Брюховецький В. (ред.) Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять

Подождите немного. Документ загружается.

431431

Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної

в колекції Національного музею історії України

художньо з’єднані між собою стрічками, на яких

підвішені зв’язки плодів – типовий декор барокового

орнаменту XVII–XVIII ст. Під картушами розміщені

херувими, а над ними напис: «…хлеб сей и чашу

сию пейте, смерть Господню возвышайте». Седес

потиру литий, яблуко вазоподібне з двома рядами

X-подібних завитків, які переплітаючись утворюють

три картуші із сюжетами «Страстей Господніх», опи-

саних у Євангелії від Матвія, гл. XXVII. Седес потиру

щедро декорований трьома карбованими голівками

херувимів, що чергуються з трьома картушами,

в центрі яких символи трьох таїнств: покаяння (сер-

це), священства (сакос), причащання (чаша). Зі споду

основи седеса є ще один напис: «Сей сосуд надала

госпожа игумения Мария Магдалена Мазепина». Ця

іменна річ належить до раритетів давньої колекції

Всеукраїн ського історичного музею ім. Т. Шевчен-

ка, що нині іменується НМІУ. Встановити авторство

потиру важко через відсутність клейм, але ж знову

можна припустити те, що авторство належить одно-

му із талановитих ювелірів лаврської майстерні через

безпосередню близькість розташування жіночого

монастиря до Києво-Печерської Лаври. Дарчий на-

пис на потирі наводить на той історичний факт, що

Марія Мазепина одночасно була управляючою двох

монастирів – Вознесенського на Печерську у Києві

та Преображенського у Глухові. За архівними дани-

ми, 1688 – рік обрання Марії Мазепиної ігуменею

і цілком природно, що приєднання Глухівського

монастиря відбулося саме за неї та після обрання

Центральний державний історичний архів України

(далі – ЦДІА України). – Ф. 59. – Оп. 1. – Од. зб. 968.

432

Іван Мазепа та його доба. Культура

432

І. Мазепи гетьманом України (1687р.). Дослідження

останніх років довели, що Глухівський дівочий мо-

настир знаходився спочатку у с. Чернеччина і свою

назву отримав від Спасо-Преображенської Церк-

ви, що була збудована у цій місцевості. Ігуменя

останнього, Марія Магдалина, перенесла його з села

Чернеччини в центр міста до Успенської церкви,

яку побудував син ігумені гетьман Іван Мазепа, від

чого монастир отримав подвійну назву Успенсько-

Преображенський

. Марія Мазепина, перебуваючи

постійно у Києві, управляла Глухівським монастирем

через намісницю та свою родичку Марію Магдалину

Мокієвську, яка жила у Глухівському монастирі разом

зі своєю донькою Памфілією. Через рік після смерті

Марії Мазепиної, вона приїхала з Глухова і посіла

почесне місце ігумені

. Оскільки Вознесенський

монастир у Києві був визначним центром золотого

гаптування на Україні, то, звичайно, і в Глухові були

майстрині, що займались шитвом. Вкладний воздух

цих майстринь-рукодільниць до Києво-Печерської

Лаври свідчить про те, що мистецтво гаптування

існувало і в Глухові у XVII–XVIII ст.

Доброчинність

і меценатство епохи Гетьманщини – це не просто

окремі вчинки відомих особистостей чи груп приват-

них осіб, а вияв суспільних відносин у межах тогочас-

ного суспільства, свідчення про етичні норми людей,

пріоритети суспільства.

Архив Юго-западной России, издаваемый временною ко-

миссиею для разбора древних актов. – К., 1873. – Т. 5. – Ч. 1. –

С. 345–348.

ЦДІА України. – Ф. 127. – Оп. 1076. – Спр. 34. – Арк. 74.

Кара-Васильєва Т. В. Назв. праця. – С. 38.

433433

Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної

в колекції Національного музею історії України

У збірці музею зберігається ще одна пам’ятка,

яка пов’язана з ім’ям Марії Мазепиної – це її

лист до Стародубського полковника Михай-

ла Миклашевського від 21 червня 1701 р.

