Есе - Короткий історичний опис ПНТУ іменні Ю. Кондратюка

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство науки і освіти України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра українознавства і гуманітарної підготовки

Короткий історичний опис

ПНТУ іменні Ю.

Кондратюка

Культурологічне есе

Виконала:

Студентка групи 101-СЕ

Чудан К.А.

Перевірила:

Доцент Кочерга Н.К.

Полтава 2007

План

I. Вступ :

1.1 Народний музей історії Університету є важливим чинником для майбутніх

спеціалістів.

II.Основна частина :

II.1 Інститут шляхетних дівчат ( 1818 р. ) ;

II.2 Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва ;

II.3 Відродження зруйнованого комплексу ;

II.4 Від інженерно-будівельного інституту до державного університету ;

II.5 Від державного до національного університету .

III. Висновки.

Музей історії вищого технічного навчального закладу в начально-

виховному процесі є важливим чинником формування об'єктивно-

історичного мислення майбутніх спеціалістів. Це підтверджує досвід

діяльності громадського, а нині народного музею історії Полтавського

національного технічного університету імені Ю.Кондратюка.

Створений силами викладачів і студентів Полтавського інженерно-

будівельного інституту в травні 1975 р., музей історії інституту в 1986-

1990 рр. перенесений у більше приміщення, ректор інституту виділив

кошти на його реконструкцію.

Отже, реконструйований музей розпочинається з розділу

присвячений історії зведення і діяльності центрального корпусу

інституту, який є пам'яткою архітектури першої половини XIX ст. - є

складовою частиною ампірного ансамблю міста Полтави, споруджений

за проектом Л.Шарлемана в 1824-1832 рр. як інститут шляхетних дівчат

- середній навчальний заклад для жінок із збіднілих дворянських

родин. Кожний уважний студент чи навіть гість, проходячи через

пропілеї і прямуючи до навчального закладу, звертає увагу на чіткі

симетричні пропорції білосніжної споруди класичного архітектурного

стилю, задумуються над первісним призначенням цієї будівлі.

Інститут шляхетних дівчат заснований 12 грудня 1818 року

дружиною генерал-губернатора Полтавської і Чернігівської губерній

М.Г.Репніна Варварою Олексіївною. Цей інститут став першим серед

губернських міст Російської самодержавної імперії. Із розповіді

екскурсовода я дізналася, що жіноча освіта у самодержавній Росії

практично не розвивалась і тільки у XVIII ст. (1764 р.) Катерина II

затверджує розроблене І.І.Бецьким «Ггенеральное учреждение о

воспитании обоего пола юношества», метою якого була спроба

самодержиці створити «нову породу людей». На думку

«просвітительки», якщо з малолітства ( 5 - 6 років) дітей дворян,

купців, ремісників правильно і окремо виховувати і навчати, не

озлоблених жорстокістю, то вони б склали суспільство. Дівчат же

брали до інституту у віці 8-9 років. Знаходячись у навчальному закладі

18-20 років, вони навіть з найближчими родичами повинні зустрічатися у

певні дні за присутності вихователів. Самі ж дівчата спали у спальнях, а

у 80-х - дортуарах. Щодо предметів, які вивчали відносилися такі як:

обов'язково дві іноземні мови, географія, історія, вокал, гру на

фортепіано, релігію (у центральному корпусі було зведено церкву).По

закінченню інституту дівчата мали змогу працювати гувернантками або

вчительками цього ж закладу.

За столітній період діяльності дівочого інституту в ньому у різні

роки працювали видатні діячі української, російської і чеської культур.

Зокрема, понад 36 років здійснював постійний нагляд за навчальною

роботою відомий український поет-байкар, колишній ректор

Харківського університету, професор П.П.Гулак-Артемовський.

Довгі роки членом дворянської опікунської ради інституту працював

видатний український і російський поет, драматург В.В.Капніст.

Мистецтва фортепіанної гри та італійського співу інституток навчали

відомі піаністи і композитори, збирачі українського фольклору брати-

чехи Едлічки - Алоїз і Венцеслав. Тут працювали викладачами

художники І.Зайцев, К.Розчина, В.Волков, викладав словесність

зачинатель українського романтизму Л.Боровиковський.

