2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

339

11 КЛАС

четься, щоб сини і донька не піддавалися чужому впливові, вміли розріз

няти добро і зло. Мати користується давньою, віками вивіреною народною

педагогікою, яка підказує, коли дитину полаяти, а коли й похвалити: «В неї

[матері] сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли

похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд отак проминути

доньчин знак? То ж від пошани до мами».

Діти глибоко шанують старших, бояться завдати їм прикрощів, перей

маються їхніми турботами, намагаються допомогти. Оленка ще малень

ка, але переживає свою невдачу в навчанні, старається виправитися, щоб

принести радість матері. «Потім старалося і принесло найкращі оцінки.

Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно,

так і не тямило до кінця, чому — треба». Стійко, без скарг, переносить

дівчинка голод, щоб не засмучувати батьків. І згасає безневинна душа

страшним докором несправедливій, жорстокій системі…

Дарія Олександрівна продовжує боротися за життя сина, тепер уже

єдиного. Ще й раніше вона, собі майже нічого не залишаючи, якимсь чу

дом тримаючись, старалася нагодувати дітей. Коли ж вирушила на роз

шуки Андрійка, не витримала, впала і померла від надмірного виснаження,

тримаючи в руках дорогу для неї річ — доньчин зошит. І в цей момент

вона була прекрасна, мучениця і праведниця. «Риси обличчя, блідого, мов

хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій жахливій

худорлявості, мов вирізьблені в світлому камені».

Невимовний жаль огортає нас, коли ми читаємо про те, скільки

світлих і добрих душ загублено. Така трагедія не повинна повторитися.

Роман В. Барки є пересторогою поколінню, яке вчилося по підчищеній,

відкоригованій історії та літературі і не знає гіркої правди.

ПРОБЛЕМА МОЛОДІ В РОМАНІ

В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

Молодь — майбутнє нації. Ідеологи тоталітарного режиму добре це

розуміли і почали її обробку відповідно до своїх потреб. У романі В. Барки

ми читаємо, що в школі дітей вчать сміятися з віри і церкви, навіть зі своїх

темних та «забобонних» батьків.

Комсомольців посилали для руйнування храмів. «Наближається ко

місія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від

цього дня будуть пам’ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому,

кайла, сокири, молотка, линви, пилки чи що. Як збройні солдати, хлопці

держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під погляда

ми». І далі: «Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні,

рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи». Відчувається, що не так

легко зламати вікову традицію — пошану до церкви, що виховувалася зма

лечку селянами у своїх дітей.

340

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Молодших дітей теж залучали до «справи», привчаючи до неправди

й несправедливості. Коли уповноважені забирали у селян останній хліб,

ланка піонерів, під орудою партійця, скандувала: «Куркуль, віддай хліб!

Віддай хліб, ти — експлуататор!» Школярі навіть не розуміли слова, які

викрикували, але так наказано…

Селянин із гіркотою, але спокійно говорить дітям: «— Який я екс

плуататор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі.

Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

Піонери зирнули на руки диригентапартійця, м’які, як балабушки,

але він помигонув грізним знаком — знов кричати». Так рушилась од

вічна традиція і моральний закон — шанувати старших, поважати пра

цю, справедливість, а не силу.

У сім’ї головного героя Мирона Даниловича Катранника — троє дітей.

Разом із дружиною і матір’ю він намагається виховати їх відповідно до своїх

моральних переконань, не допустити чужого, ворожого впливу. Але хлопці

ходили до школи і потроху звикали до думки, що віра, церква — це щось зай

ве, «пережиток». Коли настав голод, мати вирішила, що навчання можна пе

рервати. «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами

калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Учням розповідали також

про партію, «як гарно при ній». І це, мабуть, єдина правда, бо ті, хто прилаш

товувалися «при партії», одержували пайок і всілякі привілеї.

У боротьбі за виживання прийняли мученицьку смерть тихі, добрі та

лагідні Микола й Оленка Катранники. Із родини залишився живим тільки

Андрійко. І це символічно. Він збереже коштовну церковну чашу, він по

несе далі в життя все те добре і світле, чого навчили його батьки, він —

запорука того, що народ відродиться. Хочеться вірити, що моральні уро

ки роману В. Барки не минуть даремно.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Доповідь про письменника

Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович

Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єли

саветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області) в заможній

селянській родині. У 1911–1919 роках Ю. Яновський навчався в Єли

саветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медал

лю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда.

