Бевзенко С.П. Українська діалектологія

Подождите немного. Документ загружается.

вірках

нерідко зовсім заступається [у]

(дорога,

дурбга,

ксРрбва,

курбва,

то

бі,

тубі та ін.); б) наявне вставне [л]

після [б], [п], [в] замість [j]

(жабл'ачий,

рйбл'ачий,

рипл'йх,

здороул'а та

ін.);

в) вживається вставне

Ін]

після [м] на міс-

ці [j]

(памн'ат,

мн'ати,

т'імн'а,

вімн'а,

зи

мн'а

та ін.);

г) звукосполука [вн] нерідко переходить у [мн]

(рімний,

рімн'ати та ін.); д) звукосполука [ст] часто переходить у

[с'ц']

(гос'ц'і,

гіс'ц',

с'ц'іна, пус'ц'іт,

мас'ц'у,

трас'ц'а

та ін.);

є)

у звукосполуках

[с'в'],

Ец'в'] звичайно відбува-

ється повне ствердіння [в]

(с'вато,

с'ватйй,

ц'вах та ін.),

а в сполуці [зв] перед [j] нерідко [в] втрачається (з\азати,

підказати

та ін.);

є)

дзвінкі приголосні в кінці слів звичай-

но зберігають свою дзвінкість (дід, горб, мороз,

ніж,

ріж

та ін.); ж) приголосний [т] у формах 3-ої ос. дієслів

тепер,

часу і у формі 2-ої ос. множини наказового способу зви-

чайно твердий (ходит, носит,

ход'ат,

ндс'ат,

йд'іт,

не

с'іт);

з) фонетично видозмінені форми числівників

jiden,

штйри і похідних від них та ін.

Морфологічні

ознаки:

а) іменники

середи,

роду на -а, як

II,

так і IV відмін в орудн. відм. однини мають

закінчення -ом, (з'іл'ом,

нас'ін'ом,

с'міт'дм, клдчом, кур-

чдм, лотом,

те

л'6м,

котин'бм,

цуцин'бм, мн'ом та ін.);

б)

іменники

жін. роду III відміни в орудн.

відм.

однини

мають закінчення -ojy

{сбл'оіу,

m'in'ojy,

маз'б\у,

нбчо\у,

пёчо\у

та

ін.);

в) ці ж іменники в род. відм. однини мають

нерідко паралельні закінчення -и, -і, зокрема в східнопо-

дільських і південноподільських говірках (соли —

сдл'і,

слабости —

слабос'ц'і,

памн'ати

—

памн'ат'і

та ін.); г) у

дав. і місц. відм. однини прикметників та неособових зай-

менників жін. роду

наявні-звичайні

усічені закінчення з

опущеним

[й]

(зелені

траві

— на

зелені

траві, ті д'іучи-

н'і — на ті

д'іучин'і,

наші вулиц'і — на наші вулиці та ін.);

д) у формах 1-ої ос. однини

тепер,

часу чергування голосних

[д] —

[дж],

[з] — [ж], [т] — [ч], [с] —

[ш]

звичайно немає

(хбд'у,

воз'у,

крут'у,

ндс'у

та ін.), як і в дієприкметниках

(вйход'аний,

кос'аний,

скрут'аний

та ін.) та в інфінітивних

формах перд суфіксом -ува-

(виход'увати,

скрут'увати,

виконувати

та

ін.);

є)

у дієсловах II дієвідміни в 3-ій ос.

однини

тепер,

часу поряд із широко знаними формами з

особовим закінченням -т у південноподільських говірках

зустрічаються й форми типу ходе, носе,

просе;

є) поряд із

широко відомими формами майб. часу недоконаного виду

типу буду

ходити

в західноподільських говірках вживають-

ся й форми типу буду ходйу, що знані в наддністрянських

217

говірках; ж) у західноподільських говірках, як і в наддні-

стрянських, зустрічаються й «складні» форми минулого

часу типу

ходйлис-мо,

ходйлис-те;

з) у цих же говірках

відоме й препозитивне вживання частки с'а (щоб с'а знало,

\ак с'а

доведе

та ін.); и) у формах вищого й найвищого сту-

пенів порівняння широко знані утворення з суфіксами

-ішч-, -ч-

(добрішчий,

ве

се

л"шчий,

молбдчий

солодчий,

мён'чий

та ін.,

весе

лішче,

солодче,

мён'че

та

in^J

Галицько-буковинська група говорів. У

цій

групі виді-

ляються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-

буковинські,

східнокарпатські,

чи

гуцульські,

говірки. Крім того, до цієї групи

відно-

сять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак при-

лягають до карпатської групи говорів.

