2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

249

10 КЛАС

М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики,

загальнолюдським характером її.

Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи

інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків»

порізному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто лег

ко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій

бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час по

хорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий

цвіт...» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й на

магаються герої радіти йому, скільки можна. Ось ми бачимо, як весняним

ранком іде в полонину Іван. «Він легко стрибав з каменя на камінь, наче

гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

— Слава Ісусу!

— Навіки слава».

Його радість така справжня, така непідробна, що й читач радіє мимо

волі разом із ним: жити — прекрасно. Та у житті не тільки свята. Іван не

боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя пра

ця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися

своєю працею — це одна з важливих складових частин людського щастя,

сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені пра

цею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки — його

посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачи

мо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благосло

венна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це

й не дивно, адже сенс життя цих людей — у праці. У ній вони бачать

і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити — така фор

мула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» порізному розуміють ко

хання. Для одних, як для Палагни та Юри,— це пристрасть, це виклик мо

ралі, бо головне в житті, за словами Палагни,— «набутись» на цьому світі,

порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,— це світле чисте почуття,

овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випад

ково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити

у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень сла

вили життя і любов, без якої і саме життя неможливе.

Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справ

жня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія

людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло пи

тань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих

предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.

КАРПАТСЬКI РОМЕО I ДЖУЛЬЄТТА

(За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю

Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi

250

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й Капулеттi, ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео

i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного,—

Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шек

спiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Але на

тому, власне, аналогiя й обмежується. Головна колiзiя в обох творах — смерть

героїв — рiзна. Якщо в Шекспiра трагедiя вiдбувається через випадкову

неузгодженiсть дiй Ромео i Джульєтти, то в Коцюбинського — iнакше.

Мотивом самогубства i Ромео, i Джульєтти є їхнє кохання. У «Тiнях

забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої,

Марiчка ж iде з життя випадково.

У цьому сюжетному моментi видно, що Коцюбинський не пiшов слiпо

за Шекспiром. Розгортання дiї в повiстi український майстер

пiдпорядкував зовсiм iншiй iдеї. Сувора, дика гiрська природа пiдстерiгає

людину на кожному кроцi. Це показано не тiльки у вiруваннях гуцулiв,

а й в умовах їхнього життя. Тому смерть Марiчки мотивується зовсiм

iншими причинами, нiж у Шекспiра: «Недаремно Iван поспiшав з поло

нини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Чере

мош, взяла її вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи збили Марiчку

з нiг, кинули потiм на гоц i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла

рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не

могли врятувати».

Головна вiдмiннiсть твору Коцюбинського вiд твору англiйського кла

сика не в ключовiй сюжетнiй колiзiї, а в особливостях змалювання таєм

ничого казкового свiту. Кохання переживається героями, як найдивнiша

загадка, що має велику силу над людьми. I вже в першiй дитячiй зустрiчi

майбутнiх закоханих з’являються фантастичнi образи, без яких немис

лиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Iванко.

До речi, в цiй же сценi Коцюбинський показує себе i майстром сюжету.

Перша зустрiч Iвана i Марiчки починається з конфлікту — бiйки. Така

несподiвана колiзiя безперечно свiдчить, що письменник володiв i висо

ким мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди бiльше пiдпорядкована

перебiгу настроїв, тобто сюжету внутрiшньому.

Дiти природи, Iван i Марiчка в своїх поглядах на свiт i у своєму

коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня

фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням

їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи

свiт свiтом, що жодна нечиста думка не засмiтила їй серця». Гармонiя

людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку ба

чить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно,

кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голiм

тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання ге

роїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван виграє на флоярi, а Марiчка

виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори

своєю чарiвною мелодiєю.

251

10 КЛАС

Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за

Марiчкою, яка загинула. Дружина його Палагна не може замiнити коха

ної. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає «на поверхню»

дивними образами.

Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму жит

тя: «…Несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спо

чивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiта до

нього давно забутий голос:

Iзгадай мнi, мiй миленький,

Два рази на днину,

А я тебе iзгадаю

Сiм раз на годину…

Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав». I в святий вечiр до нього знову

приходили спогади про кохану: «I коли так молились, Iван був певний, що

за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…» Вiн марить нею i наяву.

Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн

дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється

радiстю на фонi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: «Безжурна

молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мер

твих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав

у долину шумом потокiв». Тонкий психолог Коцюбинський показує через

фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн

врешті цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової приро

ди переходить у абсолютне марення — зустрiч iз чугайстром.

Рятуючи Марiчку вiд чугайстра, Iван пускається з ним у танок. Чу

гайстер втомлюється, хоче спинитись, та Iван не дає йому перепочинку,

щоб Марiчка встигла втекти. I от коли злий дух готовий був уже припи

нити танок, Iван заграв ту чарiвну пiсню, яку почув колись вiд щезника.

Це була справжня пiсня, в якiй злились i дихання диких гiр, i глибокi

душевнi сили самого Iвана, i його кохання до Марiчки. I чугайстер не

втримався i знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марiчки —

голос, який вiн чує все життя, на який iде, шукаючи кохану, а знайти не

може: «Iваа! — стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому по

клик кохання i муки».

Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не

тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно

було бiльшим i сильнiшим за життя. «Не набутися ним»,— сумно кидає

ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює

всiй життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє

кохання, вiн тане на очах. «Поклик кохання i муки» породжує в його душi

й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештiрешт, призводить до того, що

й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою

гiрською природою.

252

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Отже, на вiдмiну вiд Шекспiра, малюючи непереборну силу кохання,

Коцюбинський шукає його джерела в таїнствi природи, таїнствi життя,

таїнствi людської душi, яка зберiгає у своїх глибинах увесь вiковий досвiд

аж до вiрувань далеких предкiв.

ФОЛЬКЛОРНА ІСТОРІЯ НАРОДУ ЯК ДЖЕРЕЛО ПОВІСТІ

М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Улітку 1911 року Михайло Коцюбинський здійснив свою давню

мрію — відвідав Карпати, і у нього з’явилося бажання написати про «не

звичайний казковий народ» — гуцулів. Письменник починає збирати

матеріал для твору: вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, побут, фольклор,

записує говірку, назви рослин, проймається духом гірської природи.

Відчуття казковості карпатського життя не полишало М. Коцюбинсько

го. Із захопленням він писав у листі: «Скільки тут красивих казок, пере

казів, творів, символів! Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюсь,

слухаю і вчусь». У зборі матеріалу про цей чудовий край допоміг Коцю

бинському відомий фольклорист і етнограф В. Гнатюк, надіславши бага

тотомні видання етнографічної комісії. Тут і коломийки, і легенди, і міфи,

і пісні, і перекази, зібрані у Закарпатті. Усе це використав Михайло Ко

цюбинський при написанні повісті «Тіні забутих предків».

Щоб краще зрозуміти цю проблему української літератури, слід

здійснити заочну мандрівку Карпатами. Вона допоможе заглибитись у ча

рівний світ величної й таємничої природи Карпат, збагнути своєрідний

характер гуцулів — цього оригінального народу з багатою фантазією, що

створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив

цілий світ символів, які допомагають жити у вічній гармонії з природою.

Люди тут ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову

життєву енергію. Особливості гірського краю наклали певний відбиток

на психологію, побут, звичаї і обряди. Гра фарб, світла і тіней у довкіллі

впливали на формування й естетичні почування людей, що особливо по

мітно в артистичній творчості мешканців Карпат (танки, пісні, різьблен

ня, вишивки), а також у мові гуцулів.

Повість Михайла Коцюбинського — надзвичайно цінний матеріал про

світогляд жителів Карпат. Яким бачить навколишній світ гуцул? Як гли

бокий язичник, він усе життя проводить у боротьбі із злими духами, які

населяють ліси, гори, води. Гуцули вірять, що є люди, які знають світ духів:

вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що спроваджують бурю,

град і громи. Тому не випадково у повісті живуть нявки (мавки) і чугай

стер — волохатий лісовий чоловік, що був «…смертю для мавок: зловить

і роздере», і градівник Юра, який відвертає грозові хмари, і відьма Хима,

що не раз робила шкоду Івановій худобі.

