Бевзенко С.П. Українська діалектологія

Подождите немного. Документ загружается.

особах:

посіле"-сме

бё

х,

нёслё-'-сме

бё'х,

нёслё'-сте

бе"х

та ін.). Ця частка (бих), як ми бачили, виступає в пара-

лельному вжитку в покутсько-буковинських, а також у

се-

редньозакарпатських говірках між р.

Боржавою

і р. Ужем

(купйу бых, ja бых купйу та ін.). У карпатських говорах,

які відзначаються збереженням давнього звука [ы], цей

звук зберігається звичайно і в частці бы (пор. купйу

бы-м,

знала

бы-м,

читау

бы-с

были

бы

с'ме,

знали бы-с'те та ін.).

У 3-й

ос.

однини і множини в усіх цих говорах умовна част-

ка виступає, як і у формах минулого часу, без особової ен-

клітики (пор. Знау би Иван, що біда буде та ін.).

Отже, в багатьох південно-західних говорах умовний

спосіб характеризується особовими формами, які, як і фор-

ми минулого часу, виражаються особовими енклітиками,

що приєднуються до умовної частки би.

В українських діалектах, як і в літературній мові, вжи-

ваються також і форми умовного способу минулого часу,

які творяться приєднанням до звичайних форм умовного

способу допоміжного дієслова бути в минулому часі; пор.

у наддністрянських говірках: то

бис'й

була

уз'ала,

то би-м

буй

зробйй

та

ін;

у середньозакарпатських говірках: ja

бы-м

была мала, тай

не

йшоу бы быу-им

с'уды,

кул'ко

уна

была хт'іла та ін.; у

середньонаддніпрянських

говірках:

була б

jouy

сказала,

була

не"

л'убйла, буу би вйкинуу, бу-

ли

пішли

у кіно та ін.

Наказовий спосіб

У формах наказового способу між українськими діа-

лектами спостерігаються незначні відмінності, які зводять-

ся переважно до виникнення ряду діалектних новотворів,

хоч іноді й трапляються випадки збереження старіших

форм.

Південно-східні діалекти мають такі самі форми нака-

зового способу, як і літературна мова, проте і в них зу-

стрічаються окремі відхилення. Такі ж в основному, однак

з певними відмінностями, і форми наказового способу в по-

ліських діалектах та в подільсько-волинських говорах пів-

денно-західних діалектів. Найбільше відмінностей у цих

формах фіксується в галицько-буковинських та карпат-

ських говорах південно-західних діалектів і в деяких говір-

ках поліських діалектів.

У 2-й ос. однини форми наказового способу звичайно

закінчуються на

-и,

-й та на м'який чи твердий приголосний:

143

веди,

неси,

бери,

сохни,

крикни,

с'ідай, знай, читай, стан',

с'ад',

гл'ан',

буд', л'аж, ріж та ін.; пор. також форми

дієслів архаїчної дієвідміни: дай, розповідай,

\іж.

ряді поліських говірок, очевидно, в зв'язку з загаль-

ною тенденцією до опускання кінцевого [й ]

після

голосного

виникли стягнені чи усічені форми 2-ої ос. однини нака-

зового способу: пи, попи, би, забй, ми,

помй,

л':і та

ін.

(замість: пий,

попий,

бий, забий, мий,

помий,

лий).

У наддністрянських говірках у дієсловах з префіксами

ви-, за-, при- та ін., основа яких закінчується на приголос-

ний, у зв'язку з перенесенням наголосу на особове закін-

чення -и в 2-ій ос. однини воно зберігається: винусй, виху-

дй, захудй, прихудй, завудй, залазй та ін.) (замість: винос',

виход'

та ін.). Своєрідні форми в цих говірках, як і вза-

галі в галицько-буковинських говорах, мають дієслова ар-

хаїчної дієвідміни; у наддністрянських:

\іч,

повіч; у півден-

ній і південно-східній частині наддністрянських:

]ідж,

по-

відж; у надсянських: }іч, }ідж, повіч, повідж; у покутських:

]ідж, повіджі у східнокарпатських:

jiui,

повіш'

та ін.