Поширені згадані говори на території історичної Гали-

чини та північної Буковини. Об'єднуються вони в одну гру-

пу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку,

волинсько-подільським, а з другого — карпатським го-

ворам.

Фонетичні

ознаки:

а) на місці [а] будь-якого

походження після м'яких приголосних і шиплячих неза-

лежно від наголосу виступає

[є]

чи [и],

[и

[і]

(жит'ё,

з'іл'е,

д'ёковати,

т'ігнути,

тел'є,

ч'ис,

ж'ёба,

чел'ід'

та

ін.);

б) у багатьох говірках, зокрема в східнокарпатських,

[и] під наголосом набирає обниженої артикуляції, зближую-

чись з

[є]

(вед'іти,

крупё"ва,

вуск'ёй

та ін.); в) звук [р']

звичайно переходить у твердий [р], виділивши при цьому

в ряді говорів, зокрема в наддністрянських, [j]

(зора—

зор'щ,

рад

—

pjad,

виру

—

eapjy

та ін.); г) пом'якшені

[т'1,

[д'1,

набравши сильної палаталізації, перейшли в [к'],

[ґ'1,

особливо послідовно в східнокарпатських і покутсько-буко-

винських говірках

(к'істо,

к'існо,

к'егнути,

хок'іу,

г'іука,

"їло,

г'істати

та ін.); д) приголосні [з], [с], [ц] у суфіксах

-си-, -эк-, -цк- звичайно тверді (руский,

близкий,

сіл'скйй,

громацке,

турецкий

та ін.);

є)

палатальні

[н'1,

[д'],

[т']

у кінці складу перед наступним приголосним часто перехо-

дять в [й] (д'івойка,

сонейко,

молойц'і,

дванайц'ат', двай-

ц'іт'

та ін.); є) поширеність звукосполук

[ир],

[ил],

[ер],

[ел] відповідно до південно-східних і поліських [ри],

[ли]

(гирміти, кирвавий, гилтати,

кернйц'а

та ін.).

Морфологічні

ознаки:

а) фонетично видо-

змінені закінчення наз. відм. однини, а також дав., орудн.,

місц. відм. множини іменників І відміни м'якої групи

(зе

м-

л'ё,

пісн'і,

ме

жё

та ін.,

піс'н'ем,

земл'ім,

пісн'еми,

218

земл'іми,

піс'н'ех,

земл'Іх та ін.); подібне явище спостеріга-

ється і в різних відмінкових формах

інших

відмін іменників

(пор.: з'іл'е,

знан'ё,

з'іл'ем,

знан'ём,

пір'ім,

]егн'ё,

і'егн'ем

та ін.); б) поширеність багатьох архаїчних відмінкових за-

кінчень іменників, зокрема наз. відм. множини на

-овев

чол. роді (братове, синове та ін.), дав.

імісц.

відм. множини

на -ом, -ім, -ох, -іх та ін.