Демонологія займає неабияке місце в житті гуцула. Тому автор і при

ділив їй у повісті багато уваги. Письменник глибоко розумів історичне

та соціальне коріння гуцульської демонології. Сама назва повісті не є

253

10 КЛАС

випадковою, вона підказана тим матеріалом, що ліг в основу «Тіней забу

тих предків». М. Коцюбинський був переконаний, що більшість міфічних

оповідань сучасної йому Гуцульщини народилося в дуже далекому мину

лому, що створив їх народ, над яким панував забобонний страх перед незна

ними силами природи. Але злободенність міфів сивої давнини не ослабла

й на початку ХХ століття. Демонологія в повісті — це не тільки залишки

минулого, а й справжнє світосприймання гуцула — сучасника М. Коцю

бинського. На основі фольклорного матеріалу автор показує дотримання

гуцулами звичаїв та обрядів під час різних свят, ворожіння, що нібито до

помагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити і господарству

гуцула, і навіть його життю.

Гуцули жили багатим духовним життям. Природа й кохання сприя

ли розквіту і розвитку кращих сторін людської душі, яка не тільки може

чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою му

зику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коло

мийка — один із найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.

Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української

народної пісні. Вони відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством

змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Най

поширенішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття лю

дини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, на

повнену глибоким ліризмом. Тому звернувся до коломийок і Михайло

Коцюбинський у своїй повісті, використавши їх в основному для роз

криття теми поетичного кохання Івана з Марічкою,— головних героїв тво

ру. Письменник вводить у текст повісті і любовну, і побутову коломийку.

Він подає їх як заспів до окремих епізодів, вводить у діалоги, вплітає час

від часу в свою розповідь.

При зустрічі з Марічкою Іван грає мелодію невідомої пісні. З його ме

режаної дудки «…з гори на гору, з поточка в поточок — пурха коломийка,

така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця».

Ой, прибігла з полонинки

Білая овечка —

Любив тебе, файна любко,

Та й твої словечка…

У кожній коломийці є зіставлення пейзажного малюнка з власним пе

реживанням, що є однією з характерних ознак цього жанру і належить до

найдавніших поетичних прийомів, народжених тим древнім станом люд

ського світосприймання, коли людина не віддаляла себе від довкілля.

А закінчує М. Коцюбинський повість «Тіні забутих предків» описом

похоронного обряду, в основу якого лягли власні спостереження автора:

«У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка —

і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійни

ця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них

сидить маса народу. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись

254

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

молодь. І яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, по

цілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і мигтять похоронним

блиском свічки. І так всю ніч». Треба «якнайбільше людей задержати у хаті,

особливо вночі, аби хатнім не було лячно і скучно».

Цей похоронний звичай має певний філософський смисл, показує

тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго

замислюватися над смертю людини, оплакувати померлого.

Прочитавши повість «Тіні забутих предків», я зрозуміла, яким неоці

ненним скарбом є фольклор, який віками формував і продовжує форму

вати моральний світ поколінь. Фольклор — енциклопедія життя народу,

свідчення його духовної сили і краси. Фольклорні матеріали у повісті цінні

тим, що дають можливість відчути атмосферу минулого, розвивають істо

ричну пам’ять, допомагають «…краще пізнати, хто ми і чиїх батьків діти».

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Доповідь про поетесу

Лариса Петрівна Косач (літературний псевдонім — Леся Українка)

народилася 25 лютого 1871 р. в м. Звягелі (тепер — НовоградВолинсь

кий) у дворянській сім’ї. Її батько, Петро Косач, родом з Чернігівщини,

по закінченні юридичного факультету Київського університету одержав

службове призначення на Волинь. Він був активним учасником украї

нського культурного руху, входив до редакційної колегії журналу «Ки

евская старина». Мати Лариси Косач — Ольга Косач (Драгоманова),

родом із Полтавщини, — рідна сестра відомого українського громад

ського діяча, історика, публіциста Михайла Драгоманова. Вона чимало

зробила в галузі фольклористики та українського книговидавництва,

в літературі виступала переважно як дитяча письменниця під псевдонімом

Олена Пчілка.

