Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців

Користуючись наданим автором та козаками Скупи козацьких родів правом, за що велика їм подяка від братчиків, ми починаємо публікувати книгу Олександра Косухи «ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців». Безумовно, що тема наших, українських традицій та звичаїв є (і буде) предметом дослідження в різноманітних історичних студіях. Вже створено сотні праць наукового та популярного характеру, оприлюднені тисячі сторінок документального матеріалу. Проте якісна сторона, на жаль, значно поступається кількісним показникам надрукованих праць. Тому ще довго українці та весь світ будуть чути про «глибоке провалля», яке начебто існувало між «степовим воїном-добувачем, козаком уходником ХV ст. і козаком – борцем за всенародні інтереси кінця ХVІ ст.», а той самий славнозвісний «пересічний» українець буде стовідсотково впевнений, що козаччина виникла ще (!) у ХV ст. і не де-небудь, а саме на острові Хортиця! Звичайно, народжені у середовищі неукраїнської історичної науки з її підкресленим схоластичним підходом до питання, та глибоко вкоріненою традицією перевидання історіографічного спадку попередників, подібного роду штампи, що були вигадані та введені в обіг за останні двісті – триста років ще довгий час будуть формувати суспільну думку. Але всьому свій час. У вже далекому 1989 році у другому випуску журналу «Техника – молодежи» було опубліковано лист-статтю Леоніда Петровича Безклубого «Интерес моей мысли» . Навіть історія появи цього листа сама по собі є досить повчальною і, в певному розумінні, цікавою. Для багатьох ентузіастів стаття стала відправною точкою у пошуках свого. Ні до, ні після того більш інформативних і важливих, з точки зору впливу на подальші процеси відкритих публікацій з даної проблематики не було. Не знайшла свого видавця друга стаття Леоніда Безклубого. Чому ? Думаємо як раз в силу названих вище причин. Але ж судіть самі: «…До речі, цар по нашому – старший пастух. Ще з затрипільщини. Була така хата – Скупа (Держава) у нас колись на Слові. Звичаї. Як ото за Паланкового Запорожжя, тільки на всю Україну. І Троя була, Котляревський не дарма згадував. І Шліман через «ключ» коренів мов знав, що то українці–краяни ставили те місто, щоб контролювати торгівельний ввіз-вивіз, в землі наші од греків. В дуже старі часи майже всі були краяни, то в основному, свій-чужий визначалось не так племенем–народом, як відношенням до Слова, справедливо чи зверхньо, себто, паразитично, по відношенню до Досвіду-життя Ладу хто чинить. Першим порушив старий звичай батько О. Македонського. За те і битий був. Але син хоч і пішов на наслідувану, а не виборну (Звичаєву) владу – ранг, але воювати Матір-Україну, Святе світове перехрестя не став. Оминув. Хоч півсвіту тогошнього і повоював. Бо тоді совість (звичай-віра) була на генному рівні ще. Можна було і з глузду з'їхати як переступити віковічно вкорінені материнсько-батьківські приписи Досвіду – спадщини…» Тим не менш, ключик «Інтересу» спрацював. У 1993 році було прийняте рішення про те, щоб з 1 листопада 1993 року зняти традиційну заборону «З рук у руки» (частково) і відкрити в Одесі невелику школу. Напівзакритого типу. А у 1999 році Леонід Петрович в одному з листів написав: «…Пишу книжку по Звич-спасгопу. Пора й мені слово мовити. Маю право…». Та її частина, в якій розкривається сутність «не так складної, як ефективної боротьби Спас» все ж, мабуть, в силу декількох обставин, зостанеться в чернетках і невиданою. Всі інші матеріали, що готувалися до оприлюднення, були передані до Олександра Косухи. Зауважте, Олександр не історик і не дослідник-аматор. Журналіст за освітою, людина, безперечно, талановита, він зміг все те, що існувало у вигляді доволі розрізненого (з першого погляду) матеріалу, а, найголовніше, своє власне розуміння всього, що серцем було сприйняте, викласти так, як воно того варто. У даному випадку, рівень тої вартості встановлено не дослідником-словоблудом чи то забугровим шукачем того, що можна привласнити, а самими козаками, для яких Звичай – це не те що "було колись на Вкраїні", а те що є назавжди своїм і невід'ємним. По божому присуду. І Нестор Іванович Махно і воїни УПА – сини українського народу й кращі діточки України. І тільки українці мають право і здатні критично віднестися до справ їхніх. Критично, але з шаною та низьким уклоном! Тому і не тільки (і не стільки) дифірамби ви прочитаєте на адресу певних людей та явищ української минувщини. Бо то слово про нас і про себе. А про себе можна і критично, заради того ж досвіду, що як спадщину залишимо своїм дітям… Всім іншим – зась! Як приклад, що добре ілюструє сказане, можна навести слова Петра Яремчука (козака серед звичаєвців відомого): «… Був у нас Батько Махно. І був той Батько чомусь анархістом, а дітки батька розуму вчити не можуть, а батько не визнавав існування нації, не бажав національної держави і держави взагалі. Але по суті Батько Махно був диктатором і разом із своїм інтернаціональним штабом, в якому жид Задов керував контррозвідкою, являв авторитарну інтернаціональну державку, що значно гірше ніж держава. Той Батько двічі по дурному підставив свою армію під більшовистські кулемети! А може то так було треба? В загальному Батько поклав сотні тисяч нерозумних діток – цвіту нації заради плюгавої анархістської ідейки вилупленої на світ на закордонних смітниках і в Україну інтернаціоналом завезену…». Але ж зауважте, був у НАС, і не анархіст-революціонер, а БАТЬКО! Нажаль, у 2005 році світ побачив «Вільний спосіб життя» у дещо недопрацьованій формі. За побажанням Леоніда Петровича Безклубого як найшвидше мусило бути надруковано 140 – 150 примірників. Але не так хотілося, як сталося, і тому помилка "закралася" навіть до самої назви книги. Часто – густо справи корисні мають ту саму, пресловуту, іншу сторону. Та сама книга, безперечно, стала явищем, і ми, в свою чергу, схиляємо голови перед тими, хто власною працею та волею готували її появу: « Прочитавши електронний рукопис пана-товариша Косухи про спадщину української самоорганізації на звичаєвому ладові, я безмежно вражений, що нинішнє покоління українців, в наш зверх революційний час, спромоглося задати собі таке питання. Якщо це – відбиток генної потреби, то ми, передуюче покоління, можемо пишатись, що не дали перебитись вервечці гідності і могуті народу нашого. Квітуй, Україно! Пане Олельку, низький уклін Вам за працю од нас, старших. Значить, наше світове перехрестя, наш Рай-Україна, має і надалі свій народ. З шаною – Леонід Безклубий.