Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

281

Розділ 13

прем’єр-міністра С.Росоха та І.Рогач – люди молодшої генерації з радикальними по-

глядами

Незабаром при Кабінеті міністрів А.Волошина були створені служба безпеки,

управління поліції в Хусті, відділ преси і пропаганди, який, зокрема, з метою інфор-

мування населення щодо діяльності уряду видавав «Бюллетень пресової служби».

Щодня масовим накладом виходила урядова газета «Нова свобода», редакцію якої

очолював відомий громадсько-політичний діяч і письменник В.Гренджа-Донський. Ав-

тономний уряд надавав особливого значення політичній і пропагандистській роботі,

що пояснювалося як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на розбудову

української держави, так і підривною діяльністю проти неї з боку Угорщини і Польщі,

нападами терористів з цих країн на населенні пункти Закарпаття, антиукраїнською

пропагандою проугорської «п’ятої колони» серед його мешканців.

Уряду Волошина за порівняно короткий відтинок часу вдалося, переконати

населення у необхідності захисту кордонів краю. На початку листопада 1938 р. була

утворена організація народної оборони – Карпатська Січ, що становила собою напів-

військову організацію (її члени не були озброєні) для військового вишколу учасників

українського національного руху й організації оборони Карпато-української держави.

Перші січові загони стали формуватися на початку 30-х рр. у містечку Ясіня за ініці-

ативи одного з керівників Гуцульської республіки (1919 р.) Д.Климпуша. Спершу це

були протипожежні та культурно-просвітні товариства. Однак загострення міжнарод-

ної ситуації навколо ЧСР і бажання закарпатців допомогти чехословацьким військам

захищати територію автономного краю змусили провідників української держави

прискорити створення місцевих збройних сил. За підтримки міністерства внутріш-

ніх справ, а також керівництва ОУН і Закордонного ПУНу та фінансової допомоги

української діаспори команди Карпатської Січі виникли практично в кожному більш-

менш великому населеному пункті краю: загальна кількість вишколених січовиків

становила близько 2 тис. Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях

здійснювала Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Д.Климпушем,

що перебувала в Хусті

Звістку про надання автономії Закарпаттю й особливо початок розбудови

Карпато-української держави урядом А.Волошина з великим захопленням сприйняли

українці в усьому світі. Про підтримку українського уряду та готовність всіляко до-

помагати розбудові молодої автономної держави свідчать сотні листів і телеграм на-

ціонально свідомих українців із різних країн, що надходили до канцелярії Волошина.

Крім моральної підтримки, українці США, Канади, країн Європи масово відгукнулися

на звернення уряду Волошина й Української народної ради до українців зарубіжних

країн із проханням про допомогу й із закликом до співпраці. З метою залучення по-

трібних краєві фахівців 10 грудня було створене українське емігрантське бюро, яке,

як зазначалося в урядовому рішенні, «збирає й систематизує заяви українських емі-

грантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах».

Чимало вкрай потрібних молодій автономній державі фахівців із числа українських

емігрантів зарубіжних країн діставало карпато-українське підданство й відповідно

чехословацьке громадянство, що дозволяло їм легально працювати на Закарпатті

Особливу активність у цьому виявляли українці Галичини. Протягом коротко-

часного існування Карпато-української держави закарпатці постійно відчували як

282

Розділ 13

моральну, так і матеріальну підтримку та безпосередню допомогу галичан. Незважа-

ючи на репресивні заходи польських властей, вони сотнями нелегально перетина-

ли польсько-чеський кордон з бажанням особисто допомогти молодій автономній

державі своїми знаннями, набутим досвідом і працею. В урядових структурах авто-

номного краю в центрі й на містах, в українських школах і національно-культурних

осередках, у народному господарстві та січових загонах самовіддано працювали й

діяли сотні галицьких українців

Разом із тим їхні активні дії, особливо радикально налаштованих членів ОУН,

а їх було чимало серед галичан, ускладнювали політичну ситуацію та міжнародне

становище Карпатської України, зокрема українсько-польські відносини, а також

сприяли загостренню суперечностей у самому українському таборі. Автономний уряд

А.Волошина постійно відчував тиск і опозицію з боку молодих радикальних націона-

лістів, які перебували в державних і партійних структурах і керівництві Карпатської