Дитинство Лариси Косач пройшло в сільській місцевості на Волині:

родина жила спочатку в Звягелі, а згодом переїхала в с. Колодяжне (на

зиму Косачі перебиралися до Луцька). Початкову освіту майбутня по

етеса здобула в родинному колі під керівництвом матері. Вона захоплю

валась музикою, добре малювала, цікавилась театром і літературою.

В родині Косачів діти рано перейнялися настроями й життям дорослих —

з юних літ вони стають свідомими членами української громади.

Оскільки одним з найважливіших виявів громадської активності на той

час була письменницька праця, то й діти рано пробують себе в літературі.

Перший вірш Лариса Косач написала ще в дев’ятилітньому віці. Літера

турні спроби юної поетеси були підтримані матір’ю. Вона надіслала тво

ри дочки до львівського журналу «Зоря», де вони вийшли друком 1884 р.

під псевдонімом Леся Українка (він також був обраний матір’ю). Стало

ся так, що Лариса Косач увійшла в історію української літератури під

своїм раннім, дитячим псевдонімом (Леся — зменшене ім’я, яким звали

її в родинному колі; Українка — територіальна вказівка, цілком доречна

255

10 КЛАС

в галицькому виданні, що означала просто «Леся з України»). Мрії Лариси

Косач про музичну кар’єру не здійснилися. Взимку 1881 р. вона застуди

лась і в неї почався туберкульоз кісток. Понад тридцять років поетесі дове

лося боротися з виснажливою хворобою, що змушувала виїжджати на ліку

вання в Крим, Італію, Єгипет, Грузію. Незважаючи на хворобу, Лариса Косач

наполегливо займалася самоосвітою, відзначалася високим рівнем ерудиції,

добре знала іноземні мови. 1907 р. вона одружилася з музикознавцем і фоль

клористом Климентом Квіткою. Фатальною для здоров’я поетеси стала

зима 1906—1907 рр., проведена в Києві. Виснажлива праця й несприят

ливі кліматичні умови спричинили загострення хвороби. З того часу Лари

са Косач могла жити лише в умовах південного клімату. Останні роки жит

тя вона провела в Грузії. Померла Лариса КосачКвітка 1 серпня 1913 р.

в м. Сурамі, похована в Києві.

Літературне становлення Лесі Українки припало на кінець 80х — по

чаток 90х рр. Наслідком тривалої творчої праці стали її поетичні збірки

«На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), висо

ко оцінені критикою. Чимало поезій Лесі Українки не були включені до

збірок, частина з них побачила світ лише після смерті авторки. Її творам

властиві висока культура думки та емоційна стриманість, свіжість об

разів, продумана синтаксична будова, обережність в уживанні лексич

них новотворів.

Яскраво й органічно літературний талант Лесі Українки виявився

в драматургії. Її твори позначені тематичною новизною та орієнтацією

на освіченого читача (глядача). Особливою мистецькою довершеністю

відзначається драмафеєрія «Лісова пісня». У символічних образах, з ви

сокою драматичною напруженістю авторка пропонує історію пошуку

людиною своєї сутності. Природна краса й буденна прагматика підно

сяться в драмі до рівня символічних узагальнень, що дають можливість

поновити уявлення про сенс життя, людське призначення.

Інтелектуальне та естетичне багатство творів Лесі Українки відчутно

позначилося на літературному житті 20х рр. ХХ ст. Її спадщина нале

жить до найяскравіших явищ української культури. Вона сприяла мо

дернізації українського письменства, наближенню його до європейсько

го рівня, виходу української культури за межі вузьких провінційних рамок.