(сином,

л'уд'ім, на синдх, на л'уд'іх,

груд'іх та ін.), орудн. відм. множини на -и (з воли, межи

л'уди та ін.); в) послідовне вживання орудн. відм. однини

іменників жін. роду і узгоджуваних з ними прикметників

та деяких займенників на

-оу,

зрідка на -ом

(рукбу,

земл'бу;

доброї),

злоу, мноу,

тоббу

та ін.,

рукдм,

добром, мном та ін.);

г)

м'яка група прикметників злилася з твердою

(сйний,

сина, син'а,

сйноу, сйн'оу, на синих, на

сйн'их

і т. д.);

д) велика поширеність «складних» форм минулого часу ти-

пу

ходйу-jeM

(ходйвим),

ходила-м,

ходйу-jec

(ходйвис'),

ходйли-с'мо, ходйли-с'те;

є)

складені форми майбутнього

часу типу буду

ходити,

меш

ходити

та ін., буду ходйу, будеш

ходила

та ін. (останні, зокрема, в

наддністрянських

говір-

ках); є) зворотна частка с'а в різних

її

фонетичних варіан-

тах (с'і, с'е, с'и) виступає як у постпозиції, так і в препозиції,

не зливаючись з дієсловом (ми с'і так хот'іло, він с'а вер-

нуу та ін.); ж) атематичні дієслова в 2-ій ос. однини мають

форми jic', дас' або

jiui,

даш

та

ін.

1. Наддністрянські говірки. Ці говірки по-

ширені у верхній течії Дністра на території колишньої схід-

ної Галичини, тобто більшої частини сучасної Львівської,

в південних районах Тернопільської та в північно-західних

районах Івано-Франківської областей. На сході вони межу-

ють з подільськими говірками, на півночі — з південноволин-

ськими, на заході — надсянськими, на півдні — з північно-

підкарпатськими, чи бойківськими, говірками карпатської

групи говорів, а також покутсько-буковинськими, які роз-

межовуються від наддністрянських приблизно по р. Бистри-

ця-Солотвинська і Бистриця,

що

є правим допливом Дністра.

Фонетичні

ознаки:

а) сильне «укання», що

проявляється в значному зближенні (або й заступленні)

ненаголошеного [о] з [у], [у

]

(рубити,

ву°би

рёмок,

гор-

лу,

горлу°м,

тиху

та ін.); б) наголошене [а] після м'яких

приголосних часто переходить в

[є]

(д'ёковати,

воуч'ёта

та ін.), а в позиції перед

[у]

зближується з [о], зокрема

в південній частині наддністрянських говірок (прбуда,

збутра,

до

та

ін.); в) приголосні [з'], [с'],

[ц

[дз] у пози-

ції перед голосними, зокрема перед [і], перед м'якими

219

приголосними (а іноді й перед твердими) і в кінці слів за-

знають сильного пом'якшення, набираючи шепелявого від-

тінку

[з"І,

[с"1,

[ц'Ч,

[дз"1,

(c"iHo,j3'U'e,

ц"іна,

з"ит',

дз"ура,

с"удй

та ін.,

с"віт,

ц"віт,

дз"вір,

нас"ко,

ц"вак,

ц"кувати

та ін.,

dec",

шіс"ц"

та ін.); г) непослідовне за-

ступлення

[т

]

[к'],

[д'1

> [г'] (к'істо, девік', с'к'іна,

г'істати,

дві ниґ'іл'і та ін.); д) приголосні [г], [к], [х]

пом'якшуються перед

[є]

(х'ётрий, }ак'ёй,

шл'ах'ё

та ін.);

є)

досить часті звукосполуки

[гі],

[кі], [хі] (піск'і,

мух'і,

ног'і

та ін.); є) дуже поширений приставний [в]

(вбс'ін',

вуоріх,

ву°бруч

та ін.), зрідка [j]

Цінакша,

jіндик

та ін.),

а в окремих словах [л] (лотйва — отава, лдкун' — окунь

та ін.).

Морфологічні ознаки: а) поширеність закін-

чення -іу в род. відм. множини іменників жін. роду

(бабіу,

кбзіу,

нбгіу,

школіу,

ночіу,

сдл'іу,

т'ін'іу

та ін.); б) поряд із

загальнопоширеними формами орудн. відм. однини іменни-

ків жін. роду і узгоджуваних з ними прикметників, дієприк-

метників, порядкових числівників та деяких займенників

на

-оу

місцями зустрічаються й форми на -ом

[рукдм,

зём-

л'ом, добром, трётом, мном,

тобом

та ін.); в) досить часті

стягнені форми прикметників, порядкових

числівників

присвійних займенників у наз. відм. однини з опущеним

кінцевим [й]

