2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

399

11 КЛАС

і не схильний вдаватися у дрібниці». Такі, як честь і саме життя в’язнів.

Медвин не марнує часу: у поїзді, їдучи на нову високу посаду, п’є вино

і штудіює промову вождя. Цитатами з неї про «бдітєльность» можна

прикрити будьякий свій злочин, тортури й знущання беззахисних

арештованих. Добитися повної влади над тілом і душею в’язня, змуси

ти його падати на коліна, просити й благати — ось кредо цього служа

ки. Та очі цих замучених усе життя переслідували його, не давали спа

ти. Гине Медвин, як боягуз, від справедливої помсти Многогрішного.

Разом із вождем згинула і система тоталітаризму. Наш народ невпин

но рухається по шляху до демократії. Але ніні, та й чується зітхання за

«твердою рукою». Ці люди забувають, що народові ота «тверда рука»

обійшлася мільйонами життів і невимовними стражданнями.

Своїм гнівним осудом тоталітарної системи І. Багряний застерігає від

помилок прийдешні покоління. Письменник виражає глибоку віру в кра

ще майбутнє свого народу, адже в нього завжди були і є такі лицарі духу,

як Григорій Многогрішний.

ПРО ЛИЦАРСЬКУ ЛЮБОВ І ДІВОЧЕ СЕРЦЕ

(Тема кохання в романі І. Багряного «Тигролови»)

Про кохання написано тисячі книг. Здавалося б, уже нічого нового про

нього не скажеш. Але через неповторність людських характерів і особис

тостей воно кожного разу дає новий сюжет, нову небачену картину життя.

Так і в книзі І. Багряного «Тигролови». Випадково на життєвій до

розі зустрічаються юнак і дівчина. Він — її рятівник від лютого звіра,

герой. Потім вона та її сім’я рятують хлопця. Обоє молоді, красиві,

розумні, сміливі. І ніякого третього між ними, як це часто буває.

Але дуже непросто складаються стосунки молодих людей. Григорій —

освічений (інженер, авіаконструктор), досвідчений не лише в житті

взагалі, а, мабуть, і в коханні. Ось його роздуми, як вчинити зі своєю

любов’ю до Наталки: «Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти

уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати,

задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного

запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина,

це щось інше».

Вона ж — лісовичка. Суворе тайгове життя загартувало її характер,

зробило гордою. Мати про неї говорить: «…і в кого тільки вдалась? Їй би

на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди

й чоловік не насмілиться».

Григорієві здавалося, що Наталка «навіть у голову собі не клала того,

що з ним діялось. Вона — дитя ще не займаного спокою. Вона, здавалось,

навіть не розуміла, що воно таке, те кохання». Постійно кепкувала з хлоп

ця, гостро й нетерпляче реагувала на вияви Григорієвих почуттів. Ніби

боялася розслабитися, поступитися в чомусь чоловікові (бо в усьому

іншому, особливо в полюванні,— не поступалася).

400

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Проте дівчина таємно піклувалася про Григорія. То послала свого собаку,

коли той ледь не заблукав, полюючи на рябців. То приїхала сама аж на схили

СіхотеАліня: «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — то ж гнала без сталого

відпочинку, без зупинок, либонь. А сама… сама була спокійна. Побачила ще

здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть

байдужа. Не наближалася до нього, уникала зустрічатися поглядами». Іншим

разом врятувала від снігової заметілі й диких звірів, ледь не заблукавши

з ним і сама. Але образилася за мимовільний Григоріїв поцілунок, коли вона

спала. Григорій дуже переживав тоді, не йшов до табору, аж поки не почув

веселий сміх цієї «химерної» дівчини.

Григорій, закохавшись у Наталку, милувався нею («Спостерігав го

динами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу,

ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною,

неприступною»). Як міг хлопець боровся зі своїм почуттям. Тікав у ліс,

занурювався у річку, стояв під водоспадом. Бо «з його становищем він

просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців.

Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його вислідять, і треба

буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на ви

диму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б вели

ке нещастя для обох».

Але кохання не кидало його. І розум підкорився серцю. Один із

розділів роману так і називається: «Заколот і капітуляція». Григорій

терпів, але коли б йому запропонував хто покинути все і піти, навряд чи

зміг би й чи схотів би, бо «він був щасливий біля неї. Він відчував, як

у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгу

кувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щас

тя. Болюче, але велике, майже не досяжне для розуму щастя. І розум кап

ітулював».