У карпатській групі говорів, а також у надсянських

говірках у зв'язку з усуненням наголосу із флексії поши-

рилися форми 2-ої ос. однини наказового способу з утра-

ченим особовим закінченням -и: бер, бер', бир' (бери), под',

пой (піди), роб (роби), воз' (візьми), хот', ход' (ходи), за-

плат' (заплати), принйс' (принеси) та ін. Подібні форми

від окремих дієслів зустрічаються і в інших південно-захід-

них говорах, зокрема в деяких наддністрянських (говір

батюків): ход', воз' та ін. Щодо дієслів архаїчної дієвідміни,

то в карпатських говорах вони мають форми: \іч, повіч.

У 1-ій ос. множини наказового способу в усіх діалек-

тах звичайно маємо флексії

-ім,

-імо,

-мо:

ход'ім, берім,

нес'ім, сад'ім та ін., ход'імо, берімо, нес'імо, сад'імо та

ін.,

стан'мо,

буд'мо,

с'йд'мо,

стаумо,

приход'мо,

сип-

мо, плачмо, ріжмо, \іжмо (поліськ.

\Іежмо),

даймо, бий-

мо, л'агаймо, питаймо, читаймо та ін. Причому особо-

ві флексії -ім, -імо виступають у паралельному вжитку

з перевагою то першої, то другої. У деяких південнокиїв-

ських, поліських, а також у східноволинських говірках

від окремих дієслів поширені форми з наголошеною флек-

сією -ом:

ход'ом

та

ін.

У карпатських говорах та в надсян-

ських говірках, як і у формах теперішнього часу, замість

флексії -імо, -мо маємо -іме, -ме: с'ад'ме, стан'ме,

воз'міме,

пуйд'іме,

стисн'іме,

бйр'ме,

хвал'ме,

рдбме,

рубайме,

144

л'ігайме,

читайме, вийме, майже та ін.; пор. також у ар-

хаїчній дієвідміні: буд'ме, дайме,

і'іджме,

повіджме;

пор. ще ці дієслова в галицько-буковинській групі говорів:

даймо, ]'іджмо, повіджмо.

У 2-ій ос. множини в усіх діалектах виступає особова

флексія -іт' (-іт), -те, а зрідка -іте як паралельна флексія

до -іт' (-іт):

нес'іт',

беріт', клад'іт',

т'агн'іт',

крйкн'іт',

хвал'іт',

сад'іпї,

кричіт'

(у південно-західних діалектах

найчастіше: нес'іт,

беріт,

клад'іт, т'агн'іт, сад'ітта ін.),

c'dd'me,

cmdn'me,

прихдд'те,

плйчте, вірте, ріжте, стій-

те,

мийте,

знайте,

бийте

та ін.; пор. також дієслова ар-

хаїчної дієвідміни: дайте, відповідайте,

буд'те,

уїжте

(по-

ліськ.

]'іежте);

галицько-буковинські

карпатські

—

]ічте,

І'іджте,

по

вічте,

повіджте,

повіште

та ін.

У ряді говорів зустрічаються в паралельному вжитку

й архаїчні форми на -іте; напр., у

середньочеркаських,

зо-

крема на Звенигородщині: беріте,

нос'іте,

ход'іте, клад'і-

те,

пе"чіте,

ве

л'іте

та ін.; у лівобережнополіських: зро-

біете, клад'іете та ін.; у наддністрянських, зокрема в го-

ворі батюків: покажіте,

вщжіте,

глушіте, ход'іте та ін.

Зрідка в різних говорах при формах наказового спо-

собу виступають енклітичні частки -но, -бо, що пом'як-

шують наказовість, які іноді можуть супроводжуватись ще

й частками же,

ж:

ходй-но с'удй, ходй-бо с'удй,

ходи

ж но

скорше, ходи ж бо, дай-но, дай же но

ме"н'і

та

ін.