IДЕЯ СЛУЖIННЯ МИТЦЯ НАРОДОВI

У ТВОРЧОСТI ЛЕСI УКРАЇНКИ

Її мужнiсть, пристраснiсть борця, її стiйкiсть,

її непохитнiсть у бiдi,— властивостi, якi вирiзняють

не лише поезiю, а й життя великої Лесi Українки.

М. Бажан

Леся Українка понад тридцять рокiв вiддала творчостi. На цi ж роки при

падає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, i тяжка хвороба,

256

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

i тривалi болi, i хвилиннi радощi впливали на твори Лесi Українки, але нiколи

вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборюва

ла свої муки, непримиреннiсть компромiсiв робили Лесю Українку

наймужнiшою серед численних тогочасних поетiв. Її поетичне слово служи

ло визвольним iдеям народу i залишилося взiрцем для поетичних поколiнь.

Простежуючи її творчiсть, ми розумiємо, що вона черпала сили, припадаю

чи до джерел народного життя та героїзму. Близька до визвольного руху Леся

Українка вiддавала йому всi сили i це, як вiдзначила ще дожовтнева «Рабо

чая правда», зробило її поетесою — другом робiтникiв, поставило її в лави

борцiв за повалення самодержавства i встановлення справедливого ладу.

Леся Українка була поетесоюборцем. Вона писала про героїчних людей,

про їхню вiдданiсть справi, про їхнi поривання до волi. Героєм її творiв ставав

борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки i вчинки

близькi й рiднi самiй поетесi. Велика художня i громадськополiтична сила

цього узагальненого образу полягає в тому, що вiн втiлює в собi те краще, що

вiдзначало передових людей її часу. Ще змалку Леся Українка бачила людсь

ку недолю, яка викликала у неї не розпач, а бажання кращої яснiшої долi. Думка

про слово, що збудить вогонь у чиємусь серцi, проймала її почуття. Мабуть,

пiд цим впливом у Лесi Українки народжується тверде рiшення:

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть думи сумнi!

«Вiд слiз заржавiють кайдани — самi ж нiколи не спадуть!»— говори

ла вона поетамсучасникам, якi лили сльози над долею країни й рiдного

народу i в цьому вбачали свiй патрiотизм. Вона прагнула розбудити

сумлiння i вогонь у душах своїх сучасникiв i товаришiв. У «Досвiтнiх ог

нях» вона кинула клич:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для працi настала!

Леся Українка вiддавала свої сили, знання i талант боротьбi за визво

лення рiдного народу. Коли Вiтчизна поневолена, а народ позбавлений

права на вiльне життя, коли у нього вiдбирається право на рiдне слово,

поетеса думає тiльки про боротьбу i допомогу народовi. Леся Українка

будила байдужих, пiдiймала втомлених та спокорених своїм словом:

Так, ми раби, немає гiрших в свiтi!

Фелаки, парiї щасливiшi вiд нас,

Бо в них i розум, i думки сповитi,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ступаючи на шлях боротьби з царатом, Леся Українка розумiла, що

цей шлях довгий i важкий. Ця думка проходить через численнi поезiї.

257

10 КЛАС

Вона бачила людей загартованих, як криця, i сама прагнула бути такою.

Поетеса могла бути спокiйною за долю своїх палких слiв:

Месники дужi приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Леся Українка твердо сподiвалася на перемогу i вважала, що прийде

весна i переможе люту зиму:

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть i настане

Ще й для мене весела весна.

Глибоке вiдчуття свого обов’язку перед народом спонукало письмен

ницю все життя гартувати своє слово. Образ художнього слова передано

у вiршiроздумi «Слово, чому ти не твердая криця». У ньому розкриваєть

ся могутня сила поезiї. Рядки вiрша звучали як заклик іти на штурм са

модержавства. Леся Українка служила поезiї, а через неї народовi. Уднi

революцiї поетеса утвердила той шлях, на який ступила ще дiвчинкою

i яким пройшла своє важке життя. Вона пристрасно бажала, щоб мрiя її

не стала мiражем:

Тiльки життя за життя! Мрiє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.