Січі й настійно вимагали рішучіших дій, зокрема щодо празької влади. Дослідник

джерел з міжвоєнної історії Закарпаття М.Болдижар із цього приводу відзначає, що

галицькі емігранти активно переконували прем’єра А.Волошина в тому, «що Закар-

паття в даних конкретних історичних умовах повинно стати центром об’єднання всіх

українських земель в єдиній соборній Українській державі. Саме ця ідея була однією

з причин того, що все частіше і настирливіше почало ставитися питання про офі-

ційну зміну назви автономної одиниці»

. 17 листопада 1938 р., наприклад, керівни-

цтво Української народної ради надіслало телеграму голові чехословацького уряду

і Законодавчої комісії парламенту ЧСР такого змісту: «Є неспірним, що наш народ є

народом українським, а не руським, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська

Русь не відповідає дійсності. Українська Народна Рада, яка проголосила р. 1919 при-

лучення нашого народу до республіки, як народна репрезентантка українського на-

селення в інтересі консолідації та спокійного розвитку цього краю, домагається, щоб

в новій Конституції була ужита урядова назва цього краю: Карпатська Україна. Тим

буде нещасне язикове питання раз на все вирішене. Домагаємося того й тому, бо під

плащем руськости провадилася і провадиться протидержавна чинність та мадярська

іридента»

Питання щодо перейменування автономної території на «Карпатську Україну»

знову було поставлено міністром Ю.Реваєм на засіданні чехо-словацького парламенту

22 листопада 1938 р. під час прийняття поправки до конституції ЧСР у формі «Кон-

ституційного закону про автономію Підкарпатської Русі». Однак його пропозиція була

відхилена й у прийнятому законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною

складовою частиною Чехо-Словацької Республіки. Дефінітивну назву автономної тери-

торії південнокарпатських русинів установить закон Сойму Підкарпатської Руси» і він

же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської

Руси». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив автономний

статус Закарпаття як державного утворення в межах другої Чехо-Словацької Республі-

ки, «урядову й виконавчу владу на території Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р.

виконує у всіх справах, що належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний

уряд Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального Уряду,

аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі». Адміністративний

апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся своїх повноважень, що переда-

283

Розділ 13

валися до компетенції міністерств автономного уряду. За п’ять місяців планувалося

провести вибори до першого представницького і законодавчого органу автономної

території – Сойму Підкарпатської Руси

Проте вже за декілька днів автономний уряд А.Волошина видав «Розпоряджен-

ня правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 р. про запроваджен-

ня на її території державної української (малоруської) мови», а наприкінці грудня

розпустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офіційно дозволив уживати поряд із

назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна». Так боротьба двох

напрямів на Закарпатті завершилася перемогою українського. Ці бурхливі історичні

події кінця 1938 р., як слушно наголошує В.Маркусь, «стали милевими стовпами на

шляху політично-державного становлення українського народу Закарпаття»

Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А.Волошина стає право-

творча діяльність, покликана наповнити реальним змістом права автономного краю

як суб’єкта федерації в складі Чехо-Словацької Республіки. До таких нормативних

актів належать розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпат-

ської України до обрання сойму, про створення Вищого суду і Вищої державної про-

куратури та ін. 24 січня 1939 р., зокрема, міністерство внутрішніх справ у Хусті видало

розпорядження, яке завершило формування структури виконавчо-розпорядчої влади

в Карпатський Україні. Згідно з ним, окружні начальники отримали повноваження

розпускати сільські громадські заступництва на чолі зі старостами повсюди, «де ука-