(добри,

літни,

зелені,

треті,

тві, сві та

ін.);

г) вживання форм дав. і місц. відм. однини прикметників,

порядкових числівників і присвійних займенників жін. роду

з опущеним кінцевим [й] (файні

д'іуц'і,

на

зе

лені

траві,

у треті

бригад'і,

на Moji машйн'і та

ін.);

д) у формах 3-ої

ос. однини

тепер,

часу дієслів II дієвідміни

зберігається

кінцеве [т], якщо наголос падає на закінчення (сидйт,

cmyjim

та ін.), і здебільшого опускається, якщо наголос

падає на основу дієслова (ходи, носи та ін.); втрачається

[т] і в зворотних дієслівних формах

(не

сё

с'а,

пасе с'і,

с'і

рще

та ін.);

є)

найпоширеніша, а в багатьох говірках і

єдина форма майб. часу недоконаного виду типу

буду

хо-

дйу,

будеш

ходила

тощо; є) найпоширеніші форми 2-ої ос.

однини атематичних дієслів jic', дас' та

ін.

Покутсько-буковинські,

або

надпрут-

с ь к і, говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буко-

вині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської

області, де побутують власне покутські говірки (перехідні

до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком

західних

її

гірських районів. На півночі межа цих говірок

220

проходить по Дністру, де вони стикаються з

подільськими

і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці

Дністра р. Бистриці, збігаючись з межею також наддністрян-

ських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки

сусідять із східнокарпатськими, чи гуцульськими, розмежу-

вальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через

такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвір-

на, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця,

Берегомет і далі на південь по верхів'ю р. Сірету (Черні-

вецька область), а на півдні — з румунською та молдав-

ською мовами.

Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. По-

ряд

із

власне покутськими і власне буковинськими виділя-

ються ще північнобессарабські говірки, які рядом ознак

зближуються

із

сусідніми подільськими. Далі розглянемо

специфічні ознаки цих говірок.

Фонетичні

ознаки:

а) виразно виявлене ствер-

діння

Ге],

[ц]

в кінці слів

(dec,

xmoc,

сес, абйс та ін.,

конец,

горнёц, отец та ін.), а також часто і в інших позиціях (віуца,

к'ернйці,

на лавицу та ін.); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно

пом'якшуються

(душ'ё,

лош'ё, ж'ёба,

ч'огб,

ч'ес, плач',

ш'о,

ш'ч'о

та ін.); в) нерідко [р] пом'якшується (зокрема у

власне буковинських і північнобессарабських говірках)

(зор'а/ватр'е,

пор'йдок,

віуч'гр',

пйсар', вер'х,

мор'є,

те-

пер' та ін.); г) послідовний перехід [т'] у

[к']

(

[д'1

у [г']

(к'іло,

к'істо,

г'іло,

ґ'іти,

жик'ё,

смік'е,

ниг'іл'е,

дєвік'

—

дев'ять,

шіск'ох

— шістьох та ін.); д) поширеність звуко-

сполук [ги], [ки], [хи] (воукй,

пастухй,воук'й,

пастух'й

та ін.).

Морфологічні

ознаки:

а) розрізнення, хоч і

непослідовне, твердої і м'якої

груп

іменників

та

відмі-

ни

(конём,

каменем,

конёви,

товаришевії,

землёу,

долднеу

та ін.); б) у дієслівних формах 1-ої ос. однини

тепер,

часу

[д], [т], [з], [с] нерідко зберігаються, не переходячи у

від-

повідні шиплячі

(ход'у,

лет'у,

вбз'у,

нбе'у

та

ін.),

хоч поряд

можливі й форми типу вожу, ношу та ін.; в) у частині гові-

рок, зокрема північнобессарабських, можливі форми 3-ої

ос.