1922 року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет

Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання

його виключили за приховування соціального походження. Друкува

тися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебютувавши віршами російсь

кою мовою. 1924 року був надрукований перший вірш українською

мовою «Дзвін».

1925 року молодий поет переїхав до Харкова, де працював у ре

дакції журналу «Кіно», очолюваного М. Семенком. Того ж року

341

11 КЛАС

вийшла перша книжка новел Ю. Яновського «Мамутові бивні».

1926 року він став редактором ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіно

управління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора

кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся

до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши

членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ

він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929

року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну

участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929

року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної орга

нізації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її

ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки

письменників.

На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927

року з’являється збірка новел «Кров землі», а наступного — книжка по

езій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер корабля» (1928), написаний ав

тором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одра

зу був сприйнятий критикою як новаторське явище в українській літературі.

Наступний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вважається од

ним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негатив

ну реакцію офіційної критики і понад п’ятдесят років не видавався в УРСР.

Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Верш

ники» (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні

помилки» попереднього твору, зміг з’явитися друком лише в російському

перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на

друк твору в Україні.

Невдовзі Ю. Яновський написав п’єсу «Дума про Британку» (1937)

до 20річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені.

1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Ук

раїнська література» (з 1946 року — «Вітчизна»). Під час війни журнал

видавався в Уфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочас

ного українського літературного процесу. За роки війни письменник на

писав драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля

батьків» (1944).

Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 1946 року «за про

паганду буржуазнонаціоналістичної ідеології» на сторінках редаговано

го ним журналу «Вітчизна» Ю. Яновського звільнили з посади головно

го редактора, а наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий

роман «Жива вода», який вже після смерті автора вийшов у спотворено

му вигляді під назвою «Мир» (1956). Полегшення прийшло лише 1949

року, коли письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку

«Київські оповідання». 1953 року Ю. Яновський видав драму «Дочка про

курора», яка користувалася успіхом у глядачів.

Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.

342

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ТЕМА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В РОМАНІ

Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Тема громадянської війни стала провідною у творчості

Ю. Яновського. До цієї теми звертався він у новелі «Чотири шаблі»,

а потім у романі «Вершники». У чому ж особливість подання цієї теми

письменником? Передусім у підході до зображуваного матеріалу.

Поперше, незважаючи на ідеологічні реверанси, конче необхідні

в ті роки, роман «Вершники» порушує проблеми загальнолюдські:

сім’я, рід, честь, батьківщина. Розглядаються проблеми на матеріалі

національному, а отже, всі події конкретизовані, поєднані з українсь

кою історією.

Задовго до сьогоднішнього погляду на моральні та історичні засади

ідеології соціалізму Ю. Яновський у новелі «Подвійне коло» ставить пи

тання про цінність людського життя. Кожен із братів відстоює свою прав

ду, а ціна тої правди — життя брата. Ніби засліпило щось очі Оверкові,

який в останні хвилини не тільки не милує свого брата Андрія, а ще й про

мовляє: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу

важиш, тоді і рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» Хіба ж рід —

не основа нації, що будує цивілізовану державу! Та Панасові Половцю не

треба ні роду, ні держави, ні закону: «Рід у державу вростає, в закон та

обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба

держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Отже, ціна волі — людсь

ке життя? Ю. Яновський подає зображувані події не стільки з погляду

ідеології більшовизму, доктрини про класову боротьбу, скільки з позиції

гуманізму. Саме в цьому його мистецька заслуга. Крім того, всі новели,

з яких складається роман, побудовані на українському матеріалі. Автор

писав саме про те, як пройшла громадянська війна Україною. Особливо

яскраво відображено це у новелі «Дитинство». Ю. Яновський розповідає

про дитинство «товариша Данила», якого ми побачимо у новелі «Баталь

йон Шведа». Ця новела розказує не тільки про дитинство одного героя.

Це ніби екскурс в історію свого народу, його звичаї, в яких відображаєть

ся ментальність українців. Саме тут коріниться суть гуманістичного

світосприймання його героїв: вони повинні шанувати людей, нести жит

тя і волю, берегти саме життя.

Ю. Яновський, зображуючи події громадянської війни, пішов далі, ши

роко узагальнюючи філософську суть подій, даючи їм оцінку з погляду

загальнолюдських цінностей.

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ

РОМАНУ Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Роман «Вершники» вийшов друком у 1935 році спочатку в ро

сійському перекладі П. Зенкевича, а потім і мовою оригіналу. Відтоді по

чався тріумфальний хід твору, що увійшов не тільки до «золотого фон

ду» української, але й усієї радянської літератури.

343

11 КЛАС

За жанром «Вершники» — роман у новелах, до якого неодноразово звер

талися різні письменники світу. Окремі новели не пов’язані наскрізним

сюжетом, проте їх об’єднує авторська ідея — показ історичних змін, які

принесла громадянська війна в Україну. Розвиваючи цю ідею саме на украї

нському матеріалі, автор для цього добирає доречну форму. У романі по

єднано ознаки традиційної для української літератури народної думи, істо

ричної пісні, героїчної поеми та надбання європейської літератури. Про стиль

народної думи свідчать вже перші рядки новели «Подвійне коло». Вони

скидаються на ритмічну прозу, на вірш у прозі, збагачений традиційними

прийомами повтору сполучників, уживання дієслів:

«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали

один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок,

а пил уставав, як за чередою…» Саме на традиціях народної думи будує

автор романтичний пафос свого роману, створюючи образисимволи. Сим

волічними фігурами сприймаються брати Половці з новели «Подвійне

коло», які опинилися по різні боки політичних барикад — своїми діями

спричинили розпад роду. Символічними є й батьки Половців, показані в но

велі «Шаланда в морі», зусилля яких спрямовані на збереження роду, сім’ї.

Герої роману «Вершники» представлені автором в ореолі поезії і глибоко

го психологічного драматизму. Окремі новели — це справжні поеми про

двобій добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людсь

ку витривалість і жадання свободи. Показуючи романтизм і реалізм у зоб

раженні подій, автор відтворює нев’янучий національний колорит, який

проявляється не тільки у зображенні звичаїв українців (новела «Дитин

ство»), але й у ментальності при різних життєвих ситуаціях героїв. Незва

жаючи на необхідні за тих часів ідеологічні реверанси («Подвійне коло»),

згадування про Сталіна, Фрунзе, Ворошилова та інших, Ю. Яновський ство

рив переконливу, художньо вмотивовану картину боротьби українського

народу за створення кращого світу, за волю і щастя.

ТРАГЕДІЯ РОДУ ПОЛОВЦІВ І ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

(За романом Ю. Яновського «Вершники»)

Був собі давній рибальський рід Половців. Батько — Мусій Половець,

досвідчений рибалка. Половчиха теж «доброго рибальського роду, доб

рої степової крові», «стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія».

Вона народила хлопців «повну хату», що тісно стало в ній «од їхніх ду

жих плечей», але «тримала… в залізному кулаці, мати стояла на чолі ро

дини, стояла, мов скеля в штормі».

Та хоч і згадує з жалем найменший Сашко після бою й загибелі братів,

як «рука старої Половчихи смиче його за чуба… і сітки сохнуть на прико

лах», проте вертатися додому не хоче — «таке кляте Половецьке насіння».

Видно, не догледіли батько з матір’ю синів, рано відпустили їх від себе,

хоча й нагадували постійно, що «тому роду не буде переводу, в котрому

браття милують згоду».

344

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кожен пішов своїм шляхом. Андрій став білогвардійським офіцером,

хоробрим вояком за «вєру, царя і отєчєство».

Оверко вчився в семінарії, «артист і грав з греками у «Просвіті» та

читав книжок, написаних понашому. Він пішов у петлюрівці і настільки

сприйняв ідею державності, що заради цього був готовий на все: «Рід —

це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай

плаче, тоді брат брата зарубає, он як!».

Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Вона скла

дала їх до скрині і боялася за сина, бо «його важко народжувала, і він їй

став дорожчий…». На жаль, саме він пішов у махновці. Хоч і пам’ятав бать

кову науку, та вважав, що «рід у державу вростає, в закон та обмеження»,

а йому подобається «вільне співжиття», анархія. Із Панасом воював і чо

тирнадцятилітній Сашко. Іван працював на заводі і «робив революцію»,

ставлячи на перше місце клас, а не рід, а старий Мусій йому допомагав.