жеться потреба», призначивши на їхні місця урядових комісарів і дорадчі комісії

Створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади й обмеження

громадян у їхніх конституційних правах свідчили, на думку багатьох дослідників цього

процесу, про ознаки авторитарного політичного режиму в Карпатській Україні. Дій-

сно, низка внутрішніх і зовнішніх дестабілізуючих чинників робили внутрішньополі-

тичне становище Карпатської України нестабільним і вибухонебезпечним, що своєю

чергою викликало необхідність створення оптимальних умов для консолідації всіх

патріотичних українських сил і призвело до проведення урядом Волошина низки

антидемократичних актів. До них, наприклад, можна віднести утворення 20 листопада

концентраційного табору Думен поблизу м. Рахів, уведення жорсткої цензури на пу-

блікації в газетах і журналах, що видавалися в Карпатській Україні, закриття місцевих

осередків русофільського культурно-просвітнього «Общества им. Духновича» і деяких

антиукраїнських видань та інші недемократичні заходи автономного уряду

Загалом, політична діяльність уряду Карпатської України, який взяв чіткий курс

на українізацію всього суспільного життя автономного краю, і надалі залишалася для

неї головним напрямом роботи, тим більше що попереду були перші вибори до пар-

ламенту – сойму Карпатської України. До того ж, незважаючи на поставлене прем’єром

А.Волошиним перед міністерством внутрішніх справ краю завданням зробити все для

того, «щоби у найкоротшому часі між українським народом і чеським урядництвом

(у Карпатській Україні на той час проживало 8,5 тис. чеських чиновників, а разом

із сім’ями – понад 15 тис. чехів. – Авт.) настали знову нормальні, приятельські від-

носини», вони погіршали, щоправда, не лише через вороже ставлення останніх до

українізації, а й через активну античеську пропаганду проугорської «п’ятої колони» в

краї. Загострилися відносини автономного уряду й з чеською центральною владою,

особливо після того, як новообраний президент ЧСР Е.Гаха в грудні 1938 р. звільнив

284

Розділ 13

з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Е.Бачинського і на його місце

16 січня 1939 р. призначив чеського генерала Л.Прхалу. Це рішення чеської влади

уряд Волошина розцінив як утручання до внутрішніх справ автономної української

держави. Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром

у багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. За декілька

днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Л.Прхала почав виконувати

обов’язки міністра транспорту

Утім, це не зняло занепокоєння керівництва ЧСР розвитком подій у Карпатській

Україні, зокрема дедалі відвертішим зближенням уряду А.Волошина з Німеччиною

(відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників

у підготовці карпатських січовиків, становлення карпато-українсько-німецьких еко-

номічних стосунків). Говорячи про чітку пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської

України, слід зазначити, що Німеччина на той час була єдиною великою країною,

яка обіцяла йому своє протегування. Саме за її підтримки кабінет Волошина споді-

вався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення міжнародного

становища в Центральній Європі, захистити його населення від угорської агресії.

Загалом політична ситуація в Карпатській Україні залишалася напруженою, посили-

лися суперечності в українському таборі, особливо між представниками старшого

і молодшого покоління патріотів, поміркованими місцевими і радикальними емі-

грантськими діячами.

20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського

спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській

Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській

(державній) безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що вияви-

ли діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехо-словацького уряду».