Форми наказового способу 3-ої ос. однини і множини

в усіх діалектах творяться аналітично, поєднанням відпо-

відних форм теперішнього часу із спонукальною часткою

нехай (хай), причому частка нехай (хай) звичайно висту-

пає в південно-східних і поліських діалектах (нехай, хай

робит',

нехай, хай рббл'ат'), а в південно-західних —

різні фонетичні різновиди частки нехай: най, н'ай, нех,

ней (най

нбс'ат,

н'ай ходит, ней

нос'іт,

нех возит та ін.).

Дієприкметник і дієприслівник

АКТИВНІ дієприкметники, будучи надбанням писемної

літературної мови, в українській діалектній мові, як до

речі і в російській та білоруській, майже не вживаються.

Єдині дієприкметникові форми, що широко відомі в усіх

українських діалектах,— це пасивні дієприкметники ми-

нулого часу з суфіксами -н- та -т-. В оформленні цих діє-

прикметників якраз і спостерігаються певні відмінності в

145

діалектах. Так, наприклад, у подільських говірках, у схід-

ній частині південноволинських (на Житомирщині) і в су-

сідніх з ними південно-східних і деяких поліських говірках

(на Київщині, Черкащині) досить широко знані форми

дієприкметників з заміною передсуфіксального

[є]

на [а]:

завёд'аний,

за\ізд'аний,

підвед''аний,

простуд'аний.покрут'а-

ний,

сплёт'аний,

вимолот'аний,

прдс'аний,

квас'аний,

помас'ц'аний,

зрббл'аний,

зл'іпл'аний,

злбул'аний, по-

праул'аний,

полбмл'аний

та ін.

З інших діалектних відмінностей у дієприкметниках

відзначимо поширення дієприкметникових утворень з су-

фіксом -т- за рахунок дієприкметників із суфіксом -н-, що

спостерігається в надсянських та в наддністрянських го-

вірках західної Дрогобиччини (пор.:

змблутий,

розмелу/пий,

забратий,

роскдлутий,

запблутий,

вітсунутий, загорну-

тий та

ін.),

а також частіше вживання в говорах дієпри-

кметників з суфіксом -л-, що нерідко заступають собою діє-

прикметники з суфіксами -Т-, -и-; напр., у деяких говірках

західної Дрогобиччини: заспалий, напйлий, набйлий та

ін.

Не станемо спеціально зупинятися на відмінюванні діє-

прикметників, бо вони, як відомо, відмінюються так,

як

прикметники. Отже, й відмінності між діалектами у відмі-

нюванні дієприкметників повністю збігаються з діалект-

ними відмінностями в прикметникових формах.

Дієприслівники в українській діалектній мові належать

до порівняно рідко вживаних слів. Творяться вони так,

як і в літературній мові, тобто за допомогою суфіксів -чи,

-ши, -вши. Однак у різних говорах, зокрема в поліських,

південно-східних (найчастіше в степових) та й у деяких

південно-західних, особливо карпатських, трапляються ок-

ремі дієприслівникові утворення на -а, що сягають давніх

нечленних форм наз. відм. однини чоловічого роду актив-

них дієприкметників теперішнього часу:

лёжа,

хбд'а, сйд'а,

cmoja та деякі

інші.

По говорах спостерігаються деякі особливості в син-

таксичному вживанні дієприслівників. Так, наприклад, в

окремих карпатських, надсянських і в наддністрянських

говірках дієприслівники досить часто виступають у при-

слівниковій функції; пор. у говірках західної Дрогобич-

чини: місиу

глину

хбд'ічи,

читау

сйд'ічи, мбвиу

npuc'idajy-

чи, спит хбд'ичи та ін.; у середньозакарпатських говірках:

ишбу

фіт'кавучи,

жиу

бідуіучи,

рббит плачучи, мбвит

сйд'ачи, чйтат

cmoja,

пише

сйд'а та

ін.