однини дієслів II дієвідміни типу ходе, носе

тощо;

г) у

дієсловах II дієвідміни в 3-ій ос. множини звичайно висту-

пають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчен-

ня

(боны

хбд'е.нбе'е,

рббл'е, мус'е тощо); д) вживаються па-

ралельні складені форми майбутнього часу типу меш хо-

дити — будеш ходити, ме робити — буде робити та ін.;

«)

атематичні дієслова в 2-ій ос. однини мають форми \іш ,

даш' та

ін.

221

Східнокарпатські

(гуцульські)

говір-

ки. Ці говірки поширені на Гуцульщині, а саме: в південно-

західних районах Івано-Франківської, в гірських районах,

зокрема у Вижницькому і Сторожинецькому, Чернівецької і в

східній частині, зокрема в Рахівському районі, Закарпатської

областей. На півночі і сході східнокарпатські говірки ме-

жують з покутсько-буковинськими і середньозакарпатськи-

ми говірками карпатської групи говорів, де розмежувальна

лінія проходить приблизно по р. Шопурці (доплив р. Тиси),

а далі на північ по р. Бистриця-Солотвинська (доплив

р. Бистриці, що впадає в Дністер); на півдні вони межують

з румунськими говірками. Найхарактерніші ознаки цих го-

вірок розглядаються нижче.

Фонетичні

ознаки:

а) звук

[є]

характеризу-

ється обниженою артикуляцією і набирає забарвлення [а],

тобто звучить, як [а]

(кле°н

— клен,

л&н

— льон,

це

— це,

берё

за

— береза,

ве

зу

— везу та

ін.);

б) ширша, дещо обни-

жена артикуляція [и] в напрямку до

[є],

внаслідок чого ця

фонема навіть під наголосом звучить, як

[є]

(вед'іти

—- ви-

діти,

жёто

— жито,

возёу

— возив, бе"ке — бики, вус-

кёй

— вузький та

ін.);

в) м'які

[т'],

[д'1

послідовно, як і в

покутсько-буковинських говірках, заступаються

[к'],

[г']

(к'імн'е,

к'існо,

к'ёшко,

ґ'іло та ін.); г) збереження давньої

м'якості [р'] як у кінці, так і всередині слів (косар',

лёмар',

віучер',

ве

р'х,

зор'ё та ін.); д) шиплячі, як і в покутсько-

буковинських говірках, зберігають свою давню м'якість

(ч'брней,

ш'ос,

душ'ё,

жоуч' та ін.);

є)

ствердіння [ц], зокре-

ма в кінці слів, а також перед [а], [у] та ін. (швец,

хлопец,

кунй

ца,

ке"ртй

ца

та

ін.).

Морфологічні

ознаки:

а) у дієслівних фор-

мах 1-ої ос. однини і 3-ої ос. множини

тепер,

часу немає піс-

ля губних вставного [л] перед закінченнями

(p66jy,

лов\у,

MMjy,

кущу та ін.;

вони

p66je,

лов]е,

лом\е

та ін.); б) як і в

покутсько-буковинських говірках, у формах 3-ої ос. множи-

ни

тепер,

часу дієслів II дієвідміни втрачається [т] у закін-

ченні

(вони

ход'є,

нос'є,

прос'е,

куще,

хвал'е

та ін.);

в)

2-ій

ос. однини атематичні дієслова мають форми

jiui',

даш';

г) у 3-ій ос. однини

тепер,

часу

дієслів

дієвідміни

колиш-

нього III класу в стягнених закінченнях виступає [т] (він

знат, зрйват, чйтат та ін.); д) у формах умовного способу

виступає частка бих (ходйу бех,

л'убйубех

та ін.);

є)

форми

найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівни-

ків творяться за допомогою частки май

(майвйшчей,

май-

вйшче" та ін.).

222

4. Надсянські говірки.

Ці

говірки побутують у

верхів'ях р. Сян у нечисленних тепер населених пунктах на

крайньому південному заході Львівської області, де вони

тягнуться вузькою смугою вздовж державного кордону на

заході Старосамбірського і Городоцького районів, хоч част-

ково надсянські говірки є ще в окремих населених пунктах

у районі Перемишля — Ярослава в Польській Народній

Республіці. Своїми діалектними ознаками вони зближують-

ся, з одного боку, з наддністрянськими, а з другого — пів-

нічнопідкарпатськими та західнокарпатськими говірками

карпатської групи говорів. Розмежування між надсянськи-

ми і північнокарпатськими говірками проходить приблизно

по лінії: Кінське — Лімна — Грязева — Добромиль (пів-

нічніше) — Судова Вишня (західніше).