Це щастя і спокій зникли в одну мить, коли сталося несподіване. Упер

ше, мабуть, у житті Сірковий мисливський намет пограбували. По де

яких прикметах Григорій Многогрішний дізнався, що в тайзі перебуває його

запеклий ворог, слідчий Медвин, якому він поклявся помститися й за себе,

й за тисячі замучених ним людей. Акт справедливої помсти відбувся.

А цей вчинок поклав край усьому: «Все відтяв за одним разом — і ворогів,

і друзів, і спокій, все…»

Першим, що побачив юнак після цього, були… очі закоханої Натал

ки. Мусив пояснювати свій вчинок, розказувати свою страшну таємни

цю арештанта й утікача. Дівчина серцем повірила, що Григорій вчинив

справедливо, що інакше не можна було, але не могла змиритися з розлу

кою. Вона переборола свою дівочу сором’язливість і виказала разом усе,

що так довго приховувала: «…враз нагло раптом припала до нього

і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, подитячому. Ясно — це

розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вкла

ла в цей поцілунок, всю душу».

401

11 КЛАС

Бачачи неминучість розлуки, Наталка зібрала всю свою мужність

і гордість, віддала Григорієві власний вінчестер, порадила, куди йти, і пішла

зі слізьми геть.

Григорій рушив до кордону, змагаючись із самим собою: зайти чи

не зайти попрощатися з сім’єю, яка замінила йому рідну? Зайти —

наразити на небезпеку себе і їх, травмувати ще раз серце коханої; не

зайти — образити навіки близьких людей. Благородне серце Григо

рія обирає небезпечніше, але людяніше. Він цілу ніч ішов і, нарешті,

став на порозі Сіркової хати, де була гнітюча мовчанка, як після якоїсь

непоправної втрати. Мати аж заплакала, а батько й Грицько зраділи,

що не розчарувалися у своєму другові.

Наталка ж вийшла до хатини, потім ввійшла одягнена, як на по

лювання. Стала проти Григорія і мить дивилася йому у вічі з мукою,

із запитанням. І, знайшовши там відповідь — любов, взяла коханого

за руку й опустилася перед враженими батьками навколішки для бла

гословіння.

Батько суворо подивився на юнака, але дівчина не дала йому ска

зати: «Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він

збреше! Він зрадить сам себе ради вас. …Я мовчала довгі місяці, як

камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні — я бачу, тепер

я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша доч

ка… Не губіть же мене!»

Старий Сірко бачив, що тут уже нічого не вдієш — його кров

заговорила. А Григорій, розуміючи, до чого може дійти, «мовчки

опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під соки

ру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради

нього».

Чому ж юнак тяжко голову похилив, «як під сокиру»? Мабуть,

розумів, на яку жертву йде кохана, нехтуючи власною безпекою та

благополуччям.

Закінчується ця історія щасливо. Молодята, благословлені батька

ми, завдяки своїй сміливості й винахідливості успішно переходять

кордон й опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю

почуттям, так довго стримуваним: «І дуріли обоє, опиваючись тим

щастям до нестями». Наталочка аж шаліла «в нападі безумної радості,

невисловленої любові, безоглядної вірності.— Ми підем… Ми підем

тепер… На тую… на твою Україну!» Дівчина готова йти за своїм ко

ханим на будьяку небезпеку, на будьякі випробування, навіть на

смерть. Наталку та її обранця зв’язало справжнє щире кохання,

засноване не тільки на палких почуттях, а й на спорідненості двох

сміливих душ.

Ми не знаємо, як складеться доля героїв у подальшому житті, але віри

мо, що такі люди, як вони, зуміють зберегти свою любов.

402

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

АНДРІЙ МАЛИШКО

Доповідь про поета

Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15) листопада 1912 року

в селі Обухові Київської області в родині шевця. 1932 року закінчив

Київський інститут народної освіти. Деякий час вчителював, працював

у газетах «Комсомолець України», «Літературній газеті», журналі

«Молодий більшовик». Друкуватися почав з 1930 року. У другій половині

30х — на початку 40х років вийшли друком збірки А. Малишка «Батькі

вщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження

синів» (1939), «Жайворонки» (1940), «Листи червоноармійця Опанаса

Байди» (1940). Пізніше ним були створені поеми «Ярина» (1938), «Кар

малюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1940). Під час Великої Вітчиз

няної війни А. Малишко був кореспондентом газет «Красная армия»,

«За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини». У 1944–1947 роках —

відповідальним редактором журналу «Дніпро». Окрім нарисів, репортажів,

відозв у пресі, поет видав збірки «Україно моя!» (1942), «Слово о полку»

(1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946).