Зауваження

до діалектних відмінностей

у наголошуванні

форт

слів

Між українськими діалектами спостерігаються відчутні

відмінності в наголошуванні форм слів. Це випливає із

загального характеру українського наголосу, який, як і в

інших східнослов'янських мовах, є нефіксованим, рухомим,

у зв'язку з чим на зміну місця наголосу в словах та

їх

фор-

мах можуть впливати різноманітні чинники як внутріш-

нього, так і зовнішнього характеру.

До внутрішніх чинників належить, наприклад, скорочен-

ня кількості складів у словах, що в свою чергу зумовлюєть-

ся діалектними фонетичними редукціями голосних звуків,

особливостями словотворення тощо. Крім того, в різних

діалектах можуть діяти своєрідні аналогії, невластиві лі-

тературній мові та іншим діалектам, що також нерідко спри-

чинює зміни в наголошуванні слів.

На зміні місця наголосу можуть відбиватися і впливи

з боку інших діалектів та мов, викликані тісними тривали-

ми міждіалектними і міжмовними контактами. Так, напри-

клад, усталення нерухомого наголосу, фіксованого на пе-

редостанньому складі, в західнокарпатських (Лемківщина)

говірках сталося, безсумнівно, внаслідок тривалих тісних

контактів українського населення цієї території з носіями

польської

мови.

• Особливості наголошування в українській діалектній

мові досліджені ще недостатньо. Тому тут обмежимося ли-

ше деякими зауваженнями щодо відмінностей у наголосі

в окремих класах слів між діалектами.

Найбільше відмінностей в наголосі порівняно з літера-

турною мовою спостерігається в південно-західних діалек-

тах, серед яких, як уже відзначалося, є й говори з неру-

хомим наголосом на передостанньому складі (західнокар-

патські чи лемківські) і в яких загалом відчувається сильна

тенденція до перенесення наголосу на кореневу (а часом

і на префіксальну) морфему. Певними особливостями наго-

лошення характеризуються й поліські діалекти, в яких,

як про це можна скласти уяву з попередніх даних, помітна

тенденція, з одного боку, переносити наголос на флексію,

а з другого — відтягувати його на префікс або прийменник.

Далі коротко зупинімося на деяких відмінностях у на-

голосі окремих частин мови, спираючись, за браком матеріа-

лів, переважно на дані південно-аахідних діалектів, зо-

крема наддністрянських говорів і деяких інших, а також

147

частково на дані південної частини правобережнополіських

і інших говірок.

У південно-західних діалектах знаходимо чимало від-

мінностей у наголошуванні іменників. Так, безсуфіксні

двоскладові іменники чол. роду з наголосом на початковому

складі в наз. відм. однини звичайно зберігають цей наголос

і в наз. відм. множини: голуб — голуби, комин — комини

та ін. Двоскладові іменники, утворені від префіксованих

дієслівних основ, мають здебільшого наголос на префіксі:

відіізд,

про\ізд,

відрий,

розриу,

похід, розгін, нарід та

ін.

У ряді багатоскладових іменників чол. і жін. роду префікси

також відтягують на себе наголос: відрізок, відтинок, від-

т'інок,

відмінок,

прибуток,

надвишок,

заробок,

розгадка,

загадка, замітка, відгадка та ін., а поряд деякі іменники,

що мають у літературній мові наголос на префіксі, відтягу-

ють наголос на кореневу морфему: випадок, підл'іток, прау-

нук,

прщател'

та ін., недогарок, недол'іток, недоук та ін.

У трискладових іменниках

середи,

роду на -о у формах

наз. відм. множини наголос залишається на кореневій мор-

фемі: озеро — озера,

дерево

—

дерева

та ін. У багатоскла-

дових іменниках жін. роду наголос часто зберігається та-

кож на кореневій морфемі:

камщниц'а,

робітника,

таблиц'а, учениц'а та ін. Ніколи не наголошується

суфікс -ан'а (-ан'е) в іменниках

середи,

роду:

оповідай'а

(-є),

м6%чан'а

(-є),

переконай'а

(-є)

та ін., а в віддієслів-

них утвореннях із суфіксом -ова наголос падає на [о] діє-

слівного суфікса: купбван'а

(-є),

мал'бван'а

(-є)

та ін. Ра-

зом з тим у ряді випадків маємо відтягування наголосу на

суфікс чи на флексію або й взагалі на кінцевий склад, як,

наприклад, в

іменниках

чол. роду з наголошеним суфіксом

-ар у формах наз. відм. множини

(лЧкар

—

лЧкара,

пекар —

пекара та ін.), у чоловічих особових іменах у формах род.