Преса Карпатської України цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості,

наголошуючи на тому, що «політичне керівництво й провід Карпатської України на-

лежить Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації

національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і складається з

активних людей всіх бувших національно-українських партій. В цім органі не панує

жадна доктрина, тут панує лише українська державнотворча ідея…». Не зовсім аргу-

ментовано пояснював такий відхід від демократії й уряд: «Народ уже прозрів. Щоб не

роз’єдинили його вороги, позбувся всякого партійництва». До речі, це був не лише

антидемократичний, а й юридично помилковий крок уряду А.Волошина. Адже роз-

пуск політичних партій автоматично виводив із парламенту й сенату ЧСР усіх закар-

патських депутатів від розпущених партій, які втрачали можливість на федеральному

рівні захищати інтереси автономного краю і його населення. Оговтавшись, 6 лютого

1939 р. уряд Карпатської України новим розпорядженням змінив своє попереднє

рішення, яке не повинно було стосуватися Аграрної, Соціал-демократичної, Народно-

соціалістичної та Християнсько-народної партій. Утім, це не врятувало ситуацію

Розпускаючи всі політичні партії, прем’єр А.Волошин дав дозвіл на створення

лише однієї політичної партії під назвою «Українське Національне Об’єднання» (УНО),

кістяк якої склали представники вищеназваних чотирьох пропрезидентських партій.

Вона, по суті, була державною партією, створеною за розпорядженням уряду, а її

статут і програма були витримані в межах ідеології інтегрального націоналізму, при-

285

Розділ 13

внесеної на Закарпаття діячами ОУН. 24 січня 1939 р. був іменований центральний

провід УНО, який очолив голова Української народної ради Федір Ревай (брат міністра

Ю.Ревая). А вже 27 січня проводом УНО було сформовано список кандидатів у посли

(депутати) до Сойму Карпатської України з 32 осіб – переважна більшість із них була

членами УНО. Очолювали список «Батько Прем’єр о. Августин Волошин та міністр

Юліян Ревай». Розпочалася активна пропагандистська робота з метою переконання

населення краю в необхідності проведення виборів до парламенту Карпатської Укра-

їни на безальтернативній основі шляхом голосування за одним списком кандидатів

(це суперечило законодавству ЧСР про вибори, згідно з яким висування кандидатів

здійснюється лише на багатопартійній основі). Сотні листівок у містах і селах Карпат-

ської України закликали всіх мешканців прийти на вибори й одностайно голосувати за

список УНО. Лише в останній день перед виборами проводом УНО було влаштовано

64 публічних зборів

Вибори до сойму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. і стали чи

не найважливішою віхою в процесі реалізації автономних прав краю. Їхній результат,

за свідченням очевидців, «був так надзвичайно успішний... що заскочив своєю не-

сподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України». Із 92,5% насе-

лення, що взяли участь у виборах (265 тис. осіб), 92,4% проголосували за Українське

національне об’єднання. Загалом, на думку фахівців-істориків, «вибори пройшли в

спокійній поважній атмосфері»

, «на задовільному рівні без значних порушень, а їх

наслідки можна вважати достовірними»

, проте окремі дослідники стверджують, що

вони «перетворилися у відвертий політичний фарс»

, а «їх результати – фальсифіко-

вані»

. Навряд чи останні твердження коректні й достатньо науково аргументовані,

особливо якщо врахувати, що населення навіть за наявності одного виборчого списку

мало певну можливість вибору: в столиці Карпатської України – Хусті, наприклад, було

зафіксовано більше 2 тис. голосів проти УНО, а загалом його список не підтримало

більше 20 тис. голосуючих, що були проти або подали недійсні бюлетені

. Але головне

полягало в тому, що перші в історії Закарпаття вибори до власного представницько-

го й законодавчого органу нарешті відбулися і їхні результати засвідчили схвалення

основною частиною закарпатських українців курсу Кабінету міністрів Карпатської

України А.Волошина на утвердження національної державності.

На жаль, порівняно з успішними наслідками політичної діяльності уряду А.Воло-

шина, значно скромнішими були результати його господарської діяльності. Украй

скудні економічні ресурси й можливості автономного краю після приєднання най-

більш розвинутої в економічному плані частини Закарпаття до Угорщини, постійний

дефіцит бюджету Карпатської України, негативний вплив низки зовнішніх чинників,

приділення пріоритетної уваги активній політичній діяльності, боротьбі з «ворога-

ми української нації» практично не дали урядові серйозно взятися до соціально-

економічних і культурних проблем краю.

Щоправда, планів і намірів у цьому напрямі в уряду Карпатської України не

бракувало. 19 листопада 1938 р. Українська народна рада в Хусті видала «Маніфест

до українського народу», в якому були накреслені головні пункти господарської про-

грами уряду А.Волошина. На перший план висувалися проведення земельної рефор-

ми, розвиток хліборобства й виноградарства, піднесення скотарства і молочарства.

Але для уряду найголовніше завдання полягало в тому, щоб забезпечити місцеве

286

Розділ 13

населення продуктами харчування. До того ж постійно підвищувалися ціни на про-

дукти, хоча заробітна плата залишалася без змін. Аби запобігти голоду, особливо в

гірських районах, автономний уряд пішов на скасування деяких податків. У лютому

1939 р. на його вимогу міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис.

крон для надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської

України «призначив півмільйона корон на харчеву акцію бідних дітей». Однак разові

допомогові акції не могли суттєво поліпшити становище. Неспроможність розв’язати

цю проблему власними силами змусила А.Волошина шукати допомоги за кордоном.

Почалися поставки кукурудзи з Румунії, розглядалося питання щодо обміну закарпат-

ського лісу і солі на зерно з урядами Німеччини й Угорщини. Водночас проводилася

певна робота з поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: у Хус-

ті, зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення

Уже від перших днів своєї діяльності автономний уряд А.Волошина стикнувся

ще з одною складною проблемою – безробіттям. Кількість безробітних постійно збіль-

шувалася за рахунок галичан, які нелегально перетинали польсько-чеський кордон,

утікачів із території, окупованої Угорщиною, а також через припинення окремих видів

робіт. Водночас відбувалася рееміграція закарпатців у пошуках роботи за кордон.

З метою поліпшення становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав

переговори з урядом Німеччини, Чехо-Словаччини і деяких інших країн щодо мож-

ливості для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Така домовленість була

досягнута, і кілька партій робітників мали змогу поїхати на сезонні роботи до Німеч-

чини і Чехо-Словаччини, хоча це не розв’язало хронічної для Закарпаття проблеми

безробіття

Основним багатством краю залишався ліс, і тому уряд робив активні спроби

щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націо-

налізації. У січні 1939 р., після створення єдиної дирекції лісів у Буштині, почалися

великі роботи в державних лісах: було збудовано кілька транспортних середників,

почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і автомобільних доріг, пошук

нових ринків збуту та можливостей залучення іноземного капіталу тощо. У результаті

ситуація в лісовому господарстві поступово стабілізувалася. Прибутковою галуззю

промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися

в хімічній (досить успішно працювало 5 фабрик) і харчовій промисловості краю. Уряд

Карпатської України розробив програму електрифікації країни, для здійснення якої

було організовано товариство «Карпатські Електровні», значну увагу приділяв розви-

ткові пошт і зв’язку, розробці корисних копалин, мінеральним джерелам, робив певні

спроби поліпшення жалюгідного становища в медичному обслуговуванні населення,

перспективним для краю вважав розвиток туризму тощо.

Деякі конкретні заходи були запровадженні в життя в галузі освіти. Зокрема,

уряд А.Волошина став добиватися введення в усіх школах, державних та інших устано-

вах обов’язкової української мови. Водночас розширилася мережа українських шкіл:

були відкриті гімназії з українською мовою навчання в Білках, Рахові та Ракошині,

понад 50 нових горожанських і сільських народних шкіл, обговорювалося питання

відкриття народного університету та перенесення до Хусту з Праги Українського віль-

ного університету тощо. Активну діяльність на освітній ниві здійснювало товариство

287

Розділ 13

«Учительська громада», членами якого були близько 2 тис. представників нової укра-

їнської вчительської генерації.

Завдяки приїзду в Карпатську Україну відомих діячів української культури та

підтримки їх урядом, у краї активізувалось українське культурне життя: у Хусті було

створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний

щомісячник за редакції Олега Ольжича, а також діяв державний театр «Нова Сцена»

(режисер Ю.Шерегій), розпочалися роботи зі створення першої на Закарпатті кіно-

студії, почав видавати релігійний альманах С.Сабол (Зореслав) та ін. До речі, уряд

А.Волошина проводив активну політику в галузі релігії і церкви: підтримуючи насампе-

ред греко-католицьку церкву, вірниками якої була переважна більшість українського

населення Закарпаття, він водночас пішов на зближення з керівництвом православної

церкви, сприяв запобіганню міжконфесійних конфліктів у краї

Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у розв’язанні про-

блем господарського і культурного будівництва, покращенні соціального станови-

ща та рівня життя населення так і не були реалізовані. І головна причина цього не

стільки в надмірній політичній, націоналістичній заангажованості уряду А.Волошина,

прорахунках і помилках у його діяльності, що дійсно були зроблені, скільки в тому,

що за тих внутрішньополітичних, внутрішньоекономічних і особливо міжнародних

умов, що склалися в 1938–1939 рр. в краї і навколо нього, Карпатська Україна не мала

реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше само-

стійна, незалежна держава. Та й часу для цього історія відвела молодій українській

державі замало.

Попри карпато-українсько-німецьке зближення і загравання уряду Німеччини з

українськими політичними силами, Угорщина не відмовлялася від своїх претензій на

всю територію Закарпаття: її приготування до вторгнення на територію Карпатської

України не припинялися ні на мить. Утім, останнє слово в розв’язанні проблеми За-

карпаття належало Німеччини, яка певний час приховувала свої справжні наміри і

притримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 – на початку 1939 рр. у дипло-

матичних колах і громадськості європейських держав навіть склалося враження, що

третій рейх підтримує Карпатську Україну з метою гарантування її незалежності та

використання як П’ємонт для об’єднання навколо неї всіх українських земель. Галас,

здійманий з цього приводу європейською пресою, деякою мірою насторожив Угор-

щину і Польщу, а також викликав відому саркастичну реакцію Й.Сталіна на ХVІІІ з’їзді

ВКП(б), що засвідчило незацікавленість СРСР в існуванні Карпатської України.

Рішення А.Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину

зірвало всі покрови з політики Німеччини. Не бажаючи надто посилювати свою со-

юзницю Угорщину приєднанням до неї Словаччини, вона ініціювала незалежність

останньої, а 12 березня дала згоду М.Горті на окупацію Карпатської України. У ці кри-

тичні березневі дні автономний уряд краю, який готувався до відкриття Сойму Кар-

патської України, призначеного президентом ЧСР Е.Гахою на прохання А.Волошина

на 15 березня 1939 р., досі покладав надії на німецьке заступництво перед угорським

вторгненням. 14 березня 1939 р., щойно дізнавшись про проголошення самостійнос-

ті Словаччиною, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення

угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, А.Волошин офіційно прого-

288

Розділ 13

лосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду: прем’єр – д-р Августин

Волошин, загранічні справи – Юліан Ревай, внутрішні справи – д-р Юрій Перевузник,

господарство – Степан Клочурак, фінанси й комунікації – д-р Юлій Бращайко, здоров’я

і соціальна опіка – д-р Микола Долинай. Після цього до Берліна було відправлено

телеграму: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома про-

голошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр док-

тор Волошин. Хуст». Окремі підрозділи угорських військ тим часом уже перетнули

кордони Карпатської України, а відповіді з Берліна досі не було. Уранці 15 березня

уряд Волошина ще раз звернувся до Берліна з конкретним запитанням: чи віддала

Німеччина Карпатську Україну Угорщині? Лише після цього відомство Ріббентропа

через свого консула в Хусті порадило А.Волошину «не чинити опір угорському втор-

гненню, бо німецький уряд у даній ситуації, на жаль, не може взяти Карпатську Україну

під протекторат»

У такому безвиході того ж дня по обіді в Хусті розпочала свою роботу перша

й остання сесія Сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість

окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таєм-

ним голосуванням сойм обрав президента новоствореної української держави – отця

Августина Волошина і ухвалив два закони, які мали статус конституційних і визна-

чали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська

Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі, обраним со-

ймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Держав-

ним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним

гербом – сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та

три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб св. Володимира Великого

з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався

національний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм також уповноважив уряд за згоди

президента Карпатської України видавати до свого відкликання розпорядження, що

матимуть силу закону

Урядові новоствореної незалежної Карпато-Української Республіки так і не

судилося приступити до виконання рішення сойму. Того ж дня, 15 березня 1939 р.,

угорські війська розпочала загальний наступ всією територією щойно проголоше-

ної української держави, який завершився 18 березня її повною окупацією і приєд-

нанням до Угорщини. Уряд Карпатської України разом із новообраним президентом

А.Волошиним змушений був залишити територію країни. Нечисленні загони Карпат-

ської Січі самовіддано протистояли величезній силі агресора: близько 1 тис. січовиків

полягли в нерівному бою, стільки ж патріотів стали жертвами фашистського терору

після поразки Карпатської України, інші залишили окуповану територію рідного краю

або перейшли до партизанської боротьби

Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава двох типів: з 11

жовтня 1938 р. до 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь – Карпатська Україна була

автономною частиною федеративної (другої) Чехо-Словацької республіки, а 14-18 бе-

резня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світові як незалежна держава.

Оцінюючи цю історичну подію важко не погодитися з твердженням дослідни-

ків, що акт проголошення Карпатської України самостійною, незалежною державою

289

Розділ 13

«був більше результатом спонтанного і стихійного характеру, який став можливим у

зв’язку з певними об’єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом

Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо»

. Навіть більше,

через агресію й окупацію Угорщиною, здійснені за згоди недавнього «покровителя»

Карпатської України – Німеччини, молода незалежна держава, так і не розпочавши

свою діяльність, припинила існування. Однак, попри це, вона залишила свій слід в

історії боротьбі українського народу за національну державність. Виникнення Карпат-

ської України як держави також зайвий раз продемонструвало перед усім світом, що

Закарпаття – українська земля, де мешкають українці, які бажають мати свою соборну

державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях.

Посилання до розділу 13

1 Див.: Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап

у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура

українських Карпат: традиції і сучасність: Матеріали міжнар. наук. конф. – Ужгород,

1994. – С.132.

2 Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1995. – Том ІІ (1918–1945). – С.54.

3 Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. – Пряшів, 1979. – Т.І

(1918–1938). – С.61.

4 Культура українських Карпат: традиції і сучасність. – С.132.

5 Віднянський С., Петрище П. Політична діяльність закарпатської еміграції в США напри-

кінці 19-го – на початку 20-го ст. та її вплив на долю рідного краю // Українська діаспо-

ра. – К.; Чикаго, 1993. – Ч.4. – С.11-12.

6 Худанич В., Боднар В. Руська Крайна в 1918–1919 роках // Культура українських Карпат:

традиції і сучасність. – С.275; Нариси історії Закарпаття. – С.54-55.

7 Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських

українців у 1919–1939 роках. – Л., 1994. – С.225-227. – (Репринт. вид.).

8 Нариси історії Закарпаття. – С.56.

9 Кондратович И. История Подкарпатской Руси для народа. – Ужгород, 1924. – С.107.

10 Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.62-65.

11 Клочурак С. До волі. Спомини. – Нью-Йорк, 1978. – С.2, 100, 107.

12 Там само. – С.138-139.

13 Піпаш В. Республіка з нашої долі // Закарпат. правда. – 1992. – 29 квітня.

14 Клочурак С. Вказ. праця. – С.135.

15 Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.71-72.

16 Сміян П.К. Жовтнева революція і Закарпаття (1917–1919 рр.). – Л., 1972. – С.61-62.

17 Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільно-

політ. відносин. – Ужгород, 1993. – С.15-20; Нариси історії Закарпаття. – С.65-66.

18 Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття. – Нью-Йорк, 1984. – С.33.

19 Вегеш М.М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галичини і Закарпаття в 1918–

1919 роках: Матеріали до спецкурсу для студентів іст. ф-ту. – Ужгород, 1996. – С.28-30.

20 Клочурак С. Вказ. праця. – С.128-129.

21 Вегеш М.М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галичини і Закарпаття в

1918–1919 роках. – С.31.

290

Розділ 13

22 Болдижар М. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини та його державно-

правовий статус // Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у

1919–1945 роках: Матеріали наук. конф. – Ужгород, 1997. – С.7-8.

23 Волошин А. Спомини. – Ужгород, 1923. – С.92-93.

24 Під прапором Великого Жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за Радянську владу в

1919 р.: Зб. док. – Ужгород, 1959. – С.31-32.

25 Руська правда. – 1919. – 12 квітня.

26 Нариси історії Закарпаття. – С.77.

27 Співак Б., Троян М. 40 незабутніх днів. – Ужгород, 1987. – С.72.

28 Під прапором Великого Жовтня. – С.37.

29 Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.74-81.

30 Там само. – С.105-113.

31 Кондратович И. Вказ. праця. – С.109-110.

32 Каминскій Й. Т.Г.Масарикь и Подкарпатская Русь // Карпат. свьть. – Ужгород. – 1930. –

Ч.1-2. – С.780.

33 Волошин А. Вказ. праця. – С.94.

34 Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських

українців у 1919–1939 роках. – Л., 1994. – С.21. – (Репринт. вид.).

35 Див.: Болдижар М. Державність на Закарпатті: правда історії та вигадки фальсифікаторів.

Перші кроки. – Ужгород, 2004. – С.29.

36 Див.: Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап

у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура

українських Карпат: традиції і сучасність: Матеріали міжнар. наук. конф. (Ужгород, 1-4

вересня 1993 р.). – Ужгород, 1994. – С.130-140.

37 Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках:

Матеріали наук. конф. – Ужгород, 1997. – С.12-13; Нариси історії Закарпаття. – С.117-

118.

38 Нариси історії Закарпаття. – С.120.

39 Там само. – С.121.

40 Копчак В., Копчак С. Население Закарпатья за 100 лет. – Л., 1977. – С.83.

41 Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. –

С.23.

42 Лемак В.В. Закарпаття у державно-правовій системі Чехословацької республіки (1919–

1939 рр.). – Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996. – С.18, 19.

43 Див.: Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та українське

питання (1918–1939). – К.; Ужгород, 1998. – С.63; Бедь В. Політико-правове становище

Закарпаття у складі Чехословацької республіки (1919 – березень 1939 рр.) // Carpatіca –

Карпатика. – Ужгород, 2000. – Вип.7. – С.136; Державно-правовий статус Закарпаття у

складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – С.27-29.

44 Нариси історії Закарпаття. – С.123.

45 Худанич В.І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати: Матеріали

міжнар. наук. конф. – Ужгород, 1993. – С.539; Нариси історії Закарпаття. – С.181.

46 Ліхтер І. З історії діяльності проукраїнських політичних партій міжвоєнного Закарпаття //

Істор. школа професора Володимира Задорожного: Наук. зб. – Ужгород, 1999. – Вип.1. –

С.133.

47 Нариси історії Закарпаття. – С.190-194; Співак Б. Революційний рух на Закарпатті 1924–

1929. – Ужгород, 1962. – С.25.