Лист

розпочинається із звернення до полковника, як до

давнього приятеля. У ньому мова йде про особу,

яка померла у Вознесенському монастирі, а пе-

ред смертю «… при стороне подала (подарувала)

свои добра приязне… и золотых пятьсот, данные

сестрам монастыря нашего…». Далі зміст зво-

диться до того, що ігуменя Мазепина посилає до

полковника Стародубського «диву-наместьницу»

Глу хі в ського монастиря, очевидно свою ж родич-

ку Марію Мокієвську з тим, що подаровані землі

«…при стороне…» знаходились у відомстві Старо-

дубського полковника, який жив у Глухові і мав

там розкішні палати.

Слід зазначити, що зовнішній вигляд докумен-

ту має свої характерні особливості. Листа написа-

но з дотриманням певної симетрії. З обох боків

є поля – праворуч більше, а ліворуч – менше. Воче-

видь – однакова відстань між рядками, хоча звер-

ху залишена чимала частина аркушу для заголов-

ку. Текст розміщено вздовж сторінки і скріплено

підписом автора та печаткою. У підписі вказано

прізвище й громадське становище таким вільним

і вправним письмом, яке притаманне тільки

особі, добре свідомій в письмі. На жаль, печатка

не збереглась, лише пляма від сургучу вказує на

місце, де вона була. Щодо характеристики самого

письма додамо, що листа написано скорописом –

НМІУ. – Інв. № РД – 81.

434

Іван Мазепа та його доба. Культура

434

третім за часом типом почерків руських рукописів,

який був типовим для письма XVII–XVIII ст.

коли значне розширення господарського, адмі-

ні стра тивно-урядового, судового листування ус-

клад нили функції та завдання письма. Але ско-

ропис документів другої половини XVII – поч.

XVIII ст. теж мав свої особливості. Лист зберігає

традиції київського скоропису першої половини

XVII ст., характерними рисами якого були дрібні,

чіткі, округлі графеми, які ми можемо бачити

в документі, і в той же час переймає вплив стилю

російського скоропису, який проявляється в появі

розчерків, значних потовщень окремих елементів

графем. Такий стиль письма часто трапляється

у документах Генеральної військової канцелярії,

полкових канцелярій та в письмі Стародубщини,

зрідка в документах інших місцевих установ та

приватних осіб

. Отже, лист написано рідкісним

місцевим стародубським письмом з явними озна-

ками російського скоропису. Як і багато інших

пам’яток музейної збірки, лист належав колекції

Всеукраїн ського історичного музею ім. Т. Шевчен-

ка 1924–1934 рр., нині НМІУ.

Ця унікальна документальна пам’ятка нале-

жить до серії духовних заповітів як джерел історії

благодійництва козацької старшини. Серед багатьох

писемних джерел української історії XVII–XVIII ст.

особливе місце посідають заповіти, духівниці,

Чаев Н. С. Черепнин Л. В. Русская палеография. –

М., 1946. – С. 145.

Панасенко В. В. Палеографія україн ського скоропису

другої половини XVII ст. – К., 1974. – С. 67–69.

435435

Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної

в колекції Національного музею історії України

тестаменти представників козацької старшини

Складаючи духівниці, представники старшинської

верстви ретельно перераховували своє рухоме й не-

рухоме майно, відписували його родичам. Але на

відміну від сучасних заповітів, акти «останньої волі»

XVII–XVIII ст. сповнені переживаннями про долю

душі після закінчення «життєвого терміну». Це спо-

нукало відписувати гроші на поминальні служби,

обдаровувати храми і монастирі майном і земля-

ми

. Саме про такі обдарування грішми та земля-

ми і йшлося в листі Марії Мазепиної до полковника

Стародубського Михайла Миклашевського. Насам-

перед, переважна частина заповідачів відписувала

церквам гроші. Розміри грошової суми залежали від

соціального статусу, місця в старшинській ієрархії

та заможності заповідача. Так, в листі вказується

сума «…золотых пятьсот…данные сестрам мона-

стыря нашего…». Мабуть, що це була поважна сума

для того часу, якщо враховувати те, що платня гене-

рального писаря складала 1000 польських золотих

Пожертви на користь церкви були, з одного боку

виявом духовних запитів, а з іншого – запорукою

прощення гріхів. Тогочасна людина звикла будува-

ти свої відносини з Богом досить просто, подібно до

відносин між людьми. Якщо свідомість і сумління

нагадували їй про гріхи та про близьку розплату за

Попружна А. Духовні заповіти як джерело з історії бла-

годійництва козацької старшини // Матеріали науково-практич-

ної конференції «Культурно-релігійний розвиток Гетьманщини

кінця XVII – поч. XVIII ст.» – Ніжин, 2006. – С. 171.