відм. однини (Роман — Романа, Богдан — Богдана, Та-

рас—

Тараса та ін.), у безсуфіксних

іменниках

чол. роду

типу

килим,

прапор, остріу та ін.

Щодо особливостей наголосу іменників у поліських діа-

лектах, укажемо на деякі, відзначені в правобережнопо-

ліських говірках, а саме: перенесення наголосу в ряді імен-

ників чол. і жін. роду на префікс:

бдріз,

прабаба, прймоука,

повітка, пбтребка; перенесення наголосу на прийменник:

бере за груд'і, уз'ау jiji за петл'і, за коси, об земл'у,

на

зору та ін.; перенесення наголосу в ряді іменників чол. роду

на кінцевий склад: Прокїп,

горошбк,

шчолочбк

та ін.; від-

тягнення наголосу в ряді багатоскладових

іменників

жін.

148

роду в наз. відм. множини на початковий чи передпочатко-

вий склад: могилки, зйрочкі,

галушк'і,

тарілочк'і

та ін.

Із діалектних відмінностей у наголошуванні прикметни-

ків відзначаються деякі з південно-західних діалектів: на-

голошення першого складу в складних прикметникових су-

фіксах —

івс'к-ий,

-иун-ий, -еун-ий,

-лив-ий:

бат'кіус'-

кий,

шеученкіус'кий

таін.,

jicmuyний,

дерёуний,

назщний,

вибагливий

та

ін.;

відтягнення наголосу на префікс: почес-

ний,

ос'вітний,

народний,

присадкуватий

та ін.; відтяг-

нення наголосу в ряді прикметників на кореневу морфему:

брудний, жалібний та ін., удовин, доччин та ін.; у правобе-

режнополіських діалектах: перенесення наголосу на флек-

сію в ряді відносних та присвійних прикметників (медовй,

дрот'анй та ін., соколйу, орлйу та

ін.);

відтягнення наго-

лосу в ряді якісних прикметників на початковий склад

(слабкі, MjdKaja,

ц'іли,

тверди, блйзен'кі, білен'ка та ін.).

Серед особливостей наголосу в числівниках можна від-

значити: зосередження наголосу на першій складовій час-

тині складних числівників 11, 14 у правобережних пів-

денно-східних діалектах, а також у південно-східних по-

дільських говірках (одйнац':ат',

одйнац'іі,

чотйрнац':ат',

чотйрнац':іт')\

зосередження наголосу в південно-захід-

них діалектах на початковому складі в складних числівниках

500—900

(njamcom,

с'імсот,

де

jam'com,

njam'cmo,

ш'іс'т'-

сто,

вус'амсто та ін.), у дробовому числівнику

піїтора

(пор. також: піудруга), у формах

ор.

відм. числівників 2, З

(двома,

трома)

та ін.

Є відмінності і в наголошуванні займенникових форм.

Так, у південно-західних діалектах широко знане відтяг-

нення наголосу на початковий склад у присвійних займен-

никах жін. та

середи,

роду (мо\а,

medja,

свд'щ,

мд]е,

meoje,

ceoje),

а в лівобережнополіських говірках зосеред-

ження наголосу на закінченні род. і знах. відм. однини

та й інших відмінків в особових займенниках 1-ої та 2-ої

особи, а також і в інших займенниках (до мене, у

тебе

та ін.; пор. також у

правобережнополіських:

до себе, про ме-

не, дл'а

тебе;

пор. ще в цих же говірках: до

]ог6,начому,

на тому, по ц'ому, с

ц'ого,

у мене та ін.).

