянської Росії, а й остерігався
навіть опосередковано бути причетним до рішучого кроку через
оперативне скликання Установчих зборів. У результаті сталося
140 Розділ 2
те, що не раз виявлялося в поведінці Української Ради: ситуація
цілком визріла, а ті, від кого залежало остаточне рішення, все ще
продовжували вагатися.
Таким чином, перемога Лютневої демократичної революції
1917 р. в Російській імперії й бурхлива активізація національ%
но%визвольних рухів на її окраїнах, що мали на меті державне
самовизначення різного ступеня, започаткували формування
якісно нової структури міжнародних відносин у Центральній
і Східній Європі та на Кавказі. Європейське, як і світове зовнішB
ньополітичне життя, поповнилося новими суб’єктами — державB
ними утвореннями, що виникли на теренах колишньої імперії.
Провідне місце серед них об’єктивно посіла проголошена 7 лисB
топада 1917 р. 3Bм Універсалом Центральної Ради Українська
Народна Республіка.
Уже влітку 1917 р. широкого громадського визнання набула
думка щодо провідної участі України в процесі повоєнної переB
будови регіону. Вересневий З’їзд народів колишньої Російської
імперії у Києві ще більше посилив амбітні претензії керівництва
Центральної Ради на роль нового інтеграційного осередку в ході
федералізації постімперського простору на рівноправних і демоB
кратичних засадах. За визначенням М. Грушевського, він мав стаB
ти шляхом до загальноєвропейської федерації й у перспективі —
до світової.
Проте жовтневий переворот у Петрограді й прихід до влади
російських більшовиків докорінно змінили зовнішньополітичB
ну та військову ситуацію у східноєвропейському регіоні далеко
не на користь УНР — тогочасного об’єднувального центру «рандB
штатів», що не відразу було усвідомлено урядом останньої. Юна
українська дипломатія часто відставала від розвитку подій
і спізнювалася з виробленням адекватної стратегії й тактики
своєї міжнародної поведінки, як це сталося у випадку зі збройB
ним конфліктом між ленінським Раднаркомом і Центральною
Радою.