За поему «Прометей» (1946) та збірку «Лірика» (1947) А. Малишко був

удостоєний Сталінської премії (1947).

Наступний етап літературної творчості А. Малишка — це півтора

повоєнних десятиліття, коли вийшли збірки «Весняна книга» (1949),

«За синім морем» (1950; Сталінська премія, 1951), «Дарунки вождю»

(1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце моєї

матері» (1959). Їхня художньоестетична вартість нерівнозначна. Мажор

норадісна тональність багатьох віршів поета (особливо у збірці «Весня

на книга»), романтична піднесеність стилю не відповідали реальній ат

мосфері повоєнної дійсності — важкого періоду в житті народу, особливо

селянства, якому поет присвятив чимало поезій.

Певна заданість ідейнозмістової основи творів спричинила й до збід

нення засобів художньої виразності. І лише наприкінці 50х років творчість

А. Малишка звільняється від поверховості, загальників, псевдопатетики.

У 60ті роки поетичний талант А. Малишка реалізувався більш

повно і різнобічно. Він опублікував книжки «Полудень віку» (1960), «Ли

сти на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Далекі орбіти» (1962; Дер

жавна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1964), «Дорога під яворами»

(1964; Державна премія СРСР, 1969), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї»

(1970) та ін. На слова А. Малишка композиторами П. Майбородою,

Л. Ревуцьким, О. Білашем та іншими створено багато пісень («Київсь

кий вальс», «Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителька» та ін.). Попри

надмірну заідеологізованість, характерними рисами лірики А. Малишка

є народні етикоестетичні уявлення, народні форми вираження їх і прин

ципи творення цих форм.

Помер А. Малишко 17 лютого 1970 року в місті Києві. Похований на

Байковому цвинтарі.

403

11 КЛАС

ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

У ТВОРЧОСТІ А. МАЛИШКА

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

А. Малишко

Вогонь Прометея… Горить він у серці юнака зі Смоленщини, спале

ного фашистами на кручах України…

Вогонь Прометея горить у серці «хлопчика з монгольськими очима»,

вічно юного душею Андрія Малишка, горить цей вогонь любові до своєї

рідної України, її народу.

Скільки пісень, поем, віршів написано про звичайного скромного

трудівника, який свою працю тісно пов’язує зі своєю долею, з любов’ю до

рідної землі. Для чого земля, коли немає на ній щасливої людини? Для

чого людина, коли у неї немає рідної землібатьківщини, якій вона віддає

всю свою снагу, працю?!

Отже, доля людини тісно пов’язана із долею землі, яку треба прикра

шати, збагачувати своєю невтомною працею, любов’ю. Якщо перегорну

ти усі 10 томів творчого доробку А. С. Малишка, то переважають твори,

в яких розкривається ця тема.

Сам виходець із селянської родини, Малишко не з книжок знав жит

тя людинихлібороба, яка в часи воєнного лихоліття стає солдатом, але

думками лине до своєї стихії — мирної праці на землі.

Ще зовсім молодий поет розумів суть поєднання людини і землі:

Глянем в райдужні поля.

Там лежить моя родима,

В темнім цвіті несходима,

В битвах радісна земля!

Як щиро радіє урожаєві Хома Метелик, рільничий бригадир, бо знає,

що своєю працею, любов’ю до землі він покращує свою долю і долю

землі — України:

Яке безмежжя! Небеса безкраї,

Ромашка сяє, ніжна і проста.

У тім степу людина виходжає,

Надурожай безмежно вироста.

І материнська доля переплітається з долею землі, бо хто ж, як не ма

тері, обробляють землю, щоб вона була не тільки багатою, а й красивою:

Руки смаглі, чесні і робочі,

Півстолітні чесні мозолі.

Такими ж люблячими землю постають перед нами теслярі, кашова

ри, прості солдати, колишні трударі. У них одна мета: розбити ворога і по

вернутись до мирної праці, бо безмежно люблять свою землю.

404

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

У «Баладі про колосок» Малишко розповідає неординарну історію: у по

раненого солдата на грудях від теплої крові проросло зернятко,

яке солдати кладуть у попелище:

Іде солдат, бреде солдат

І стане ненароком:

Торкне рукою колосок,

Хазяйським гляне оком

І пригада отецький дім,

Жону й дітей в неволі

І свій далекий колосок

В розбомбленому полі.