Чимало відмінностей між діалектами

спостерігається

наголошуванні дієслівних форм. Тут також

виділяються

південно-західні діалекти своєю тенденцією відтягувати на-

голос на кореневу морфему. Це маємо як у формах інфіні-

тива (нести, везти, вести,

плести,

мести та ін.), так і в

особових формах теперішнього часу та в інших часових

149

формах (пор. у 1-й

ос.

однини: ходжу, воджу, ношу, прошу,

кажу,

пишу

та ін.; у 1-й

ос.

множини:

ідімо,

веземо,

ве-

демо,

плетемо

та ін.; у 2-ій ос. множини: ідете,

везёте,

ведёте, плетёте та ін.; у мин. часі:

н'іс

—

несла,

несло,

несли,

віз —

везла,

везло, везли, віу —

вела,

вело, вели та ін.).

Таке саме наголошення дієслівних форм властиве і частині

південно-східних діалектів, зокрема правобережним сте-

повим, частині черкаських говірок та ін., а також волин-

сько-поліським говіркам поліських діалектів. Відтягування

наголосу на кореневу морфему в південно-західних діалек-

тах спостерігається і в ряді дієслів із суфіксами -ну -ти,

-а-ти (пор.:

сьорбнути,

дмухнути,

смикнути,

с'іпнути,

шкваркнути та ін.,

шпигати,

жигати,

чигати,

вергати,

обгл'адати,

вигл'сідати,

здержати,

задержати

та ін.), у

той час як в інших діалектах у таких випадках наголос

зосереджується на суфіксі. Разом з тим у ряді дієслів із

суфіксами -и-ти, -і-ти наголос у південно-західних

діалек-

тах нерідко відтягується на суфікс (пор.

морозити,

рали-

ти,

образити,

дудлити,

числити,

щалйти,

обвуглити,

креслити, ранити,

рум\анйти

та ін., счервивіти, поиржа-

віти, змиршавіти,

посивіти,

збожевол'іти та ін.).

Огляд явищ морфології української діалектної мови дає

підстави зробити певні узагальнення.

У морфології в українських діалектах

спостерігається

чимало відмінностей порівняно з літературною мовою та

між самими діалектами, що зумовлюють більш-менш ви-

разне протиставлення як основних діалектних груп, так

і окремих діалектів.

У морфології української діалектної

мови

розрізняють

три основні діалектні системи: південно-східну, південно-

західну і поліську, волинсько-поліські та підляські говірки

якої своїми морфологічними ознаками нерідко зближують-

ся з південно-західними діалектами, хоч на фонетичному

рівні, як зрештою, очевидно, й на морфологічному,

вони

все-таки найближчі до інших поліських. У кожній із цих

систем, зрозуміла річ, виділяються й окремі підсистеми.

Південно-східні діалекти, що лежать в основі україн-

ської літературної мови, своєю морфологічною будовою

найближчі до неї, хоч і в них в окремих ланках словозміни,

зокрема в дієвідмінюванні,

спостерігається*ряд

своєрідних

діалектних ознак. Рядом особливостей, що зводяться

яд

до виникнення морфологічних діалектних іновацій, так і до

збереження архаїчних форм, характеризуються поліські

150

діалекти, які одними ознаками зближуються з південно-

східними діалектами, а іншими протиставляються

їм.

Най-

більше діалектних відмінностей у морфології мають пів-

денно-західні діалекти,

які,

з одного боку, зберегли значну

кількість архаїчних рис, а з другого — витворили ряд

діалектних морфологічних іновацій. Ці діалекти на морфо-

логічному рівні виразно протиставляються як

іншим

укра-

їнським діалектам, так і літературній мові.

Додаткова література

Бевзенко С. П. До характеристики відмінностей у

словопшрі

укра-

їнської діалектної мови.— Мовознавство, 1975, № 3, с

68—73.

Гумецька

Л. Л., К

р н и ц ь к и й І. М. Наголос у сучасній

українській літературній мові і боротьба з відхиленнями від норми.—

Українська мова в школі,

1954,

№ 3, с

3—17.

Закревська

Я.

В. Нариси з діалектного словотвору в ареальному

аспекті.

К-,

1976.

Українська діалектна морфологія.

К-,

1969.

Українська лінгвістична географія.

К-,

1966.

111. СИНТАКСИС

Український діалектний синтаксис

й усне літературне мовлення

Українська діалектна мова в синтаксисі має чимало від-

мінностей від літературної мови, зокрема від

її

писемної

форми, що випливає із самої природи діалектної мови як

винятково усної форми мовлення, хоч останнім зумовлює-

ться також ряд спільних ознак

її

синтаксису з синтакси-

сом усного літературного мовлення;

У синтаксичній організації усного мовлення винятково

важливу роль відіграє інтонація та ритм мовлення, які по-

ряд з контекстом, ситуацією мовлення є дуже

істотними

засобами організації вислову. І хоч ритмомелодика ук-

раїнського мовлення належить до мало досліджених діля-

нок українського мовознавства, саме на підставі мовної

мелодії, за діалектним

ритмомелодичним

підґрунтям

мож-

на майже безпомилково визначити територіально діалектну

належність мовця, якщо він навіть загалом бездоганно

розмовляє літературною мовою. Так, за мелодією мовлення

досить легко розрізняємо діалектне

підґрунтя

вихідця

По-

ділля з його «співучим» мовленням від вихідця з Полтавщи-

ни, а вихідця з Галичини з його своєрідним інтонуванням

фрази від вихідця з Київщини і т.

д.

151

Попередні дані дають підстави виділити в українській

діалектній мові два основні типи фразової ритмомелодики —

східноукраїнський, чи південно-східний, і західноукраїн-

ський, чи південно-західний, а також, можливо, менш чіт-

кий, третій — північноукраїнський, чи поліський, у кож-

ному з яких виділяються ще й підтипи. Найсвоєріднішим

порівняно з літературним мовленням і найбільш здиферен-

ційованим є, безсумнівно, західноукраїнський, чи півден-

но-західний тип, у якому досить легко виділяються закар-

патський (карпатський), галицький (наддністрянський),

буковинський, подільський і волинський підтипи. На біль-

шій здиференційованості західноукраїнського (південно-за-

хідного) типу фразової ритмомелодики певною мірою від-

билися також тривалі тісні міжмовні контакти населення

західноукраїнських земель з носіями суміжних діалектів

сусідніх

мов.

Усне мовлення (як літературне, так і діалектне) за

своєю природою діалогічне, що найбільшою мірою відпові-

дає потребам усного спілкування, однак у ньому представ-

лені й певні різновиди монологічної форми мовлення, яка

своєю

синтаксичною організацією відчутно відрізняється

від діалогічної, хоч і має ряд спільних ознак (орієнтація на

ситуацію безпосереднього контакту із слухачем, усклад-

нення зовнішніми експресивними засобами — інтонацією,

мімікою, жестами тощо). Усі форми усного розмовного мов-

лення як літературного, так і діалектного характеризують-

ся своєрідністю синтаксичної будови порівняно з синтак-

сисом писемної літературної мови, що випливає із спе-

цифіки організації усного мовлення, ускладнення його

додатковими факторами, зовнішніми експресивними й вира-

жальними засобами, конкретними обставинами

мсвлення

(інтонація, паузи, міміка, жести тощо).

Українська діалектна мова як винятково усна форма

мовлення характеризується наявністю в

її

синтаксисі, з од-

ного боку, синтаксичних явищ, спільних для всіх україн-

ських діалектів, властивих українській діалектній мові

загалом, а з другого — синтаксичних структур, територіаль-

но обмежених у своєму вживанні, які служать засобом роз-

різнення українських діалектів на синтаксичному рівні.

Далі коротко розглянемо окремі особливості синтаксису,

що спостерігаються в усіх діалектах і характеризують ук-

раїнську діалектну мову на всій території

її

поширення

У діалектній мові переважають прості синтаксичні

структури, хоч і складні структури в ній представлені до-

152