Федоренко М.А. Религия и церковь в истории украинского народа (на укр.яз.)

Подождите немного. Документ загружается.

бажав найкращого. Більшість з них не вміла читати та писати. Ширилася

симонія – купівля церковних посад. Все це не сприяло розвиткові

православ’я і дуже боляче сприймалося українським народом.

Православні українці Галичини, опинившися під Польщею, терпіли дуже

сильного тиску як з боку католицтва, так і урядових структур.

Переслідування української церкви, на землях окупованих

Польшею йшло трьома напрямками: знищенням церковно-національних

цінностей і святощів минулого; пониженням пристижу Православної

церкви; викликання почуття сорому в зв’язку з приналежністю до

православ’я. З першої половини XVI ст. Львів полонізується, українцям

заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг бути тільки

поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в

судах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм нести своїх

покійників процесіями через центр міста; зоборонено православним

священникам нести Святі Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими

свічками. Цей утиск поширився на решту Українських земель після

Люблінської унії 1569 року, згідно з якої була створена Річ Посполита, а

українські землі, що входили до складу Литви відійшли до Польші.

Значна частина української шляхти та магнатів прийняло

католицтво та полонізувалося. Православна церква опинилася перед

загрозою знищення. Але українське суспільство і перш за все міщанство

виступило на захист національної церкви. Міщанство створює церковні

братства і намагається взяти церковну справу в свої руки. Церковні

братства дбали про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його

матеріальних потреб, пілкування про хворих, влаштувало церковні свята.

В XVI ст. братства набули громадсько-політичного і національно-

культурного значення. Вони виступали перед судами і самим королем в

обороні православної церкви, звертались із скаргами на дії польскої

адміністрації до судів, посилали посольства до короля. З кінця XVI ст.

відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Братства рішуче виступали проти польско-католицької

пропаганди, національних і релігійних обмежень та аморального життя

духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних людей. Але таке

втручання світських осіб у церковні справи викликало незадоволення

єпископів. Невдоволення єпископів посилилось в 1586 року, коли в

Україну приїхав Антіохійський патріарх Йоаким. Ознайомившись з

непорядками в Православній церкві та заходами братчиків для

оздоровлення церкви, він благословив їх. Так наприклад, львівське

братство, яке було засновано ще у 1453 році, стало зразком для інших

братств, центром організації, яка охоплювала всю Україну. Йому

надавалося право контролювати моральність його членів і навіть право

відлучати їх від церкви. Воно мало слідкувати не тільки за своїми

членами, а й за духовенством, включно з митрополитом та єпископами,

щоб жили і служили церкві згідно з апостольськими правилами.

Константинопільський патріарх Єремія підтвердив в 1589 році

викладачам Київської духовної академії, які будучи в більшості росіянами

за походженням, прищеплювали студентам любов та пошану до

Української історії і культури. Створене при академії Церковно-історичне

та археологічне товариство внесло вагомий внесок в справу збереження

пам’яток історії Української Церкви, сприяло залученню студентів до

збереження національної спадщини. Завдяки сьому в Академії та

семінаріях утворилися українські гуртки, члени яких вивчали історію,

літературу, етнографію України. З духовних родин вийшло багато

науковців і письменників, які сприяли розвитку української науки,

культури та національному відродженню України взагалі.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ В XX СТ.

Революція 1917 року в Російській імперії та національне

державотворення в Україні, відбилося на українському церковному житті.

На єпархіальних зборах та на зібраннях солдат і селян у 1917-1918 р. р.,

пропонувалось розірвати зв’язок з Російською церквою і утвердити церкву

в Україні, як незалежну, тобто автокефальну. Ця ідея знайшла прибічників

серед низового духовенства та міської інтелігенції. Тому у 1918 р. за для

цієї мети була утворена Всеукраїнська Церковна Рада.

Але Центральна Рада не виявила великого інтересу до цієї справи.

Навпаки, ідею про утворення Української Автокефальної Православної

Церкви / УАПЦ /, підтримав уряд гетьмана Скоропадського., а згодом

схилилась і Директорія. Але обидва уряди протримались недовго і їх

підтримка не мала конкретних наслідків.

Як не парадоксально, боротьба за УАПЦ досягла свого результату

за Радянської влади. Вважаючи найбільш небезпечним ворогом Російську

Православну Церков /РПЦ/ на чолі з новообраним патріархом Тихоном.