Отакими діаметрально протилежними були політичні орієнтації братів

Половців. Цей рід, як краплини води, відобразив океан політичних та со

ціальних пристрастей усієї розхристаної, розгубленої віками, пригнобле

ної і довірливої та недосвідченої України початку ХХ століття. Трагедія

одного роду відобразила трагедію всього українського народу. Цікаво, що

письменник віддав свої симпатії більшовику Івану. Саме той переміг у бою

під Компаніївкою, на його боці й батько. Та це не завадило авторові пока

зати об’єктивну й не дуже привабливу картину боротьби за владу.

Кожен із братів має поняття честі, не може поступитися своїми пере

конаннями, не просить. Спочатку Оверко б’ється з Андрієм і перемагає. Па

нас у цей час в засідці — чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка.

Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що «рід зневажив».

А Іван і собі очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса.

Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених, які не

виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пустив собі кулю в голо

ву, побачивши, «як загинули його вояки, …а інші з них стали не його».

Закінчується новела «Подвійне коло» трохи дивною фразою: «…і Іван

Половець загубив трьох своїх братів». Це ідеологічно обґрунтовує і ви

правдовує комісар Іванового загону Герт: «Одного роду.., та не одного з то

бою класу».

Об’єктивно змальовує письменник і жахливі, огидливі картини брато

вбивчої громадянської війни: «Дехто простягав руки — і йому рубали

руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя — і йому рубали

шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмерт

ною тугою,— і його рубали по чім попало і топтали конем. …І підводили

високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни, …дехто кричав ска

жено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обди

раючи геть кору й гублячи листя». А потім Ю. Яновський додає сумно —

іронічними словами народної пісні: «Шукай, куме, броду!» Та не знахо

дять герої, як і всі українці того часу, броду, компромісу ніякого, шугають

345

11 КЛАС

із головою у вир кривавих змагань і гинуть, не принісши рідному краєві,

своєму родові ані слави, ані користі.

Багато часу минуло з тих пір, коли були написані «Вершники». Але

проблема «роду, в якому браття милують згоду» залишається актуальною,

як ніколи. Поки люди не зрозуміють, що «краще поганий мир, ніж добра

війна», матері не матимуть спокою і в тривозі чекатимуть своїх синів.

«ТОМУ РОДУ НЕ БУДЕ ПЕРЕВОДУ,

В КОТРОМУ БРАТТЯ МИЛУЮТЬ ЗГОДУ»

(Ю. Яновський)

План

І. Громадянська війна — нещастя й горе для народу.

ІІ. Роман Ю. Яновського «Вершники» — відображення трагедії бра

товбивчого змагання за владу.

1. Брати Половці — представники різних соціальних сил того часу.

2. Батальні сцени роману — гірке засудження людської жорсто

кості, жадоби до багатства і влади.

3. Біль матері й батька Половців за долю синів.

ІІІ. Нехтування одвічними законами сімейної моралі — шлях до са

мознищення й виродження нації.

УКРАЇНСЬКІ ЗВИЧАЇ І ОБРЯДИ,

ПОБУТ У РОМАНІ

Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Одразу після виходу роман Ю. Яновського «Вершники» одержав

схвальні, захоплені відгуки читачів. Офіційна ж критика сприйняла його

насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильність автора до

партії комуністів, більшовицькій ідеї.

Тепер ми можемо зрозуміти, чому. Адже письменник змалював Ук

раїну не тільки в її кривавому протиборстві, а також в її багатих тради

ціях та звичаях, народній творчості. Це не тільки не схвалювалося, а навіть

заборонялося. Художня тканина твору наскрізь пронизана пісенністю,

героїчністю народних дум, сумом плачів та закликань.

Найбільш цікава з цього погляду новела «Дитинство». Перед нами

проходить усе життя українського селянинастеповика — від народжен

ня до смерті. Це його радощі та болі, нестатки та злидні, темнота і пияц

тво, а разом з тим — дивовижне єднання з природою, вміння задовольня

тися малим, бачити прекрасне у найбуденнішому, потяг до краси.

Ось як малий Данилко сприймає «голу, порожню рівнину», яка ви

кликає подив у нестеповиків — як там можна жити взагалі: «…степ про

стелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти,

навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на

сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу,

яких можна попоїсти…»

346

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Навіть малий хлопець знає, які рослини їстівні, а які — ні, бачить на

вколо багато своїх друзів — і жайворонка, й орла, і чорногузаземлеміра,

і ящірку, і диких бджіл.

Постійні нестатки привчили цінувати і вважати смачними «шкорин

ку з хліба й маленьку цибулину та солі до неї», а «кислийпрекислий си

рівець та ячні коржі» — «розкішною вечерею».