Там само. – С. 172.

Романовський В. Нариси з архівознавства. – Харків,

1927. – С. 67.

436

Іван Мазепа та його доба. Культура

436

них у потойбічному житті, то вона намагались по-

слабити міру покарання благодійництвом. Са ме

тому будували церкви, обдаровували їх книгами,

пред метами культового призначення, передавали

час тину свого майна. Після цього заповідач помирав

з чистим сумлінням і глибоким переконанням, що

спокутував скоєні гріхи.

Вир політичних подій середньовічної епохи,

наповнених підступністю і жорстокістю, не міг

не торкнутися участі жінок у суспільному житті

України. Сувора епоха вимагала від них таких же

відповідних дій. Почуття гідності та поваги, які мала

українська жінка в козацькі часи, сприяли тому, що

вона підносилась до високого розуміння інтересів

народу і Вітчизни.

На поч. XVIII ст. сталася важлива подія за уча-XVIII ст. сталася важлива подія за уча- ст. сталася важлива подія за уча-

стю ігумені Марії Магдалини Мазепиної. Відбулося

це у 1707 р., за два роки до Полтавської бит-

ви. В той час гетьман Мазепа перебував у Києві.

Російський цар Петро І наказав йому наглядати за

будівництвом твердині київської, що зводилась на

Печерську. Перебуваючи у невизначеному статусі

піднаглядного, І. Мазепа почав енергійно готувати

антимосковське повстання. Ще у 1705 р. гетьман

поновив таємні контакти з Варшавою, вийшовши на

зв’язок з польським королем Станіславом Лещинсь-

ким. Уривчасті дипломатичні переговори через

посередників, посланців, упевнювали Івана Мазепу

в тому, що Північна війна може розв’язати проблему

політичного статусу України. Похід Карла XII через

Білорусію та Україну на Москву відкрив можливість

здійснити задумане на основі рівноправного со-

юзницького договору зі шведами. Таємні «зсилки»

Мазепи зі шведським королем овіяні багатьма

437437

Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної

в колекції Національного музею історії України

легендами. Відомо, що найцікавіші подробиці знав

генеральний писар П. Орлик. Остерігаючись роз-

прави з боку московського царя, він наполягав,

щоб гетьман усе-таки ті листи відіслав цареві Пе-

тру І: «…пан гетьман на лихо грає, – може й на ве-

лике лихо… Добре, як справу буде виграно, а як ні?

Що буде тоді? Тоді й сам гетьман загине і всім на

Вкраїні буде велике лихо!..»

. Мазепа нібито й по-

годився, але спершу віддав їх читати своїй матері.

З часом, розсудливий гетьман признався Орликові,

що листи не були послані царю по волі його матері

Не відіславши королівські листи, залишивши їх

у себе в монастирі, ігуменя Марія Магдалина дава-

ла час усій змові дозрівати потаємно… Чи все так

було, як оповідав Орликові Мазепа – невідомо, але

все-таки Мазепа повідав свою таємницю матері

і вважав за потрібне порадитися з нею, не зважа-

ючи на те, що справа була поважна і належала до

найвищої державної політики. Незабаром мати-

ігуменя захворіла і в кінці 1707 р. померла у своїй

келії на руках онуки Маріанни, сестри Андрія Во-

йнаровського, племінника гетьмана. Перед смертю

ігуменя Магдалина віддала польські листи онуці

Маріанні, наказавши їй пильно берегти їх у себе.

Ігуменю поховали при її Печерському монастирі.

Але останкам Марії Мазепиної не судилося спочи-

вати у спокої: в 1712 р. за наказом Петра І жіночий

Андрусяк М. Зв’язки Мазепи з С. Лещинським і Кар-

лом ХІІ // Записки наукового товариства ім. Шевченка. –

Т. 152. – Львів, 1933 – С. 6 8.

Пчілка О. Марія – Магдалина, мати гетьмана Мазепи //

Рідний край. – 1912. – № 8. – С. 6–7.

