338
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав
на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за
яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти
ціни в магазині, де це спродується…, капіталізмові не снилося!»
А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,—
то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер
жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що
починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово
го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює…»
Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи
ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом… Що заробив, не бачиш;
ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий
день.
…— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець».
Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної
системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть
на нашій багатостраждальній землі.
ЖІНКИ — БЕРЕГИНІ РОДУ
В РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»
Зі світлими душами і чистими помислами змальовані жінки в романі
В. Барки «Жовтий князь». Це дружина головного героя — Катранник Да
рія Олександрівна, його мати Харитина Григорівна та дочка Оленка.
Небагатьма словами схарактеризовано бабусю Харитину, але яки
ми яскравими та влучними. «Була їм стара, як великий янгол: тільки
ними жила і для них була в неї вся думка і праця», «була мати — як
світло з височини, і втратилося…» Замолоду пізнала горе — залиши
лася вдовою: чоловіка забрали на німецьку війну, і він не повернувся.
«За всіх думала і втішала кожного», невсипущою працею додавала до
статку в сім’ю, виховувала дітей. З невісткою жила дружно, була їй за
матір, створюючи в домі атмосферу добра і злагоди. Разом берегли
звичаї і віру: «Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних
знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Гри
горівна і невістка так порались, так гляділи, щоб зберегти добрий ви
гляд зокола і всередині». Хоч і бідні, але одяг охайний, чистий: бабуся
«у чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Ху
стка біла, далеко вперед нависла…»
Але головне те, що Харитина Григорівна серцем і душею сприймала
Божі заповіді, жила за ними і хотіла б, щоб цього дотримувалися онуки.
Чорне лихоліття, голод вона сприймає як кару Божу, згадуючи, що тепер
робиться в селі: пиячать, б’ються, пліткують, насміхаються один з одно
го. Картає й себе, що за роботою мало приділяє уваги молитві.
Дарія Олександрівна така ж тиха, спокійна, так же намагається не впус
кати до серця злобу й роздратування. Усю душу віддає сім’ї, дітям. Їй хо