Радянська влада не заважала виникненню різних релігійних груп, та

незалежних від РПЦ церков, які б підривали авторитет Російської церкви.

Тому більшовики виявили терпимість до процесу утворення УАПЦ.

Однак спроби Всеукраїнської Церковної Ради, відокремитись від

РПЦ наштовхувалися на значний опір з боку патріарха Тихона і

українських церковних ієрархів, які були росіянами за походженням.

Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували

спроби Всеукраїнської Церковної Ради розширити свій вплив.

Незважаючи не перешкоди, 21 жовтня 1921 року, під час Собору,

Рада незважаючи на канони, та ігноруючи погрози ієрархів, обрала

священика Василя Липківського митрополитом. Василь Липківський

одразу висвятив архієпископа і чотирьох єпископів. Рада підтвердила

рішення про створення УАПЦ.

Нова церква швидко зростала. Вже у 1924 році вона мала 30

єпископів, біля 1500 священиків, понад 1100 парафії /із загальної, по

Україні, кількості у 9 тисяч/, 1000000 віруючих. На відміну від РПЦ, яка

зберігала церковну традицію, УАПЦ використовувала українську мову під

розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру

церкви. Під час своєї подорожі Україною, патріарх рішуче став на боці

братств, лишив сану митрополита Онисифора Дівочку, як двоєжонця, і

ряд неправно поставлених священиків.

Але з занепадом Православної церкви відбувся занепад і

католицької. Ряд негідних свого становища пап підривало пошану до

папства взагалі. Симонія – продаж церковних кафедр, індульгенції та інші

негативні явища – все це підривало велич та могутність католицької

церкви.

З початку XVI ст., в Європі розпочинається Реформація – рух за

оновлення християнської церкви. Україна через Польшу була втягнута в

реформаційний протестантський рух. В ній поширились переважно ліві

течії: антитринітаризм, кальвінізм, соціанство.

Хоч антитринітаріїв було й небагато, але вони мали значний

вплив на молодь. До них належали такі впливові особи, як Ян Кишка,

староста Жмудський, родини Чапличів, Гайськіх, Немиричів,

Холоновських, Чеховичів, Любиницьких та інш. Протестантські рухи не

мали глибокого впливу в Україні, до них приєдналася лише невелика

група аристократії, переважно одного покоління, бо їх діти відійшли від

реформаційних ідей.

Але Протестантизм мав великі позитивні наслідки в культурній

сфері. В першу чергу це було пробудження інтересу до рідної мови і поява

перекладів Святого Письма на українську розмовну мову. Наприклад

Пересопницьке Євангеліє. Дальший розвиток реформаційного руху в

Україні був спинений католицькою реакцією – терором інквізиції і

діяльністю ордену єзуїтів.

Єзуїти об’єднали навколо себе видатні інтелектуальні сили, взяли

в свої руки виховання молоді за допомогою видатних педагогів у школах

різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, після Люблінської унії

поширили свою діяльність на Україну. В Україні єзуїти повели запеклу

боротьбу не тільки з реформаторами, а із православ’ям. Вони стали

зброєю правлячих кіл Польщі, в справі окатоличення та спольщення

українського народу. На політичному грунті єзуїти створили теорію

єдності держави і церкви, звичайно католицької. Як другу ідею вони

висунули ідею польського месіанізму. Велику роль вони відіграли в

проголошенні Берестейської Унії.

Берестейська унія 1596 року.

Ідея об’єднання Православної та Католицької церкви існувала з початку

розколу єдиної християнської церкви в 1054 р. Вже в XI ст. було кілька

спроб поєднати церкви. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм

Кентерберійський шукали шляхів для їх об’єднання. Спроби 1274 р. та

1418 р. так само зазнали невдач. Флорентійський собор 1439 р.,

наголосившии про об’єднання церков, не був визнаним православним і

його рішення залишилось на папері.

Церкви автономних праві пониження її до рівня звичайної єпархії. Надалі

правління кожного з Київських митрополитів позначалося повільним

обмеженням прав Київської митрополії, а Св. Синод обирав на

митрополичу кафедру тільки таких кандидатів, який довгий час вірою і

правдою служили Росії. Основним завданням митрополитів стало

розповсюдження в Україні загальноросійських церковних порядків. В

1786 р. секуляризація земель підірвала економічну самостійність церков.