У стінах цього інституту бували І.П.Котляревський,

Т.Г.Шевченко, М.В.Гоголь, В.А.Жуковський, декабристи - Сергій та

Матвій Муравйови -Апостоли.

Серед випускниць інституту - відома українська письменниця -

демократка Л.Яновська, твори котрої високо цінував І.Франко,

талановиті сестри, подруги Т.Г.Шевченка, Глафіра й Олександра Псьол

( перша -художниця, друга - поетеса), дружина Панаса Мирного –

О.Рудченко, яка після закінчення інституту кілька років викладала тут

вокал і фортепіанну гру. Закінчуючи розповідь про історію Інституту

шляхетних дівчат екскурсовод повідомляє про те, що у січні 1918 року

інститут евакуювався до Влади Кавказ, де поклав початок заснуванню і

розвитку міської жіночої гімназії. З 1918 до 1930 року в центральному

корпусі колишнього інституту розташовувалися землевпорядний

технікум, шпиталь для поранених, дитячий притуло, школа садівництва

та інші заклади.

У 30-х роках у системі вищих навчальних закладів, покликаних

забезпечити стрімко зростаючу потребу в інженерно-будівельних кадрах

для величезного будівельного майданчика, що ним стала уся територія

СРСР, Полтава стала союзним центром підготовки інжен ерів

сільськогосподарського будівництва. От же створений Полтавський

інститут сільськогосподарського будівництва був переведений в

приміщення колишнього інституту шляхетних дівчат (центральний

триповерховий корпус та два бокових одноповерхових, не з'єднанні з

центральним корпусом). Крім навчального корпусу інститутові передали

також студентські гуртожитки.

Незважаючи на пережиті втрати в часи голодомору та репресій,

Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва

впевнено долав своє перше десятиріччя. Кількість кафедр зросла, в

40-х роках становила 20 (математика, фізика, хімія, будівельна механіка,

графіка, та ін..). В інституті навчалось понад 500 студентів, підготували

понад 800 дипломованих спеціалістів - інженерів-будівельників для

села.

Із початком Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року на

викладачів лягла велика відповідальність за евакуацію колективу в

далекий Уральськ. У цей воєнний період викладачі та студенти

продовжували навчання, доглядали поранених, заготовляли паливо.

19 жовтня 1943 року колектив інституту повернувся до Полтави.

Перші десять післявоєнних років навчання стали для колективу

трудомісткими, оскільки зруйновану будівлю потрібно було

відбудовувати.

Протягом 1954-1971 років відкриваються нові факультети:

промислового та цивільного будівництва, архітектурний, санітарно-

технічний, заочний із вечірнім відділенням. Також відбувається

будівництво лабораторного, правого і лівого корпусів, нові

гуртожитки, їдальні, студентські кав'ярні.

У вересні 1960 року в інституті відновлюється традиція яка була

започаткована в 1930 році, - видання власної газети яка мала назву «За

будівельні кадри».

У 1975 році на честь 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні,

колектив інституту спорудив стелу і пам'ятник викладачам та студентам

які добровільно пішли на фронт і загинули.

Першими керівниками навчального закладу були: Д.І.Ілляшенко

(1930-1934), Т.Т.Манько (1935-1937) - обидва стали жертвами

репресивної сталінської політики в Україні в 30-х рр..; із 1938 до

1953 р. інститут очолював Л.М.Даманський. Від 1953 до 1982 р.

ректором інженерно-будівельного інституту працював його випускник,

учасник ВВВ кандидат технічних наук, професор І.С.Доценко. З 1982 до

2003 р. навчальний заклад, який пройшов кілька змін свого статусу від

інституту до технічного університету (1994), державного технічного

університету їм.. Юрія Кондратюка (1997), національного технічного

університету їм.. Юрія Кондратюка (2002), очолював доктор

технічних наук, професор О.Г.Онищенко.

Фотографії перших студентів викладачів, лабораторій та

навчальних аудиторій, перші навчальні посібники і монографії,

конспекти лекцій, газета, студентські квитки, диплом про закінчення

навчального закладу, випускний альбом першого дипломного випуску

інженерій дають можливість нинішньому поколінню студентів

відчути дихання того надзвичайно складного часу, побачити обличчя

юнаків та дівчат 30-років, сформувати об'єктивне бачення історії.