Прадід Данилків був «господарем степових звичаїв». Він говорив, що

весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистів.

Примічав, «звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься,

коли з степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай, а побачив

ши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі — «на тобі, ла

стівко, на гніздо!» Радив онукові топтати перший ряст, щоб Бог дав діжда

ти рясту й наступного року.

Після першого весняного грому дівчата бігли умитися з криниці

і втертися червоним поясом — на красу; хлопці намагалися підняти ріг

хати — на силу. На Сорок Святих у школу учительці несли сорок буб

ликів, а самі діти ласували печеними з тіста жайворонками. На Теплого

Олексія виставляли бджіл для обльоту. Вербної неділі прадід злегка хльо

став онуків свяченою вербою, приказуючи: «Верба хльос, бий до сльоз!

Верба б’є, не я б’ю. За тиждень — Великдень: будь великий, як верба,

а здоровий, як вода, а багатий, як земля!» Вечорами дівчата співають вес

нянки, славлячи весну.

Потім діти, замурзані й голодні, бігали під теплим дощем, закликаю

чи цілющу вологу на поля та городи: «Дощику, дощику! Зварю тобі бор

щику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся,

а дощик линувся».

Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навіть

смерть когось із близьких здавалася Данилкові святом — можна досхочу

наїстися. Але при тому залишалося поняття честі роду (хлопчик бився

з кожним, хто посмів глузувати з його п’яного батька); потяг до краси (мати

чудово розмальовувала печі собі й людям, пекла найкращих жайворонків).

Батькові прощали все за його спів, за любов до праці, майстерності як виз

начника вартості людини: «Малий чабанець… може вивчитися на чабан

чука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батькачабана…»

То ж не можна не замилуватися оцим чарівним поетичним світом,

змальованим письменником, не подивуватися мудрості наших предків,

кожен обряд і звичай яких мали глибокий зміст і практичне значення.

Добре, коли б ми пам’ятали й підтримували ці кращі традиції наших

пращурів.

ЩО ЗА «ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ» ПОСЛАВ ЛИСТОНОША?

(За романом Ю. Яновського «Вершники»)

Життя — найдорожча цінність, яка є у людини. І цим не можна лег

коважити. Але, виявляється, що є речі, які інколи ставляться вище.

347

11 КЛАС

Це віра в ідею, любов, честь, вірність, побратимство. Не кожен зважиться

віддати життя за це, а тих, хто це робить, називають героями. Таким без

іменним героєм у романі Ю. Яновського «Вершники» є листоноша з но

вели «Лист у вічність».

Готувалося більшовицьке повстання проти гетьманців та німців, а хтось

виказав його центр і напрямок. Загони на чолі із капітаном і сотником поча

ли обшукувати місцевість, шукаючи листоношу і закопану ним зброю.

Зрадники, як їх автор презирливо назвав «чоловічки», розповіли сот

никові, що треба шукати клятого листоношу в озерах (він може сидіти

під водою і дихати через очеретину). Повстанця знайшли в озерці, не

притомного, усього обліпленого п’явками. Привели до тями й почали

допитувати, де зброя, хто керівник та учасники, де штаб.

Ні щедрі обіцянки, ні погрози, ні тортури не змусили листоношу вика

зати своїх. Він намагався забути усі важливі відомості, боявся згадати, де

закопав рушниці та кулемет, щоб «ніякий фізичний біль» не примусив його

стати зрадником. Листоноші хотілося одразу вмерти, лежати мертвим із по

чуттям виконаного обов’язку. Але «він не мав права на смерть, він мусив

нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки,

крім смертної, важко було боротися на самоті і не мати права вмерти. У гурті

товаришів він глузував би з тортур і плював би катам в обличчя, наближав

би до себе славну смерть незламного бійця, а тут він мусив вести своє жит

тя, мов скляного човника серед чорних хвиль: справа революції лежала в йо

го крихітному житті. Він подумав — чи така велика ненависть у нього до

контри, що для неї життя не жалко, і кров гнобленого класу закипіла в йо

го жилах, о, це велика честь — стояти над своїм життям!»

Щоб виграти час, листоноша став водити ворогів по місцях, де нібито

закопана зброя. Кожного разу, не знайшовши нічого, його позвірячому

били. «Листоноша не міг уже ходити й не міг рухатися, йому здавалось,

що він смолоскип і весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить із

ран по краплі, біль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усіх нервів та

всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов

боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзят

тя». Потім листоноші повірили вже востаннє та повезли за Псьол до пісків.