Київська митрополія лишилась можливості утримувати школи, друкарні,

Могилянську академію. Поступово ці сфери занепадають.

З кінця XVIII – початку XIX століття Україна та її церква, стали

складовою частиною Російської імперії.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ ЗА ЧАСИ РОСІЙСКОЇ ІМПЕРІЇ /

КІНЕЦЬ XVIII-1917р. /

Ліквідація у 1785 р. Гетьманщини, як вже говорилось вище

потягло за собою скасування автономії Київської митрополії. Останнім

українцем-митрополитом став Єрофей Малицький /1796-1799р. р./

Починаючи з 1799 року до 1921 року Київськими митрополитами

призначались не українці. Політика російської держави в справі

денаціоналізації української церкви в XVIII ст. дала свої наслідки у XIX

ст. Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської

Православної Церкви. Київські митрополити змінялися не залишаючи

жодного сліду. Всі вони були росіяни і для більшості з них Київська

митрополія була лише сходинкою на шляху до Москви або Петербургу.

У XIX ст. Російська Церква вела запеклу боротьбу з виявами

української національної самобутності. Було заборонено будувати церкви

в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль,

прикрашати церкви статуями , додержуватися інших звичаїв, які

відрізняли українське Богослужіння від московського.

Священики вже не вибиралися громадами віруючих, а

призначалися консисторіями. Відповідно до цього серед духовенства

починає ширитись відношення до богослужіння, як до звичайної справи, а

у населення виникає прохолода до священиків. Така обоюдна зневага

створювала умови для поширення в Україні різних релігійних сект.

Найбільший розвиток отримала секта баптистів /штундистів/.

Охолодження до церкви відчувалося і серед інтелігентів. У XIX

ст. серед молоді ширилися революційні, соціалістичні, атеїстичні ідеї.

Наприкінці XIX ст. стало модним як безвір’я, чи байдуже становлення до

церкви, так і войовничий атеїзм.

Однак головна маса народу залишилася відданою Православ’ю. З

середини XIX ст. розпочинається новий виток розвитку національної ідеї.

Не зважаючи на усі урядові заходи зрусифікувати духовні школи,

семінарії та Київську духовну академію, вони стали осередками

відродження України. Треба виказати велику вдячність професорам та

З середини XVI ст. католики-полемісти розпочинають активну

боротьбу проти Православної церкви. Особливо відзначився серед них

єзуїт Петро Скарга, який написав у 1577 році книгу “Про єдність костьолу

Божого”. Скарга засуджував православну віру, і доводив необхідність її

об’єднання з католицизмом.

Католицькі заклики до унії зацікавили українських церковних

владик. Значною мірою спричинилася до цього політика

Константинопольських патріархів Йоакима та Єремії. Вони стали на бік

братств, в їх суперечках із єпископами. Крім того українські єпископи

були занепокоєні наступом на православну церкву з боку католицизму та

реформаційних течій.

Наприкінці 1589 року, єпископ Львівський Гедеон Балабан

порушив питання про унію. До нього приєднались: Кирил Терлецький,

Леонтій Пельчицький, та Діонісій Збируйський. Наслідком їх змови в

Белзі, у 1590 році, був написаний лист до Польського короля, в якому

єпископи заявляли свою згоду визнавати владу Папи Римського.

Православні, занепокоєні непорядками в Церкві, приймали чутки

про унію в значній мірі індиферентно. Тільки князь Костянтин Острозький

виступив рішуче проти унії. Але наприкінці 1595 року єпископи Іпатія

Потій та Кирило Терлецький прибули до Риму, де папа Климент VIII

урочисто прийняв українську православну церкву із збереженням обрядів

у лоно каталицької церкви. В 1596 році у Бересті відбулися два собори:

уніатський та православний. Делегати обох соборів прокляли один одного.

Уніатський собор проголосив унію і відразу ж отримав підтримку Польші.

Таким чином замість єдиної об’єднанної церкви, утворилась ще одна –

уніатська або греко-католицька.

Відродження православ’я на початку XVII ст.

Після Брестейської унії православна церква опинилася в катастрофічному

стані. До уніатів перейшли всі її права, церкви, монастирі, маєтки. З усіх

ієрархів залишилися вірними лише два єпископи – Гедеон Балабан, який

відійшов від унії хоч і був її ініціатором, та Михайло Копистенський.