Головна iдея її лiрики — заклик народу до визвольної боротьби. Я га

даю, що життя для Лесi Українки було безупинним змаганням, бороть

бою, дружбою i коханням. Вона любила добро i пристрасно ненавидiла

зло, боролася з ним в iм’я добра. Леся Українка прожила недовгий вiк,

але це було життя людини, що увесь свiй хист вiддала народовi в боротьбi

за його соцiальне i нацiональне визволення.

СИЛА ДУХУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

(За поезією «Contra spem spero!»)

План

І. На тернистих життєвих дорогах.

ІІ. Оптимістична віра у своє поетичне покликання й щасливу долю

у поезії «Contra spem spero!»

1. Побудова вірша на двох системах контрастних образів, при

страсність монологу.

2. Сила людини — у відповідальності за долю інших, за народ.

3. Утвердження думки про життя як діяння, боротьбу зі своїми

слабкостями.

4. Алегоричність, символічність образів «весни золотої» та

«осінніх хмар», «зірки провідної».

5. Сила особистих переживань, автобіографічність поезії.

258

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

6. Поетична майстерність Лесі Українки у використанні зображаль

новиражальних засобів.

ІІІ. Непереможність людської сили духу.

IДЕЯ ГАРМОНIЇ ЛЮДИНИ Й ПРИРОДИ

(За драмоюфеєрiєю Лесi Українки «Лiсова пiсня»)

Лесю Українку називають у народi дочкою Прометея, бо вона про

йнялася творчiстю Тараса Григоровича Шевченка i понесла далi естафе

ту правди, добра i людяностi. Її лiрика сповнена глибокої пристрастi,

нiжної задушевностi, щирої любовi до рiдної землi, навколишньої приро

ди, до свого нескореного народу.

Драмафеєрiя «Лiсова пiсня» — це надзвичайний твiр Лесi Україн

ки — видатної української поетеси, письменницi, фiлософа, драматурга.

У цьому творі простежується багатство думки, поетичнiсть образiв та

гармонiчна єднiсть реальностi та фантазiї. В «Лiсовiй пiснi» Леся Укра

їнка ставить та намагається вирiшити вiчнi питання: життя й смертi, ко

хання та ненавистi, вiрностi і зради, пошуку правди, справедливостi.

Однак у драмiфеєрiї є дещо таке, що сьогоднi звучить особливо гос

тро — це трагiчна тема вiдносин людини з природою. Головнi герої

«Лiсової пiснi» — це представники людства та природи. Лукаш — прос

тий селянин, представник людського світу. Мавка — дитина природи,

лiсова дiвчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залиша

ючи лiс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що

вся природа проти цього. Її дiдусь Лiсовик попереджає Мавку, що люди

жорстокi, погано ставляться до природи, що вони нiколи не зможуть при

йняти її за свою. Але Мавка, попри всi вiдмови, пiшла жити до Лукаша та

зазнала там лише нещастя, труднощi, горе.

Велику роль у «Лiсовiй пiснi» вiдiграє природа. Лiс «реагує» на всi

переживання Мавки, на її душевний стан. Мавцi добре, i лiс прокидаєть

ся, на деревах розпускаються бруньки; Мавцi тяжко вiд розлуки з Лука

шем, i «…все покривається протяглим сумним вовчим виттям… Безлис

тий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною пустиною, а далi по

узлiссi снується розтрiпаний морок».

Лiс, з одного боку,— всеперемагаючий природний початок, i лiс,—

крихкий беззахисний свiт, який немов кричить: «Захисти мене, не чiпай

мене! Збережи мене!» У творi лiс — це джерело творчостi, краси. Не да

ремно дядько Лев так старанно береже старого дубавелетня, навiть

вiдмовляється його продати купцям. За повагу до природи, доброту,

щирiсть його любить Мавка, поважає Лiсовик:

То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi,

а вiн нам приятель…

Люблю старого. Таж якби не вiн,

давно б уже не стало сього дуба.

Лiсовi жителi порiзному ставляться до людей. Русалка їх просто не

навидить: