Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 111
В. Винниченко доповнює офіційні звіти й дані істориків про
поневіряння українців у російській столиці власними враженB
нями. З болем згадуючи про події тих днів, він пише: «Я мав честь
бути учасником як сеї, так і всіх останніх делегацій до ПетрограB
ду, й можу сказати, що коли відродження нації повинно добуваB
тися, крім усяких інших способів, і пониженням, і соромом, то укB
раїнська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації,
так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, і з жальом мушу
зазначити, що коли руський Уряд понижував і ображав нас, то
робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічли(
вістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну
брутальну наготу»
175
.
Невдача першої петроградської місії В. Винниченка радикаB
лізувала український рух і, певною мірою, підштовхнула ЦентB
ральну Раду до фактичного проголошення автономії України
в 1Bму Універсалі 10 червня 1917 р. та створення через п’ять днів
свого виконавчого органу — Генерального секретаріату під голоB
вуванням того ж В. Винниченка. З усього загальноросійського
політикуму лише більшовицький лідер — В. Ленін з розумінням
поставився до позиції Центральної Ради й відгукнувся на появу
її Універсалу спеціальною статтею «Україна», що вже 15 червня
з’явилася в «Правде».
Процитувавши положення Універсалу про автономію України,
В. Ленін зауважив: «Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю
заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюваB
тися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуB
ючи необхідності й верховної влади «всеросійського парламенту».
Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заB
перечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один де(
мократ не може також заперечувати права України на вільне
відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього
права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз укB
раїнців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу
двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно
тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проB
клятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуB
ження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання,
і характером, і історією. Проклятий царизм робив з великоросів
112 Розділ 2
катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненаB
висть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити
і вчитися рідною мовою»
176
.
Більшовицький лідер, який відразу по поверненню в Росію
у «Квітневих тезах»
проголосив курс на соціалістичну революцію,
взяття влади й встановлення республіки Рад, уточнив власне роB
зуміння шляхів вирішення українського питання. «Ми не прихиль(
ники дрібних держав, — розставляв крапки над «і» В. Ленін. —
Ми за найтісніший союз робітників усіх країн проти капі(
талістів і «своїх» і всіх взагалі країн. Але саме для того, щоб цей
союз був добровільним, російський робітник, не довіряючи ні в чому
і ні на хвилину ні буржуазії російській, ні буржуазії українській,
стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм
своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до соB
юзника і брата в боротьбі за соціалізм»
177
.
Коли ж урядову кампанію безсоромного цькування українців
підтримали партії меншовиків і есерів, а їхні органи буквально пеB
реповнювалися гнівними матеріалами на адресу України, В. Ленін
відгукнувся 17 червня в «Правде» новою працею — «Україна і по(
разка правлячих партій Росії». «Зовсім нічого страшного, ні тіні
анархії і хаосу в рішеннях, ні у вимогах українців нема, — наголоB
сив лідер РСДРП(б). — Поступіться перед ними, цими найзаконB
нішими і найскромнішими вимогами... Поступіться українцям —
це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не
вдержиш, а тільки озлобиш. Поступіться українцям — ви відB
криєте тоді шлях до довір’я між обома націями, до братерського
союзу їх, як рівних!»
178
.
Тимчасовий уряд дійсно, не бажаючи йти на загострення
конфронтації з Центральною Радою в умовах розгортання, на
вимогу Антанти, наступу військ ПівденноBЗахідного фронту
(18 червня — 21 липня 1917 р.), відрядив до Києва делегацію
у складі військового і морського міністра, «трудовика» ОлександB
ра Керенського (1881
–
1970), який завдяки масонським зв’язкам
посідав домінуюче становище в уряді, міністра закордонних
справ «прогресиста» Михайла Терещенка (1886
–
1956), міністра
шляхів сполучення, лівого кадета Миколу Некрасова (1879
–
1940) та міністра пошт і телеграфу, меншовика Іраклія ЦереB
телі (1881
–
1959).
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 113
Переговори почалися 29 червня на засіданні Генерального секB
ретаріату за участю М. Грушевського й тривали наступного дня,
за свідченням В. Винниченка, «трудно, з недовір’ям, з невільним
пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше»
179
.
Оскільки з російського боку здебільшого виступав І. Церетелі,
В. Винниченко вдало скористався особистими зв’язками з ним як
членом виконкому Петроградської ради робітничих депутатів і одB
ним із лідерів РСДРП (меншовиків). Останній уже в еміграції згаB
дував, що голова Генерального секретаріату нібито навіть заявив:
«За двісті з лишнім років спільного існування в межах однієї дерB
жави український народ звикся з російським народом та його поB
бутом і вважає свій державний зв’язок з ним чимось природним.
Він боровся зі старим режимом не для відокремлення від Росії,
а для того, щоб домогтись гідного існування всередині Росії»
180
.
Зайнявши помірковану компромісну позицію, українська стоB
рона тоді погодилася не ставати на шлях самочинних дій щодо
реалізації автономії й зачекати формального рішення УстановB
чих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демоB
кратією й не робити кроків щодо українізації армії. 3 липня 1917 р.
на ім’я В. Винниченка з Петрограда надійшла телеграма з поB
відомленням про постанову Тимчасового уряду щодо призначенB
ня «як вищого органу для керування крайовими справами на УкраB
їні окремого органу — Генерального секретаріату, склад якого
буде визначено правительством в згоді з Центральною УкраїнB
ською радою, доповненою, на справедливих основах, представB
никами других народів, сущих на Україні»
181
. Того ж дня голова
Генерального секретаріату оприлюднив текст 2Bго Універсалу
Центральної Ради, положення якого збігалися з постановою ТимB
часового уряду.
Таким чином, досягнута завдяки дипломатичному хистові
В. Винниченка угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча і з певB
ним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні автономB
них органів управління. «На підставі угоди, — зазначав В. ВинниB
ченко, — будувалася реально, наочно, в подробицях українська
державність»
182
. Не випадково відомий фахівець з міжнародного
права, член Юридичної наради Тимчасового уряду і головний
експерт кадетської партії в галузі міжнародних відносин — баB
рон Борис Нольде (1876
–
1948), якого як експерта залучали до
114 Розділ 2
перших переговорів з делегацією В. Винниченка, кваліфікував угоB
ду на шпальтах «Речи» «безсумнівним однобічним актом дерB
жавноBправного обману, в котрім з одного боку відчувається доB
свідчена рука старого європейського борця, вихованого в школі
тонких політичних формул і складної політичної боротьби, а з друB
гого — недосвідчений і нічим не виправлений (очевидно, треба
невиправданий. — Авт.) революційний ентузіазм. Ні з сього, ні
з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виB
правило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого:
на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та
проф. Грушевський порозумілися в справі утворення українB
ської держави. Яко історик України пр. Груш. убрав договір у давні
історичні форми, які, треба думати, мало оцінили призвичаєні
до трохи якобінської манери нинішнього Петрограду його три
контрагенти»
183
.
Водночас невиразність формулювань, на думку Д. Дорошенка,
давала можливість тлумачити договір і в зворотному плані — як
намагання всіляко обмежити можливості для втілення на пракB
тиці прагнень українців. Інакше кажучи, представники ТимчаB
сового уряду вели політичну гру з прихованими цілями. Власне,
тим же їм відплачували й українські діячі, вважає Д. ДорошенB
ко, маючи за собою обмаль сил, вони не зважувались на відкриту
боротьбу й вуалювали справжні задуми.
«Треба признати, — резюмував історикBліберал, — що керівB
ники Ц. Ради майстерно відіграли свою ролю, і бар. Нольде дуже
слушно наводив у згаданій вище статті паралель між 17 століттям,
коли московське правительство укладало «статті» з українськими
гетьманами, і київською угодою, але в данім разі не на користь
москалів: на цей раз українці помінялись ролями з москалями
і показали себе кращими дипломатами»
184
.
Та коли В. Винниченко разом із генеральним секретарем фіB
нансів Христофором Барановським (1874
–
1941) і членом Малої
ради та ЦК Бунду Мойсеєм Рафесом (1883
–
1942) 15 липня 1917 р.
відбув до Петербурга для затвердження персонального складу
Генерального секретаріату й «Статуту вищого управління УкраB
їною» — своєрідної першої новітньої Конституції України, голоB
ву Генерального секретаріату чекало гірке розчарування в демоB
кратичності російської «демократії».
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 115
«В перших днях нашого приїзду в Петербург, — звітував
пізніше В. Винниченко перед Малою Радою, — справа стояла так,
як і з першою делегацією. Всі одволікали і не видно було кінця
тим зволіканням. Нарешті почались переговори... Відносно КатеB
ринославщини, Херсонщини і Харківщини вказувано було, що
ці губернії не висловились за приєднання до Української ЦентB
ральної ради. І навіть Кокошкін (державний контролер, лідер
кадетського угруповання Тимчасового уряду. — Авт.) заявив, що
єсть економічне тяготіння цих губерній утворити окрему обласB
ну одиницю. Ми були одверті і вказували, що, хотя й постанов
земств нема, але селянство на своїх з’їздах висловилось за автоB
номію і Українську Центральну раду... Справа посувалась туго,
і були моменти, коли ми роздратовані гадали, чи не кинути все
і не їхати додому. Але відповідальність, яку ми взяли на себе, змуB
шувала нас бути уважнішими і випробувати всі засоби»
185
.
Була ще одна суттєва обставина, що зобов’язувала українB
ську делегацію до витримки й про яку В. Винниченко дипломаB
тично промовчав у своєму звіті. Ще 6 березня 1917 р. Тимчасовий
уряд відновив автономні права Великого князівства Фінлянд%
ського, скасовані в 1910 р., водночас виступивши проти зросB
тання в ньому прагнення до усамостійнення. Тому, коли 18 липня
1917 р. соціалBдемократичний Сейм Фінляндії ухвалив «Закон
про владу», яким оголосив себе носієм верховної влади в країні,
Тимчасовий уряд розігнав парламент автономії й призначив нові
його вибори.
У Києві петроградський центр також мав досить сил і можлиB
востей для боротьби зі своїми політичними супротивниками —
80Bтисячний гарнізон російської армії й численні юнкерські учиB
лища. Про реальність силової розправи з Центральною Радою
свідчила й збройна провокація, вчинена 26 липня 1917 р. кіраB
сирським полком проти українського полку ім. Б. Хмельницького
на станції ПостBВолинський, внаслідок якої було вбито 20 богB
данівців і багато поранено без жодного опору з боку останніх.
Від репресивних дій щодо київських «сепаратистів» ТимчасоB
вий уряд, фактично, стримувала особиста поміркована позиція
В. Винниченка, його політичний прагматизм.
Через два роки, згадуючи обставини візитів обох делегацій до
Тимчасового уряду, він зазначив: «А ті мої місії до Петербургу?
116 Розділ 2
Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передB
покоях міністрів, у їхніх прийомних (О. Керенський, що внасліB
док липневої урядової кризи, пришвидшеної його київськими
домовленостями з Центральною Радою, став прем’єрBміністром
зі збереженням посади військового і морського міністра, так
і не прийняв українську делегацію після її кількаденного очіB
кування. — Авт.), під їхніми зневажливоBнеуважними посмішечB
ками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу.
А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці приниження
і петербурзьке розп’яття розпинала наша «більшість» (члени
УПСР у Центральній Раді. — Авт.), глузувала з мене, висміюваB
ла і плювала за те, що мене там ображено»
186
.
Та В. Винниченко виходив з того, що слід використовувати найB
менші можливості, шукати компромісів, нарощувати темп, хоча
психологічно важкі й, здавалося, нескінченні переговори з ТимB
часовим урядом не просувають уперед справи офіційного прогоB
лошення української державності. Як заповіт сучасним вітчизB
няним дипломатам, що в жодному випадку не повинні мати ілюзій
стосовно «теплого» прийому в Москві при відстоюванні ними наB
ціональноBдержавних інтересів України, звучать слова голови
Генерального секретаріату Центральної Ради: «З якої речі я маю
на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти цих люB
дей? Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відноB
сини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само як
і відносини инчих членів делегації. Але справа йшла не про інтеB
реси тої чи инчої людини. Отже, не особисті почування й взагалі
не почування повинні були вирішувати наше поводження»
187
.
Зірвавши спробу Петрограда руками українців поставити
крапку в переговорному процесі й узагалі зняти з порядку денB
ного питання про надання автономії Україні, В. Винниченко прийB
шов до невтішного висновку: де виникає українське питання, там
закінчується російська демократія. Але по поверненні до Києва
він відкинув усі звинувачення учасників 6Bї сесії Центральної
Ради 5
–
9 серпня 1917 р. у нетвердості, невмінні, недостойній поB
ведінці в міністерських передпокоях і навіть у таємній зраді, наB
полягаючи на необхідності прийняття Тимчасової інструкції ГеB
неральному секретаріатові, оприлюдненої О. Керенським 4 серпня
1917 р. без погодження з українськими представниками.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 117
Наголошуючи, що «інструкція є жалю вартим папірцем, котB
рий може лише викликати обурення у кожного українця» (вона
підпорядковувала Генеральний секретаріат виключно ТимчасоB
вому урядові й обмежувала його компетенцію територіально та
функціонально. — Авт.), В. Винниченко переконував депутатів
Центральної Ради погодитися зі столичним документом і зверB
тав увагу на головне: «Інструкція» є визнанням принципу авто%
номії, що становила перед початком перших петербурзьких пеB
реговорів межу вимог Центральної Ради.
«Тепер ми маємо фактичну автономію і Генеральний секретаB
ріат. В такім самім розумінні трактується наша справа, автоноB
мія України, в французьких та німецьких газетах. Коли місяць
тому назад ми в своїй декларації зазначали, що стоїмо на порозі
публічноBправової власті, то тепер цей поріг уже переступлеB
но»
188
. Зрештою, Центральна Рада прислухалася до аргументів
В. Винниченка, хоча йому довелося заплатити за це тимчасовою
відставкою 9
–
18 серпня 1917 року.
2.2. Під гаслом «автономії» у «Федеративній
Російській Республіці» до конфлікту
соціальної й національної революцій
Ще при закритті Українського національного конгресу 8 квітня
1917 р. була ухвалена резолюція про проведення в Києві З’їзду
народів автономістівBфедералістів. З огляду на стрімке піднесенB
ня визвольних рухів у національних та козачих регіонах Росії
й поширення ідеї обласного самоврядування 5Bта сесія ЦентральB
ної Ради 25 червня 1917 р. вирішила, що до участі в задеклароваB
ному з’їзді слід запросити башкирів, білорусів, вірмен, гірські наB
роди Кавказу, грузинів, естонців, євреїв, казахів, калмиків,
киргизів, латишів, литовців, молдован, поляків, сибірські нароB
ди, туркменів, фінів, а також представників козачих військ і сиB
бірських «обласників». Кожен етнос чи регіональне угруповання
повинні були відрядити до Києва не більше 10Bти депутатів
189
.
Наступного ж дня Генеральний секретаріат Центральної
Ради у першій декларації визначив скликання «з’їзду представB
ників народів та областей Росії» одним із головних своїх завдань.
118 Розділ 2
Секретаріат у міжнаціональних справах (його тоді очолював голоB
ва УПСФ С. Єфремов) мав на меті «об’єднати роботу всіх націоB
нальностей Росії для боротьби за автономноBфедеративний лад РоB
сійської Республіки та для порозуміння українців на цих основах
з іншими національностями»
190
. Але загострення політичної сиB
туації в Україні й конфлікт із Тимчасовим урядом дещо відсунули
на задній план цю справу, Центральна Рада повернулася до неї на
засіданні свого комітету 25 липня 1917 р., коли генеральний секреB
тар судових справ соціалBдемократ Валентин Садовський (1886
–
1947) доповів про численні запити національних організацій Росії
щодо часу проведення з’їзду
191
. Тому 6Bта сесія Центральної Ради
на своєму останньому пленарному засіданні 9 серпня ухвалила
обрати комісію з 10Bти депутатів, якій доручалося завершити підB
готовку до скликання і провести З’їзд народівBфедералістів
7
–
10 вересня 1917 р., для чого невдовзі було асигновано 3 тис. руб.
192
.
Керівництво Центральної Ради вважало б за краще провести
з’їзд у Петрограді чи Москві, але на той час, за оцінкою М. ГруB
шевського, російська демократія вже встигла «розложитись
і згнити». Тому З’їзд народів відбувся 8
–
15 вересня 1917 р. в Києві
за участю 84Bх делегатів із правом вирішального голосу. Серед
них було 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4 естонці, 11 євреїв,
9 козаків (від Амурського, Донського, Забайкальського, КубанB
ського, Оренбурзького, Терського і Уральського козачих військ),
10 латишів, 9 литовців, 6 молдован, 3 росіян (члени київської
організації російської партії есерів), 10 кримських і казанських
татар, 5 азербайджанців і туркестанців.
Крім того, з правом дорадчого голосу на з’їзді були присутні
6 польських націоналBдемократів і соціалістів, які обстоювали не
автономію, а повну незалежність своєї батьківщини
193
. До Києва
прибув і представник Тимчасового уряду — голова Особливої
наради з провінціальної реформи (з правами міністра) Максим
Славинський (1868
–
1945). За свідченням лідера кадетів, вченогоB
історика Павла Мілюкова (1859
–
1943), «вірмени, якути, башкиB
ри, калмики, гірські народи Кавказу і Дагестану надіслали приB
вітання й наперед приєднувались до рішень з’їзду»
194
.