Уніатський собор в Берестє їх низложив, а польський уряд не визнав за

єпископів. Але на боротьбу за батьківську віру став український народ.

Тим часом у Польші постала опозиція проти короля, через його

нетерпимості супроти православних та протестантів. Почалися “рокоші” –

бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом цих виступів

польський уряд був вимушений піти на деякі поступи православним. Так у

1605 році православним був повернений Києво-Печерський монастир. Але

ці поступки були не значні і справи на краще не змінили. Навпаки після

смерті в 1607 році Гедеона Балабана, а в 1610 році Михайло

Копистинського становище православної церкви стало гіршим, так як вона

залишилась без єпископів.

Але в 1610 році на допомогу міщанам, православній шляхті, в

оборону правослв’я стало українське козацтво. Уніатський ігумен

наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено „місцеблюстителя”

митрополії, єпископа Лазаря Барановича. Таким чином Київська

митрополія розкололася на Право - та Лівобережну.

А в 1659 році в „Статтях”, які підписав гетьман Юрій

Хмельницький, було зазначено : „ ... а митрополиту киевскому, так и иным

духовым Малыя России, быть под благословением святого патриарха

Московского”. Така активна, і наполеглива політика Москви щодо

Київської митрополії приносила свої плоди. У 1660 р., вже українське

духовенство вислало до Москви спеціальне посольство з проханням

наказати духовним чином обрати митрополита і вказати, „від кого йому

рукоположенним бути: чи від Московського патріархату, чи від

Царгородського”. Але складна для Москви зовнішньополітична ситуація,

не дозволила порушити канонічні права Константинопільського

патріархату.

Внутрішні суперечки між українськими єпископами, стосовно

переходу під владу Москви так саме не сприяло цій справі.

Тому знадобилось ще двадцять п’ять років, щоб схилити на свій

бік українське духовенство, та отримати згоду від Константинопольського

патріархату на перехід Київської митрополії до патріархату Московського.

В липні 1685 р. У Києві відбувся церковний Собор на якому було

обрано митрополитом єпископа Луцького Гедеона, та прийняте рішення

про перехід Київської митрополії до Московського патріархату. Перехід

був здійсненній за таких умовах:

1) Київська митрополія непідсудна Московському патріархату;

2) Київського митрополита вільно обирають за старими

звичаями, і він залишається митрополитом до кінця свого

віку;

3) Йому підвладні всі єпископи, ігуменства, монастирі і церкви

митрополії;

4) Залишається право засновувати друкарні та школи;

5) Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром;

6) Київська митрополія вважається вищою, ніж інші;

7) В справах управління єпархіями, що залишилися під

Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

Таким чином Українська православна церква намагалась

забезпечити собі широку автономію. Але як показала історія все це було

марним.

В 1721 року Петро І проводить велику реформу церкви.

Утворюється Святійший Синод, як колегіальна установа, що виконує

функцію патріарху, адже його посада касується. Головою церкви став

імператор. Святійший Синод обирав тільки кандидатів на митрополитів, а

затверджував їх імператор. В 1722 року Св. Синод подав Петру І імена

чотирьох кандидатів на посаду Київського митрополита. Петро І вибрав

Варлаама Вонятовича /1722-1730 р. р./, проте дістав він лише сан

архієпископа, а не митрополита. По суті це було позбавлення Української

Видубицького монастиря Антоній Грекович в 1610 р., заборонив

православним служити в Софіївському Соборі за що отримав опір від

козаків. А в 1618, коли він знову почав утиски православних, козаки його

схопили та втопили в Дніпрі. В 1615 році з допомогою та під опікою

козацтва засновано в Києві Богоявленьке братство, до якого записався

гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорізьким. Таким чином

козацтво виступило вже як офіційний патрон і захисник православної

церкви.

В 1620 році в історії Української Православної церкви сталася

значна подія. Відсутність в церкві єпископів загрожувало забороною

православ’я з боку польського уряду. В 1620 році в Києві проїздом

опинився Єрусалимський патріарх Феофан. Він, за проханням козацтва та

міщан, висвятив вищих ієрархів Української Православної церкви.

Митрополитом Київським став Іов Борецький, архиєпископом Полоцьким

– Мелетій Смотрицький, єпископом Перемиським та Самбірським – Ісая

Копистенський, єпископом Володимирським та Берестейським – Єзекиль-

Йосиф Курцевич, єпископом Луцьким та Острозьким – Ісаак Борискевич,

єпископом Холмським та Бельським Паїсій Іполитович.

