2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

319

10 КЛАС

Сила мелодiйного слова Сосюри — у простотi i щиростi, духовнiй

наснаженостi та художнiй довершеностi. Вiршi Сосюри продовжують по

лонити серця читачiв: i юних, i дорослих.

Прийшовши з краю, де «димарiє дальня даль i небо домнами палає»,

Сосюра захоплено говорив про свою Вiтчизну, про землю, яку «обернемо

в Едем», про Днiпровi спiвучi хвилi. А надто щиро i задушевно про свої

iнтимнi почуття. «Такий я нiжний, такий тривожний»,— признається поет,

а ми вже вiримо, то ж хiба скажеш отак без нiжностi в душi:

Я би забув i образу, i сльози…

Тiльки б знову iти через гать,

Тiльки б слухать твiй голос — i коси,

Твої очi сумнi цiлувать…

Інтимна лiрика Сосюри — це найбiльша частина його поетичної спад

щини. Хоч, бувало, сам лiрик не мiг розiбратися у цьому. Так, у раннiй

поемi «Залiзниця» вiн писав:

Сплелися боротьба й кохання,—

I кращий хто, не знаю я,

Найкращi надiї iнтимної лiрики проспiвав Сосюра ще у 20х роках —

у раннiй перiод творчостi. Та чимало їх, нiжних, задушевних, знаходимо

i в його пiзньому доробку.

Поезiя «Так нiхто не кохав» написана 1922 року i в збiрках стоїть по

ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нацiя ще пахла димом по

встань, у нiй вiдчувалися вiдблиски революцiйних пожеж.

А тут жагуча, мов весняна повiнь, розлилася пiсня поета. Сосюра

смiливо говорить про безмежжя своїх почуттiв, говорить із пафосом:

Гей ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!..

Де ви бачили бiльше кохання?..

Я для нею зiрву Орiон золотий,

Я — поет робiтничої ранi.

Поет не соромиться своїх високих почуттiв, зiрвати для коханої навiть

сузiр’я цiлком по силi його лiричному герою.

Поезiя реально розкриває емоцiйний свiт людей. Згадки про зустрiчi

i розлуки — це хвилюючi сторiнки життя кожної людини. Одну з таких

сторiнок розкриває Сосюра у вiршi «Коли потяг удаль загуркоче…»

Тонкий i непомiтний перехiд вiд громадянського мотиву до власного,

найболючiшого, коли поета зрадила дiвчина:

Днi пройшли… Одлетiла тривога…

Лиш любов, як у серцi багнет…,

Ти давно вже дружина другого…

У ліричнiй мiнiатюрi «Бiлi акацiї будуть цвiсти», якi в iнших вiршах,

поет виявляє глибокi iнтимнi почуття до своєї подруги. Цвiтiння акацiй —

чарiвна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до

природи рiдного краю.

320

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Лiричний герой вiрша захоплюється красою життя. «Iстинне тiльки те,

що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. I Сосюра знаходить те пре

красне всюди: в пейзажах Батькiвщини, у спiвах соловейка, у зустрiчах з на

реченою:

Солодко плачуть в садах солов’ї,

так, як i завжди, незмiнно…

В тебе i губи, i брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Яке незвичайне порiвняння! Та воно притаманне творчостi Сосюри.

Пiд впливом вiдомої однойменної народної пiснi написана подiя «Ва

сильки». Це невеличка, в дванадцять рядкiв мiнiатюра — роздум про вiчну

красу життя. Порiвнюючи очi коханої з квiтками, лiричний герой роздумує:

Одсiяють роки, мов хмарки над нами,

i ось так же в полi будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квiтками,

може, васильками станем — я i ти.

У вiршi нема суму, що таке недовговiчне людське буття. Автор

оптимiстично, фiлософськи дивиться на прийдешнє, коли iнший дале

кий поет, «сповнений привiту, з рідними очима порiвняє нас». Така

дiалектика життя.

У чому полягає прекрасне?– запитував Олександр Довженко в одно

му зі своїх виступiв. I сам вiдповiв: у процесi творення, у величi його

наслiдкiв!

Вiдчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра вiдкривав її всю

ди у життi. Вiн знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен

нях, працi. Вiн усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу

у своїх вiршах. Й iнтимна лiрика поета — яскраве свiдчення цього.

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ

ЛЮДСЬКОГО ПОЧУТТЯ В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ В. СОСЮРИ

Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен

ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи

ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук

раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан

ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії,

в якій В. Сосюра у народнопісенному ключі оспівує чисте почуття любові:

розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть

ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима,

321

10 КЛАС

які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені вес

няних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет

у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, спов

нений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець

вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні за

грав», «…і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захища

ти рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке

розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет

образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першо

го кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини,

яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, та

кий незабутньощемливий:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать.

Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга

за нерозділеним почуттям і журба за нездійсненною любов’ю — усе це зна

ходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет

тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розста

ванням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати

від коханої:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю…

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюєть

ся змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волош

ки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбу

вається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцвіта, тому у коханої

заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страж

дає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коха

ної, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — на

скрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать,

«щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки

зпід вій». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається

з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

322

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість

коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі

зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно

го закону життя:

Пройдуть мільйони років,

і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зір, що зник давно вже їхній прах…

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут

рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди

відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його

інтимній ліриці.

323

11 КЛАС

Одинадцятикласники повинні навчитися самостійно, повно, з ураху

ванням комунікативних завдань, будувати текст (твір); висловлювати

власну думку, зіставляти її з іншими думками; розв’язувати обговорюва

ний предмет (літературний твір) із власним життєвим досвідом; добира

ти переконливі докази для обґрунтування своєї позиції; висловлювання

випускників мають відзначатися багатством словника, точністю слово

вживання, стилістичною єдністю. За вимогами чинної програми обсяг

творів одинадцятикласників повинен складати 3—3,5 сторінки (у класах

з українською та російською мовами навчання).

Щоб добре написати твір на літературну тему, необхідно:

— вдумливо, уважно, без поспіху прочитати художній твір, передмо

ву і післямову, коментарі до нього, словнички термінів і діалектних слів;

— опрацювати відповідну статтю підручника;

— за допомогою словників, енциклопедій з’ясувати значення незна

йомих та малознайомих слів і виразів, понять;

— скористатися додатковою літературою, яка б допомогла розкрити

тему твору, його проблеми, зробити хороший вступ;

— підібрати епіграф;

— обрати стиль і тип мовлення;

— сформулювати головну думку свого твору: що я хочу довести,

утвердити, схвалити; що мене захоплює у художньому творі, про який

пишу, і чому; які проблеми твору близькі мені й чому; чим зацікавив, над

чим примусив замислитися автор даного твору;

— скласти план або тези твору;

— підібрати цитати, фактичні матеріали, цікаві вислови, яскраві ху

дожні засоби й слова;

— написати твір на чернетці й прочитати його собі вголос, щоб вия

вити змістові, мовні та стилістичні неточності.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Доповідь про письменника

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) на

родився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту

на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів.

Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизаве

та Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сес

три, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незаба

ром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині,

а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опіку

валися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій

бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та

324

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову

школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження неле

гальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’я

того класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі,

активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстер

ном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно

пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На по

чатку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у во

лосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстансь

кого загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918

року захопив Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильо

вий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року

М. Хвильовий став членом КП(б)У.

Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одру

жився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась

донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року

М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він

одружився з Юлією Уманцевою.

Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культур

не коло, яке формувалося навколо редагованої Василем ЕлланомБла

китним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим ви

данням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року —

збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш

універсал до робітництва і пролетарських митців українських», під

писаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком

Йогансеном. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його

твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та

«Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися но

вели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії

української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка

О. Білецького фактично збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визна

чили все коло тем нашої революційної белетристики».

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він

20 листопада заснував літературномистецьке угруповання ВАПЛІ

ТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати

журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських

літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський,

М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Сліса

ренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду

(«Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь

на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений

роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив

у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського

осмислення життя.

325

11 КЛАС

У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично роз

почав Літературну дискусію 1925–1928 років. Упродовж 1925–1926

років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?»,

«Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоро

сія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильо

вий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літе

ратури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового

та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів

розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у по

літичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській ге

гемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окрес

лив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та

особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам

ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди

комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засу

див позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі:

був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою

там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому

пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама орга

нізація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування.

М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року

він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки»

та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супрово

джували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впро

довж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий

журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити

своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильово

го створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931

року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі

письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Роз

гром керівництва Української комуністичної партії завершився призна

ченням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він при

їхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому

партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор

1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтав

щині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару укра

їнську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед

комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильо

вого — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів —

М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сен

ченка… За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл.

Залишилися передсмертні записки до друзівписьменників, до дочки…

326

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ТРАГІЗМ ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ

М. ХВИЛЬОВОГО ТА ЙОГО ГЕРОЇВ

Українське Відродження 20—30х років прикликало в літературу бага

то нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскра

вих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасни

ка В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує,

знесилює і полонить…»

М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером

і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про

«загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, про

славити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото».

Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жер

тви. Але вони виявилися надто великими…

М. Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Пол

тавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товари

шами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, при

йшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей,

і вона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого

майбутнього».

Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах

він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романти

ка)» — страшне передбачення — синчекіст заради вірності революційній

ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він

сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загубле

них безневинних душ, а «шість мільйонів».

Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письмен

ник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його

народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главко

верх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде

виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну

матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів три

буналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Глав

коверх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків.

Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної ко

муни». Отже, мета для нього виправдовує будьякі засоби. Це потво

ра, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страш

на, бо сіє смерть навкруги.

Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те,

що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним пере

конанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса,

«немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським жит

тям — чужим чи власним».

«Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в мо

ральному розумінні. А руйнуючи, щастя людського не побудуєш.

327

11 КЛАС

ОСОБА АВТОРА У НОВЕЛІ

М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зро

зуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела «Я (Роман

тика)» відображає особу автора опосередковано, через деякі грані «я» та

філософську систему.

Трагедія автора у новелі «Я (Романтика)» надто глибока. Написаний

в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає

ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навко

лишній дійсності. «Я — чекіст, але я й людина»! Сказано так, що одне

поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твер

дження. Заради якоїсь «невідомої прекрасної загірної комуни» засідає

вночі «чорний трибунал» і підписує вирок за вироком: «Розстрілять!».

І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць,

і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його «я»

розкололося на кілька «я». Одне з них тягнеться до ніжної і доброї ма

тері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із «чорно

го трибуналу». Ще одне «я», фанатично віддане ідеям революції, йде на

вбивство матері: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли

вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до

своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Зга

давши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав

участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь

із цих «я»,— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує «я» героя, заглядає у найпо

таємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть

інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його

душі, одне з «я».

Пошлемося на думку Л. Ставицької: «Аналізуючи центральний пер

сонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на по

стать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духов

на смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни,

що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна

драма її автора». Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: «Як

же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров,

творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому

так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудно

го сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався мо

рально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра

породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?»

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії

самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі

328

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчен

ня не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати

помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.

ЖІНКА У ПОРЕВОЛЮЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

(За оповіданням М. Хвильового «Сентиментальна історія»)

У творчості М. Хвильового жіночі образи мають особливе значення.

Відомо, що в Україні завжди панував культ Жінки. Матір, кохана, Бере

гиня роду й споконвічних традицій — таким постає образ жінки зі сто

рінок письменниківкласиків. А якою бачить жінку М. Хвильовий?

У пореволюційні часи світ перевернувся з ніг на голову. Що відбува

лося? Руйнація моральних канонів і, як наслідок,— деградація людських

душ. І кому, як не жінкам, слід зупинити цей хаотичний абсурд? М. Хви

льовий впевнений, що жінки морально стійкіші за чоловіків, томуто він

переконаний, що їхня любов, милосердя, врешті, самопожертва вирвуть

рідний народ із згубної стихії.

Головна героїня оповідання «Сентиментальна історія» намагається

знайти своє місце у буремному новому суспільстві. Б’янка не бажає бути

«зайвою», як товаришка Уляна, художник Чаргар. Вона не хоче пливти за

течією шаленої ріки під назвою радянське суспільство, бо Б’янка — сильна

особистість. Дівчина привчилась самотужки знаходити вихід із скрутного

становища. Але в той же час вона ніколи не дозволить собі піти на комп

роміс із власним сумлінням. Героїня відчуває й усвідомлює те, що не мож

на сидіти склавши руки, бо інакше її «вишневоока Україна» перетворить

ся на збіговисько моральних потвор. Але навколо діється щось жахливе,

бридке. Б’янка називає ці суспільні процеси «світовим бардачком». Омрі

яне майбутнє для своєї країни дівчина вважає «сентиментальною даллю»,

адже сміливими та красномовними лозунгами життя не покращити. То що

ж робити? Як перетворити «сентиментальну даль» на реальність?

Ламати — не будувати: душа не болить. Але чи може бути щасливим

суспільство на руїнах моральних цінностей? Героїня жахається, що її зем

ляків не цікавлять одвічні людські чесноти. Країна котиться у прірву...

І лише істинні моральноетичні закони здатні врятувати суспільство від

деградації, пролити світло на затуманене майбутнє.

Але найбільше дівчину дивує те, що люди навіть не намагаються за

мислюватися над сенсом свого буття. Зачинившись у своїх нірках, вони

живуть під тягарем страху. Б’янка страждає «темною ніччю нашої

дійсності», але змінити щось — не в її силах. Її останній вчинок — відчай

душня спроба налагодити гармонію між мрією та реальністю. Але чи мож

ливо це? Віддавши себе, Б’янка загубила найдорожче, найсвятіше й най

чистіше, що було в її душі.

Б’янка — збірний жіночий образ пореволюційної доби. М. Хвильовий

переконує нас, що роль жінки у суспільстві виняткова за будьяких історич

них часів, адже вона — втілення одвічних чеснот, Берегиня людських душ.