Григорів Михайло. Сади Марії

К.: Світовид, 1997. — 167 с. Михайла Григоріва можна інтерпретувати безкінечно, бо «несть числа» внутрішнім образам розколотого ним слова, лексичного ряду, розтисненого самовладними (бо іще ніким не названими!) предметами і явищами світу, спостереженими у мить його сотворення. «Такі береги мов закінчення душі на вустах», і «слово, мов стиснений сонях», готове вибухнути золотим ореолом своїх першосмислів, розлетітися довкруж зернятами і знову прорости, прорости готове! — а проте «зуживає себе неназваним». Навіщо? Щоб бути вільним, щоб лишатися «стисненим соняхом», полискуючи «пилком перебування» (на зерні). Це вже з іншого вірша, шо не так важливо, бо кольорові конфігурації Михайла Григоріва за законами вивільненого з лабет знаку взаємного тяжіння смислів зливаються в гармонію істинної дійсності. Дійсності? Чи здійснюваності? (Володимир Моренець)