Таким чином ієрархія православної церкви в Україні була

відновлена. Боротьба за православ’я продовжилася в 1620 році вже на

сеймі Речі Посполитої. Головним питанням сейма, була охорона держави

від турецької навали. Представники Віленського братства заявили на

сеймі, що допомогу від козаків польський уряд отримає лише тоді, коли

визнає ново висвячену ієрархію. Петро Сагайдачний прибув на сейм з

єпископом Йосифом Курцевичем і обіцяв допомогу козаків в війні з

турками за умовою визнання нової ієрархії.

Але тільки у 1632 році на сеймі, під тиском козацтва, міщан і

православної шляхти були прийняті “Пункти заспокоєння”, які визначили

права Православної Церкви. На сеймі 1633 року король Владислав IV

офіційно підтвердив ці “пункти”.

В 1634 році православну церкву очолив новий Київський

митрополит Петро Могила (1634-1647 рр.). З ним пов’язано відродження

української православної церкви.

Петро Могила крок за кроком змінював українське православ’я.

Багато він зробив для піднесення церковних братств, особливо київського

Богоявленського братства. Київську братську школу Могила зреформував

на зразок західноєвропейських колегій, із того часу вона отримала назву

Могилянської, згодом колегія була перетворена в академію із стін якої

вийшло багато діячів освіти, культури та політики. При митрополичої

кафедрі Петро Могила зібрав гурток видатних учених. Завдяки допомозі

цього гуртка він зміг провести реформу Братських шкіл і зробити багато

важливого для піднесення культури та науки України. Діставши прибутки

з монастирів Могила поновив храм св. Софії і Спаса на Берестові. При

цьому шукаючи гробу Володимира I, він провів перші розкопки руїн

Десятинної церкви, реставровано і приведено до порядку печери Києво-

Печерського монастиря. Петро Могила перший зробив заходи для

канонізації всіх Печерських угодників. Він мав дуже багато планів, але

смерть ці плани перекреслила.

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для

Української церкви. Церковна боротьба точилася між православною,

католицькою та уніатською церквами. Православна церква, була фактично

без керівництва, бо ієрархія 1620 року не визнавалась польським урядом.

Уніатська церква не дістала того ще їй обіцяв король і Ватикан,

католицьке духовенство й польська шляхта ставились до неї вороже, що

зробило уніатів непотрібним буфером між Католицькою та Православною

церквами, як писав М. Грушевський.

Ці суперечки між церквами посилили напругу в суспільстві,

ставши однією з причин Хмельниччини.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ГЕТЬМАНЩИНІ /СЕРЕДИНА XVII –

КІНЕЦЬ XVIII СТ./

Внаслідок національно-визвольної війни під проводом Богдана

Хмельницького в Україні було утворено Гетьманщину. Завдяки цим

політичним подіям, стан української православної церкви змінився.

Хмельницький та інші гетьмани надали церкві та монастирям

великих привілеїв. Крім земель, церкви та монастирі отримали дозвіл на

торгівлю, промисли, збирання місцевих податків та повинностей. Церква

володіла понад 17 відсотків всієї землі Гетьманщини і стала найбільшим

землевласником. Гетьмани не втручались в вирішення внутрішніх

церковних справ.

Після смерті Б. Хмельницького Московська держава починає

діяльність по прилученню Київської митрополії до Московської

патріархії. Москва розглядала Переяславську угоду 1654 року, як перший

крок до входження України до складу земель Московської держави.

В разі перетворення Київської митрополії в частину Московської

патріархії, відкривалася можливість ідеологічної обробки українського

населення через авторитет Православної церкви, з метою навернути народ

до ідеї об’єднання з Московською державою.

Московські дипломати вирішили перш за все схилити на свій бік

деяких українських ієрархів, з метою розколу митрополії. Привод для

цього знайшовся після смерті, в 1657 році, Богдана Хмельницького.

Гетьман Виговський вирішив розірвати союз з Москвою. Його підтримав

Київський митрополит Діонісій Балабан. Але завдяки вдалому втручанню

московітів, лівобережна Україна виступила проти Виговського та його

прихильників. Митрополит Діонісій був змушений залишити Київ і

переїхати до Чигирина. Після зречення І. Виговського митрополит

залишився на Правобережжі, правлячи правобережними єпархіями. Тоді, з