У людини, яка віддала своє життя за рідну землю, хоч і коротка, але

прекрасна доля:

…Зозулю в груди вбито,

Похиливсь, поблід з лиця…

Жив солдат, умер солдат…

Але товариш Зозулі не згоден із такою долею побратима:

Ні,— сказав товариш тихо,—

Я ім’я твоє беру…

І зову його по звичці:

— Є Зозуля? Де він? — Я! —

На вечірній перекличці

Ожива його ім’я.

У циклі віршів «Україно моя» поетове «я» зливається з «ми» всього

народу. Від імені народу він виявляє безмежну любов до своєї рідної землі,

здатний за неї померти, аби її доля була щасливою:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Після Вітчизняної війни народ відбудовує зруйноване фашистами гос

подарство. Андрій Малишко не залишається осторонь.

У 1948 році видає поему «Це було на світанку», у якій змальовує тяжку

і в той же час прекрасну долю жінкитрудівниці, яка всю свою силу і сна

гу віддала землігодувальниці.

Складний життєвий шлях пройшла ця жінка. Бідність, участь у гро

мадянській війні, втрата чоловіка. Вона підняла на ноги і виховала трьох

дітей — справжніх громадян своєї землі. Докія Петрівна щаслива тим, що

обробляла землю, прикрашала її:

Ти лежала горбата, нужденна, безсила,

Я ж руками своїми звела тебе, знаю,

Вмила потом і колосом заколосила.

І немає більшого щастя для людини, як зв’язати свою долю з рідною

землею. Докія Петрівна смертельно хвора, але вона не боїться вмерти,

бо залишила по собі хорошу пам’ять:

405

11 КЛАС

Підуть люди в луги, на устояні роси,

Буде жайворон в небі дзвеніть малиново.

«Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси,

«Тут Докія співала»,— і родиться слово.

Ховають жінку у світлий день. Від старого до малого вийшли прово

дити трудівницю в останній путь, бо така людина заслуговує на пошану:

Ордени її винесли всі шанобливо,

На хустині гаптованій винесли далі

«Знак пошани» — за перше врожаїсте літо,

За життя її світле й труди небувалі

Все відзначено й людям в серця перелито!

Навіть земля, яка доводила, що Докія слабка і підвладна її силі, по

клонилася трудівниці.

Андрій Самійлович Малишко прославляв просту людину — трудів

ника, і те, що він писав про цих людей, можна з повним правом віднести

і до нього самого, бо він теж віддав усе своє життя заради щастя людей,

щастя своєї рідної землі:

Де б не йшов

І де б не знав чужі краї,

Я бережу її любов,

Труди і помисли її.

ВІРШІ А. МАЛИШКА, ЩО СТАЛИ ПІСНЯМИ

Поезiя А. Малишка — глибоко лiрична, щира, безпосередня. Поет гли

боко переживає те, про що пише. Його творам притаманна лiричнiсть,

емоцiйнiсть, простота, прозорiсть змiсту. Тому однiєю з особливостей

поезiї А. С. Малишка є її музикальнiсть. Поет був сам музично обдарова

ною людиною, мав чудовий голос (баритон), добре спiвав.

На слова А. Малишка написано понад сто пiсень композиторами

О. Бiлашем, Платоном та Георгiєм Майбородами, Л. Ревуцьким та

iншими. Це передусiм «Пiсня про рушник», «Учителька», «Ми пiдем, де

трави похилi», «Київський вальс», «Стежина», «Цвiтуть осiннi тихi небе

са», якi стали народними, принесли їх автору заслужену славу.

Неперевершена краса природи i повінь людських почуттiв, освяче

них коханням, лiричнi спогади про батькiвський дiм i фiлософiчнi

мiркування про сенс людського життя — такий тематичний дiапазон

пiсень А. Малишка.

Любов до пiснi в А. Малишка вiд його матерi. Вона спiвала разом із

сином багато пiсень. Кажуть, нiхто з письменникiв не знав стiльки пiсень,

як А. Малишко. А першi пiснi написав поет на пропозицiю О. Довженка

ще в перiод ранньої творчостi до кiнофiльму «Щорс». «Богунська чет

верта» («Гей, за Десною люди веселi») звучить до сьогоднi. У роки вiйни

спiвали його пiснi «Партизанська», «Як збирались хлопцi до загону».