Далі розглянемо найважливіші ознаки цих гові-

рок.

Фонетичні

ознаки:

а) звук [а] після шиплячих

і м'яких приголосних здебільшого зберігається

(njam',

з'іл'а, шапка та ін.); б) спорадично виступає фонема (ы),

як і в карпатських говорах (быу, сын, рыба, малый та ін.);

в) звук [el може переходити в [а] (біраза,

гранка,

жабрак,

шастый,

чарвоный

та ін.); г) звук [а] в дифтонгічній сполуці

[ay]

лабіалізується й може переходити в [о]

(day

доу,

уз'ау

— уз'оу, брау — броу та ін.); д) у деяких говірках

етимологічне [eJ в новозакритих складах заступається,

як і в

західнокарпатських

говірках, через [у] (н'ус, щук,

т'утка та ін.);

є)

поширений приставний [г], зокрема перед

[а], [о], [и], [у]

(гоко,

госйка,

гйнчий,

губ'іт,

Гамерйка

та ін.); є) поширені звукосполуки [г'і], [к'і], [х'і] (с'н'іг'і,

к'іну,

х'ітрьі

та ін.), а в деяких говірках

[г'ё],

[к'ё],

[х'ё]

(качк'е,

д'іук'е

та

ін.).

Морфологічні

ознаки:

а) поширеність в

орудн. відм. однини в іменниках жін. роду і в узгоджуваних

з ними прикметниках, порядкових числівниках, а також

у деяких займенниках закінчення -ом

(водом,

рукбм,

за

мнбм,

с таком, добром та ін.); б) поширеність в орудн.

відм. множини багатьох іменників давнього двоїнного за-

кінчення -има,

-іма,

-ема (пал'цйма,

д'н'ёма,

косар'ёма,

муж'ёма

та ін.); в) своєрідні форми 2-ої ос. однини наказо-

вого способу дієслів з утраченим особовим закінченням,

як і в карпатських говорах (бер' — бери, воз' — візьми)

та ін.

Карпатська група говорів. У цю групу говорів входить

три типи говірок південно-західних діалектів; 1)

північно^.

223

карпатські (північнопідкарпатські), або бойківські, говірки;

2) середньозакарпатські (закарпатські) говірки; 3) західно-

карпатські (лемківські) говірки.

Поширені вони в районі українських Карпат на

їхніх-

південних і північних схилах, а також у самих Карпатах,

починаючи на сході від р. Шопурки на Закарпатті та р.

Лім-.

ниці на

Івано-Франківщині

і далі на захід аж до

поріччя

р. Попраду на території Східнословацького краю

Чехосло-'

вацької Соціалістичної Республіки. Переселенські україн-

ські говірки карпатського типу побутують і в Соціалістич- .

ній Федеративній Республіці Югославії, а також в Аме-

риці, зокрема в Канаді.

Карпатські говори характеризуються рядом специфіч-

них ознак, зокрема у фонетиці, що давало підстави

таким

діалектологам, як Я. Головацький, М. Дурново та інші, роз-

глядати

їх

як окреме наріччя, що протиставляється решті

українських наріч, хоч на рівні граматики (а також

лекси-

ки) вони, безсумнівно, входять у систему південно-західних

діалектів.

Фонетичні

ознаки:

а) зберігання (за винятком

окремих говірок) давньої фонеми [ы], яка реалізується як

звук заднього ряду середнього чи високого піднесення [ы],

а в ряді говірок, крім того, ще більшою чи меншою мірою

лабіалізований

[ы°]

при одночасній наявності в

більшості

говірок загальноукраїнської фонеми [и]

{сына,

высокий,

мы, вы,

мыши,

бьіти

та

ін.,

але:

сила,

сйн'ий та ін.); б) від-

повідно до етимологічного [о] і (рідше)

[є]

в новозакритих

складах незалежно від наголосу виступають монофтонги

[у], [у], [и] чи [і], а відповідно до давнього

— в усіх кар-

патських говорах, як і в решті південно-західних діалектів,

лише [і] (кун', вул, прин'ус,

прив]уз,

кун', вул,

прин'§с,

привіз,

кин',

вил, прин'йс та ін., але: д'ідо,

сіно,

пісок,

біда та ін.); в) звужене

[є]

як позиційний варіант фонеми

[є]

перед м'якими приголосними та під асиміляційним впливом

вузького

[є],

яке у вимові зближується з [и]

{отец',

тепер',

dec'am'

та ін.); г) звужене

[б!

як позиційний варіант фонеми

[о] перед наступним

[у],

[у], [і], а також під асиміляційним

впливом наступного вузького

[6]

(пор. корова —

кордві,

корову,

длен'а

— олін', осени —

осін',

рдзум, вдук,

гдлдвбу,

мнбу,

тобоу

та ін.); д) зберігання колишньої м'якості

[р']

як у кінці, так і всередині слів (тепер/ верх',

вер''ба

та ін.);

є)

приголосні [з'],

[с'1,

[ц

]

у суфіксах звичайно м'які

(рус'-

кий,

мад''аре'кий,

л'уц'кый,

вуз'кый,

клйнёц'

та ін.); є) по-

ширеність африкати [дж] (ходжу,

вбджу,

саджа,

пр'аджа,

224

меджа,

меджй та ін.); ж) шиплячі [ж], [ш] звичайно тверді

при зближенні в більшості говірок давньої м'якості

[ч'і

{жал', жаба, шапка, уж та ін.,

колам!,

богач', прач' та ін.-);

з) нерідке опускання

інтервокального

[j] у дієслівних фор-

мах з частою заміною його звуком [в]

{знйу,

мйу,

знйутп',

мйут'

та ін., знову,

мйву,

мйвут'

та ін.); и) наявність звуко-

сполук [ыр], [ыл], [ры],

[лы]

відповідно до давніх звуко-

сполук [ръ], [лъ], [рь], [ль] (кырвйвый,

гылт&ти,

хырбёт,

сыузй,

дрь'іва,

слыза, блыха, лышка та ін.); і) поширеність у

багатьох говірках давніх звукосполук [гы],

[кы1,

[хы] та ін.

Морфологічні ознаки: а) збереження багатьох

архаїчних форм у відмінюванні іменників: 1) форми наз.

відм. множини на -ове {братове, синове, кумове та ін.), а

також на -и із

збе[

еженням давнього переходу [г]

[з],

[к]

[ц], [х]

>•

[с]

(вбуци,

птаси,

пастуси

та ін.); 2) арха-

їчні форми наз. відм. множини іменників

колишньої

-ъу-

(-П-)

основи, перенесені із знах. відм.

{цёр'коу,

рёд'кбу,

мбр-

кбу

та

ін.);

3) форми дав.-місц. відм. множини на -ом, -ум,

-ім, -ох, -іх (л'уд'ом,

волум,

сус'ід'ім, на

пал'ц'ох,

у груд'іх

та ін.); 4) форми орудн. відм. множини на -ы (меджи

бойки,

з волы та ін.) та ін.; б) нестягнені форми прикметників та

займенників в наз.-знах. відм. однини

середи,

роду

(дббро]'е, доброй, доброе,

л"іпшо\е,

л'іпшой, л'іпшое,

moje,

eauioje,

нашой

та

ін.);

в) архаїчна форма по багатьох говір-

ках питального займенника што (в ряді говірок також

шо,

шчо), а також специфічна метатезована форма в ряді гові-

рок, зокрема середньозакарпатських, займенника тко

(•<

къто), ко і похідних ткос', кос' та ін.; г) поширеність ре-

дуплікованих форм вказівних займенників {тот,

тота,

тотб,

тоті та ін.); д) наявні закінчення 1-ої ос. множини

тепер,

і майб. часу і наказового способу дієслів -ме, а та-

кож -ми

{несемё,

знщеме,

будеме,

ход'ме

та ін.);

є)

дієслова

колишнього III класу (з голосним перед суфіксом) нерідко

оформляють форми

тепер,

часу за зразком атематичних діє-

слів {знам, с'півам, знаш,

с'піваш,

знат, с'піват та ін.);

є) у багатьох говірках в особовому закінченні 3-ої ос. одни-

ни і множини

тепер,

часу виступає [т'] при спорадичному,

а іноді й паралельному вживанні [т] {ун ходит', носит',

вни

хбд'ат,

нбс'ат,

знавут'

та ін.); ж) у формах умовного

способу формотворча частка нерідко зберігає архаїчну

аористну форму бых, а також бы-м, бы-с',

бы-с'ме,

бы-с'те,

не скорочуючись в

б;

з) поширеність у багатьох говірках у

дієсловах префікса у- замість ви- {унести — винести, упи-

ти — випити та

ін.).

225

1. Північнокарпатські

(північнопід-

карпатські),

або

бой

к і

в_с_ь

JKJ^

говірки. Поши-

рені вони на північних

схилах~Карпат

на території Бойків-

щини, тобто в південних районах Львівської і південно-

східних районах Івано-Франківської областей. На півночі

розмежування

їх

з наддністрянськими говірками проходить

приблизно по такій лінії:

Хирів—

південніше Самбора —

Трускавець

— Болехів — Долина; на сході розмежування

із східнокарпатськими говірками проходить басейном

р. Лімниці (точніше — по р. Бистриця-Солотвинська);

на півдні розмежування

із

середньозакарпатськими

прохо-

дить приблизно вздовж Карпатського хребта, захоплюючи

частково деякі населені пункти на півночі Закарпатської

області

Міжгірського

і Воловецького районів; на заході

розмежування

із

західнокарпатськими говірками проходить

басейном р. Ослави, що є притокою р. Сян.

Північнокарпатські говірки характеризуються рядом

ознак, що об'єднують

їх

з іншими карпатськими в одну гру-

пу говорів, на які нашарувалося ряд рис наддністрянських

говірок.

Фонетичні

ознаки:

а) як і в

інших

карпат-

ських, широко знане звужене

[є]

як позиційний варіант

фонеми

[є]

(тепер',

двєр'і

та ін.); б) наявне лабіалізоване

[ы°], що іноді дуже зближується з [о], зокрема після губ-

них, задньоязикових та [г] {мы

, вы", хы°жа,

кобы"

та ін.);

в) наявне лабіалізоване [а] під наголосом у позиції перед

[у],

що проявляється в зближенні його у вимові з [о],

(даРу,

ма°у,

лаРука

та ін.); г) наявний своєрідний закритий звук

[І],

що не пом'якшує попереднього приголосного і заступає

давній [і]

(бы

ті,

ходйті,

носйті та ін.); д) етимологічні

[о],

[є]

в новозакритих складах заступаються [і], перед

яким приголосні звичайно пом'якшуються

(н'іч,

сн'іп,

с'іл', с'ім та ін.);

є)

ненаголошені

[є],

[и]

звичайно розріз-

няються; є) шиплячі часто зберігають свою м'якість (ч'ас,

ж'ал',

меж'а

та

ін.); ж) поширеність африкати [дж]

Ціджме,

]'ідж,

дождж

—

дощ,

меджй

— між,

чуджйй

та

ін.);

з) послі-

довний перехід у ряді говірок кінцевого, а також середин-

ного [л] після голосних в [у], як і у формах чол. роду

мин.

часу (віу — віл,

спгіу

— стіл,

орёу

— орел, скйука — скал-

ка,

горіука

—

горілка,

т'іуна

—тілна

тощо); и)

дзвінкі

приголосні в кінці слів оглушуються лише частково

(і'ідж

хл'іб

дуб",

зуб

віз

під"

тощо) та

ін.

Морфологічні

ознаки:

а) вживаються форми

226