438

Іван Мазепа та його доба. Культура

438

монастир на Печерську було закрито, зруйновано

церкву Вознесіння, а потім і всю Печерську оби-

тель. Цар Петро наказав перевести черниць і все

майно монастиря до Флоровської обителі. Звичай-

но гнів і помста переможців тяжким тягарем лягли

на рідню Мазепи. Після Полтавської битви 27 черв-

ня 1709 р. почалася розправа з усіма, хто був винен

у Мазепиній справі. Але тут мало кому було мститися

та чинити кару. Сам гетьман Мазепа знаходився на

чужині, у Бендерах. З невеликої сім’ї Мазепиної не

залишилося уже ні матері, ні сестри, давно померлої

в Печерськім монастирі. Залишалися лише діти

Мазепиної сестри: Андрій та Маріанна Войнаровські.

Племінницю гетьмана після допитів у Москві за-

слали у далекий Горицький монастир на р. Шексні,

в глибині Московщини. В особі тієї племінниці,

Мазепиної черниці Маріанни, зникла з України

найменша паросль Мазепиної сім’ї

. Андрій Вой-

наровський, її брат, хоч і виїхав з Туреччини, та не

в рідний край. Турбуючись про політичні справи, він

опинився у Німеччині. Цар Петро І, довідавшись, що

Войнаровський переховується в Гамбурзі, стребував

його у німецького уряду. Войнаровського спочатку

привезли до Москви, а потім заслали у найдальший

куток Сибіру, в Якутську область, куди не доходило

з України «…ні вітру, ні хвилі…». Там і помер останній

із свояків Мазепиних

Звичайно, коли б була жива мати Мазепина, її

би теж, можливо, не минула кара. Але смерть була

Там само. – С. 9.

Сюндуков І. Улюбленець долі – Андрій Войнаровський //

Україна-incognita.— К., 2003. – С. 133.

439439

Пам’ятні речі Марії Магдалини Мазепиної

в колекції Національного музею історії України

ласкава до неї, взяла її раніше, не дала старій матері

бачити ні тяжкого падіння її сина, ні всіх наслідків

того. Не довелось матері чути, як її любого сина –

гетьмана – проклинали в церквах, – навіть у церкві

при тому монастирі, де вона була ігуменею і стільки

літ молилась. Нічого вже не бачила й не чула ігуменя

Марія – Магдалина!

Особливо заможним став оновлений монастир

після возз’єднання його з Вознесенським, внаслідок

чого він отримав назву Києво-Флоровський Возне-

сенський монастир. У цьому монастирі перебували

жінки із шанованих та заможних родин України

та Росії: Марія і Памфілія Мокієвські, а з 1741 по

1753 рр. ігуменею була Олена – баронеса де Жанті,

її змінила на цьому посту Устина Тодорська, донька

відомого вченого лінгвіста Симона Тодорського. Тут

прийняла постриг під ім’ям Нектарії Наталія Долго-

рукова – донька фельдмаршала Б. П. Шереметєва,

трагічна доля якої вражала сучасників; ігуменями

цього монастиря були Калисфена (1771–1785 рр.) –

княгиня Катерина Милославська, Августа (1786–

1801 рр.) – княгиня Ганна Апраксина, Пульхерія –

княгиня Прасковія Шаховська

. Нині обитель

знаходиться на вул. Флорівській, 6/8 і перебуває

у підпорядкуванні УПЦ МП.

Малиженовский Н. Указ. соч. – С. 39–52.

440

Іван Мазепа та його доба. Культура

440

о. Юрій Мицик (Київ, Україна)

«Мазепіана» у творчості

кінорежисера Євгена Деслава

Український кінорежисер Євген Деслав (справ-

жнє прізвище – Слабченко) (1898–1966) належить

до зірок першої величини у світовому мистецтві

. Це

був митець, який своєю величчю дорівнював своєму

славетному приятелеві Олександру Довженку. Його

як кіномитця високо шанували кінорежисери Луї

Бунюель, Луїджі Кавальканті, Марсель Карно, Рене

Клер, художник Сальвадор Далі, письменник Во-

лодимир Винниченко та ін. Деслав став першим

з українців, який за фільм «Війна хлопчиків» (інша

назва – «Генерали без ґудзиків») був удостоєний

престижної американської премії «Оскар» ще

у 1938 р. (за кращий іноземний фільм); перший

українець, що був удостоєний почесного диплому

Венеціанського кінофестивалю 1956 р. тощо. Він

брав участь у зйомках (як режисер, кіносценарист,

Детальніше про Євгена Деслава і публікацію деяких

його листів див.: Мицик Ю. Зі спадщини кінорежисера Євгена

Деслава // Кінотеатр. – 2008. – № 2(76). – С. 31–34; № 5

(79). – С. 25.