Нове минуле у повоєнній британській історичній прозі

14 с. На початку XX ст. відбувається процес відсунення історії на задній план у науці [White 1978, 31]. А у літературі зламу XIX-XX століть – періоді, що був позначений відчуттям ізольованості, загубленості людини в світі, – відбивається тенденція до загалом негативного сприйняття минулого. Приміром, Тесс у романі Т. Гарді рішуче відмовляється вивчати історію: «Краще не згадувати – промовляє дівчина, – що ти зі своїм минулим нічим не відрізняєшся від багатьох тисяч людей» [Hardy 1994, 162]. Мандрівникові у часі Г. Веллса ніколи не спадає на думку здійснити подорож у минуле. А конрадівський Джим, намагаючись втекти від минулого, стикається з тим, що воно переслідує та руйнує його.
У модерністів спостерігаємо нерідко відверто вороже ставлення до історичної свідомості та історика, а також – різкий розрив, роз’єднання минулого та теперішнього
1. «Кошмаром, від якого він намагається прокинутись», називає історію джойсівській Стівен Дедал. У романі О. Хакслі зображено суспільство, в якому знання минулого є, у кращому випадку, жахливою помилкою, а у гіршому – злочином проти держави. Герой антиутопії Дж. Орвелла говорить про «безкінечне теперішнє», з якого минуле було «начисто стерте» та до решти знищено.