Стаття. Слово і час. 1994. № 9-10 . С. 65-70.
У новій концепції історії української літератури, в методологічній
переорієнтації щодо її трактування принципове значення має розгляд
нашої художньо-естетичної спадщини в аспекті вираження в ній
української національної ідеї — як суспільно-політичної та етичної
системи вартостей, як важливого складника культурного дискурсу
України Ця продуктивна ідея, наявна в художньому процесі минулого,
колишнім радянським літературознавством всіляко затлумлювалась, а
вивчення й висвітлення її жорстоко переслідувались, особливо після
горезвісної постанови ЦК КП(б)У від 4 серпня 1946 р. "Про
перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури
в "Нарисі історії української літератури" і великого ряду інших
партійних заходів 40-50-х та 70-х років, спрямованих на витравлення
так званих рецидивів ідеології українського буржуазного
націоналізму, крамольних наслідків впливу школи П.Куліша,
М.Грушевського, С.Єфремова. На догоду імперському центру й
тоталітарному режиму з позицій васальної психології виробилася
вкрай вульгаризована концепція: мовляв, найлютіші вороги
українського народу — це українські буржуазні націоналісти — і з
сторожових вишок цієї концепції вишукували в національно свідомих
письменників та викривали з позицій "комуністичного
інтернаціоналізму" кримінал національного патріотизму. Для
формування новочасної концепції історії української літератури,
справді науково-об`єктивного підходу необхідно виходити з
сьогоднішньої переорієнтації в філософській та історіософській
думці, зокрема в розумінні рушія суспільного процесу.