Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Розділ 2
РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ В РОСІЇ
Й ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО
ВІДРОДЖЕННЯ
2.1. Українська революція, Центральна Рада
й Тимчасовий уряд
Повалення російського самодержавства в лютому 1917 р. сприB
чинило своєрідний демократичний вибух у країні, його похідною
й водночас органічною складовою стала Українська національноB
демократична революція. Її натхненником, ідеологом, організаB
тором і політичним керівником виступила Українська ЦентральB
на Рада, що почала формуватися вже 3 березня.
Одним із перших завдань, які вона виконала, стала розробка
концепції Української революції, визначення стратегічної мети,
до якої мала йти нація. Теоретичні програмні настанови в найзаB
гальнішому вигляді звелися до двох наріжних моментів: українці
мали зробити гідний і вагомий внесок у закріплення, розвиток
і поглиблення демократичного республіканського ладу в Росії й пеB
ретворення країни на федерацію самоврядних (автономних) утвоB
рень, одним з яких (можливо, ключовим) і мала стати Україна.
Федералістські позиції керівництва Центральної Ради та
абсолютної більшості її депутатів були об’єктивно зумовлені стуB
пенем політичної зрілості тогочасної стадії українського національB
ноBвизвольного руху. Про бачення організованими українськими
колами найближчих перспектив визвольної боротьби досить чітке
уявлення дає декларація Ради Товариства українських посту
повців «Наша позиція», оприлюднена в грудні 1916 року.
Її вимоги не йшли далі «автономного устрою тих держав, з якиB
ми нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як
вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не
повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і бо(
ротимемось за демократичну автономію України, гаранто(
вану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите
102 Розділ 2
забезпечення культурноBнаціональних вартостей і політичних
прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розB
виватися і поступоватись економічно... Йдучи до зазначеної мети,
шукаємо собі спільників як серед співзвучних елементів недерB
жавних націй Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заB
ступників російського громадянства, що поділяють основне наше
домагання — автономноBфедеративного устрою державної оргаB
нізації на демократичних підставах»
155
.
Наймасовіша національна політична організація — Українська
партія соціалістівреволюціонерів (УПСР), що мала виріB
шальний вплив на вироблення курсу Центральної Ради й до якої,
зрештою, вступив і сам М. Грушевський, у своїй програмі (лиB
пень 1917 р.) вважала «необхідним під теперішню хвилю вимагаB
ти перебудови російської держави на федерацію рівноправних на(
ціонально(територіальних республік з забезпеченням в їх межах
прав національних меншостей»
156
. Аналогічне положення містиB
лося і в програмному документі створеної в червні 1917 р. на базі
реформованого ТУП (Союзу українських автономістівBфедераB
лістів) УПСФ: «Російська держава повинна перетворитись на
демократичну республіку федеративну, в якій Україна має зай(
мати місце окремого штату»
157
.
Конференція найстарішої серед національних політичних
організацій — Української соціалдемократичної робітничої
партії (УСДРП) (4
–
6 квітня 1917 р.), чиї представники доміB
нували в уряді — Генеральному секретаріаті до середини січня
1918 р., також виходила з того, що «федерація автономних на(
ціональних або краєвих одиниць — це найкраща гарантія демоB
кратичних і національноBполітичних прав кожної нації або країB
ни». Зрозуміло, що делегати конференції висловилися на користь
підтримки гасла федералізації державного устрою республіB
канської Росії
158
.
На автономістськоBфедералістських позиціях після ЛютнеB
вої революції 1917 р. перебували не лише провідні українські
політичні організації, а й майже всі з більш ніж 50Bти національB
них партій, які виникли чи поновили свою діяльність на териB
торії колишньої Російської імперії. Це цілком стосувалося навіть
таких досить активних у політичному відношенні регіонів із
помітним розвитком капіталізму й певними державницькими
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 103
традиціями, як Прибалтика чи Закавказзя (литовська Партія
національного прогресу «Пажанга», Естонська демократична
партія, Латиський селянський союз, Грузинська національноB
демократична партія, Вірменський революційний союз «ДашB
накцутюн», Мусульманська демократична партія «Мусават» та
інші впливові об’єднання).
Лише Польська соціалістична партія (ППС) та її союзники —
Польська селянська партія й Партія національної незалежності,
а також Партія активного опору Фінляндії («активісти») проB
довжували твердо відстоювати гасло усамостійнення своїх
країн від Росії, слушно розраховуючи скористатися для його
реалізації сприятливою міжнародною військовоBполітичною сиB
туацією, що складалася у Східній Європі протягом 1917 — поB
чатку 1918 рр. Керівники зазначених політичних партій, які мали
давні й широковідомі традиції революційної боротьби із царським
самодержавством, не чекали примарного завершення Першої
світової війни, а вважали доконаним фактом поразку в ній та розB
пад Російської держави.
Українська ж Центральна Рада ініціювала створення федеB
рації вільних народів колишньої Російської імперії на основі виB
знання принципу однорідноBсоціалістичної влади. Йшлося про
легітимну перебудову Росії з «тюрми народів», за образним виB
словом М. Грушевського 12Bрічної давнини, на федерацію на%
ціонально%державних утворень із широкими автономними
правами й центром у Києві. А Лютнева 1917 р. демократична
революція в Росії, що на вісім місяців перетворила її на найвільB
нішу країну світу, створила сприятливі умови для реалізації таB
ких планів провідників українського національноBвизвольного
руху. Вже Український національний з’їзд (конгрес) у перший день
своєї роботи — 6 квітня 1917 р. заслухав реферати членів тимB
часового ЦК Союзу українських автономістівBфедералістів —
Д. Дорошенка «Державне право і федеративні змагання на УкраB
їні», О. Шульгина «Федералізм. Домагання демократичної ФеB
деративної Російської Республіки» та Федора Матушевського
(1869
–
1919) «Автономія широка і обмежена, національноBтериB
торіальна і національна. Домагання широкої національноBтериB
торіальної автономії України. Права національних меншостей
і їх забезпечення».
104 Розділ 2
Після 5Bгодинного напруженого обговорення порушених у реB
фератах питань реформування Російської держави (в дебатах виB
ступили 23 делегати) було прийнято резолюцію, в якій зазначаB
лося, що «єдиною відповідною формою державного устрою з’їзд
вважає федеративну й демократичну Республіку Російську»
159
.
А резолюція, ухвалена перед закриттям Українського націоB
нального з’їзду — 8 квітня 1917 р., доручала Центральній Раді
«взяти якомога скоріше ініціативу союзу тих народів Росії,
які домагаються, як і українці, національно(територіальної
автономії на демократичних підставах в Федеративній
Російській Республіці»
160
.
Нині, в умовах гострої політичної боротьби навколо перспекB
тив оптимізації форми правління в Україні й завершення переB
ходу до ринкового неолібералізму, поширеним став погляд, що
діяльність Центральної Ради має оцінюватися загалом якщо й не
негативно, то, принаймні, невисоко, оскільки хибними виявилися
вже два відправних, наріжних моменти її політики — народоправB
ство (соціалізм) і автономістськоBфедералістські орієнтації. Саме
вони, буцімто, й завадили у 1917 р. скористатися з наданого істоB
рією рідкісного сприятливого шансу відродити й утвердити УкраїнB
ську державу, завели націю на манівці.
Але на початковому етапі Української революції 1917
–
1920 рр.
абсолютна більшість її проводу виходила з того, що зі здобутB
тям нацією демократичних гарантій, можливості порядкувати
власним життям, із виключенням втручання в її автономну
життєдіяльність, національне відродження зможе розвинути
таку масштабну волю й енергію, за яких українцям уже будуть
і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуB
ренцій. А належність до великої й могутньої демократизованої
держави дозволить ефективно скористатися з її, здавалося б,
очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження
світової війни та пошуків мирного виходу з неї.
Як вченийBаналітик, що блискуче опанував надбання світовоB
го державотворчого досвіду, М. Грушевський був абсолютно пеB
реконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістських
началах, над централізованим, унітарним державним устроєм.
Дійсно демократичний провід Української революції не допусB
кав «накидання» (тобто нав’язування) вистражданої й вивіреної
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 105
політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею
або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому голова ЦентB
ральної Ради делікатно пропонував: за умов піднесення УкраїнB
ської революції гасло автономноBфедералістської перебудови Росії
«могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але
і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду приB
людних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнB
ські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверB
джуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх
політичноBсвідомих верств України»
161
.
Отже, мова йшла про цілком природне засвоєння гасел, заB
пропонованих масовим визвольним рухом. У тритомнику заступB
ника голови Центральної Ради й голови Генерального секретаB
ріату Володимира Винниченка (1880
–
1951) «Відродження нації»
є прикметний підрозділ із дещо іронічною назвою «І хведеративB
на»
162
. Тонкий знавець національної душі й талановитий художB
ник, він блискуче, щемливоBтепло відтворив процес визрівання
політичної й національної свідомості в усіх верствах українства,
особливо в селянському середовищі.
«На Україні, — писав В. Винниченко, — все селянство вірило
Центральній Раді, бо вона була «своя», вона добре знала потреби
«простих людей» і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називаB
лись «Автономія України» і «федеративна Росія». В цих словах
містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована проB
стота, й повага до «простої» мови, й узаконення його відмінності
від «руського», «кацапа», й ліквідація образливої вічної зневаги
цього «кацапа» до «хахла». Й, нарешті, в цих словах було вирішеB
но питання війни й землі. Реалістичний моністичний розум селяB
нина ці дві категорії, — національне й соціальне, — зараз же злиB
вав у одну, неподільну, органічно пов’язану між собою цілість. Хто
за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.
...Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитриB
ми запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників укB
раїнства, провокаційними чутками, закликами до себе, манили
обіцяннями, — селяни на це тільки крутили головами й казали:
«І хведеративна!»
163
.
Без великої загрози помилитися, можна стверджувати, що
будьBяка інша ідейноBполітична конструкція, окрім гасла «широка
106 Розділ 2
національноBтериторіальна автономія у федеративній, демокраB
тичній республіці Росія», не могла так сколихнути українські
маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо праB
вильною є теза, що політика — мистецтво можливого, то варто
визнати — найближчим до оптимально можливого був саме виB
роблений Центральною Радою курс. З іншого боку, кожен неупеB
реджений об’єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самоB
стійницькі гасла залишалися поодинокими слабкими голосами
надто вузького кола особистостей і помітного впливу на політичні
настрої й організацію визвольного руху не мали. Інших же тогоB
часні політичні сили просто не витворили.
За великим рахунком, у найголовніших параметрах обраний
Центральною Радою курс був значною мірою сумісним з тим наB
прямом на демократизацію й децентралізацію, якого спершу
дотримувався Тимчасовий уряд Росії. Щоправда, вплив лібеB
ральних елементів у Центральній Раді був меншим, ніж у ТимB
часовому уряді, а позиції лівих, соціалістичних партій — явно
сильніші. Однак розбіжності на цьому ґрунті були не настільки
істотними, щоб набрати форми непримиренних суперечностей,
перерости в конфлікт.
Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього баB
жання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з поB
чуттям національної гідності заявляв: «Українці не мають наміру
одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони
виступили б щиро й одверто з таким гаслом — бо тепер за се вони б
нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення
незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли,
домагатися відлучення України і повернення її в те становище,
в якім вона стояла перед актом 1654 р. — безправно нарушеним
російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від
Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільноB
му і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не
обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для
того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський
уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто
відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною
проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатуB
вати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 107
великоруське громадянство і російські партії признали, що
Україною мають правити не вони, а український народ, із ура(
хуванням прав меншостей
(втім, і тих великоросів, які живуть
і житимуть на українській землі), але з признанням державних
прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире
признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні,
свобідні від усяких укритих, задніх думок!»
164
.
Сутність стратегічної мети, на яку орієнтувалося українство,
викладалася головою Центральної Ради також гранично відверB
то: «Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмеB
жовуватись — вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству
України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю
краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втруB
чань. Вони знають свої сили і засоби й певні того, що коли край
буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань
і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішB
но, що йому не треба буде якихBнебудь штучних огорож від чуB
жих впливів чи конкуренції»
165
.
Такі погляди не були винятком, вони ніби «проростали» зниB
зу, з глибинних традицій, з давніх програмних вимог, із ситуації,
що склалася, детермінувалася особливостями психологічного
сприйняття, аналізу тогочасних процесів. Так, В. Винниченко каB
тегорично стверджував: «Ні про який сепаратизм, самостійність
навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це
були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих «самоB
стійників» або людей занадто вже, хворобливо пронятих націоB
нальним чуттям. На конференції укр. соц.Bдем. роб. партії в квітні
питання про самостійність зустріло майже однодушне негативB
не відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції
тільки два
–
три голоси»
166
.
Лідер українських соціалBдемократів був переконаний, що ідеї
самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасноB
го моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність ревоB
люційних сил Росії
167
. «Та й для чого відокремлюватись, — запиB
тував своїх опонентів В. Винниченко, — коли всі потрібні для
вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде
в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне
калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українB
108 Розділ 2
ською школою, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані доB
тепер багаті здатності нашого народу, пущені по природньому,
найлегшому, найраціональнішому шляхові різних методів розвитB
ку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство,
широке місцеве самоврядування, порядкування господарським
і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазнаB
чення взаємних прав і обов’язків цілої держави та автономної
одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політиB
ку централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно виB
смоктувались на користь інертного ненажерливого центру»
168
.
Керівники Української революції — спадкоємці визвольних
традицій кирилоBмефодіївців і драгоманівців зберегли вірність
і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської деB
мократичної революції, федеративну перебудову держави вони
вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до
реалізації давнього задуму європейського масштабу: «Я твердо
вірю, та й не один я, що велика революція російська — тільки б її
заховати від упаду та від анархії — дуже вплине на політичну
перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську феB
дерацію, — пророче стверджував М. Грушевський. — Про таку
федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного праB
ва: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього
розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою
до останніх подій — так як тепер здається близькою і здійсненною.
І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незаB
лежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу
зовсім досить широкої української автономії в федеративній РоB
сійській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка
ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане од(
ною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин —
одною з опор сеї Європейської федерації»
169
.
Щоправда, світова політична історія ХХ ст. переконливо проB
демонструвала зворотний процес формування регіональних поB
літичних та економічних об’єднань і, передусім, Європейського
Союзу, — через зміцнення і наповнення реальним змістом сувеB
ренітетів національних державностей.
Перший дипломатичний досвід взаємин із російською демокB
ратією (як ліберальною — уособленою Тимчасовим урядом, так
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 109
і революційною — Петроградською радою) Центральна Рада отB
римала, коли В. Винниченко очолив її делегацію (за участю ще
одного заступника голови Ради — С. Єфремова і депутатів МиB
коли Ковалевського (1892
–
1957), Данила Коробенка, Гаврила
Одинця, Степана Письменного, Олександра Пилькевича (1880
–
1922), Дмитра Ровенського й Івана Сніжного) на петроградських
переговорах у середині травня 1917 року.