Відкриваючи З’їзд народів, М. Грушевський нагадав делегаB
там про розвиток федералістської ідеї у вітчизняній суспільноB
політичній думці й наголосив, що «українське громадянство
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 119
не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і нікоB
ли від цього гасла не відступить», а «ідея федералізму надалі буде
служити народам провідним компасом». А М. Славинський виB
словив сподівання, що Всеросійські установчі збори запровадять
федеративний лад, проте цьому має передувати велика підготовB
ча робота, яку можуть і повинні проводити спільними зусиллями
представники різних народів
195
.
Належність абсолютної більшості делегатів з’їзду з вирішальB
ним голосом до соціалістичних партій відбилася на його роботі
й характерові ухвалених ним документів. До того ж, окрім предB
ставників польського і литовського національноBвизвольних
рухів, які відстоювали повну політичну незалежність своїх країн,
та єврейських делегатів, яких цікавило лише питання про ПалесB
тину, решта учасників З’їзду народів підтримували федеративB
ну ідею, запропоновану Центральною Радою.
На підсумковому засіданні 15 вересня 1917 р. одноголосно були
прийняті резолюції, центральною ідеєю яких було сприйняття
Росії як федеративної демократичної республіки. У головній поB
станові З’їзду народів — «Про федеративний устрій Російської
держави» — стверджувалося, що лише при ньому, поBперше,
можлива «широка участь громадян в державному житті». ПоB
друге, «республіканський лад може міцно стояти тільки в федеB
ративній державі». ПоBтретє, центральна влада «може мати доB
вір’я всіх шарів людности і мати силу тільки при федеративному
строю». Нарешті, «через те, що Росія складається з багатьох наB
родів, які мають більшу чи меншу національну самосвідомість,
різноманітну національну культуру, історичне минуле і в еконоB
мічному відношенні вони складають окремі своєрідні кола, то єдино
придатною формою федерації є така, котра заснована на націоB
нальній підставі».
А в резолюції «Про загальнодержавну та крайові мови» проB
голошувалася «цілковита воля всім мовам в приватних та приB
ватноправових зносинах». Щоправда, водночас усі громадяни
Російської Федеративної Республіки мали «признати російB
ську мову, яка найбільше зрозуміла більшості людности, мовою
загальнодержавною для зносин центральних органів федераB
тивних одиниць з центральними органами федерації та між
собою».
120 Розділ 2
Учасники З’їзду народів зійшлися на думці, що незалежно від
скликання Всеросійських установчих зборів, «повинні бути склиB
кані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори, котрі
мають установити як норми відношень країв до центральних
органів федерації, так і певні форми внутрішньої організації устаB
нов даного народу чи краю». А першим кроком у цьому напрямі
ставилася вимога перетворення очолюваної М. Славинським
Особливої наради з обласної реформи на особливу Раду націо
нальностей при Тимчасовому урядові, що «мала бути органом
для оборони інтересів народностей».
Для розроблення й реалізації завдань автономноBфедеративB
ного переустрою Російської республіки, зокрема, підготовки майB
бутньої федеральної конституції, делегати з’їзду ухвалили ствоB
рити Раду народів з місцеперебуванням у Києві за участю
чотирьох депутатів від кожного народу, що мав представництво
на з’їзді. Раді дозволялося поповнити свій склад представникаB
ми й інших народів з усіма правами дійсних членів Ради. «Для
об’єднання праці національних військових організацій» при Раді
народів передбачалася організація Осередкового військового коB
мітету, друкованим органом Ради мав стати журнал «СвободB
ный союз»
196
.
Підсумовуючи значення З’їзду народів, слід зазначити, що,
звичайно, його рішення не мали юридичної сили ані для ТимчаB
сового уряду, ані для майбутніх Всеросійських установчих зборів.
У той же час вони мали колосальний політичний резонанс: ТимB
часовий уряд і всеросійська демократія могли наочно переконаB
тися, що ідея федеративної перебудови республіки охопила гроB
мадськість численних націй Росії й протистояти їй безрозсудно.
Настрої делегатів з’їзду свідчили про те, що майбутнє Росії як
унітарної держави неможливе й зміни неминучі. Що ж стосуєтьB
ся України, то після з’їзду її роль у русі за федерацію ще більше
посилилась, а Київ став його координаційним центром.
Водночас та атмосфера, що склалася на З’їзді народів та наB
вколо нього, мала й негативний вплив на керівників Центральної
Ради. Безперечно, загальне емоційне піднесення на зібранні, деB
кларація спільної волі всіх поневолених раніше народів щодо поB
треби порозуміння й налагодження життя на федеративних заB
садах, вдячні погляди ближчих і дальших сусідів у бік України