вах,
ніхто із
співробітників
не знав. Проте - зберігали. І самі не
взяли ані грама зерна. Ані грама з десятків кілограмів хліба, що ле-
жав поруч - тільки руку простягни...
Можна скааати,
що
й Бог буа за них. В інститут
не
влучило жодно-
го снаряда чи бомби, і це при жорстоких щоденних бомбардуваннях та
обстрілах. Можна, звичайно, згадати те,
що
будівля нелроти інституту -
колишнє німецьке посольство за царя, а перед війною консульство, і
вважалося, що це німецька територія. На всіх
кг.ртах
німецьких
Р.ртиле-
ристів, льотчиків це було позначено. Але ж скільки сліпих снарядів,
бомб могло сюди залетіти - за такої загальної їх
кількості!
Ні, не
залетіли...
Люди, які жили в районі інституту, знали, що
згрнові
не вивезе-
но. Неподалік був госпіталь, де лежали поранені, вмираючи не так від
ран, як РІД голоду. Подеколи ленінградці приходили і просили для них -
хоч трошки.
Ллє
професор Іванов і його товариші відмовляли.
Уявляючи
моральний
стан цих людей, можна лише здогадуватися, чого це їм Суло
варто, -
гадаю,
відмовити пораненим було набагато важче, ніж собі са-
мим... Та в, виявляється, цінності вищі з вищих, - це піклування про
майбутнє і віра в нього.
Можна назвати це подвигом. Але, мабуть, самі співробітники
ВІРу
так не вважали. Найвище,
найпрекраснішє,
найтрагічніше в їхній пове-
дінці - те,
що
вони для себе самих не мали виборі': взяти - не взя-
ти... Перший варіант для них
просто
не існував. Можна підкоритись
біблійній заповіді "Не
вкряди".
А можна взагалі забути про те, що іс-
нує в світі поняття крадіжки - для себе, принаймні. Отже "забуття"
і є вищим виявом людської
моральності,
духовності.
У Ленінграді є Музей історії хлібопечення - єдиний у Союзі.
Його
директор
Михайло
Глязимицький
показав мені експонати блокадного
часу. Випікання сурогатних хлібин знали всі народи. Але от випікати
сурогатний хліб у великих,
індустріальних
обсягах - цього не вмів
ніхто. Трагедія війни змусила це зробити ленінградців.
• Пробували багато компонентів: кору, луб дерев, жолуді. Проте
нічого цього не було в достатній кількості.
Месово
вироблявся лише
один наповнювач - целюлоза. Кількість її у блокадному хлібі сягала
15
відсотків, а загальна кількість домішок - до ЗО, у
найголоднігаі
періоди - до 50. Ті ленінградські
125
грамів - це
мокуха,
вибійний
пил, целюлоза, зсипка борошна. Цим "хлібом" індустріальна система
забезпечувала місто майже
безперебійно.
На заводах а його випікання
працювали, як на важкій роботі, переважно молоді жінки - 20-25 років.
82
Після робочого дня доводилось іти на заготівлю палива для печей,
а
якщо
н"
було води, носили з
Неви,
піднімали вручну на 2-3-й поверхи.
Пекли хліб при
скіпкчх.
Хіба ці жінки - не рідні духовні сестри працівників
ВІРу''
Хіба
вони, як і
охороичі
колекції зерна,
н"
були носіями найціннішого
ге-
нофонду -
морального
1
'
Хіба в їхніх душах не зберігалися зерна най-
вицої
свободи
- свідомого
самозречення,
жертовності, любові до ближ-
нього та дальнього, більшої, ніж до самого
себе"...
І вони, ці
тінки,
і
вч<=ні
ВІРу,
охороняючи хліб прийдешнього.
самі того не усвідомлюючи,
зберігали
для нових поколінь чистку семо-
бутності
духовного еліту
ноігоі'о
народу, який - не на докір сказати
іншим народен
1
- саме цим і позначений і виділений у
сім"!
планети .
Завдання 2. Прочитайте текст двічі. Напишіть переказ поданого
тексту. Яке Ваше
ставлення
до творчості Лесі Українки
9
ЖАННА
Д'АРК
УКРАЇНСЬКО;
ЛІТЕРАТУРИ
Нг
раз я шкодував: чому дзеркало
не
має пам"яті'' Скільки облич
ежизили
*
перед нами стіни дзеркального залу колишнього
Воронцовсько-
го
палату
в Тбілісі,
дзеркало
біля входу до Спілки
письменників''..
ТРКИЙ
жаль схопив мене, коли в
селі
Колодяжному переступив поріг бу-
динку Косачів і зазирнув у те свічадо, в якому безліч разів відбива-
лось задумливе обличчя малої
Лг-сі.
Усе тут зберігає чари й блиск ми-
нулих літ, коли у цьому мальовничому й затишному куточку Волині без-
турботно
кил?
родина юриста Петра Косача, в якій майбутня поетеса бу-
ла другою дитиною. Леся вражала себе волинянкою, бо найдовше прожила
саме тут. І народилася вона на Еолині - у місті Новоград-Волинському.
Пізніше їй все не випадало тривалий час проживати на одному місці.
У крижаній воді річки Стир десятирічна Леся застудила ноги, що при-
звело до невиліковної хвороби - туберкульозу кісток. Операції були
марними. Почалася
"тридцятирічна
війна" проти недуги, що, в основно-
му, полягала у пошуках
жквлгапог;
повітря і благодатного сонця. Крим,
Італія, Єгипет, Грузія - ось ті
обітерані
пемлі,
де Леся Українка
сподівалася
полегшити свої страждання. Не
збулися:
мрії
стати музи-
кентом,
художником, навіть про
нчвчпнкя
в школі чи університеті не
було мови.
Яялдяки
батьківським
стараниям
і працездатності, котрій
можна
лике
позаздрити,
воне
все ж зуміла здобути
ґрунтовну
освіту.
Паплопя
Т. Вечірній Київ.-І99І. - 22 січ.
83