У сучасних умовах глибокого переформатування вітчизняної
дипломатії, відмови її від кон’юнктурщини, меншовартості й безB
змістовної та хаотичної «багатовекторності», утвердження (на
жаль, дещо запізнілого) в її роботі принципового положення, якого
дотримується весь цивілізований світ, — у незалежної й самодоB
статньої держави немає постійних друзів, а є лише постійні інтеB
реси, не зайвим буде згадати гіркі й повчальні уроки порівняно
недавнього минулого.
Як зазначалося у повідомленні Центральної Ради, «делегації
було доручено домагатися від Тимчасового уряду видання акту
з принципіальною згодою на право України мати національноB
територіальну автономію, призначення комісара по справах УкраB
їни при Тимчасовому правительстві і правительственного комісаB
ра на всю Україну з Крайовою при ньому радою, асигновки грошей
на культурноBнаціональні потреби українського народу»
170
.
До цитованого вище документа було внесено і такий пункт:
«В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисB
ципліни необхідно перевести в життя виділення українців в окB
ремі військові частини, як в тилу, так, по змозі, і на фронті»
171
.
Очевидно лідери Центральної Ради більше турбувалися про те,
щоб допомогти Тимчасовому уряду в здійсненні його воєнних
планів, аніж про те, щоб створювати збройний оплот тієї державB
ності, яку вони виборювали.
«Отже, ніякого страхіття ми не домагалися, — справедливо заB
уважував В. Винниченко з приводу змісту записки Центральної
Ради до Тимчасового уряду. — Ми тільки скромно хотіли, щоб
Правительство «в тому чи іншому акті висловило принципіально
своє прихильне відношення до сього постулату» — автономії
України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайB
те, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не
заводьте її зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення
110 Розділ 2
цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що
так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно ставитесь»
172
.
16 травня 1917 р. делегація В. Винниченка була прийнята гоB
ловою Тимчасового уряду і міністром внутрішніх справ князем
Георгієм Львовим (1861–1925), що був близький до кадетів. Вона
вручила прем’єрові «Доповідну записку з питань автономії УкраB
їни» й зажадала розгляду документа російським урядом спільно
з делегацією.
Після того як Г. Львов погодився, в наступні два дні українські
представники провели відповідні переговори з міністром землеB
робства, одним із лідерів партії есерів Віктором Черновим (1873
–
1952), міністром освіти й членом ЦК партії кадетів Олександром
Мануйловим (1861
–
1929) та головою Петроградської ради робітB
ничих і солдатських депутатів меншовиком Миколою Чхеїдзе
(1864
–
1926). Нарешті, 20
–
21 травня 1917 р. «Доповідна записка»
була по частинах обговорена комісією Тимчасового уряду з укB
раїнською делегацією.
Петроградські урядовці відмовили Центральній Раді в її
скромних вимогах, посилаючись на те, що ані Тимчасовий уряд
не мав таких повноважень, ані Рада не представляла інтереси
«всього українського народу», й запропонували українцям почеB
кати до скликання Всеросійських установчих зборів, які мали б
остаточно вирішити питання майбутнього державного устрою
колишньої імперії Романових, включно з автономією для УкраїB
ни. Офіційна відмова глибоко вразила делегацію Центральної
Ради, оскільки всього двома місяцями раніше, 16 березня 1917 р.,
Тимчасовий уряд ухвалив відозву до поляків, у якій висловився
за «відновлення незалежності Польської держави, утвореної
з усіх земель, заселених переважно польським народом». ЩоправB
да, водночас у документі містилося застереження про майбутній
«вільний військовий союз» Польщі з Росією як «оборонний вал проB
ти натиску Центральних держав на слов’янські народи»
173
.
Обурена непоступливістю й безкомпромісністю російської деB
мократії, делегація В. Винниченка «заявила, що в такім разі ЦентB
ральна Рада не може відповідати за лад та спокій на Україні; виB
їхала з Петрограда, зоставивши ще на декілька днів трьох членів
делегації ждати офіціальної відповіді уряду, але і ті, не діждавB
шись, виїхали»
174
.