Антонович М.М. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

170

РОЗДІЛ 12

дипломатич

не та консульське

право

спеціального Закону про ратифікацію. Відповідно до ч. 2 ст. 7

Закон про ратифікацію підписується Головою Верховної Ради

України. Однак, як згадувалось вище, Конституційний Суд у

справі за поданням 54 народних депутатів щодо ратифікації

Європейської хартії регіональних мов або мов меншин визнав

ч. 1 ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України» такою,

що суперечить Конституції України, оскільки за Конституці-

єю всі закони України підписує Президент України. Згідно з

ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори Украї-

ни», ратифікації підлягають міжнародні договори України:

а) політичні, загальноекономічні, із загальних фінансових пи-

тань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що

торкаються прав та свобод людини і громадянина; в) про гро-

мадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших

міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колектив-

ної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направ-

лення контингенту Збройних сил України до іншої країни чи

допуску збройних сил іноземних держав на територію Украї-

ни; є) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення но-

вих законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифі-

кація яких передбачена законом чи самим міжнародним дого-

вором.

Уряд як вищий колегіальний орган державного управлін-

ня здійснює загальне політичне й оперативне керівництво зов-

нішніми зносинами держави. Він, як правило, має право укла-

дати міжнародні договори від свого імені. Згідно з Законом

«Про міжнародні договори України» від імені уряду уклада-

ються міжнародні договори з економічних, торговельних, на-

уково-технічних та інших питань, що належать до його ком-

петенції (ч. З ст. 2). Поширеною формою зовнішньополітичної

діяльності уряду є ноти уряду, направлення і прийняття уря-

дових делегацій, переговори між ними і підписання міжнарод-

них угод. Глави урядів без спеціальних повноважень можуть

вести переговори з представниками іноземних держав як у своїй

країні, так і за кордоном. Під час поїздок за кордон глави

урядів мають дипломатичний імунітет.

Міністр закордонних справ, як і глава держави і глава уря-

ду, може вести безпосередні переговори без спеціальних пов-

новажень і має право підписати міжнародний договір без пев-

ного формального повноваження. Під час поїздок за кордон

він також має дипломатичні привілеї та імунітет.

Під відомством закордонних справ розуміють централізо-

ваний апарат, який здійснює зовнішню політику держави,

займається її повсякденними зовнішньополітичними справа-і

ми. В різних країнах цей апарат називається по-різному:

Держдепартамент (США), Міністерство закордонних справ

(Україна, Японія та ін.), Закордонний офіс (Гогеі^п ОШсе)

(Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірлан-

дії) тощо. Відомство закордонних справ, зазвичай, складаєть-

ся з трьох груп відділів: 1) територіальних (за групами країн);

2) функціональних; 3) адміністративних. Територіальні відді-

ли виконують поточну оперативну роботу з вивчення політич-

ного та економічного становища в окремих країнах. Функціо-

нальні відділи, як правило, відають загальними питаннями

міжнародних відносин, в яких держава зацікавлена, напри-

клад, питаннями міжнародних організацій, консульських зно-

син тощо. Адміністративні відділи і управління мають в основ-

ному допоміжний характер і обслуговують апарат відомства

закордонних справ.

Центральне місце серед цих органів займа-

ють дипломатичні представництва в іноземних

державах, серед яких розрізняють посольства

і місії. Як правило, очолює посольство дипло-

матичний представник в ранзі посла, а місію —

дипломатичний представник в ранзі послан-

ника чи повіреного у справах, акредитований

при главі відомства закордонних справ.

Згідно зі ст. 14 Віденської конвенції про ди-

пломатичні зносини 1961 р. глави представ-

ництв поділяються на три класи: а) клас по-

слів і нунціїв (повноважних представників Ва-

тикану), що акредитовані при главах держав;

б) клас посланників та інтернунціїв, акреди-

тованих при главах держав; в) клас повірених

у справах, акредитованих при міністрах зако-

рдонних справ. Згідно зі ст. 15 Конвенції

1961 р. клас, до якого повинні належати гла-

ви дипломатичних представництв, визначаєть-

ся угодою між державами.

Від класу слід відрізняти дипломатичний ранг. Зазвичай

клас дипломатичного представника збігається з рангом, але

якщо питання про клас дипломатичного представника визна-

чається міжнародним правом, то питання про ранги регулю-

ється внутрішньодержавним правом. Майже в усіх країнах є

Ранги аташе, третього секретаря, другого секретаря, першого

секретаря, радника, посланника, посла. Службові ранги, як

правило, відповідають посадам у закордонному представництві.

12.3.

Закордонні

державні

органи

зовнішніх

зносин

172

РОЗДІЛ 12

дипломатичне

та консульське

право

173.

Дипломатичний корпус утворюється всіма дипломатичними представниками, що перебувають у даній країні. У вузькому розумінні дипломатичний

корпус — це глави посольств і місій. У широкому смислі дипломатичний корпус - це всі осо би, що мають дипломатичні карточки, включно з аташе, а в

деяких країнах навіть домашні лікарі й особисті секретарі посла. Вони мають дипломатичний паспорт і дипломатичні карточки, що видаються державою

перебування. Дипломатичний корпус, як правило, має свого старшину — дуайєна або декана -старшого за класом і першого за часом своєї служби в даній

країні в цьому ранзі дипломатичного представника. Він консультує колег щодо місцевих дипломатичних звичаїв і очолює корпус на прийомах.

Дипломатичний корпус не є політичним об'єднанням чи організацією, що має права юридичної особи, і відіграє в основному церемоніальні функції.

Для початку місії глави представництва важливим є отримання так званого агреману (а^геетепі), тобто згоди країни перебування на прийняття даної

особи як глави дипломатичного представництва. Відповідно до ст. 4 Конвенції 1961 р. отримання агреману є обов'язковим. У разі відмови в агремані

держава не зобов'язана надавати пояснення своєї відмови. Запит на агреман робиться зазвичай через попереднього дипломатичного представника, який

повідомляє урядові країни перебування про те, що передбачається його заміна новою особою, і просить повідомити, чи прийнятна ця особа.

Зідно зі ст. 13 Віденської конвенції початок виконання функцій главою дипломатичного представництва визначаєть ся залежно від практики, що

існує в цій державі, з моменту вручення своїх вірчих грамот або ж з моменту повідомлення про своє прибуття і представлення завірених копій вірчих

грамот відомству закордонних справ або іншому міністерству щодо якого є домовленість. Вірчі грамоти, як правило, даються послу чи посланнику. Якщо

ж призначається постійний повірений у справах чи інший аналогічний представник, то він повинен вручити листа міністрові закордонних справ країни

перебування від міністра закордонних справ акредитуючої держави.

Вірчі грамоти підписуються главою акредитуючої держави і адресуються главі держави перебування. В тексті грамоти зазначається, що глава

держави просить главу іншої держави вірити всьому тому, що цей представник буде заявляти в країні перебування. Однак вірчі грамоти не дають права

дипломатичному представнику підписувати міжнародні угоди без спеціальних на те повноважень за підписом глави держави або глави уряду.

Є випадки, коли глава представництва в одній державі акредитований також як глава представництва в іншій чи в

декількох інших державах. Можливі також випадки суміщення посади дипломатичного представника, акредитованого при главі держави, і посади

постійного представника при міжнародній організації.

Серед головних функцій дипломатичного представництва в ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини зазначаються:

1) представництво акредитуючої держави в державі пере

бування;

2) захист інтересів акредитуючої держави та її громадян в

державі перебування;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з'ясування усіма законними засобами становища та по

дій в державі перебування і повідомлення про них урядові

акредитуючої держави;

5) сприяння дружнім відносинам між акредитуючою дер

жавою та державою перебування та розвиток їх економічних,

культурних та наукових взаємин.

Дипломатичне представництво може також здійснювати консульські функції, для чого у складі представництва ство рюється консульський відділ

чи виділяється спеціальний співробітник (ст. З Віденської конвенції про консульські зносини).

Хоч структура дипломатичних представництв різних країн неоднакова, в них, як правило, є політичний, консульський, економічний відділи,

канцелярія, а також відділи друку, з питань культури, адміністративно-господарський та військовий аташат. Аташе (що буквально означає

«прикріплений») бувають цивільні та військові. Цивільні аташе є дипломатичними працівниками, які можуть відповідати за різні ділянки, наприклад,

аташе з питань преси, фінансів, культури, торговий аташе тощо. Військові аташе є генералами, адміралами і офі церами дійсної служби. Відповідно

персонал дипломатичного представництва поділяється на дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий. Дипломатичний персонал -це

співробітники дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг.

Функції дипломатичного агента припиняються:

1) після закінчення терміну, якщо такий термін існував і

не був продовжений;

2) після повідомлення урядом акредитуючої держави уря

дові держави перебування про те, що функції дипломатичного

агента припиняються;

3) після повідомлення державою перебування, що вона від

мовляється визнати дипломатичного агента співробітником

представництва.

174

РОЗДІЛ 12

дипломатичне

та консульське

право

175.

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини держава перебування може в будь-який час і без будь-яких пояснень повідомити

акредитуючу державу про те, щ

глава представництва чи хтось із членів дипломатичного персоналу є регзопа поп §гаі;а (тобто особою, кандидатура якої

як дипломатичного представника не приймається урядом цієї держави). Місія припиняється також зі смертю дипломатичного представника. В такому

випадку посада глави представництва заміщається старшим за рангом членом дипломатичного персоналу як тимчасовим повіреним у справах. Місія

припиняється з розривом дипломатичних відносин між двома державами, у випадку війни між ними тощо.

Інститут консульства походить з практики середньовічної Італії обирати представника серед іноземних купців, що про живали у місті, і до недавнього

часу функції консулів були виключно комерційними.

Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати міжнародні договори, однак часто

у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. консульськими функціями є:

а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої

держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах,

що допускаються міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культур

них і наукових зв'язків між акредитуючою державою і дер

жавою перебування, а також сприяння розвитку дружніх від

носин між ними іншими шляхами відповідно до положень

Конвенції;

в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в тор

говельному, економічному, культурному і науковому житті

держави перебування, повідомлення про них уряду акредиту

ючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;

г) видача паспортів і проїзних документів громадянам ак

редитуючої держави та віз або відповідних документів особам,

які бажають поїхати в акредитуючу державу;

д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і

юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.

Консульський апарат у сучасних державах складається з невеликої керівної ланки, що перебуває у відомстві закордонних справ, та закордонного

консульського апарату, до складу якого входять штатні й почесні (позаштатні) консули, консульські відділи дипломатичних представництв. Почесний

консул, як правило, призначається іноземною державою з місцевих торгових чи фінансових діячів. Глави консульських установ

Дипломатичні

привілеї та

імунітети

поділяються на чотири класи: 1) генеральні консули, які очолюють відповідне консульство і можуть бути керівниками усіх консулів своєї держави в

державі перебування чи в її окремій частині;

2) консули, які можуть очолювати відповідне консульство; 3) віце-консули, які можуть працювати на правах консула, але часто є помічниками

вищих за рангом консульських працівників; 4) консульські агенти - аташе, які, як правило, виконують допоміжні функції.

Консульським корпусом називається сукупність глав консульських установ, що знаходяться в державі перебування. Отже, в даній державі може

бути декілька консульських корпусів, тоді як дипломатичний корпус завжди один.

Акредитуюча держава забезпечує главу консульської установи документом, що має форму патента або подібного акта (ст. 11 Віденської конвенції

про консульські зносини). Однак направлення патенту урядові держави перебування ще не є підставою для допущення глави консульської установи до

виконання ним своїх функцій. Для цього необхідний дозвіл з боку держави перебування, що називається екзекватурою. Держава, що відмовляє у

видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови.

Функції працівників консульської установи припиняються: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх

функції припиняються; б) після анулювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебування акредитуючій державі про те, що держава

перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.

Суттю дипломатичних відносин є здійснення урядом акредитуючої держави державних функцій на території держави

перебування за ліцензією останньої. Процес надання «повної довіри» має своїм результатом цілу низку привілеїв та

імунітетів.

Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так звана функціональна теорія, згідно з якою дип-

ломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими

держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.

12.4.