Привели й зігнуту матір, щоб умовила сина, інакше розстріляють їх обох.

Стали копати, під лопатами брязнув метал. Раптом «в далекій темряві на

родилося безліч вогників». Це йшли повстанці. «Ось хто візьме цю

зброю»,— скрикнув листоноша і одержав від сотника кулю. «Лист у вічність

пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Безіменний герой передав у спадок своїм нащадкам зразок мужності

та вірності ідеї, сили волі, любові до рідного краю і бажання йому при

служитися навіть ціною власного життя.

Століття з точки зору історії — краплина, а для життя людини — вічність.

Отже, передаючи естафету мужності й самовідданості вже кільком поколін

ням людей, листоноша передав свій лист у вічність.

348

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ВАЛЕР’ЯН ПIДМОГИЛЬНИЙ

Доповідь про письменника

Валер’ян Петрович Пiдмогильний народився 2 лютого 1901 р.

в с. Чаплi пiд Катеринославом (нинi увiйшло до складу Днiпропетровська)

в селянськiй родинi. 1910 р. Валер’ян пiсля початкової сiльської школи

вступив до Катеринославського реального училища, яке закiнчив у червнi

1918 р. Восени того ж року вступив до Катеринославського унiверситету.

1919 р. вiн залишив навчання i працював учителем у Павлоградi та

Катеринославi. 1921 р. письменник переїхав до Києва. З 1923 р. В. Підмо

гильний працював редактором видавництва «Книгоспiлка», пiзнiше ре

дактором журналу «Життя i революцiя», був одним iз засновникiв лiтера

турної групи «Ланка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революцiйного

Слова)), до якої входили київськi письменники попутники (тобто пись

менники, котрi не пропагували у творах комунiстичну iдеологiю, але й не

виступали проти). 1929 р. В. Пiдмогильний переїхав до Харкова, де пра

цював консультантом з iноземної лiтератури в кооперативному

видавництвi «Рух». У груднi 1934 р. письменник був заарештований i за

суджений на десять рокiв ув’язнення в концентрацiйному таборi на Со

ловецьких островах. 3 листопада 1937 р. В. Пiдмогильний був

розстрiляний в урочище Сандормох у Карелiї.

Першi оповiдання В. Підмогильний почав писати, ще навчаючись в ре

альному училищi. 1920 р. вийшла збiрка, яка мала назву «Твори. Том І».

1921 р. друкуються оповiдання «В епiдемiчному барацi», повiсть «Остап

Шаптала». 1922 р. в еміграційному журналi «Нова Україна», який видавав

В. Винниченко, був надрукований цикл оповiдань «Повстанцi» та

оповiдання «Іван Босий». 1924 р. вийшла книжка оповiдань «Вiйськовий

лiтун», 1925 р. — повiсть «Третя революцiя». Популярнiсть i визнання

принiс В. Пiдмогильному роман «Мiсто» (1928), який викликав широку

дискусiю. Офiцiйна критика засудила твiр, визнавши його «наскрiзь несу

часним», «песимістичним», «класово ворожим», у якому «соцiальнi чин

ники» підмінені «психологiчними» тощо. 1930 р. на сторiнках журналу

«Життя i революцiя» було надруковано роман «Невеличка драма», який

також брутально засудили критики. В останнi роки життя письменник змiг

видати новелу «З життя будинку», незавершена «Повiсть без назви» була

надрукована лише 1988 р. В. Підмогильний багато перекладав, зокрема

твори Вольтера, Д. Дiдро, О. де Бальзака, А. Франса, Г. де Мопассана,

Г. Флобера та iн. Активно займався письменник і проблемами функцiону

вання української мови, уклавши разом iз Є. Плужником словник «Фра

зеологiя дiлової мови», який видавався 1926 та 1927 рр.

Прозу В. Підмогильного можна назвати iнтелектуально

психологiчною. Свiтогляд письменника сформований пiд впливом

зарубiжної класичної лiтератури ХХ ст. та найяскравiших представникiв

західноєвропейської фiлософiї поч. ХХ ст.: З. Фрейда, Ф. Ніцше,

А. Шопенгауера. Зпомiж попередникiв В. Підмогильного слiд згадати