406

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Поєднання задушевних iнтонацiй, загальнолюдської теми материнської

любовi, традицiйного народнопоетичного мотиву чекання сина поет

вiдтворив у «Пiснi про рушник» («Рiдна мати моя»):

Я вiзьму той рушник, простелю наче долю,

В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.

I на тiм рушниковi оживе все знайоме до болю,

I дитинство, й розлука, i вiрна любов.

Поет говорить насамперед про материнську любов, вiд якої немає

у свiтi нiчого святiшого. А. Малишко змушує кожного згадати своє дитин

ство, молодi лiта, прощання з отчим порогом i матiр’ю, вiдтворити i бiль

розлуки, i передчуття майбутнiх незвiданих дорiг, i материнську тривогу

за долю дитини. Матiр вiрить у щасливу долю свого сина, тому дарує

вишитий нею рушник, що символiзує життєву дорогу людини

i материнське благословiння. Цю пiсню А. Малишко написав разом із ком

позитором П. Майбородою.

Чудовi пiснi на вiршi А. С. Малишка написав композиторпiсняр

Олександр Бiлаш. Серед них слiд вiдзначити лiричнi пiснi «Цвiтуть

осiннi тихi небеса» та «Стежина». Нi кiнця, нi краю немає стежинi людсь

кого життя, бо однi поколiння змiнюють iнші, але незмiнним залишаєть

ся почуття вдячностi рiдному дому, отчому порогу. Роздумами лiричного

героя про людське життя, його духовнi цiнностi сповнена пiсня

«Стежина»:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серцi стiльки лiт

Ота стежина в нашiм краю,

Одним одна бiля ворiт.

А. Малишко i П. Майборода оспiвали i працю скромної сiльської учи

тельки:

Учителько моя, зоре свiтова,

Звiдки виглядати,

Де тебе знайти?

На столi лежать зошитки малi,

Дiтвора щебече золота, золота…

У спiвавторствi з П. Майбородою був написаний цiкл пiсень про Київ

(«Пiсня про Київ», «Київськi зорi», «Київський вальс»):

Знову цвiтуть каштани,

Хвиля днiпровська б’є,

Молодiсть мила, ти щастя моє.

У пiснi «Бiлi каштани» («Пiсня про Київ») поет прославив знаменитi

київськi каштани:

Бiлi каштани —

Щастя моє.

Київськi ночi,

407

11 КЛАС

Зустрiчi в саду —

В серцi, куди не пiду.

Темi кохання присвячена пiсня «Ми пiдем, де трави похилi»:

Ми пiдем, де трави похилi,

Де зорi в яснiй далинi,

I карiї очi, i рученьки бiлi

Ночами насняться менi.

Ось такi вони, пiснi на вiршi А. Малишка. Щирi, емоцiйно наснаженi,

сповненi любовi i теплоти.

ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ У ПОЕЗІЯХ А. МАЛИШКА

Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою

Слалось вольнеє поле і дихали груди,

Я за тебе стояла б, мов криця.

А. Малишко «Це було на світанку».

Син України — Андрій Самійлович Малишко — зробив великий вне

сок у духовну скарбницю свого народу. Народжений у бідній селянській

родині, він завжди прославляв людину праці — хлібороба, тесляра, учи

теля, безмежно любив свою яворову батьківщину — Україну. Цими ж

рисами наділені його герої: Хома Метелик, Докія Петрівна, Трохим Іва

нович, мати — Ївга Базилиха.

Малишко прагне, щоб його сучасники відчули святість рідної землі,

виховує це відчуття в собі:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

Доля простої людини завжди пов’язана з працею на рідній землі.

У вірші «Урожай» колишній бідняк Хома Метелик завдяки відданості

землі, творчій праці на ній сам змінює свою долю на краще, стає рільни

чим бригадиром, здобуває повагу серед таких же трударів:

О мій врожаю, світла моя доля,

Візьму я колос, тихо коливну,—

Люблю твій шум і шепіт серед поля

І серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі

лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю —

Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька

Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немає

408

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

вже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно почи

наєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній па

м’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після пе

ремоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюже

том. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого

В осінню прохолоду,

Від крапель крові на грудях,

Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи

трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші

У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до

рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано

безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді

на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою

щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії

Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини:

Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існуван

ня. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, кра

сива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових

поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю,

Ти лежала горбата, нужденна, безсила,

Я ж руками своїми звела тебе, знаю,

Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди,

На життя, на братерство, без кривди й огуди.

У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кра

щої долі людей земля теж заступається за бійцяюнака: